Саме так відреагувала Леся Українка на можливу угоду між Т.Окуневським і москвофілами напередодні виборів до Галицького сейму 1895 р. Про це свідчить її лист до М.Павлика від 30.ІV(12.V)1895 р. Можливо, поетка не надто добре орієнтувалася у тогочасній галицькій політичній ситуації, зрештою Т. Окуневський таки став послом до Галицького сейму від радикальної партії, однак вона уважала, що і в політиці не всі засоби добрі. При цьому сприймала галицькі справи не відсторонено, не як чужі, а як свої власні. Оцінки Галичини і галичан в епістолярії Лесі Українки свідчать не тільки про відмінності в поглядах на націоналізм й майбутню українську незалежність в галицькому середовищі, у середовищі наддніпрянців, зрештою в еміграції в особі М.Драгоманова, під безпосереднім впливом якого перебувала Леся, але й про пошук консенсусу в цих питаннях. Особливо яскраво ця тенденція виявилася в процесі формування ідеології Української радикальної партії. На початковому етапі на неї впливали ідеї М. Драгоманова, але згодом «молоді» радикали сформулювали власний погляд на національну державу, який зводився до повної незалежності українського народу і єдності Галичини з Наддніпрянською Україною. Ця ідея суперечила поглядам М. Драгоманова, який віддавав перевагу автономії громад у межах Австро-Угорщини, уважаючи австрійську конституцію ґарантом національних прав українців. У листі до М. Павлика від 7[19].ІV.1895 р. Леся Українка дивується, що «молодь» так негативно трактує думки її дядька: «як се справді у нас викидають людей геть, мов шкаралупку з оріха, ззівши зерно». Зрештою у 1897 р. вона полемізуватиме на тему українського національного руху з І. Франком, заперечуючи тезу останнього про вищість галицьких радикалів над наддніпрянськими. Адже український енциклопедист висміював наддніпрянців за їхнє прагнення працювати лише з дозволу начальства, агітуючи колег переходити на нелегальне становище. Письменниця уважала, що успіхи галичан і активність галицького селянства в першу чергу були зумовлені зовнішніми обставинами ‒ конституційним ладом Австро-Угорщини. На її думку, подібні умови позитивно вплинули б і на наддніпрянців. Хай там як, але згадана полеміка не справила негативного впливу на стосунки між Лесею Українкою й І. Франком у майбутньому. Ці стосунки завжди залишалися дружніми й сповненими поваги. Леся Українка уважала, що є речі вищі за певний політичний момент. Зрештою вона мала блискуче почуття гумору. У листі до сестри О. П. Косач від 12(24).ІХ.1896 р., коментуючи запросини галичанина О. Колесси до Колодяжного, писала: «Запевни його як небудь, що се для нього цілком безпечно і в укр[аїнському] і «галичанському» смислі (в «гал[ичанському]» більш ніж безпечно, але ти йому сього не кажи).
Оскільки український і галичанський смисли залишаються і залишатимуться актуальними ще тривалий час, акцентувати на полеміці необхідно. Адже в українському середовищі не лише у совєтські часи, а й нині прийнято уважати, наче між наддніпрянцями й галичанами у др. пол. 19 ст. і пізніше панувала повна згода і взаєморозуміння. З одного боку, таке ідеалізоване потрактування проблеми розбивається не тільки об минулий, а й об сучасний досвід, з другого, у такому підході нічого дивного немає. Адже українська суспільність, що постійно знаходиться в оборонній позиції, передусім зобов'язана дбати про власну цілісність. Критика може порушити усталену рівновагу, а самокритика вилитися у самоприниження, тому ми воліємо не розхитувати човна. Зрозуміло, що у др. пол. 19 ст. в українському інтелігентському середовищі, яке щойно формувалося і то передусім на стикові підросійської України з Галичиною, де вирувало не тільки українське культурне, наукове, а й політичне життя, таки точилися різноманітні дискусії. У листі до свого дядька М.Драгоманова від 6(18).ХІІ.1890 р. Леся Українка пояснює їхню суть: «Мені вже самій страх обридли оці теми: чи треба писать чисто народним, чи не чисто народним складом, тенденційно чи нетенденційно, чи Галичина та Волинь все одно що Україна, чи ні, чи треба писать наукові праці по українськи, чи краще може по російськи і т. і.». У цих дискусіях нас у першу чергу цікавить питання Галичини, зокрема те, якою постає Галичина і галичани на сторінках епістолярію Лесі Українки, передусім ідеться про її листи до М. Павлика.
Поетка одразу відчула принципову відмінність між Галичиною і підросійською Україною. Так, у листі до М. Драгоманова від [5]17.ІІІ.1891 р. зазначила: «Та мені незвичайним був самий факт, що ось то люди можуть собі зійтись, де хочуть, говорити, як хочуть, змагатися про справи своєї країни, як мають самі собі помагати; запевне все оце дуже натуральне, але його у нас ніде не побачиш навіть у такій формі, як би в Галичині». Леся Українка чесно зізнається, що їй соромно жити в Росії, країні варварській, де все вирішує цар, де відсутні найелементарніші свободи. Однак паралельно із захопленням, яке у неї викликало галицьке громадське життя, у пізнішому листі від 11(23).ІІ.1893 р. до того ж адресата письменниця констатує: «Ет, коли в яке галицьке діло не вступи, то аж ноги в'язнуть, таке воно завжди неподібне виходить. Завжди вони якихсь клинів, сіток, інтриг наставлять і коли, після довгого перериву, глянути у їхні справи, то аж голова заморочиться від трудності орієнтування в них». Аналогічно у листі до М. Павлика від 31. І(12.ІІ).1895 р. зауважила, що хай її чорт вхопить, коли вона що-небудь розуміє у галицьких справах саме через вічне галицьке інтриганство й нещирість: «…ей взяти б віника, змахнути разів два-три, вимести всю Барвінщину, Романчучину (поняття, що походять від прізвища О. Барвінського, засновника Християнсько-суспільної партії, та Ю. Романчука, лідера народовців. ‒ Р. Х.) і багато іншого в придачу, то принаймні чисто було б!». Леся Українка критично ставилася не лише до народовців, москвофілів, а й до молодшого покоління радикалів зразка В. Будзиновського, що його уважала темним і підозрілим. Більше того писала у листі від 27.ІІІ[8.ІV].1895 р. до М. Павлика, що вони «починають просто з мошенства», ішлося про грошові справи. Читаючи листи Лесі, складається враження, наче вона не надто святкує галичан, яких називає то «людьми спритними на вигадки», то «чудними», нарешті просто «лисами». І такі характеристики стосуються не тільки політиків. Недаремно в ранньому листі від 29, 30 травня 1899 р. до О. Кобилянської зауважувала, що не дивується, що галицькі уми не мають впливу на письменницю ‒ «розумних людей в Галичині стрівала, тільки всі вони якось не чарують, чогось їм бракує, ‒ темпераменту, чуття, серця чи хто його знає чого, ‒ не можна з ними почувати себе вільно…». Паралельно зізналася своїй посестрі, що буковинці видаються їй сердечнішими за галичан.
Порівнюючи життя жінок у Болгарії, Галичині і в Росії, в листі від 20.VІІІ. 1894 до М. Павлика писала, що «жінкою тут (в Болгарії і Галичині ‒ Р. Х.) погано бути, а дівчиною ще гірше, як би тут почати жити, як живуть всі мої знайомі дівчата, то можна б стати притчею во языцѣх». Про патріархальність галицького життя й упереджене ставлення до жінки Леся Українка згадала також у листі до О. Кобилянської від 29, 30 травня 1899 р.: «У галичан мене ще вражало якесь чудне, непросте відношення до жінок, все вони дивляться на нас або згори вниз, або знизу вгору, а щоб так просто, нарівні ‒ зроду!». Згодом уточнить, що так, як галичани обирають собі жінок, українці-наддніпрянці обирають капелюхи. Отже, поява українського жіночого руху, зокрема діяльність Н. Кобринської були не лише наслідком європейського впливу на галицьке середовище, а й зумовлювалися тривкою галицькою патріархальною традицією.
Попри критичне ставлення до галичан Леся Українка об'єктивно дивилася на речі. У листі до матері від 8.ХІІ.1904 р. закликала: «Але будь тепер справедлива до галичан ‒ вони не мовчали ні на одно моє видання і, власне, в тім краю можу я сказати, nennt man die besten Namen, so wird auch der meine genannt». Отже, саме в Галичині згадують найкращі імення, тож ім'я Лесі Українки теж назвуть навіть попри те, що поетка таки відчувала "лисячу" галицьку натуру і уважала за потрібне прямо про це написати хай і в приватному листуванні.
