«У перший день серпня 1913 року в Бога стало на одного ангела більше…»
(Леся Щербанюк)
Сто років тому, 1 серпня 1913 року закінчився земний шлях Лариси Петрівни Косач-Квітки, відомої світові як Леся Українка. Вона справді була Великою Українкою і максимально використала свій непересічний талант для піднесення української літератури на світовий рівень.
"Її життя було цілою проблемою. Вона на цілу голову переростала хистом майже всіх сучасних письменників, а лишилася дивно незрозумілою, хоч і респектованою", – писав про Лесю Українку Дмитро Донцов у своїй книзі "Поетка українського Рісорджименто" (Львів, 1922).
Народилася Лариса Косач 1871 року у Новограді-Волинському, її дитячі роки минули на Волині – в Луцьку та у батьківському маєтку в селі Колодяжне. У десять років захворіла на туберкульоз, невиліковну тоді хворобу, яка позначилася на всьому її житті і врешті-решт призвела до смерті.
А померла вона в Грузії, куди приїхала з чоловіком Климентієм Квіткою, що отримав 1910 року службову посаду в Кутаїсі. Коли вкотре погіршився стан її здоров’я, тяжко хвору поетесу 22 липня 1913 р. залізницею перевезли в гори, на станцію Сурамі. Там у ніч проти 1 серпня Леся Українка померла. А 8 серпня її поховали на Байковому цвинтарі у Києві.
Її перші опубліковані вірші «Конвалія» і «Сафо» побачили світ у Львові, в часописі «Зоря», коли авторці було 13. Тоді вперше підписалася вона як Леся Українка.
"В тій пісні згадала і славу
Величну свою, красний світ,
Лукавих людей, і кохання,
І зраду, печаль своїх літ,
Надії і розпач…"
Ці рядки з вірша "Сафо" стали лейтмотивом літературної творчості поетеси протягом всього її короткого життя. Чи не найбільшу славу принесли Лесі Українці її драматичні твори, зокрема: «Блакитна троянда» (1896), «Одержима» (1901), «Кассандра» (1907), "У пущі" (1909), "Бояриня" (1910), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1911), "Оргія" (1913). Життя та творчість поетеси найповніше представлена на сайті "Енциклопедія життя і творчості Лесі Українки" (www.l-ukrainka.name).
Поміж рідною Волинню та далекою Грузією довелося Лесі Українці бувати на лікуванні в різних краях: Крим, Австрія, Німеччина, Швейцарія, Італія, Єгипет. Шукала вона оздоровлення й на Гуцульщині, заїздила до Галичини й Буковини. Тут вона познайомилася й відтак листувалася з Іваном Франком, Іваном Трушем, Михайлом Павликом, Ольгою Кобилянською, Осипом Маковеєм, Наталею Кобринською, Василем Стефаником.
У своїх мандрах не оминала поетеса й Львова, де часто друкували її твори. За даними дослідників, Леся бувала в галицькій столиці у січні й березні 1891 р., червні 1894 р., серпні 1895 р., квітні та листопаді 1901 р., жовтні 1902 р., червні 1903 р.
Пошанування Лесі Українки у Львові має довгу традицію. Ще 6 лютого 1901 року на засіданні президії Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) ухвалеено придбати портрет поетки роботи Івана Труша для поповнення колекції портретів видатних письменників.
26 травня 1911 року Лесю Українку обрали членом Товариства прихильників української літератури, науки і штуки у Львові.
На початку 1941 року на честь Лесі Українки перейменовано вулицю Скарбковську у львівському середмісті. Через кілька місяців гітлерівці анулювали це перейменування. Натомість назву Lesia Ukrainka Gasse отримала 1943 року нинішня вулиця Балабана. А з 1944-го Скарбковська вже остаточно стала вулицею Лесі Українки. На початку вулиці 1971 року з нагоди сторіччя від дня народження поетеси встановлено (на стіні колишнього Скарбківського театру) меморіальну таблицю, оздоблену бронзовим барельєфом. Автор таблиці – скульптор Еммануїл Мисько.
У 1939–1941 роках проводили адаптацію згаданого будинку для діяльності українського драматичного театру ім. Лесі Українки. Але 1944 року в будівлі оселився театр ім. Марії Заньковецької, який до війни працював у Запоріжжі. Щойно тепер іменем Лесі Українки названо Львівський муніципальний театр (вул. Городоцька, 36)
У 1967 році на фасаді будинку НТШ (тепер вул. Винниченка, 24) встановили таблицю зі сірого мармуру з написом: «В цьому будинку неодноразово в 1900-х роках бувала видатна українська поетеса Леся Українка».
На околиці Львова на вул. Вука Караджича, 7 розташована середня школа №75 ім. Лесі Українки. На стіні шкільного будинку 1971 року (також до 100-річчя з дня народження поетки) встановили металеву таблицю з барельєфним портретом Лесі Українки й написом: «Я честь віддам Титану-Прометею, що не творив своїх людей рабами. Я вслід його піду». Того ж року на шкільному подвір’ї встановили пам’ятник поетесі (скульптор Лука Біганич, архітектор Володимир Блюсюк).
Леся Українка у своїх листах та статтях не раз наводила свої враження про Галичину та галичан. Наведемо деякі з них у додатках. Адже цікаво глянути на давні галицькі справи критичним поглядом мудрої українки, вихованої на народницьких і соціалістичних теоріях.
ДОДАТКИ
* Та стали мені розповідати, які надужиття робляться при сільських виборах, як ведеться агітація, то так якось гірко і бридко зробилося, що ледве тільки витримати можна. Але вже краще ваше галицьке життя з усіма його пригодами лихими, ніж наше українське громадське життя, що то проходить собі «без пригоди, мов негода»…
(З листа до М. Павлика. 19 лютого (3 березня) 1891 р., Відень)
* Сидячи тут, поки робиться моє діло, розглядаюсь я собі на тую Європу та європейців; певне, що не все можна отак, сидячи збоку, побачити, але все ж хоч дещо. Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ – кращий світ, вільніший.
Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить…
Потім трохи затемнилось те ясне враження, але з самого початку сей контраст межи нашим а тутешнім життям сливе осліпив мене. Багато значить, певне, і те, що в’їхала я у самісінькі вибори, себто в таку пору, коли навіть в Галичині все ожило і заворушилось. Ті різні передвиборчі збори, наради, промови, товариства – все то було для мене таке незвичайне, таке нове, що спершу я навіть мало помічала ту силу підкупу, донощицтва, брехні та мошенства, що теж вилізло наверх перед виборами.
Та мені незвичайним був самий факт, що ось-то люди можуть собі зійтись, де хочуть, говорити, як хочуть, змагатися про справи своєї країни, думати, як мають самі собі помагати; запевне, все оце дуже натуральне, але його у нас ніде не побачиш, навіть у такій формі, як би в Галичині.
Тільки приїхавши та зобачивши, як тут люди живуть, я зрозуміла ліпше галицькі справи та відносини. Те, що y нас на Україні здавалось мені потрібним, добрим, конечним, те саме, примірявши до тутешнього життя, здалось мені таким нужденним, дурним, непотрібним або й шкідливим. Ота знакомита «угода» наробила чимало шуму у нас на Україні, бо то собі люди наші думали: от буде благодать! І дві руські гімназії, і урядова кореспонденція (ба навіть урядова газета!) по-нашому, і оборона уряду проти поляків, та що! Навіть самі поляки вже будуть за нами, то тепер нам уже й «сам чорт не брат!». Воно правда, що для України то й «написи на поштових скриньках» були б великим поступом, але тут то хіба тільки плакати можна над таким поступом. Та мені тепер такою нещасною, легкодухою та дурною видається ота «угода», що мені аж сором за галичан, як вони могли намислитись на таку дурницю. Збили тільки не в пору колотнечу, внесли лишню сварку, розбрат, і зопсували виборчу справу, та й собі нічого не придбали.
Що ж до народовців, то мені (та й не одній мені) їхні криві дороги, quasi патріотичні вигукування та поклони урядові дуже обридли, навіть не через те, щоб я раніше не знала, наскільки такий спосіб поступування шкодить цілій нашій справі, – одного часу мене запевняли, що для нас і нема інших дорог, як тільки криві, – але просто саме почуття правди одвертало мене від такого «лояльного патріотизму». Вже тая «політика», «лояльність», криві дороги, що ведуть до високого ідеалу, «повага до народних святощів», «уміркований лібералізм», «національна релігійність» etc., etc. – все оте вже так утомило нас, молодих українців, що ми раді б уже вийти кудись на чисту воду з того «тихого болота». Та вийти було трудно, бо вдома у нас «старі» не дуже симпатизували отим «смілим» змаганням (не які вони й «смілі» були), а в Галичині ми не знали поступовішої партії над народовців, бо про нову партію радикальську дуже мало чували та просто думали, що вона складається з двох-трьох чоловік, та й годі, і що вона не має жадного впливу на народ. Про москвофільську партію нічого й казати: хто би там став у неї поступових ідей шукати?
До «Народу» наші люди відносились якось досить скептично, бо думали, що всі його ідеї походять від Франка та Павлика і на них же кінчаються. До того ж «Народ» відвертав від себе наших людей тим, що мало змагався з «кацапами», а дуже багато з народовцями (а симпатії українців були таки найбільше на народовській стороні), до того ж нас прикро вражав його сварливий тон, – я й тепер думаю, що він собі шкодить отим нестримливим тоном, – потім оті вічні переклади з Толстого та Успенського сприкрилися нам дедалі – та й справді: чи тільки ж світу, що в вікні? Передрук статті з газети «День» (справді досить дурної та бундючної) теж не сподобався нам дуже. Може, хто ще що мав закинути проти «Народу», але я того не знаю, бо досить давно не була в своему товаристві, а се, що пишу, то знаю з листів та від Миші.
Тепер, я думаю, галицькі симпатії на Україні мусять змінитись, бо, розібравши добре, що таке була тая «угода» і яка з неї користь вийшла, довідавшись, як провадились вибори, дізнавшись, яка-то есть радикальна партія, наші люди (звичайно, не всі, а хто більше тямущий) перенесуть свої симпатії на радикалів. Не знаю, яка буде з того користь для Галичини, але для України то мусить якась бути, бо, може, ті гостріші радикальські ідеї трохи розбудять нашу оспалу та прибиту громаду та поможуть виплисти на чистішу воду.
Все оце, що я тут написала, не конче воно мудре і нове для Вас, але я, бачте, хтіла, щоб Ви знали мої думки про сі справи; які б не були тії думки, але вони щирі і для нас досить нові і поступові. Біда, що більшість нашої української громади сидить на самій нужденній російській пресі, а через те не бачить як слід світу – ні того, що в вікні, ні того, що поза вікном. Як я побачила тут у Відні російські газети, то мені за них «вчуже стыдно» стало, а надто було жаль бідної російської публіки, що мусить такі ліберально-поступові газети читати, як, наприклад, «Новости».
Та вже тепер поміж нашою молодою громадкою почалось таке «западничество», що багато хто береться до французької, німецької, англійської та італьянської мови, аби могти читати чужу літературу. Се мене дуже тішить, а то ще недавно мені приходилося з тими самими людьми, що тепер учать чужі мови, змагатися за те, чи варто учитись чужій мові при такій чудовій літературі, як російська. Я надіюся, що, може, як більше знатимуть українці чужу літературу, то, може, згине з нашої літератури отой невдалий дилетантизм, що так тепер панує в ній. Розвитку сього «западничества» чимало помогли і Ви (хоч, може, і не знаючи о тім), бо вже не тільки один Араб[ажин] прихильний до Вас, а є нас більше, тільки що не всі мають способність виявити Вам ту прихильність, а публічно виявляти бояться. Тільки я чула не раз, як при спорах про Ваші книжки та ідеї молоді наші українці ставали за Вас проти старих, і то часом досить гостро. В молодих київських громадках можна завжди спіткати Ваші нові книжки і почути багато мови про них. Наша громадка, так звана «література» («невеличка, але чесна»), просила мене, щоб я, побачивши Вас, передала Вам заявления щирої поваги і симпатії від неї та запевнила Вас, що ми завжди стоятимем по Вашій стороні, незважаючи на всю брехню та поклеп, який здіймається проти Вас між деякими «українофілами». От прийшлось до слова, то скажу Вам, що ми відкинули назву «українофіли», а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого «фільства».
(З листа до Михайла Драгоманова. 5 (17) березня 1891 р., Відень)
* Після розмов у Львові і листів з Галичини до дядька я зложила собі не дуже оптимістичний погляд на тих людей, що звуть себе рад. [радикальною] партією, я не бачу в них ні енергії, ні щирої віри в своє діло, ні навіть властивої партії, се видно навіть з їх власних слів, а ще більше з їх поводіння. Як се можна, щоб партія не кивнула пальцем для рятунку своїх газет (принаймні тоді, коли ще признавала їх своїми), а рятують їх інші люди. Коли ж партії сі газети були невлад, то треба було заложити інші і все-таки що-небудь робити, а не тільки «будіровать» Вас. Як вони собі хотять, а Ви все-таки діло робили (хоч і не так, як їм хотілось), тим часом як вони все збирались здивувати світ чимсь надзвичайним.
Ну, пождемо ще з’їзду, чей, там щось виявиться. Тільки я, так як і дядько, не розумію, нащо то треба ділити з’їзди радикальної партії на офіціальний та неофіціальний, на один кликати мужиків, на другий ні. Сі з’їзди без мужиків (партії мужицької par excellence) похожі на з’їзди якихсь диктаторів. Так само я не знаю, нащо ставити кандидатури такі, що вже напевне не вийдуть добре? Мені все здається, що Ви даремне подались у Броди, – чому Ви не йшли туди, де Вас люди знають? Я не бачу користі з того, якби Вас навіть вибрали у Бродах, – що з того? Хіба Ваша робота там? Врешті, я, може, так думаю через те, що не знаю «місцевих обставин», правда, мені нема звідки їх знати, отже, я вимовляю свою думку так, як вона в мене зложилась.
Ще теж я не розумію, чого вибори так дорого коштують, адже подорожі і льокалі не така вже дорога річ. Коли ж гроші потрібні «для впливу», то їх шкода на се, бо се значить оплачувати деморалізацію. Ліпше обернути ті гроші на що кращого. Міцна партія мусить мати вплив і без грошей, а інакше її вплив нічого не варт, хоч би й як багато коштував. Така знов моя думка, і я знов її кажу, не думаючи про «місцеві обставини». Arb [Arbeitgeber – роботодавець – І.М.] казав, що на сі вибори він не обіцяє напевне підмоги, але, може, зробить що-небудь. Ой, коли б Ваші люди знали, як-то легко йому справджувати свої обіцянки, та коли б вони навчилися в нього справджувати їх…
(З листа до Михайла Павлика. 27 червня (9 липня) 1894 р., Софія).
* Ви мені наказуєте непремінно заїхати до Львова, бо інакше не простили би мені. А я не знаю, чи прощати Вам сю фразу. За кого Ви мене приймаєте, пане добродію? Видно, що Ви звикли мати діло з усякими «наймолодшими». Дозвольте намилити Вам голову за се. Я, богу дякувати, ще не забула, що значать слова: інтерес громадський, слово честі, дружба etc. От Вам як! Так уже прощаю Вам на сей раз, спогадавши, що Ви ж мене так гречно в свою хату закликаєте. Як буду у Львові, скористаю з Ваших запросин, хоч і страшно, що се може «скомпрометувати Вас перед публічною опінією», я трошки знаю, які у Вас люди спритні на вигадки. Але мені се дарма, je m’en fiche (вибачайте!), а Ви собі потім як хочете...
Читала я оце новели Лукіяновича – «ganz schauderhafte Geschichten ans dem ruthenischen Leben». Невже, боже мій, галицька шляхта така дика? Як же люди живуть в Галичині? Треба признати, що Лукіянович і стиль собі виробив якраз для таких тем, читаєш так, немов будяки їси, абсолютно не вміє писати. Читала і «Нашу долю» (кн. 2) – так собі, передня стаття цікава по фактах деяких; Ганни Барвінок оповідання – просто чортівщина. «Слівце» п. Кобринської nec plus ultra безтактності, ну, та се в Галичині в моді, може, се у мене дурний смак.
(З листа до Михайла Павлика. 22 травня (3 червня) 1895 р., Софія).
* Надзвичайно приємно було нам прочитати в обновленій «Буковині» (ч. 28-32) дві передні статті – «Наші національно-політичні відносини» і «Про своїх людей», допись з Тернопільщини (вона поставлена в початку як передня стаття); приємно не для того, щоб ми там вичитали щось нового, а для того, що там все так ясно, виразно і просто – як математична формула або проста гама. Формулка «Барвінський + Вахнянин = руський народ» робить справді гармонійне враження...
Справді, то не допись, а ціла поема! Які величні постаті: митрополит, Барвінський, Вахнянин! І як змальовані, куди Плутарх! Перед нами проходять, мов тіні королів в «Макбеті», давні і сучасні нам патріоти, «ідуть поволі, але певним ходом» (ви чуєте просодію величну?), виринає з туману забуття «Руський Сіон», собор церковний мріє, покритий непроглядною тайною, св. письмо в руській мові… тут поет падає ниць перед йо[го] е[ксцеленцією] владикою. Потім підводиться і кидає громи на «руських» і радикалів, горлачів і мальконтентів, прихильників ненависної опозиції (вони, бач, лихі на те, що у нас буде руський кардинал!). Він гукає: «Хто понижає нашого владику, понижає нас всіх; проти нього виступимо всі!» Яке потужне військо! Гей, стережіться, вороги, вже летить ангол з неба з огненною різкою, ховайтесь, а то він поразить вас!
Далі знов починається величний гімн послові Барвінському, мужеві міцної правиці, залізної волі і рівно ж залізної консеквенції, жертволюбному, трудолюбному, щирому народовцеві. А всім ворогам п. Барвінського і його alter ego пана Вахнянина він радить (на сей раз не дуже поетично) «просто замикати уста і то не дуже делікатно». Цікаво, хто має виконувати сей патріотичний вирок? Врешті, поет каже, що він тільки «хотів опам’ятати людей, нагадати їм етику життя публічного…». Далі йде філіппіка проти спольщеної руської родини, – хто її не читав, той не читав нічого! Яка залізна консеквенція, яка несокрушима, сказав би магометанська, віра в двох пророків руських. Читаєш, і серце радується, так і хочеться гукнути: «Та немає ліпше, та немає краще, як у нас на Вкраїні!..» – але краще замовкнемо, бо далі в сій пісні йдуть зовсім не консеквентні слова, вони можуть вразити національне почуття наших щиро народовських патріотів і релігійне почуття всього русько-українського народу…
(Зі статті "«Безпардонний» патріотизм", вперше надрукованої в журналі «Народ», Львів–Коломия, 1895, № 9, С. 131–132, під криптонімом H. C. Ж.).
* Хто з нас бував у Львові та у Відні і мав нагоду пізнати теорію і практику студентів-русинів радикального напрямку, то не так уже дуже очарувався. Кому траплялось листуватись і особисто стріватися з галицькими радикалами-діячами, той не може сказати, щоб вони здались йому велетнями, вартими подиву і наслідування. Запевне, єсть між ними гідні поважання люди, та вони є скрізь, а взагалі нас завжди прикро вражало, що в Галичині, країні все ж конституційній, так мало людей стає під корогвою визволення, і ті, що стають, так рідко тримаються стало. (Ми говоримо тут тільки про інтелігенцію радикальну, бо до селянського руху радикального не було нагоди придивитись близько). Коли ж недавно розпочатий радикальний рух все-таки потроху шириться серед галицько-руського селянства, то се головно через те, що тяжко пригнічені, виведені з терпеливості селяни самі йдуть назустріч інтелігентним радикалам-пропагандистам. Ся умова та ще деяка гарантія волі пропаганди, яку все-таки дає австрійська конституція, помагають нечисленним і не досить відданим ділу галицьким радикалам осягати видимих результатів своєї роботи...
Тільки цікаво для науки знати, які то готові сили були в руській Галичині в той час, як на неї налетіла конституція? Чи був тоді хоч один радикал на цілу галицьку, буковинську та угорську Русь?
(Зі статті "Не так тії вороги, як добрії люди", вперше надрукованої в журналі «Жите і слово», Львів, 1897, т. VI, С. 244–250, під криптонімом H. C. Ж.)
* З поводу німецької фрази згадала Кобилянську. Щодня хвалю сама себе, що познайомилася з нею, – вона, видно, розумна і хороша дівчина, по листах дуже мені подобається; я вже взяла з неї обітницю, що прибуде до мене в гості в серпні. Щодо німеччини, то я іншої гадки про се, ніж Ви і всі галичани. Не згубила, а вирятувала К-у [Кобилянську] німеччина, показала їй ширший європейський світ, навчила ідей, навчила стилю (не в значенні слів, лексики, але в значенні фрази, багатства форми), а розвивши їй розум, тим самим виховала для свідомої і розумної служби рідному краю. К-а вже не кинеться в вузький шовінізм, бо звикла до широкого лету думки, – гадаю, що й збочення до клерикальства для неї неможливі.
Найкращий спосіб втримати К-у при нашій літературі назавжди – се не дорікати їй щодня німеччиною, не називати чужою, екзотичною квіткою, а признати за нею те почесне місце в нашій літературі, на яке вона цілком заслуговує. Порівняйте писання (прости боже!) Коваленка, Катренка, Коваліва, – і як там ще вони звуться, ті патріоти-белетристи, що пишуть для патріотів-читачів, – з яким навіть найменше вдатним оповіданням К-ї, то зважите самі, хто більш екзотичний, – чи вона з своєю «німеччиною», чи вони з своїм «українством».
(З листа до Михайла Павлика. 26 травня (7 червня) 1899 р., Берлін)
* Хоч воно вже й спати хочеться, а таки напишу сьогодні, бо завтра можу не зібратись. Доїхала я, як вже з границі писала, добре, ото тільки, що який час було трохи паморочно від несвітської спекоти в вагоні, але то хутко минуло без жадних наслідків. П[ан] Труш стрічав мене вчора аж тричі, думав, що я так можу, як він, за трьома наворотами одного дня виїздити. І сьогодні таки зустрів у свій час, запровадив до свого отелю (кімнату маю сливе поруч з його студією) і водиться зо мною скрізь, де мені треба йти. Сьогодні, хоч дуже мало ми ходили, тільки раз пройшли, а вже чимало людей бачили, – як видно, тут можна з економією ужити час. Зостанусь тут ще завтра і позавтрьому, бо ще не все бачила, що хтіла, та й таки втомлена чогось чимало, а там (12-го) поїду в Чернівці. Звідти вже докладніше напишу, а тепер оце вже кінчу, бо не сидиться. «Урядження» п. Труша мені подобається і чичероне з нього дуже добрий, не з тих, що «виволочують» своїх гостей аж «до бесчувствия», і не з тих, що не хотять зовсім рушитись.
(З листа до матері, Ольги Косач. 9 (22) квітня 1901 р., Львів, «Hotel Central»)
* У Львові я пробула не три, як думала, а чотири дні, бо раз запізнилася на поїзд, отже, мусила пробути лишній день. Знайомі всі (а надто Труш) просили зостатись довше, але я не хотіла, бо вже таки почала втомлятись від готельово-ресторанного життя, від маси людей, розмов і вражень, якось «роз’їритувалась», вийшла з берегів, почала себе почувати якось дуже ненормально, через те, невважаючи на всякі принади, у п’ятницю (13-го) сіла в Schnellzug [швидкий потяг] і за 6 годин була вже в Чернівцях.
Напишу ще дещо про Львів, «а відтак» перейду до Чернівець. Жила я у Львові весь час в отелі «Hotel Central», хоч мене знайомі закликали до себе, – мені було краще в готелі, бо незалежніше, Тр. [Труш] мені дуже вірно помагав у всіх походах і поїздках і навіть, наскільки міг, сам їх замість мене робив, щоб мені даремне не ходити...
Була я в редакції «Вісника», де мала приємність бачити свій портрет, мальований в Києві, – не знаю чому, але воно чогось таки смішнувато на се дивитись...
Бачила я досить молодих галичан, приятелів Тр., досить мені сподобались, більше, ніж старі, трохи вже не такі хитрі, хоч і більше завзяті.
Увесь час у Львові було дуже погано надворі і холодно, вогко, дощ, навіть щось так ніби сніг. Тр. навіть у грубці палив і «чайом» мене відогрівав. Розумна я була б, якби вибралась у самій пелерині…
Зате тут і тепло, і гарно. Темп життя багато тихший, ніж у Львові. Властиве, якби хто хотів широкого товариського чи громадського життя, то здалось би йому тут скучно (галичани все казали: «Чого вам туди їхати?»), але я, як відомо, не мала шукати його...
Місто [Чернівці] не дуже велике, багато менше, ніж Львів, і провінціальніше, але симпатичне і чистеньке, ціле на горі, околиця дуже гарна, якась ідилічна: гори ще не дуже високі, не вищі від волинських (в Дубенській околиці) або й від київських (може, правда, трохи вищі), Прут під самими Чернівцями тихий, в зелених берегах, в’ється собі поміж гаями по широких «зарінках». Вид дуже широкий, як вийти за місто (а се звідси не трудно), видно всю буковинську весну. От уже правда, що зелена Буковина, а надто тепер. Тут уже весна справжня, все зеленіє, сади зацвітають і колорит скрізь такий ясний-ясний, здається, у нас і навесні так ясно не буває. Гарна країна. А ще ж то кажуть, що далі вона ще краща. Може, тижнів через два побачу її, яка вона далі, а тепер тут посиджу, треба дати собі спокій з тим вештанням.
Бачила вчора й сьогодні Стефаника, приїздив на два дні до Чернівець. На вид дуже здоровий («розбійницький вигляд», – каже Маковей), а в дійсності хворий, се навіть видно по його настрої, сумний якийсь, так наче що згубив і думає, де б його шукати. Написав оце драму, хтів, щоб поставити тут на сцені (тут тепер трупа Гриневецького), та щось не вийшло з того нічого. Йому тепер погано поводиться, – мусить покинути університет через недостачу грошей, тиняється якось без виразної роботи, а до того хворий, має якісь нервові напади. Шкода, що так якось марнується. Я ще мало до нього придивилась і через те виразного чогось про нього сказати не можу.
Маковей живе тепер тут. Сьогодні з нами ходив гулять, багато розказував з своєї редакторської практики і взагалі про галицько-буковинські справи, досить дотепно, та се вже довго було б списувати...
(З листа до родини Косачів. 15 (28) квітня 1901 р., Чернівці)
* Їдучи сюди, була я два дні у Львові, був саме гарячий час агітації в справі укр. університету. Настрій був незвичайний для людей нашого племені, бо дуже завзятий та бадьорий, – хоч би частіше був він такий!..
(З листа до Агатангела Кримського. 23 грудня 1901 (5 січня 1902) р., Сан-Ремо)
01.08.2013