Заповіт Льйоси

Торік видавництво «Фабула» опублікувало один з найкращих романів Маріо Варґаса Льйоси «Свято Цапа», в якому простежується зв’язок між суспільством і тим типом влади, що його суспільство задля власної самоорганізації обирає. Принагідно зазначу, що попри настанову триматися від російської мови якнайдалі Іларії Шевченко варто було б перекласти назву як «Свято Козла». Адже через фразеологію «цап» в українському контексті поєднується з «цапом-відбувайлом», «офірним цапом», тоді як у романі ідеться про «злоїбучого козла» − диктатора Рафаеля Трухільйо, «ера» якого у Домініканській Республіці тривала три десятиліття − з 1930 по 1961 рік.

У зв’язку із цим виданням, а також на тлі війни, в ході якої неефективна українська держава має перетворитися на ефективну, що виключає диктатуру, – саме в цьому й полягатиме перемога України над Росією, університетські професори і журналісти на радіо і на YouTube згадали про «антидиктаторський роман», котрий був лейтмотивом і винаходом латиноамериканських письменників, яким у ХХ ст. довелося жити всередині диктатур. Більшість з них також стали вигнанцями диктаторів. Хоча останні у світі й не перевелися, нині згаданий жанр належить вже минулому, сприймається як літературний факт, священна реліквія і застереження.

Сьогодні українські інтелектуали воліють про диктатуру не писати, а говорити з огляду на те, що їх почує значно більше людей, аніж прочитає. Це змушує замислитися над роллю письма і книжки у протистоянні диктатурам в минулому і тепер – в інформаційну добу, коли стисла інтерпретація має очевидні переваги над обширним першоджерелом. Нагадаю, що здобуток західних інтелектуалів 1960-х включно з українськими шістдесятниками, навіть офіційними, полягав у переконанні, що письмо – це спосіб дії, а слова – це вчинки. Саме у протистоянні з соцреалізмом і лівими ідеями, наприклад, Жана Поля Сартра про те, що література − це розкіш, яку можуть собі дозволити суспільства лише після побудови соціалізму, й утвердилася думка про націотвірну й історіотвірну роль літератури.

Однак мислення без сумніву − вже не мислення. Тому можна припустити, що нинішні прибічники усного слова мають рацію. Можливо, письмо і книжка технологічно вже вичерпали себе, але письменники, особливо ті, що не розважають публіку, а вводять її у стан неспокою, ступору чи й шторму, ніколи з цим не змиряться. Недаремно Юрій Іздрик відмовляється від інтерв’ю. Цей жест має на меті повернути довіру до письма і до книжки. Якщо читач хоче знати про автора і його погляд на світ більше, він має передусім уважніше читати його твори, порівнюючи їх з іншими, а не відвідувати нескінченні презентації чи слухати поверхові балачки на YouTube, в яких, на жаль, часто губиться найістотніше, бо усне мовлення зазвичай діряве, передбачає подачу складних речей у полегшеній формі, а такий підхід не тільки спрощує думку, а й стерилізує її. Інтенсивність мислення в процесі письма і в процесі говоріння – це «дві великі різниці». Загальній тенденції культу усної мови індивідуальні бунти навряд чи зможуть протистояти − їх сприймають як архаїчні й неуспішні. Але неуспіх теж буває продуктивним, наприклад, з нього у майбутньому може зродитися успішна альтернатива. І «антидиктаторський роман» тому доказ. Адже спершу цей жанр був маргінальним, непопулярним. Досить згадати, як мляво на початках купували, відповідно й читали роман Ґабріеля Маркеса «Осінь патріарха».

Отже, якщо вірити нашому YouTube, попередниками Льйоси у плані «антидиктаторського роману» були кубинець Алехо Карпентьєр та колумбієць Ґабріель Маркес. Першому належить роман «Розправа з методом», що був опублікований у 1973 році, а вже 1976 з’явився у перекладі Анатоля Перепаді, Віктора Шовкуна й Олександра Мокровольського в журналі «Всесвіт». Другому – «Осінь патріарха» (1975), що також через три роки побачив світло денне у тому ж часописі у перекладі Сергія Борщевського та Світлани Жолоб. У цьому ряду треба згадати й роман парагвайського письменника Аугусто Роа Бастоса «Я, Верховний» (1974), що у нас не перекладений. Прикметна деталь: між першодруком «Свята Цапа» (2000) і його появою українською минуло не три, а двадцять чотири роки. Такі темпи сигналізують, що українське книговидання у 1990-ті й нульові було радше самодіяльністю, а не систематичним бізнесом. Влада його начебто й не забороняла, але все робилося для того, щоб переконати суспільство у безперспективності української книжки й нереальності українського книжкового ринку. Якщо для впокорення українського села комуністи застосували голод, то для затримки українського історичного мислення й трансформації пострадянського українського «племені» у громадянське суспільство дієвим виявився такий інструмент, як розвал книговидання і профанація гуманітаристики. Як і у випадку української мови, яку в СССР начебто ніхто не забороняв, у ранній українській державі українську гуманітаристику і книжку просто ігнорували, тому і освіта, і книжка опинилися на грані виживання. Тож запізнілий переклад роману Льйоси свідчить, що українське книговидання вижило попри все й надолужує тепер згаяне у попередні десятиліття.

Істотно, що в українському YouTube-дискурсі (і це на тлі революційного дослідження Юрка Покальчука про латиноамериканську прозу 1978 року) «загубився» той письменник, який вважається батьком «антидиктаторського роману». Ідеться про гватемальського прозаїка, нобелівського лауреата і лауреата Ленінської премії миру Міґеля Астуріаса, який і започаткував згаданий жанр у «Сеньйорі Президенті». Твір, який критика називала «романом-пророцтвом», «романом-мачете», «романом-кулеметом», був написаний у 1933 році, проте автор зміг його видати лише через 13 літ − у 1946 і то власним коштом. Прототипом безіменного сеньйора Президента, як кажуть знавці, слугував гватемальський диктатор Естрада Кабрера, але його наступник Хорхе Убіко виявився не набагато ліпшим, тому також може претендувати на роль прототипа. Прикметно, що образ диктатора з’являється у творі Астуріаса спорадично. Про цинізм, садизм, безчесність тирана і його життєве кредо, яке полягало в тому, щоб розчавити ближнього задля святого спокою у державі, свідчать трагічні долі інших персонажів й моторошна атмосфера розпачу й безнадії, що її письменник досягає і завдяки європейській техніці сюрреалізму, зокрема грі зі словом та звуками, і завдяки нав’язливим повторам – тій стилістиці, що вкорінена у міфології майя-кіче, яку Астуріас вивчав у Сорбонні. Як відомо, він переклав давній епос індіанців «Пополь-Вух» спершу французькою, згодом разом із Мануелем Гонсалесом − іспанською.

Натомість Трухільйо у баченні Льйоси – це реалістичний, психологічно вірогідний диктаторський тип, в основі діянь якого лежить лібідо. Хоча анотації до «Свята Цапа» обіцяють читачеві знайомство з романом-притчею, це історичний твір, що разюче відрізняється і від традиційних історичних романів зразка Вальтера Скотта, і від «антидиктаторських» у стилі магічного реалізму. Мабуть, добрий історичний постмодерний роман завжди політичний, бо в постіндустріальному суспільстві політика й історизм − синоніми. Якщо в «антидиктаторських» творах Астуріаса, Карпентьєра і Маркеса образи латиноамериканських диктаторів і їхніх країн символічні, то у Льйоси панує конкретика. Щоправда, поряд з політичним контекстом перуанський письменник чималу увагу приділяє сексуальній енергії Трухільйо. На його думку, саме лібідо на тлі латиноамериканського мачизму й урухомлює диктатуру. Недаремно занепад Господаря пов’язаний із його хворою простатою, неспроможністю старого лідера оволодіти жінкою, чинити насильство над жінкою, що уособлює реальність і життя. Зазначу, що у латиноамериканському романі усі диктатори схиблені на сексуальних насолодах-переступах. Вони люблять нецілованих дівчат або й дівчаток, як тварини, злягаються з наложницями і майбутніми дружинами – Летісія Насарено благає патріарха зняти однострій та краги, якими він бруднить її чистісінькі голландські простирадла. Тирани віддають перевагу сексу, що невіддільний від насильства, приниження і бруду. Виняток становить хіба що молода дівчина Мануела Санчес – Дульсінея патріарха, з якою він бачився винятково у присутності її матінки, щедро обдаровуючи ідеальну коханку аптекарським приладдям, манометрами, метрономами й іншими несподіваними дарунками. І так тривало доти, доки Мануела не розчинилася у просторі так, як зникають мрії. Зрештою з-поміж усіх латиноамериканських прозаїків винятково Маркес зобразив свого диктатора і гротескно, і зі співчуттям, потрактувавши його і як збірний образ усіх латиноамериканських тиранів, і як втомлену владою, власною жорстокістю і вбивствами людину.

Слабким місцем українського усного критичного дискурсу, як на мене, є його поверхневість, котра полягає у відсутності прагнення з’ясувати історію того питання, яке обговорюється. Учасники бесід зазвичай не шукають джерел ідей і явищ, починають переважно таки із себе і з кінця. І це стосується не тільки «антидиктаторського роману», коли, можливо, й через поквапливе усне мовлення загубилося прізвище і творця жанру, і того, хто відкрив українцям латиноамериканську прозу. Таким же нелогічним постає, наприклад, й ознайомлення українського читача з сучасною арабською літературою. Починати варто все ж із творчості єдиного нобелівського лауреата в арабському світі, нині вже покійного Нагіба Махфуза, а не з його наступників. Не визнаємо ми максими ab ovo.

Отже, роман «Свято Цапа» неможливо зрозуміти без ознайомлення з романом Астуріаса. Останній використовує приватні історії, в яких і віддзеркалюється диктаторський режим. Льйоса натомість застосовує прицип маленької історії у великій. Велика історія – це історія диктатури Трухільйо, що розпочалася із тренування майбутнього зверхника в морській піхоті США, формування національної домініканської гвардії, створення найдієвішої армії в Карибському басейні, налагодження стосунків зі США завдяки твердій антикомуністичній позиції диктатора. Однак згодом ці стосунки розладналися на тлі убивства Трухільйо 20 тисяч нелегальних мігрантів-гаїтянців і через його конфлікт зі священниками. Домініканська Республіка опинилася під санкціями США, її економіка ледве жевріла (є надія, що з російською відбудеться таке ж), стабільність, що так припала до душі населенню, дала тріщину, а втручання в особисте життя й зачистка простору від тих, на кого падала тінь інакодумства, перетворила колишніх трухілістів на терористів-месників. У романі план вбивства Трухільйо реалізують семеро сміливців. Вимучливе, розтягнене у часі очікування авто диктатора, його динамічне переслідування з наступним нападом зображено так натхненно, що читач відчуває, як напружуються м’язи нападників, котрі стискають зброю, як у їхню шкіру впинаються скалки вибитого скла, як сміється диявол, коли серед веремії нападу один з антитрухілістів випадково підстрілює свого товариша. Випадок Льйоси переконує, що добрий письменник завжди має бути незгіршим актором і то не однієї, а багатьох ролей. Заколотників, звісно ж, вистежує розвідка. До них застосовують немислимі тортури: зашивають повіки, каструють, об їхні лиця навіть на операційному столі гасять сигари і т.д. Зрештою нападників, за винятком одного, убивають, щоб згодом проголосити національними героями. Здається, військова диктатура канула в минуле, але на зміну Трухільйо приходить Хоакін Балагер − поет, правник і все той же, хай і поміркованіший авторитарний лідер. Цим Льйоса, як і Маркес, підкреслює приреченість Латинської Америки на диктатуру, але без міфологічного флеру.

Маленьку історію у романі «Свято Цапа» представляє вигадана героїня Уранія Кабраль, донька вірного сенатора-трухіліста, що потрапляє до диктатора в немилість. Батько жертвує цнотою доньки заради власної реабілітації в очах Трухільйо і то без успіху. Подібний сюжет використав й Астуріас. У романі «Сеньйор Президент» опальний генерал Каналес також запропонував фаворитові президента Карі де Анхелю власну доньку Камілу, яка на відміну від Уранії вже повнолітня. Батько свідомий, що Кара може передати Камілу своєму зверхникові, але все відбувається з точністю до навпаки: найкращий друг диктатора закохується в доньку опального генерала, розриваючись між відданістю патронові й силою власного почуття, зрештою одружується з жінкою, котра, як і все довкола, включно з ним самим, належить тиранові. Сеньйор президент дозволяє цей шлюб. Однак його доброзичливість і шляхетність позірні − одразу після весілля де Анхеля заарештовують й кидають до в’язниці. Каміла опиняється у ролі солом’яної вдови й назавжди покидає місто із новонародженим сином. Для меншості диктатура – це розбиті долі й нескінченне нещастя. Льйоса моделює подібну ситуацію, але його варіант диктатора вимагає від свого охоронця відмовитися від одруження. За зречення від коханої він підвищує молодого офіцера в чині, змусивши убити брата зневаженої дівчини, який начебто належав до антитрухілістської групи «14 червня». Головна відмінність полягає у тому, що маленька історія в романі «Свято Цапа» слугує не дзеркалом, а будівельним матеріалом історії великої − диктатури Трухільйо, котра маніпулює свободою вибору, переважно «множачи її на нуль».

На відміну від інших «антидиктаторських романів» в Астуріаса президент не помирає. Навпаки, він прекрасно почувається, адже в його країні і в тюрмі, де утримують де Анхеля, все у повному порядку. У романі «Сеньйор Президент» використано донесення шпиків, звіти охоронців режиму, згодом ці оригінальні композиційні прийоми стануть широко вживаними у романах про пам’ять і травму. Для «антидиктаторських» творів характерна циклічність часу або його застиглість, як у Маркеса, коли патріарх відзначає століття власного правління, що постає короткою миттю тривалістю у вічність. Таке безчасся прямо пов’язане з ірраціональним, міфологічним мисленням, характерним як для латиноамериканських, так і для радянських суспільств. У романі Астуріаса індіанець краде маїс, не вважаючи себе злодієм, бо земля, на якій маїс росте, належить йому по праву. Подібний спосіб розумування був характерним і для українських колгоспників, які крали в колгоспі без докорів сумління, вважаючи колгоспне добро власним. Латиноамериканські письменники мають на меті і передати міфологізм суспільного мислення, і зруйнувати його, пробиваючи дорогу мисленню історичному. Подібне завдання свого часу виконали німецькі романтики, а в Україні − Тарас Шевченко, який хоч і не був істориком, але вказав історикам шлях, підтвердивши думку про історіотвірну роль літератури. Остаточно ця теза викристалізується аж у середині ХХ ст.

Прикметно, що лише у Карпентьєра диктатор, який зветься Першим Урядовцем, постає інтелектуалом, новітнім філософом, радше псевдофілософом і знавцем музики (це автобіографічна риса, бо музикою і оперою цікавився сам письменник). У Парижі він провадив учені розмови зі Славетним Академіком, реалізовував диктатуру, відштовхуючись від «Розправи про метод» Декарта. Якщо останній розмірковував над індивідуальним мисленням, то Перший Урядовець розправився і з методом, і з мисленням, і з особистістю, керуючись правилом: поставив до стінки і розстріляв. Карпентьєр зображує Латинську Америку як суперетнос, аналогією до якого може слугувати й Слов’янство. Оскільки Перший Урядовець франкофіл, то й орієнтується він на Париж і на Латинський світ, який здобув перемогу у Першій світовій війні. Іспанці, що колонізували Південну Америку, але зазнали поразки наприкінці ХІХ ст., уявляються йому відпрацьованим матеріалом. У ХХ ст. − столітті винахідників вони не зробили жодного винаходу, тому їхня вага у світі невелика на відміну від громадян США, яких диктатор Карпентьєра іменує «американськими римлянами». У згаданому творі увагу українського читача привертає той факт, що французи у часи Першої світової виключали з усіх музичних програм не тільки твори Вагнера, а й Бетховена, хоча дехто й намагався довести, що Бетховен жив у зовсім іншій Німеччині й не був причетним до кайзера Вільгельма ІІ. Не менш яскравою постає й аналогія між нинішнім повітряним терором росіян проти цивільного населення з тими терористичними операціями, що їх німці в часи Першої світової вели на морі, зокрема німецьке торпедування океанічного британського судна «Лузітанія» накладається на збиття росіянами малазійського авіалайнера, що здійснював рейс МН17.

Саме в Карпентьєра опір диктатурі набирає обрисів соціалістичної революції, якою латиноамериканські мистці захоплювалися у середині ХХ ст. Письменник неодноразово цитує класиків марксизму. У його творі на передній план виходить не боротьба з іспанським чи португальським колоніальним спадком, не протистояння американському імперіалізму, а питання соціальної справедливості. У підтексті твору лежать ті великі сподівання, що їх латиноамериканські інтелектуали покладали на Кубинську революцію і Фіделя Кастро. У «Розправі з методом» Карпентьєр так і не зможе передбачити, що диктатор-марксист Кастро або революціонер Че Гевара якщо й відрізнятимуться від Першого Урядовця, то в гіршу сторону. Перший Урядовець все ж не організовував концентраційних таборів, які на Кубі називалися МГПВ (мобільними групами підтримки виробництва). Льйоса ж, переживши захоплення Фіделем, комунізмом й екзистенціалізмом Сартра, не вбачатиме істотних відмінностей між диктатурами правого й лівого спектру – усі диктатори викликатимуть у нього однакову огиду й неприйняття. Можливо, чималу роль у такому прозрінні відіграв й особистий досвід, бо президент Перу Хосе Бустаманте-і-Ріверо, якого скинув генерал Одрія, був родичем матері письменника.

Саме Маркес попри власні комуністичні симпатії найгостріше поставив питання приреченості Латинської Америки на диктатуру. Хоча роман «Осінь патріарха» є не тільки антидиктаторським, а й антиамериканським, згадаймо, як в уяві патріарха зринає картина, в якій американські інженери крадуть Карибське море, розбираючи його на пронумеровані деталі, щоб згодом зібрати під безхмарним небом Аризони, головну проблему прозаїк вбачає таки в архаїчному характері й міфологічному мисленні латиноамериканських суспільств, а вже другою чергою − в колоніалізмі, імперіалізмі, довірі до військових з їхньою схильністю до самосуду й помсти, що вивищуються над законом, ресурсній економіці й олігархії. У цьому ж руслі Льйоса в історичному романі «Війна кінця світу», який присвячено опору повстанців Канудусу урядовим військам після відміни рабства і встановлення республіки у Бразилії, відкине тезу, за якою безвихідність Латинської Америки пояснюється змішанням у її тілі різних рас і народів, покладатиме надії на освіту і просвіту, без яких неможливе ані історичне мислення, ані громадянське суспільство.

Есей Льйоси «Поклик племені», що сприймається як коментар до усієї його творчості, не тільки висвітлює світоглядну еволюцію автора від комунізму до ліберальної демократії, а й містить у собі розуміння латиноамериканських диктатур й диктатури загалом як «духу племені». Метафора, яку перуанський письменник запозичив у Карла Поппера, позначає те несвідоме примітивної людини, що залишається невитравним й у пам’яті цивілізованих людей. Аналогія між племенем і диктатурою пряма. На чолі обох стоїть шаман, вождь, в якого беззастережно вірять. Під його опікою люди почуваються в безпеці. Вони безтурботні, бо усі рішення за них приймає верховний. Особиста відповідальність і свобода вибору тут номінальні, а влада вождя необмежена, тому й аморальна. Саме через таку подібність диктатура й апелює до «духу племені» або його «поклику», заперечуючи неподільність політичної й економічної свободи, відкидаючи силу закону, перед яким всі рівні, дискредитуючи й виганяючи письменників, які мають амбіції впливати на історію. Хто б міг подумати, що ці письменники виявляться зайвими не тільки в диктатурах, а й у вільному світі. Залишається сподіватися, що YouTube не підведе, протистоятиме диктаторам різного штибу, утверджуватиме історичне мислення й ідеали громадянського суспільства так, як заповідав Льйоса.