Ігор МЕЛЬНИК

Сто років тому, 14 лютого 1914 року, Галицький сейм нарешті ухвалив реформу Крайового статуту та виборчої ординації до законодавчого органу Галичини. Цьому передувало десятиріччя запеклої політичної боротьби та пошуків компромісу.

 

Безпосередній учасник цього процесу, депутат Галицького сейму та Австрійського парламенту Кость Левицький (1959–1941) писав: "Отсе була перша історична і дійсна угода на галицькім терені, яка мала вигляди бути епохою у визвольних змаганнях нашого народу. Забезпечена наших округів виборчих, в значній части національним кадастром, та застережений вибір українських членів Виділу краєвого, соймових комісій і краєвих інституцій нашою соймовою репрезентацією, – мали стати зародом політичної автономії українського народу. Переведена реформа надала виборче право значно ширшим народним масам, як се було досі, бо запровадила загальне, безпосереднє і тайне право голосування в сільській і загальній міській курії, чим наблизила ся до засад демократичної виборчої реформи та Українцям дала спромогу вибрати також своїх заступників з міст до галицького Сойму" [1].

 

Кость Левицький

 

Ще 1775 року, за зразком інших габсбурзьких провінцій, в королівстві Галичини та Володимирії створили Становий сейм. До складу Станового сейму входили: 10 вищих урядовців, 10 представників церков, понад 100 магнатів і шляхтичів. Його постійними членами були ректор Львівського університету, бургомістр Королівського столичного міста Львова й один представник від львівського патриціату. Становий сейм проіснував до 27 вересня 1845 року.

 

Після бурхливих подій 1848 року в коронних краях Австрії та й у Відні були спроби відновити провінційні представницькі та законодавчі органи. Але молодий цісар Франц Йосиф І не поспішав. Щойно 20 жовтня 1860 року Найясніший Цісар проголосив нову Конституцію, скликання парламенту та 17 крайових сеймів.

 

Статут від 26 лютого 1861 року узаконив крайовий сейм «Королівства Галичини і Володимирії з великим князівством Краківським, князівствами Освєнцимським і Заторським». До крайового сейму входив 151 (1900 року 161) посол на чолі з крайовим маршалком, якого призначав монарх із депутатів. Членами сейму були владики – три львівські архієпископи (греко-католицький, латинський та вірменський), два перемиські, один тарнівський, краківський, а потім і станиславівський єпископи; два ректори університетів – Львівського і Краківського (з 1900 року до них приєднались ректор Львівської політехніки та президент Академії наук у Кракові). Обирали 44 великих землевласників, 20 представників від міст, 74 представників від сільських громад. Три представники були від Львівської, Бродівської та Краківської торгово-промислових палат. Такі диспропорції пояснювалися більшою сумою податків, які платили землевласники та заможні міщани.

 

Виборча система, яку розробив галицький намісник, а згодом віденський міністр внутрішніх справ Аґенор Голуховський, надала шляхті цілковиту ґеґемонію і відвела галицьким русинам-українцям марґінальну роль. Згідно з виборчим законом, українці в Галицькому сеймі могли мати лише 33% послів, хоча греко-католицьке населення становило 45% людності краю. Насправді ж кількість українських послів була значно меншою. Лише у першій каденції "Руський клюб" налічував 50 послів. У 1867-1869 роках їх стало 33, у 1870-1876 рр. – 36, у 1877-1882 рр. – 18, у 1883-1889 рр. – 15, у 1889-1895 рр. – 21, у 1895-1901 рр. – 18... А 1901 року було обрано лише 13...

 

Багаторічна боротьба за визнання української нації, її мови та за рівноправний розвиток спонукала депутата, суддю Вищого галицького суду Юліяна Лаврівського виступити 27 жовтня 1869 року на засіданні сейму з промовою про проблеми українсько-польських відносин. Лаврівський запропонував дуже помірковану концепцію щодо порозуміння з поляками: "Єднають нас тисячі зв'язків: родинні, товариські та інші, навіть смерть нас не розділяє, бо маємо спільні гроби... Домагаємося тільки двох речей: перша – це рівноправність, щоби ви нас не полонізували, друга – щоби ви нас не деморалізували."

 

Польська більшість у сеймі спочатку схвально поставилася до документа Юліяна Лаврівського, відіслала його до Крайового виділу, але там він потонув у бюрократичних нетрях. Після передчасної смерті Лаврівського ця ініціатива заглухла.

 

Наступну спробу українсько-польського порозуміння вже зініціювали поляки. 1875 року в сеймі 15 польських послів і два українські, серед яких був священик Степан Качала, подали документ, в якому пропонували Крайовому виділу підготувати проект закону для тривалого та справедливого налагодження відносин між поляками й українцями. Але шляхетська більшість не допустила документу навіть до першого обговорення, що стало причиною ворожнечі між обома народами.

 

Лише 1890 року старше покоління народовців: Олександр Барвінський, Наталь Вахнянин, Юліян Романчук і галицький митрополит Сильвестр Сембратович – уклало у сеймі компроміс з польськими депутатами, так звану "нову еру" в польсько-українських відносинах. За умовами угоди, польська сторона зобов'язалася дати згоду на відкриття української кафедри історії у Львівському університеті та ще однієї української гімназії, введення двомовності в учительських гімназіях тощо. Після досягнення цих постулатів "нова ера" вичерпалась.

 

Польська адміністрація в Галичині використала 1901 року всі засоби тиску, щоби не допустити вибору українських кандидатів до сейму, навіть всупереч розпорядженням австрійського прем’єр-міністра Кербера. Кость Левицький згодом писав: "Д-р Кербер обіцяв, що буде старати ся про лєґальне переведеннє соймових виборів, але намісник граф Пініньскі не оглядав ся на Відень і позволив польському центральному виборчому комітетови уживати краєвих властей до всяких махінацій виборчих, щоб тільки на зверх був спокій. По сій лінії ославлених галицьких надужить і хитрих насильств пішли й сим разом вибори соймові, з котрих вийшло тринайцять послів руських: Йосиф Гурик, д-р Евген Олесницький, Ол. Барвінський, о. Корнило Мандичевський, Ксенофонт Охримович, Антін Старух, д-р Андроник Могильницький, о. Теодор Богачевський, д-р Мих. Король, Мих. Глиджук, Дмитро Остапчук, Олекса Барабаш і о. Віктор Мазикевич" [2].

 

 

Але ситуація вже змінилася. З приходом 1900 року на галицький митрополичий престол Андрея Шептицького Греко-Католицька Церква остаточно перейшла на українські національні позиції і стала потужним чинником національного руху. "Український рух на початку XX ст. досяг таких відчутних результатів, що тогочасний польський історик Станіслав Смолька називав цей період не інакше, як "українське завоювання"... За два передвоєнні десятиліття на місці пригнобленої і безправної селянської маси виросла свідома своїх політичних інтересів українська нація", – писав історик Ярослав Грицак у своїх "Нарисах історії України".

 

За таких умов польські правлячі консервативні сили Галичини стали відверто підтримувати москвофілів як противагу українському руху, а українсько-польські відносини на початку XX сторіччя мали характер гострого конфлікту, неоголошеної війни, виявами якої стали криваві розправи над українськими виборцями, вбивство 1908 року Мирославом Січинським галицького намісника, графа Анджея Потоцького та вбивство польськими студентами одного з лідерів українського студентського руху Адама Коцка у 1910 році.

 

Політична боротьба загострилась навколо двох питань: створення українського університету у Львові та проведення виборчої реформи, яка би збільшила кількість українців у Галицькому сеймі.

 

Польські політики змушені були погодитися на перемови щодо деяких реформ у Галичині. До цього їх спонукала сецесія українських студентів, 600 з яких відмовилися в грудні 1901 року навчатися у Львівському університеті й перебралися до університетів Праги, Відня, Кракова, Ґраца.

 

У жовтні 1903 року відбулася ще одна сецесія. Коли Галицький сейм не погодився на відкриття української гімназії у Станиславові, голова Руського клюбу (фракції) Євген Олесницький заявив про зречення від депутатських мандатів і, що "лишають руські посли Сойм і оставляють представникам польського народу в Галичині відповідальність за приневоленнє їх до сього кроку, та підносячи всенародний грімкий протест проти тяжкого насильства ідуть вони в той народ, котрий їх тут вислав, а дальше вже належить до нього".

 

У 1905–1906 роках проводилися масові віча та демонстрації за проведення виборчої реформи, внаслідок цього з 1907 року вибори до австрійського парламенту стали проводитись на основі загального виборчого права. Того ж року Є.Олесницький вніс законопроект щодо загального виборчого права до Галицького сейму. Кілька років тривали перемови між українськими та польськими політиками в Галичині. До них долучалися й віденські урядовці.

 

У січні 1914 року, завдяки активним діям митрополита Андрея Шептицького, був укладений польсько-український компроміс: "На день 26. січня 1914 р. запросив маршалок краєвий граф Адам Ґолуховскі президії соймових клюбів на нараду в справі порозуміння про спірні пункти відносно виборчої реформи. Тут знова станули проти себе обі сторони: українська і польська, а безрадний намісник Коритовскі, станув без ніякого предложення угодового, та відозвав ся з просьбою до митрополита Шептицького, щоби він сказав якесь слово поєднання. Тоді митрополит Шептицький виголосив промову в першій части по українськи та в другій части по польськи, і від себе предложив три умови компромісу: 1) що відношеннє членів Виділу краєвого буде: двох Українців – на вісім членів, але маршалок краєвий буде мати тільки один голос, а не два голоси, як хотіла польська сторона; 2) що має бути тільки 12 двомандатових округів виборчих, і 3) що польська сторона дасть на доказ національного порозуміння заяву за відновленнєм переговорів в справі українського університету...

По двох днях нарад, памятного 28. січня 1914. р. заключено і підписано формальний компроміс на сих условинах... По підписанню сеї угоди заявив митрополит Шептицький, що се лиш одна справа, але дуже важна та дає надію, що за нею послідує полагода инших спірних справ в інтересі мирного пожиття обох народів..." [3].

 

Зала засідань Галицького сойму (нині приміщення Львівського національного університету ім. І.Франка)

 

 

Новий сейм мав складатися з 228 депутатів. Із них 13 обиралися «за посадою» (серед них – ректор майбутнього Львівського українського університету та троє греко-католицьких владик). 45 депутатів обиралися з табулярної земельної власності (серед них лише один українець). 57 послів мали представляти міські курії (з них 9 українців). Ще семеро,  без означення національності, обиралися від торгово-промислових палат і промислових товариств. А 106 депутатів обиралися від сільських громад (серед них 48 українців). Таким чином українці повинні були одержати "третину місць" (практично лише 62 мандати – 27,2%) у Галицькому сеймі і повноправне представництво у різних сеймових комісіях.

 

Саме цю реформу ухвалила переважна більшість депутатів Галицького сейму 100 років тому, 14 лютого 1914 року. Польсько-український компроміс сильно підважив монополію поляків на владу, передусім в освітніх і культурних питаннях. Польські політики зобов'язалися не чинити перешкод заснуванню українського університету у Львові.

 

Але не було вирішено основного питання – поділу Ґаліції на два окремі краї: польський з центром у Кракові й український зі столицею у Львові. До української Галичині в перспективі мали би бути приєднані й Буковина та Угорська (Закарпатська) Русь.

 

У Східній Галичині налічували 1910 року 5,33 млн. населення. З них 62% українців (греко-католиків), 25% поляків та 12% жидів.

 

Та за кілька місяців почалася І Світова війна, і компромісна угода залишилась на папері.

 

 

ПРИМІТКИ:

 

[1] Левицький К. Iсторiя полiтичної думки галицьких украiнцiв 1848-1914. – Львів, 1926. – С. 687, 688.

 

[2] Там само. – С. 351.

 

[3] Там само. – С. 685, 686.

 

13.02.2014