Наше москвофільство.

Угода народовско-австрійска витворила в нашім краю такий стан, що люде, котрих звичайно ділила пропасть, раптом найшлися так близько себе, що вистарчила крихітка злоі волі, щоби йіх перемішати в одну купу. Таке сталося з нами, руско-украйінскими радикалами й галицкими москвофілами. Здавалось би, що хто має очи і читав хоть трохи уважно програму руско-украйінскоі радикальноі партіі та статі "Народа" з 1890 р., той не може перемішати сих двох напрямів. А прецінь вийшло таке, що власне ті люде, котрі до недавна ще, бо до 25 падолиста 1890 р. самі, хоть про око, дружили з москальофілами, тепер побачили в нас не то що союзників д. Маркова і братіі, а просто рабів російского деспотизму для того тілько, що і д. Марков со братією, і ми случайно найшлися в опозиціі протів "новоі доби" д. Романчука і товаришів, хоть опозиція москвофільска та опозиція наша так само не похожі на себе, як програма наша непохожа на змаганя москвофілів.

Що балаканка про наш союз із москвофілами, котра вийшла з не зовсім чистого жерела партійного роздразненя, на жаль, находить віру навіть у найщирійших народовців на провінціі, у таких людей, котрі справді роблять честь назві "народовця" і котрих ми, при всій ріжниці поглядів суспільних, за йіх характер і за йіх діяльність серед народу вповні шануємо, доказує нам письмо одного з таких людей, писане до нас сими днями. Містимо єго тут, з пропущенєм назви автора й місця:

"Я знаю, що Ви, Панове, щирі і світлі патріоти южнорускі. Для чого ж Ви лучитеся з нашими кацапами-аристократами-ворогами розвою нашого народу? Для чого Ви підкопуєте програму Ю. Романчука? Як Ряд увидить, що значна часть Русинів за програмою Р-ка стоіть, тоди буде вспомагати розвій нашого народа; як же ж увидить, що за програмою Ром. мало Русичів стоіть, тоди держатиме нас далій під... як то ся стало, коли дурні короткозорі Русини помогли недругам нашим 1869 р. кинути угодові а для руского народа корисні внесеня пок. Юл. Лаврівского до кота. Не дай Боже, щоби тепер подібно не сталося з програмов посла Романчука. Апелюю до Ваших серць патріотичних, що мете підпирати програму посла Романчука, а не помагати нашим недомосковщеним зрадникам, ю звалювати і знищити".

По нашій думці, ш. автор сего письма помішав з собою дві ріжні річи: о позицію протів програми Романчука і спільне поступованє є з москвофілами. Що до першого скажемо, що протів програми Романчука ми виступаємо не в угоду москвофілам, не з неприхильности до розвою свого народа, а власне для того, бо ми глубоко переконані, що програма та не може вийти в користь нашого народа, відвертаючи увагу інтелігенціі від справ найважнійших, підкопуючи енергію єі в здобуваню прав для свого народа і в праці над єго організацією та просвітою деморалізуючи єі сервілізмом супротів правительства, затіснюючи свободу думок, переконань, вірувань і підкопуючи таким способом можність справді самостійного, широкого розвою народного. Ми противні програмі Романчука не через те, немов би ми симпатизували з яким небудь деспотизмом, чи то російским, чи меттерніхівским, чи навіть гр. к. єзуітским, а власне через те, що кождий з тих деспотизмів маємо майже за однако шкодливі для розвою нашого народа, і що програму Романчука, котра, коли не признає прямо де котрого з тих деспотизмів, то протів ні одного рішучо не виступає, маємо за реакційну і в значній мірі ворожою поступови нашого народу.

Що опозиція наша протів сеі програми ні в чім непохожа на опозицію москвофільску, сего й доказувати не потрібно. Адже-ж москвофіли зовсім не виступають протів програми Романчука, а противно признають, що вона є, була і буде програмою всеі галицкоі Руси ще від 1772 р. Коли ж ми де в чому ставали в обороні москвофілів супроти бесідників та газетників "новоі доби", так се не для того, що то були москвофіли, а для того тілько, що ми противні всякій нагінці за переконанями, всякому проскрібованю думок, поглядів і віровань, чи то релігійних, чи політичних, чи національних. Запевне, боронячи прінціпу свободи, в прикладі до москвофілів, ми не думали боронити самих йіх поглядів, ані тим менше солідаризуватися з ними. Та тілько нам бачиться, що з поглядами, переконанями та віруванями треба боротися доказами, наукою та освітою, а не поліцейскими мірами. Додамо, що говорячи про москвофілів і боронячи йіх від проскріпціі, ми завсігди додавали, що говоримо про чесних москвофілів, то значить, ми мали на думці людей переважно з провінціі, котрі з таких чи інших причин, тріваючи при певних поглядах на нашу національність, в практиці являють себе такими ж щирими народолюбцями та защитниками констітуційних свобід, як і найліпші з народовців. Що такі люде на провінціі є, сего нам чейже ніхто не заперечить. Тілько таких людей ми й можемо назвати чесними москвофілами а всіх тих, котрі власне немають ніяких переконань, а справді працюють в наймах у слуг деспотизму за добру плату та впоюють в своіх читателів ненависть до свободи, погорду для рідного народа і єго мови, — ми очивидно ані не станемо називати чесними, ані не станемо з ними водити компанію. Противно, з ними, яко з ворогами поступу і розвою нашого народа, ми все і всюди боролися і будемо боротися.

Через те нам бачиться, що є деяке непорозумінє і в отсім письмі д. М. Драгоманова, котре ми дістали сими днями і на домаганє, автора містимо:

"До ситуаціі" і я скажу, що згоджуючись майже зо всім, що писано було про неі в Народі, я запитаю: чи не богато вже даєте авансів галицкому москвофільству? Ви немов кличете до себе "общерускість" в більше симпатичній формі, ніж вона виявлялась у Галичині, де вона була доси просто рутенщиною з замахами російскоі реакціі. Я-ж думаю що в Галичині інша "общерускість" і неможлива і не користна для народа. Російска Украйіна вже дуже втяглась во всеросійщину, а до того там украйінофільство само себе поставило так, що в російщині більше прогресивного елементу, ніж в украйінофільстві. У Вас же народовство все таки має в собі більше нового европеізму, ніж москвофільство. На собі й на близьких Вам особах з "Академического Кружка" 1875-77 рр. можете бачити, що у Вас прогресист-москальофіл переходить до украйінства і що, хто на сю дорогу не ступа, той зостається при рутенскій реакціі. Навряд, щоб і надалі було інакше. Колиб же й було інакше, то се навряд було б добре, бо все таки істнованє серед одноі націі двох мов: одноі для висшоі літератури, другоі для низшоі — проява патологічна й шкодлива для загалу народу, бо затрудня природний ендосмос культурний.

"Ось через що тепер у Галичині треба боронити москальофільску ідею від поліцейскоі проскріпціі, треба притягати щирих і чесних москальофілів до спільноі праці на користь демосу. Та тільки ж при первому треба вказувати москальофілам на потребність стати на поле загальних прав, котріб боронили від проскріпціі всяку ідею й працю для неі, а при другому треба роз'ясняти й йім, а надто молодшим, що ширенє культури серед народу не може йти при зневазі єго мови. Галицким радикалам треба ширити в Галичині те добре, що є в російскій літературі і на що, пожалуй, кинеться тепер ново-рутенска реакція з барвою украйінофільства, а при тому треба як найенергічнійше працювати й над своєю літературою на грунті народньоі мови і в духу ново-европейскоі освіти, так щоб незабаром народ наш і навіть більш культурна людина, як менше мали потреби в літературі російскій і в загалі в чужих літературах, щоб своя література вдовольняла йіх як найчастійше. Тим ви прислужитесь і для російскоі Украйіни, де нормальний стан річей з сего боку настане те ж тілько тоді, коли російска література стане більше посередником між Украйінцями й Москалями, а далі й другими Славянами, ніж домовою просвітною справою і для Украйінців, якою вона все таки є й тепер, дякуючи між іншим недбалости й необразованости украйінофілів".

На се відповідаємо. Чи богато, чи не богато авансів ми даємо галицкому москвофільству, сего ми сами очевидячки не можемо зміряти. Нам бачиться, що ми в загалі не даємо єму ніяких авансів. Ми сказали виразно в 21 ч. з 1890 р., що народовці з многих причин нам близші, ніж москвофіли, а що до сих остатних, іменно до чесних, то ми ставили до них такі вимоги, що, сповнивши йіх, вони очивидно перестали би бути москвофілами в теперішнім значіню. Ми не кликали до себе ніякоі "общерускости", а тілько вказували людям "общеруских" переконань у Галичині дорогу, на котрій би вона могли більше користи принести народови, ніж тепер, а заразом указували йім, що консеквенцією йіх "общеруских" поглядів було би писати "общерускою" чи то російского мовою, іменно для інтелігенціі. Конечно, ми не казали нічого про те, чи така "общеруска" література в Галичині була би корисна для розвою суспільности; ми згожуємося вповні з д. Драгомановим, що вона була би проявою ненатуральною; що більше, ми твердо переконані, що така література в Галичині, в теперішнім єі політичнім звязку, зовсім не можлива, коли-ж ми радили нашим москвофілам зважитися прінціпіяльно на таку дорогу, то мали ми на думці те, що бажаючи писати "общерускою" мовою, наші москвофіли мусіли би або єі вивчитися, або, переконавшися, що се неможлива річ, писати народною руско-украйінскою мовою. Чи сяк чи так була би се смерть теперішній язиковій мертвеччині, якою пишуть наші москвофіли, особливо для інтелігенціі, а се було би безперечно корисне діло. Ми переконані, що жива література може бути тілько зеркалом живоі суспільности, се б то й єі мови, і що на грунті суспільности руско-украйінскоі живою може бути тілько руско-украйінска літаратура. Інше діло відносини до істнуіочоі живоі російскоі літератури в Росіі. Ми завше напирали й будемо напирати на те, щоби Русини загалом, а особливо москвофіли знайомилися з єі передовими представителями. Що з сего виходила би й далі користь тілько для радикального украйінства, про се ми аж надто переконані.

Але-ж окрім літературного, можливе ще москвофільство економічне. Сам д. Драгоманов у 1 ч. Народа з сего р. вказує на можливість такого, по своій сути, радикального москвофільства серед інтелігенціі, і ми не знаємо, чому би справді єму у нас не повстати. Правда, і таке москвофільство не було би корисне для самодвигненя народа власне тим, що опиралось би на фікціі та підносило би повагу царя та ще самодерж. І против такого москвофільства ми мусіли би очивидно всіми силами боротися, хоть певно, що воно заставило би і наших народовців, і навіть правительство щирійше занятися економічними справами народа.

Затим, відносини австро-угорских Русинів до людей у Росіі не мусять кінчитися на одній прихильности до урядових верстов, на котрих тепер стоіть абсолютизм.

Є-ж уже й тепер круги чисто російскі, котрі навіть борються з тим абсолютизмом, а про те стоять на становищі "общерускім". Чому ж не могла би у нас повстати "общеруска партія, котра хотілаби піддержувати зносини власне з тими поступовими російскими "общерусами"? Що доси у нас москвофільство було на ділі рутенством з нахилом до абсолютизму, сему не будемо перечити, хоть були й серед него одиниці, котрі писали на пів соціалістичні "Гадки о власности" (Лозінский) та сатиричні вірші на конституцію 4-того марта 1849 р., котра була накинена австрійским урядом (Л. Данкевич).

Або хотьби такий Осафат Кобринский, в котрого голові могли погодитися проєкти соціалістичного устрою громад з дивоглядною радою — покинути всякі живі мови і писати по старославянски! Конечно, одна ластівка весни не чинить, і два-три чоловіки з такими поглядами не вчинять партіі, та все таки сам факт істнованя таких людей показує, що москвофільство в Галичині не мусить бути рутенством.

Се зрештою бачимо і з приміру інших народів, де, як напр. у Сербіі москвофіли є радикалами. Така москвофільска партія можлива у нас при зрості світскоі інтелігенціі та освіченого мужицтва. Що вона могла би бути корисна навіть для справи свободи в Росіі, се легко зрозуміти.

Се ми мали завважати на уваги д. Драгоманова. На все-ж інше в єго письмі не потребуємо відповідати, бо ми і теоретично з тим годимося, і практично власне те робили, що він радить.

Скажемо ще кілька слів про інші закиди, підношені деякими Украйінцями протів руско-украйінских радикалів, а головно протів редакціі "Народа", з поводу нашого буцім то москвофільства. Закидають нам головно поміщенє буцім-то цареславноі статі д. М. Ф. про десятилітє панованя Александра IІІ, похвалу творам Успенского і в загалі підношенє літератури російскоі, як чогось такого, з чим слід знайомитись Русинам, занедбанє оборони руско-украйінского письменства напр. протів уваг Пипіна в єго резензіі "Історіі р. літератури" Огоновского і в загалі маловаженє національноі справи.

Заміти сі по части походять з недостаточноі знайомости того, що було писано в "Народі", не досить пильного, або надто пристрастного, сторонничого читаня того, що там було написано, або врешті порушують справи спорні і не досить ще вияснені, справи, в котрих повинна бути допущена свобода думки й розмови. До таких спорних справ ми відносили би значінє російскоі літератури для галицко-рускоі публики.

Не вдаючися в ніякі докази, відкличемося тут тілько до статей д. Чудака, друкованих 1889 р. в "Зорі" і до того, що протів сего було писано в "Правді".

Д. Чудак доказав там фактами з історіі розвою Галичини, яка користь вийшла для гал. рускоі інтелігенціі зі знайомости з літературою російскою, а також підніс те значінє, яке та література виробила собі тепер в цілім просвіченім світі протів тих фактів змогла "Правда" навести тілько дуже поверховні уваги Ішпанця Хенера про деякі твори російскоі літератури, а також те, що крім немногих чільних писателів, література російска складаєся з маси писателів бездарних та ретроградних.

Очевидно, що ми тих писателів бездарних та ретроградних нікому не захвилюємо. Зрештою, то само і нераз навіть ще в більшій мірі можна сказати і про всяку іншу літературу европейску, та ніхто-ж не буде промовляти протів ширеня німецкоі літератури для того, що там є масса Коцебу, Мозерів, Шентанів, Кенігів і т. д. і т. д. і що йіх писаня чинять більшість усего друкованого по німецки. В літературі, як і всюди, звичайно меншість має рацію.

До таких спорних справ належить також обовязкова полемика з Пипіним по поводу єго рецензіі.

Конечно, ми дуже добре бачимо хиби тоі резензіі, та нам бачиться, що там, де Пипін хотів підкопати ідею самостійности южнорускоі літератури, там він тілько дав сумне свідоцтво своій власній логіці й науковости. Єгож основна теза, що самостійну літературу має тілько той народ, що має самостійну державу, що до своєі науковоі стійности, може гідно стати побіч тези д. Огоновского, що самостійну літературу має тілько той народ, що має самостійну державу. Тут можна сказати сміливо: один за вісімнацять, другий без двох двацять. Що-ж до націоналізму, то ми вважаємо потрібним сказати ось що. В своій програмі руско-укр. рад. партія виразно заявила, і навіть своєю назвою зазначила, що стоіть на національнім руско-украйінскім грунті. Наші завзяті націоналісти закидали тій програмі, що вона справу національну поставила десь у куточку а не піднесла на самім переді. Вони не вміли чи не хотіли добачити, що націоналізм є остаточно сумою прикмет і потреб націі, і що, коли ми, в своій програмі, старались узгляднити всі ті прикмети, обняти та вдоволити всі ті потреби, то ми тим самим поставили націоналізм не на заді, ані не на переді, але в основі всеі нашоі програми. Бо, коли ми домагаємося повних горожанских прав для кождого Русина, для кождоі громади і провінціі рускоі, то очевидна річ, що се мусить значити повноправність для всеі Руси. Коли ми домагаємося поправи економічного биту руского робучого люду, то се значить, що домагаємося першоі і головноі основи для всякого, отже-ж і для національного розвою того люду. Коли ми домагаємося новноі освіти для кождого Русина-Украйінця на єго рідній мові, то чейже се значить, що ми хочемо бачити сю мову як найвисше розвитою і рівноправною з усіми мовами просвічених народів. Якого-ж вам іще націоналізму потрібно? Самостійности руско-укр. народа від польского і великоруского, ми через те не ставили в програму, бо, по нашому, се річ не програмова, т. є. не така, до котроі треба би змагати, але се факт, котрий ми признаємо елементарним. Що ми признаємо той факт і числимося з ним, то є, що ми фактично не тілько не перестаємо бути Русинами-Украйінцями, але противно віддаємо всі своі сили роботі над піддвигненєм добробиту, освіти й письменства руско-украйінского народа — сего чейже ніхто не заперечить.

Тілько-ж, говорячи про національний розвій, національну літературу іті., ніколи не треба забувати, що розвій та просвіта в загалі діло інтернаціональне, о скілько вони означують призбиранє певного засобу інтернаціонального знаня, теоретичного й прикладного, вироблюванє певного круга привичок, поглядів та установ, що характеризують всякого освіченого чоловіка і в загалі вступ нашого народа в той круг мінародноі праці фізичноі й духовоі, що відбуваєся через обопільну обміну всяких здобутків і вяже ті народи немов ув одну тісно зорганізовану спілку. Введенє нашого народа в сю спілку освічених народів, ми вважаємо конечною метою всякоі праці нашоі інтелігенціі і тілько на сій дорозі ми бачимо можність нашого національного розвою. Націоналізм, котрий би старався відгородити нас від такоі спілки з освіченими народами, ми вважаємо напрямом шкідливим, китайским. То само треба сказати й про національну літературу, котра у нас доти не стане справді національною, доки не буде правдиво людскою т. є. доки не буде в національній формі, т. є. рідною мовою, без ніяких патріотичних чи національних оглядів, зображувати дійсних людей, яких виплоджує наш край з єго географічними, кліматичними, етнографічними та суспільно-політичними особливостями. Шукаючи ідеалу чисто людского, будьмо певні, що тим власне будемо змагати и до ідеалу національного, бо-ж поза ідеалом чисто-людским, ніякого ідеалу в загалі нема.

Редакція.

[Народ]