Полярність родинних історій

Донбаський і галицький варіанти родинної історії: спроба зіставлення

Цьогоріч у нашому письменстві з’явилося дві знакові родинні історії. У перекладеній українською мовою книжці Павла Паштета Белянського «Бабуся вмирати не любила» ідеться про шахтарську сім’ю з Донбасу, у книжці Христини Кішик «Ану бігом ходіть їсти!» – про сільську галицьку. Отже, маємо справу з географічними, національними – соціальними, релігійними, політичними, культурними, психоментальними полюсами, які й лежать в основі нинішньої російсько-української війни. Саме цими суперечностями скористався диктатор Путін задля виправдання власної агресії супроти України. Тексти Белянського і Кішик не тільки заперечують думку про деполітизацію літератури, яку у 1990-х підтримувало чимало українських мистців. Вони також корисні для розуміння тези Самуеля Гантінґтона про зіткнення цивілізацій й неуникненну нестабільність після розпаду СРСР, свідчать, що будь-які глобальні конфлікти починаються на мікрорівні – в родині, в людині. Цікаво порівняти ці твори також у суто літературному аспекті задля упевненішого майбутнього нашого письменства, що з немалими трудом позбувається колоніального і постколоніального статусу як інституційно, так і сутнісно − в розумінні світу і у баченні себе в ньому.

Здається, часи «грубих», із багатьма персонажами родинних саг зразка «Будденброків» Томаса Манна, «Саги про Форсайтів» Джона Госуорсі, «Поглянь на дім свій, ангеле» Томаса Вулфа чи «Ста років самотності» Ґабріеля Ґарсії Маркеса вже давно минули, але це не означає, наче згас інтерес до самої родинної теми. До «грубих», традиційних належить, наприклад, автобіографічний твір шотландського і американського прозаїка Дуґласа Стюарта «Шаґґі Бейн», який у 2020 р. отримав Букерівську премію. Книжки ж Белянського і Кішик інші. За змістом це автобіографічні тексти, що дають читачеві уявлення про побут і психотип певного соціального прошарку і регіону України після 1991 р., але за жанром − збірки оповідань про родину, своєрідна модифікація традиційного родинного роману-хроніки, що вважається одним із найскладніших, бо потребує від автора значної затрати часу та зусиль. У Белянського таких оповідань 22, у Кішик 10, але кожне оповідання-«поштівка» письменниці складається з новел, в яких варіюється певний мотив. Деякі з них, зокрема прикінцеві, зводяться до риторики із повторами з попередніх текстів. Повтори, багатослівність добрі для психолога і мотиваційного тренера, що ними працює Кішик, але в художній книжці їх варто було уникнути. Від ощадливості і стилістичної стриманості видання лише б виграло, але нині авторська воля не корелює із порадами редакторів, тим паче із зауваженнями незрозумілих критиків, що помилково ототожнюються з рекламістами. Якщо так продовжуватиметься й далі − українська література навряд чи стане конкурентноздатною. Саме завдяки професійності, першокласній якості письма, новизні, справжній, а не підробній емоційності наше письменство зможе стати впізнаваним у світі. Героїчний опір Росії, що його чинить українське суспільство, може викликати інтерес до українського письменства, але самого письменства ніколи не замінить. Це ж стосується і слабко аргументованого заперечення величі російської літератури, яка, звичайно ж, є великою, як великою без лапок є будь-яка імперська література, бо імперія (центр) витягує з колоній (периферії) не тільки природні ресурси, а й найталановитіших людей, оплачуючи їхній талант і лояльність до імперії, іноді й щиросерду любов дзвінкою монетою. Нинішнє заперечення російської літератури – дзеркальний процес до російського, який розпочався у ХІХ ст., коли російські інтелектуали, серед яких було й чимало малоросів, наприклад, Іван Кульжинский – учитель Миколи Гоголя, Євгена Гребінки і Нестора Кукольника, професор Київського університету Тимофій Флоринський або брат історика Миколи Стороженка Андрій, що підписувався прізвищем Царинний, відкидали українську літературу, іронізували або й знущалися з неї, але Тарас Шевченко із братією від того не стали меншими. Тому боротися з Толстоєвським – справа безперспективна, можна хіба що вивчати цей феномен. Недаремно Шевченко писав: «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди».  Доречніше створити щось своє − нове і прекрасне. Тож повернемося до нашого творення.

Автори обох згаданих книжок відмовилися від хронології. Якщо вдатися до метафори, то їхні сімейні історії можна назвати дзеркалом певного сегменту українського суспільства, складеним чи склеєним з розрізнених уламків − спогадів про важливі епізоди, вихоплені з рутини життя. Необхідно зауважити, що картина Белянського стереоскопічна, тоді як у Кішик вона лінійна, одновимірна. Якщо у центрі оповіді галицької письменниці перебуває її баба (цей образ вписується до традиції, започаткованої Олександром Довженком у повісті «Зачарована Десна» і продовженої в оповіданнях Сергія Осоки), тому книжку можна було б також назвати «Моя баба і я», то з оповіді Белянського вимальовується родинне дерево автобіографічного наратора, в центрі якого є гірняк Петро з однією безпалою рукою-копитом і його дружина Анна, котра втекла від репресій із Пітера на Донбас. Живе донбаський Адам із донбаською Євою на так званому Шанхаї у шахтарському селищі побіля містечка з поетичною назвою Ящикове. Вони народили трьох дітей: синка Пашу і двох доньок – Катю і Таню. Паша став військовим, одружився із землячкою Ольгою без зайвих сантиментів, бо на місці його служби можна було закохатися хіба що в дружину командира, усі ж спроби такого роману зазвичай закінчувалися карцером. Це подружжя, переїжджаючи з Карелії до Монголії, звідти до Угорщини і знову до України, своєю чергою народило сина Мішу і дочку Машу. У Каті ж було двоє чоловіків: Бориса завалило у шахті майже одразу після одруження, а Валера після десятиліть спільного життя таки покинув родину з двома дітьми − Гришею і Ніною. Хоча молодша Таня й одружилася із затюканим Вітею, їхня донечка Олександра виявилася найкращою дівчинкою у світі, яку батьки любили до самозабуття. Олександра вийшла заміж за Ігоря − начальника алчевської колонії, але так і не знайшла щастя. Зрештою саме Саша опинилася серед активістів сепаратистського руху, повела увесь свій клас на так званий референдум за самовизначення ЛНР, але невдовзі переїхала жити до Харкова – подалі від розвалу і беззаконня, за які голосувала сама й агітувала голосувати інших.

Прикметною рисою обох книжок є гранична щирість авторів, але природа їхньої відвертості різна. Якщо у Кішик вона радісна, дитинна, сповнена любові до життя і прагнення самоствердитися, то щирість Белянського попри гумор, зокрема й «чорний», важка, катарсична й важлива. Адже у сучасній українській літературі передусім завдяки роману Сергія Жадана «Ворошиловград» закріпився глянцевий, романтизований образ Донбасу, де кримінал нагадує збіговисько студентів 3 курсу української філології. У поезії цього ж літератора кримінальний авторитет, прототипом якого міг бути і респектабельний Янукович Віктор Федорович, і нереспектабельний Моторола, взагалі уподібнюється Христу, а його банда – апостолам. Зрештою Жадан мав на кого рівнятися, годі згадати бодай віршовані рядки Дмитра Павличка: «Таким я завжди бачу шахтаря / Ліхтарик над чолом – немов зоря. / Низеньке небо, та високий лет, / Бо він трудар, мислитель і поет». Популізм не тільки про політику, він також про літературу. Популізм буває з біса привабливим і талановитим, може захоплювати, але він завжди небезпечний, бо видає бажане за дійсне − має руйнівні наслідки.

У Белянського, на щастя, все інакше. У його книжці не тільки багато «смішного, щирого і впізнаваного», як зазначає Павло Казарін. Найбільше у ній жорстокості й насильства, що їх можна задля пристойності загорнути у слово «чесність», але сенсу у цьому жодного, якщо визнавати: література не тільки розважає і дарує читачеві втіху, а й лікує, іноді й повертає до життя. Для Белянського це не порожні слова. Жодна сімейка Адамсів не йде у порівняння з шахтарською родиною, де насильство – річ буденна. І йдеться не лише про масовий забій кроликів, зокрема Плямки, Вуханя, Кульгавого та Кривулі у розпал кролячої епідемії на очах у дитини, яка любила і годувала тваринок. У родині п’яний Петро знущається над матір’ю Анютою, сестра Катя товче брата Пашку, аби той грав на акордеоні п’яному батькові «Сіній платочєк», щоб тато не убив маму. Катін син Гриша доводить матір до відчаю п’янством, а донька Ніна, що напозичалася у всіх родичів грошей, − брехнею. Тож Катя, спродавши корів, втікає з дому на море, про яке мріяла з юності, в ньому розчиняється у новому купальнику і зі свіжим манікюром. Наче камінь у бистрій воді зникає з поля зору родини й Ніна, а двоюрідні Гриша із Олександрою стають коханцями. Ці сюжетні хитросплетіння нагадують «чорні» сюжети Олеся Ульяненка, але в них немає містики − чистий реалізм. Найбільше у книжці вражає образ матері Анни, перший чоловік якої пропав у Пітері, вочевидь, в часі сталінських чисток, тоді ж її сина забрали у дитбудинок, а сама вона опинилася на Донбасі, де й зустріла свого майбутнього чоловіка Петра. Останній, до речі, побив рекорд Стаханова, користувався загальною повагою серед шахтарів. Саме він переконав міністра Олександра Засядька не закривати шахту. Цю колізію я схильна все ж трактувати як данину письменника згаданому магнетичному популізму. Як не парадоксально, але Анюта не тільки не шукала втрачено сина Степана, а й виштовхала його з двору, коли Степан у пізньому совку таки знайшов матір. Мабуть, родина не потребувала нововіднайденого родича. Степан лише ускладнював би Анюті й без того непросте життя. Однак перед смертю матір мучило сумління, вона змусила своїх дітей дати оголошення у газету, запрошуючи Степана на Донбас. Офіцер Паша шукав незнаного зведеного брата й у Петербурзі, але марно. Як тут не згадати наймичку Шевченка – потаємну матір, яка усе своє життя присвятила сину, котрого змогла назвати сином лише на порозі власної смерті, так і не почувши у відповідь «мамо». І йдеться тут зовсім не про ідеалізацію матері. Під пером Шевченка тема потаємної матері, що маркує саме українську літературу, бо не зустрічається в інших, набирає шекспірівського звучання, а не скочується до рівня бразильських серіалів. Загалом поет помічав, що матері бувають різними, матір Ісусову уважав покриткою, що завжди сприйматиметься як богохульство. Саме через це й розладналося приятелювання Шевченка з Михайлом Максимовичем. Однак будь-яка любляча матір, хай і покритка, була для поета святою, його особистою надією і надією людства. Таке розуміння матері захоплювало більшість українців, тривалий час саме поема «Наймичка», а не політичні твори поета була улюбленою їхньою лектурою. Образи матері у Шевченка і Белянського (у Кішик цей образ невиразний на тлі баби) цікаві саме тому, що в них віддзеркалюється разюча відмінність між російським і українським психотипами. Книжка Паштета, на сторінках якої промайнула тінь Достоєвського – Таня читає один з його романів, яскраво висвічує безумний російський гуманізм або ж російський християнський ідеал. Згідно з ним людина, аби стати образом і подобою Божою, тобто співчутливою і прощеною, спершу має когось убити, зарізати, принаймні придушити. Письменник обґрунтовує цю думку, говорячи не тільки від власного імені, а й від імені ми – третього покоління великої шахтарської сім’ї, дітей, які виросли всупереч, а не завдяки обставинам, хотіли бодай раз у житті убити власного батька. Прозаїк чітко артикулює думку про те, що в його родині не вміють любити, зате знають, як ненавидіти: «ненависть і злість – ось паливо, на якому працює наш організм». Він уважає Донбас проклятим місцем: «що далі від таких місць, то ми успішніші».

Безперечно, Донбас – місце небезпечної, складної шахтарської праці, але воно все ж разюче відрізняється від зображеного у вже згаданому романі «Шаґґі Бейн» пролетарського, зокрема й шахтарського середовища Ґлазґо у часи безробіття і кризи (Марґарет Тетчер теж закривала шахти), де саме молодше покоління здобувається на людяність, рятуючи батьків, конкретно добре ім’я своєї матері. Отже, справа не лише у смертельно небезпечній шахтарській праці, яка в усьому світі однакова. І не в людському матеріалі, який осів на Донбасі, бо у Москві і Петербурзі цей матеріал за незначними винятками, як свідчить досвід, не кращий. Справа у самому механізмі деспотичної держави, у тих нелюдських обставинах, які й підживлюють в людині звіра. І коріння цих обставин губиться в товщі століть імперської Росії й азійської Московії. Даруйте, що вкотре звертаюся до Шевченка, але він розумів, що «у шинку і наш, і москаль, і навіть німець − всі похожі на свиню, а на [па]нщині, то ще поганше». Що вже казати про сталінський концтабір, брежнєвський застій чи бандитський капіталізм з кураторами із ФСБ. Тому єдиний вихід – обрубати коріння.

Саме так і чинить Белянський. Його відверта книжка – це спосіб вижити і очиститися – стати білішим снігу. Для дослідників, що пишуть про літературу і травму, твір «Бабуся вмирати не любила» є неоціненним. Однак поняття травми все ж не варто абсолютизувати, бо у такому разі доведеться визнати, що все совкове і постсовкове життя в Україні незалежно від регіону – суцільна травма. Адже усі ми вийшли зі сталінського концтабору, просто для одних він тривав довше, а для других коротше. Не варто забувати, що й у шахтарської родини траплялися щасливі дні. Її, як і тисячі родин у Галичині, об’єднує копання картоплі або приготування запашного грушевого пюре. Декому у цій родині приносить радість й усамітнення з небом. Нюансування і диференціація – процес складний, але необхідний в усьому, зокрема й у літературознавстві.

У книжці Кішик панує зовсім інша, аніж у Белянського атмосфера. Адже пише вона про галицький світ, що видається іграшковим, нагадує Lego не тільки супроти Донбасу, а й на тлі Великої України. Світ Кішик камерніший, бо охоплює коротший відрізок часу − лише 30 років української незалежності. І родина оповідачки Софки менша. У нароторки є мама, від тата у дівчинки лишилася єдина листівка з квітами, а ще дідо з бабою, які й подарували внучці незабутнє дитинство, сповнене любові, корисних справ, як праця на городі, збирання ягід у лісі, готування найрізноматніших страв на свято й заготовок на зиму, прибирання у хаті й на подвір’ї, розваг включно із показом мод, хаткою на дереві, вивченням комах і птахів та бешкетів, за які неслухів у галицькому селі у 1990-х ставили у куток − не били. У книжці Кішик немає й натяку на садизм у родині чи у міжлюдських взаєминах. Переважно авторка пише про жіночий світ, передусім бабин, сільський. Зрідка у її оповіданнях з дидактичною метою зринає образ діда, якого внаслідок операції «Вісла» переселили з Любачева на Львівщину. Твір Кішик можна прочитати і як похвалу селу з його святощами: кури, корова, порося, город, і як реквієм по ньому, бо світ цей стискається, наче шагренева шкіра. Саме завдяки архаїчній праці на клаптиках землі й виживали мільйони українців на початках становлення своєї незалежної держави. Письменниця ж стільки завдячує своїй бабі як коучу з індивідуального розвитку, що вирішила написати їй подячні поштівки і відіслати їх у вічність. У своїй книжці Кішик написала і про свою бабу, і про всіх українських бабів, що жили за власним календарем: від сіяння городу до жнив, які любили корову, як члена родини, тобто так, як нині ми любимо домашніх улюбленців, можливо, й більше, бо корова була годувальницею. Поряд із цими бабами завжди була родина і живий, а не формальний Бог, а ті, що на відміну від Софчиної залишалися на старість самотніми, доживали свої дні із Богом і соціальним працівником із сільради. Ці жінки не вміли сказати дітям і внукам про свою любов, замість слів годували їх тим, що виростили і приготували власноруч, а не купили у сусідньому супермаркеті. Вони вже стали історією, їхнє місце так і залишиться порожнім, а наступниці будуть не кращими і не гіршими, але іншими.

Прикметно, що іграшковий галицький ландшафт прямо пов’язаний із іграшковим галицьким мисленням, яке притаманне не тільки Кішик, а й такому визнаному майстру нашої літератури, як Юрій Винничук. Наприклад, у найвідомішому романі останнього «Танго смерті» фантастична історія про чотирьох приятелів: українця, німця, поляка і єврея, що опинилися у часи Другої світової в УПА, попередньо їхніх батьків, котрі боролися за УНР, совєти розстріляли під Базаром, подається як типова. Ідеться про безконфліктність, позбавлену драматизму літературну оповідь, в якій Галичину уособлює не чин і не вчинок, а розкішна книжка з кулінарії. Нині вже просто не віриться, що про цю землю можна писати інакше. Однак новела Василя Стефаника «Новина», в якій батько, намагаючись урятувати доньок від мук голодної смерті, втопив меншу, старша ж випросилася, таки галицька. Якщо шукати літературні відповідники згаданого твору, то на думку спадає хіба що сюжет роману Тоні Моррисон «Кохана», де чорношкіра матір-утікачка зарізала власну доньку, щоб врятувати її від рабства. Ідеться не про потребу «кривавих» сюжетів у письменстві, а про адекватне відтворення життя, що й визначає місце спільноти у світі, її самосвідомість. Іграшкове мислення свідчить про інфантильність, є одним із проявів вже не раз згаданого популізму, що нині процвітає передусім у жанровій літературі. Простосердий читач може й повірити, наче в Галичині немає власних демонів, але за відсутності чортів ангели теж сумнівні. У Кішик драматичні моменти пов’язані хіба що з Києвом (як у відомому есеї Юрія Андруховича «Мала інтимна урбаністика»), де вухо вражає російська мова, також з війною, що постає абстракцією, а не тактильним пережиттям, таким, як бабин город, святкування Різдва або Великодня. Щодо побуту і трибу життя галицького села межі ХХ−ХХІ століть, то письменниця блискуче впоралася з функцією етнографа. Безперечно, у цьому вона має перевагу над Белянським, бо шахтарські традиції не те що не цікавлять письменника – їх просто обмаль. Знаковими в обох книжках є сцени очікування священників на великі свята. Якщо в галицькому селі чекають на ксьондза після Водохреща із трепетом, бо після його приходу і спільної молитви благодать і піднесення єднає кожну родину і всіх у селі сущих, то в шахтарському селищі у попів і на Великдень вірять для годиться. Адже у свідомості вірян вони відокремлені від Бога. Недаремно Анна на привітання батюшки: «Христос воскрес!» − різко відрубала: «Наче без тебе не знали», грюкнувши хвірткою перед носом священнослужителя. Можливо, вона й мала рацію, бо попи читають із замусолених молитовників тропарі і кондаки церковнослов’янською так, що віряни майже нічого в них не розуміють. Тому попів так легко сплутати з шаманами і коміками. Тож не дивно, що карикатура на християнство й визначає Донбас.

Яким би лячним не був зміст книжки Белянського, її автор – майстер короткої прози. Тетяна Кохановська переклала її непогано, місцями навіть драйвово, але літературні редактори Ольга Кричинська та Володимир Улахович в окремих випадках виявилися мовно неповносправними. Замість «особового займенника» лишили «особистий», замість «пісковика» чи «піщаника» у тексті з’явився «пісковець», персонажі встають з-за столу «суголосно», а не «одночасно». Редактори не зауважили й чимало незрозумілих слів: «відволожився», «непіднімно важкий», «дупаста», «зчепивши зуби», «долунати», «погладшалий», «красовиті жести». І спідницю, виявляється, можна «підштовхнути під себе». Проза Белянського заслуговує дбайливішої обробки не тільки тому, що цей автор талановитий, а й тому, що його проза є феноменом не тільки літературного, а й суспільного українського життя, фіксує той момент, коли людина починає усвідомлювати себе українським законослухняним громадянином, культурною особистістю, що відкидає не тільки корупцію, а й будь-яку форму насильства і бруду. Недоредагована гарна книжка, за яку читач платить немалі гроші та ще й у часі війни, – це погано, бо і ефективна держава, і професійна література, і нормальне життя, і душевна рівновага починаються таки з сумлінної праці. Хоча Белянський і пише про шахтарське середовище, він не використовує ненормативну лексику, і це, як би парадоксально було, не підриває довіри до його тексту. Навпаки, у книжці є оповідання, в якому тітка Дора, що виховувалася у якомусь аристократичному пансіоні, вчить малого племінника триповерховим матам. Хоча Кішик і не зачіпає теми ненормативної лексики, селянка з Галичини так би не вчинила, бо подібні вислови були все ж табуйовані, масово їх почали уживати на заході України саме після проголошення Незалежності. Белянський не засуджує дивачку Дору, бо брудні слова не завжди втілюються у брудних ділах, але дає зрозуміти, що будь-який бруд принижує людину, сприяє тим нестерпним обставинам, проти яких згодом ця ж людина може виявитися безсилою.

Два світи, дві сім’ї, представлені у рецензованих книжках, відрізняються не тільки культурою, зокрема побутовою, мовою і політичною орієнтацією. Вони є антиподами у речах первинних: у розумінні Бога, у ставленні до матері й жінки, у трактуванні родинних і міжлюдських взаємин. Прочитавши родинні історії Белянського і Кішик, розумієш, що український сільський світ простих людей, не надто освічених хліборобів, яких у часи розвиненого соціалізму та й згодом зазвичай називали жлобами і рагулями, виявився людянішим, придатнішим для життя за російський з брутальними пролетарями, безпідставними претензіями на гегемонію, великою літературою, побутовим безкультур’ям і щоденною аморальністю. Література свідчить, що цивілізаційний розлом в першу чергу стосується ідеалів, супроти яких не тільки освіта і пропаганда, а й репресії і смерть виявляються безсилими, бо саме ці ідеали і роблять нас тими, ким ми є.