(Леся Українка. Листи: 1876–1897 / Упорядкування Прокіп (Савчук) В.А., передмова Агеєвої В. П. — К.: Комора, 2016. — 512 с.)
Як виявилося, від нас приховували велику частину епістолярної спадщини Лесі Українки. І ось торік (16 вересня), в контексті Форуму видавців у Львові презентували унікальне видання «Леся Українка. Листи: 1876-1897» (вперше без купюр). Видавці планують, що це лише перший том майбутнього тритомника.
Крім упорядниці, Валентини Савчук-Прокіп, книжку презентували ще й дві маститі натхненниці проекту – Оксана ЗАБУЖКО та Віра АГЄЄВА.
Оксана Забужко:
Не втомлююсь повторювати вже не перший день, що я вітаю всіх українців із виходом цієї книжки і зі стартом цього проекту. Бо це листи від 5-літньої до 27-літньої, так би мовити «портрет митця замолоду».
Ми тут всі будемо уклінно просити пані Валентину, щоби вона й надалі не послабляла зусиль. Знаю, що вона продовжує вже роботу над другою книгою, але моя роля тут (мене представили як ініціатора проекту) – насправді тут все дуже опосередковано, дуже складно і трошки детективно, і я рада оказії трохи розповісти, трохи відслонити лаштунки цього сюжету.
Бо в дійсності всі освічені українці всі 25 років незалежності невдоволено бурчали: коли вже нарешті буде видано листи Лесі Українки? На наших очах виростає вже друге покоління українців без цих листів, які не знають, що це була за культура, що це було за середовище, що це були за люди. Ну, в кращому випадку знають, прочитавши Забужко Notrе Dame de Ukraine і якийсь собі образ з цього середовища склавши. Цю ауру довкола Лесі України, яка була останнім месенджером цього середовища, останнім посланцем, останнім уцілілим, який, слава Богу, дійшов до нас, бо йому пощастило вчасно вмерти, цьому месенджерові. 1913 рік, заки почалися всі буремні історико-тектонічні процеси, в яких взяли безпосередню участь всі друзі, родичі, колєги, соратники, кохані Лесі Українки. Все те середовище, з якого вийшла УНРівська еліта. І всі ми знаємо, куди вона потім пішла – частина на еміграцію, а частина (починаючи з 1930 року) – по ГУЛАГах.
Ларисі Петрівні пощастило вмерти в 1913 році, заки це все почалось. Відповідно, її можна ще скласти в ящичок цієї дореволюційної української літератури, яка «активно боролась за визволення трудящих», бо таки ж так – боролась, бо таки ж так – за визволення. Нібито, значить, на позір особливої маніпуляції не було, маніпуляції були тоншого порядку.
З 1978-го (якщо не помиляюся) року, коли закінчилось видання цього жахливого радянського, жовтого 12-томника, ці листи не перевидавалися, попри те, що тільки після розвалу Радянського Союзу відкрилися «спецхрани», відкрилися спецфонди. Сподіваюся, пані Валентина багато тут розкаже про цей самий детективний сюжет, про всі ці листи Лесі Українки, які десятиліттями лежали в спецхрані і про все те, до чого ми не мали доступу, тому, що це були орвеллівські «неособи» – адресати цих її листів, від листів Сергія Єфремова починаючи і Михайлом Кривинюком, чоловіком її сестри, Лесиним другом і політичним однодумцем, закінчуючи. Коротше кажучи, люди, яких не дозволено було згадувати в радянському дискурсі. Раптом виявилося, що за 25 років буцімто незалежної України вони свого місця в пантеоні наших культурних героїв так і не посіли.
Коротше кажучи, бурчали ми, бурчали, і нарешті, знаєте, має бути пускова точка. Відбувається якийсь переломний момент для того, аби зрушити справу з мертвої точки. Минулої осені в Польщі мене спитали мої польські знайомі, колєги, для яких я своїм «Українським палімпсестом» (це книга розмов варшавської публіцистки Ізи Хруслінської зі мною) мала достатньо гучний – під час Майдану – резонанс у середовищі польських еліт – і політичних, і культурних – і там, зокрема, пані Іза розпитувала мене про Лесю Українку і про Notrе Dame de Ukraine, про роль Лесі Українки для української культури і для мене особисто. І зваблена «Українським палімпсестом» варшавська театральна тусовка почала готувати в Театрі Польському українські вечори і зараз працює над виставою «Життя Лесі Українки». Тобто, героїні Лесі Українки: Анна, Оксана, Фестілла і так далі, так далі. Галерея образів кобєт. Касандра, само собою зрозуміло. Вони мені передали цю новину і передали запитання режисера: де можна купити в Києві листи Лесі Українки, щоб підчитати для кращого сценарію, для кращої концепції вистави, для кращого розуміння режисером, власне кажучи, образу письменниці і контексту? І ось тут, шановне панство, мені стало дико, страшно, пекуче і стидно. Просто стидно перед поляками, стидно перед польськими колегами і польською інтелігенцією за свою країну і свою культуру, бо одна справа повчати тут, в себе вдома, а інша справа – ну що, пояснювати, що така в нас недолуга держава? Пояснювати, що в нас немає культурної політики? Це все не працює, назовні це не працює, бо назовні це ти відповідаєш за свою Україну, це ти відповідаєш за свою культуру. Якщо тебе питає польський режисер, де можна почитати листи Лесі Українки, а ти відповідаєш: вибачайте, бо розумієте ось такі дурні хахли, що ми за сорок років їх навіть не видали. То далі можна не продовжувати, не гнути кирпу і не доводити, що ми йдемо в Європу. Ні в яку Європу ми не йдемо. Якщо ми за 40 років не перевидали листів своєї найвидатнішої письменниці, то ми йдемо в дупу. На цьому розмова закінчується.
І керована цим почуттям пекучого сорому за свою країну, за свою культуру, повернувшись додому, при першій же оказії я потелефонувала пані Вірі Агеєвій. При першій нагоді, зустрівшись, я сказала: «Віро, в нас хто-небудь за роки незалежності займався листами Лесі Українки? Знаючи скільки там роботи було після совєцького періоду, хтось би мав на сучасному рівні підготувати ці тексти. Хтось текстологією займався?». «Так, – сказала мені Віра Павлівна. – Знаю, що якась жінка захищала дисертацію з джерелознавства в Інституті літератури. Я її спробую розшукати. Вона начебто була з Луцька, ну з Волині в кожному разі, в мене там є знайомі, я її спробую розшукати». Розшук йшов через двоє чи троє рук, виявилося, що вона не в Луцьку вже, ця пані, а у Львові. Наступним кроком, я потеребила видавництво «Комора» і сказала: «Слухайте, давайте нарешті це зробимо!». І тут уже присутній зліва від мене Ростислав Лужецький у Львові зустрівся з пані Валентиною. А все решта, думаю, потім вона під кінець розкаже сама.
Віра Агеєва:
Насправді сюжет про те, як ми з Оксаною кілька років намагались видати листи Лесі Українки, – ще складніший. Вона ще багата пропустила, а я не буду втомлювати, розповідаючи це. Але, коли хочеш щось зробити, то зробити в принципі можна.
Ті, хто читав листи Лесі Українки у студентські роки… Я пам’ятаю своє перше читання – мене тоді найбільше вразили не так листи, як коментарі до 12 томів. Прочитавши: «Твої листи завжди пахнуть блакитними трояндами…», я двадцятилітня, розумію, що Сергій Мержинський – це велике кохання нашої найбільшої поетки, що це якась прегарна любовна історія. А потім я лізу (зрозуміло, це ще було в догуглівську еру) в 12-томник і знаходжу дослівну примітку: «Сергій Костянтинович Мержинський – один із перших пропагандистів марксизму в Росії». Тут настає когнітивний дисонанс, стає страшно і хочеться щось з цим зробити.
З цього була інтенція моєї книжки про Лесю Українку. Леся Українка стала культурною героїнею нашої чверті століття. З різних причин, не без гендерних студій, багато чого іншого, але ми писали книжки про Лесю Українку, про неї ставили вистави, дуже багато говорили. Зазвичай, те, що було живе, не академічне. Але для того, щоби дізнатись, що було насправді, треба було шукати якісь неймовірні закордонні видання, лізти в архіви. З Сергієм Мержинським, глянувши в коментарі 12-томника, все ясно. А коли починаєш розбиратись з родиною Косачів, воно виглядає так: посеред вітальні мала стояти барикада – з одного боку мама з жовто-блакитним прапором, бо вона «українська буржуазна націоналістка», з другого боку – донька з червоним прапором, бо вона «друг робітників», як нас запевняли. От так воно мало якось бути. Ми знали, що немає «Боярині» в цьому виданні, знали, що немає кількох статей, а читання листів (чесно!) було майже з детективним сюжетом. Бо багато було вилучено. Попереднє десятитомне видання було інше, бо в інакші часи виходило.
Коли я почала шукати, що ж за цими трьома крапочками з приводу вистави мали (в листі Лесі Українки до матері), і виявилось, що там було вилучено дуже жорстку оцінку Лесею Українкою Чернишевського. Чернишевський для Олени Пчілки ще сяк-так, кумир 1860-х років. А Леся Українка пише: «Це найбільший злочинець проти нашого благородного хисту, якого я знаю. Я не можу йому цього ніколи пробачити».
І таких речей багато містили закордонні видання, адже молодша сестра (сестра не лише по крові, але й по духу) Ольга Косач-Кривенюк вивезла архів. І ця антологія життя та творчості Лесі Українки, яка була доступна (десь там її привозили після 1990 року), – вона була доступною принаймні дослідникам. Ми знали, чого там немає, і було питання, як це все зробити.
Ми з Оксаною багато чого зробили для цієї книжки, але незрівнянно менше, аніж зробила Валентина. Вона мала всі ці копії, картинки, з яких треба було зробити тексти. Величезна робота, яка заслуговує неймовірної шани. В цьому тритомнику (ми говоримо про перший том, але сподіваємося, що буде тритомник), які сюжети тут цікаві! Тут є, що називається, для всіх, для різного кола читачів. Звичайно, що для літературознавців – працювати і працювати. Але тут не лише для літературознавців.
Найбільше [в СРСР. – Z] вилучали три речі. Вилучали все, що стосувалося національного питання. Вилучали, само зрозуміло, все, що стосувалося її ставлення до Росії. І багато чого з приватних стосунків, бо в цьому каноні письменники мусили писати ідейно-правильно і нічого більше.
В якомусь сенсі, можливо, дуже добре, що ця книжка вийшла саме сьогодні. Можна зробити нарізку текстів, які б увійшли на першу сторінку, не знаю, «Української правди» чи будь-якого ресурсу. Тому що цей сюжет дуже важливий. От нам часом кажуть: незалежність нам впала, як яблуко з дерева. За листуванням Лесі Українки можна відстежити багато сюжетів з великої столітньої війни України з Росією, можна побачити те, що вони реально робили.
Це не з листа, але можна я розкажу один епізод? Я страшенно люблю історію про найшляхетніший хабар в українській історії (так актуально про нас, про корупцію). От нас усіх у школі вчили, що ми такі бідні, нещасні, що в нас нічого не видано, бо спочатку був Валуєвський циркуляр, потім Емський указ. Нам заборонили друкувати, от ми нічого й не друкували. Так от, справді був 1863 року Валуєвський циркуляр, 1876-го – Емський акт. І коли прочитати тексти цих двох документів, то за ними справді нічого українською мовою (в буквальному розумінні нічого) не мусило бути опублікованим, але між тим книжки якось виходили і після тих різних циркулярів. Опублікував Михайло Петрович в Женеві роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» свого сусіда та приятеля по Гадячу Панаса Мирного (ну й багато всього іншого). Книжка розповсюджувалась, при цьому Панас Якович Рудченко на генеральській посаді, ніхто його в тюрму не саджає. Як же так? Зовсім недавно, кілька років тому нарешті історики знайшли документальне підтвердження і пояснення цьому. А виявляється, що члени «Старої Громади», люди шляхетні, люди заможні, просто скинулись грішми й відвезли той хабар головному цензору Російської імперії. І цензор Російської імперії (бачите, навіть хабар може бути корисним) закривав очі багато на що. Для історика України, для соціолога тут дуже багато матеріалів.
Оксана Забужко: Я знову про почуття національного. Ти кажеш «історики». Насправді це був фінський історик Йоган Нестремі, який розкопав ці документи в московських архівах, що вони підкупили цензора. І тільки після цього українці змогли оцінити той рядок із «Боярині», де (пам’ятаєте?) Черненкові каже Степан: «Знайшлись такі, що помогли. – Це ж хто? – Побрязкачі». Тобто, Лариса Петрівна явно була в темі.
Віра Агеєва:
Це буде фінський слід в історії української літератури.
Я дуже люблю листування Лесі Українки. Листи Лесі Українки – це хроніка життя шляхетної Косачівської родини і всього того кола. Аж до якогось обговорення мод, вбрання. Це просто страшенно цікаво як історія звичаїв, стосунків. За іменами теж можна досліджувати окремий сегмент.
Знов таки, феміністки знайдуть там пребагато цікавого. Це ж була історія цих, так званих «нових жінок», перших емансипанток, які щойно на початку XX століття з’явились на європейській авансцені. Один із таких прегарних сюжетів: сестри Косачівни відмовлялися вінчатись. Відмовлялися вони вінчатися з міркувань ідейних – вони не хотіли чути при церемонії: «Жена да убоітца мужа своєго». Не хотіли вони такого чути.
І коли Ольга Косач одружилася з Михайлом Кривинюком, і народився син Михайло – ось не вінчаний внук. В родині переполох. І, як завжди, пише в одному з листів Леся Українка татові, «мама метала стріли». Я дивлюсь лист старшої сестри до молодшої, як вона переконувала маму мало не з істериками, слізьми, з запалом (їй це врешті вдалось зробити за допомогою логіки), що вона повинна прийняти невінчану доньку з дитиною в себе вдома. Йшлося аж до такого, приймати чи не приймати. Це аж такий переступ. І врешті ідея «я перемогла маму». Петро Антонович Косач шукав компромісів, він пропонував всиновити цю дитину, дворянство дати, титул (титулу цьому лишилось жити 12 років до 1917-го). Ці сюжети родинні, феміністичні, вони теж прецікаві.
Тут є сюжети з педагогіки. Адже що зробила Олена Пчілка? Олена Пчілка спромоглася виховати своїх дітей українцями в ситуації, коли української освіти не було. Це була домашнє виховання, це були розроблені програми, це була непосильна вчительська праця зі своїми власними дітьми. Ось таких сюжетів там пребагато.
Там одних зауважень з психології творчості стільки. Аби я не говорила дуже довго (бо я можу говорити довго), давайте далі послухаємо Валентину, яка ще ближче до тексту, ніж я.
Валентина Прокіп-Савчук:
У пані Оксани був детективний сюжет. У мене – більше ліричний. Ви знаєте, ця книга стала для мене, як дитина. Вона зароджується, її виношують, а потім її народжують.
Мені пощастило, бо я народилась за 15 кілометрів від Колодяжного. Я вбирала волинський дух у себе, як і Леся Українка, – від самого народження, а потім знову поталанило – Волинський національний університет імені Лесі Українки, аспірантура. Коли мені запропонували тему Лесі Українки, у мене було дуже багато сумнівів – по-перше, зі школи ще (а я вчилася в радянській школі). У мене думка про Лесю Українку була як про «співачку досвітніх вогнів» і про поему «Прометей». Це традиційно було, бо такою була шкільна програма.
Я почала читати саму Лесю і навіть не твори, а листи. Я собі дозволю процитувати, те, що насамперед було в мене перед очима тоді, коли я погоджувалась на дослідження листів Лесі Українки. «Я все таки думаю, що всяка людина має право боронити свою душу і серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люди, немов до своєї хати, принаймні поки живе господар. Може, якою гарною здається зовні ця хата споглядачеві, але то не дає йому права вриватися в хату всередину силоміць та оглядати все, що в ній є без дозволу господаря. Нехай уже господар умре, і хата піде на громадську власність, нехай тоді вже ідуть і оглядають все, що від нього зосталось. Бо мертвий не стане боронити скарбів своїх». Три дні я думаю над цими словами: чи маю право я «вриватися в чужу хату», досліджувати щось там і робити висновки. Адже біографія кожної людини – ми бачимо тільки інтерпретацію її, ми ніколи не наблизимось на всі 100% до цієї людини. Ми не жили в тій епосі, ми не були з тими людьми, не спілкувалися з ними і ми не знаємо, як їм велося. Ми тільки чуємо про це, читаємо.
Три довгих дні я думала про це, а потім почала дивитись той 12-томник, про який сьогодні йшла мова, і я побачила, що зробила радянська влада з її листами. І вже хоч трошки начитавшись її текстів, зрозуміла, що, якби Леся була поряд, якби вона була зі мною, вона 100% би сказала: «Хай буде така правда, якою би вона не була, ніж така неправда, якою вона стала у радянські часи».
Так тривало років одинадцять. Від часу, коли я почала писати дисертацію і помічати автографи листів Лесі Українки, до створення цієї книги пройшло 11 років. І дуже прикро було, що наша держава за українські часи так і не спромоглася видати ані листів Лесі Українки, ані багатьох інших митців.
Леся Українка стала для мене практично всім. Її тексти справді неймовірні. Коли їх читаєш, таке враження, що ти живеш десь поряд із нею. І хоча вона часто писала, що не має епістолярного таланту і не вміє писати листів, але іноді я сміялася, бо вона писала, якими бачить росіян десь у далекій Італії, і жартувала з приводу того, якими ж вони є насправді, а десь – і гірко плакала. Бо читаю, коли вона у Ялті, у неї тиф. Вона лежить чотири дні. Ніхто навіть чаю їй не зробив. «Як в хаті тихо і які довгі ночі» – я цитую її слова.
Я сиділа і плакала, тому, що я розуміла наскільки складно їй було. Якщо ми справді хочемо зрозуміти митця – чи це Леся Українка, чи Франко, чи Шевченко, чи будь-хто інший, ми повинні читати те, що насправді писали вони. І листи, епістолярна спадщина – це чи не найкращий варіант у даному випадку. Кожен із вас, прочитавши цю книгу, її листи, я більш, ніж впевнена, вибере свій образ Лесі Українки. І він у кожного буде відрізнятись. Тому що один знайде тут питання національного характеру, інший – особисті стосунки з мамою, ще інший знайде те, що цікавить його безпосередньо: мовознавство, літературознавство. Все ми тут можемо знайти, тим більше, що ми намагались максимально наблизитись до автобіографії, фактично майже не втручатись в правопис Лесі Українки.
Мій чоловік якось мене запитав: а вона помилялась? Мається на увазі, чи писала вона грамотно. Я кажу, звісно, як і всі ми, помилялась, десь є описки. Тому що писала листи вона здебільшого о другій годині ночі. Не дуже переймалася правописом, якщо писала до найближчих людей. Якщо до чужих, – кожна кома, кожна буква була виведена, тому що особисте, власне, ті стосунки, які формувалися були для неї, – вагоміші, аніж будь-які букви правопису.
Але насправді робота ця надзвичайно відповідальна, і коли представники видавництва мене знайшли і запитали – це немов подарунок долі був, тому що з листами Лесі Українки вже декілька років не працювали, хоча вони були і, звісно, що я планувала колись з ними попрацювати. Навіть пригадую, мене на захисті запитали, яка в мене мрія. Я сказала, що хотіла би попрацювати з автографами, які є в Слов’янській бібліотеці [у Празі. – Z].
Все матеріалізується. Тому, що у цій книзі листи справді подано за автографами без будь-яких вилучень, без будь-яких купюр.
Я спочатку погодилася і дуже раділа з того приводу, але коли я сіла і подумала (тим більше терміни були дуже короткі), мені стало страшно. Я не буду вам зараз називати, скільки безсонних ночей провела я за автографами Лесі Українки. Багато, дуже багато. Але ви собі навіть не можете уявити, яка це втіха. Це таке задоволення, яке отримуєш, коли тримаєш новонароджену дитину і її цілуєш. Власне таке сьогодні я маю почуття, коли тримаю цю книгу.
Я щаслива безмежно, що мені довелося долучитись до цього. Це потужний крок до повного зібрання, справді повного зібрання творів Лесі Українки. І це потужний крок до розуміння Лесі. Тому що тут навіть не момент олюднення образу, тут момент показати Лесю як жінку. Українську жінку. Жінку, яка любила, жінку, яка помилялася. У Івана Франка є чудові слова про творчість Тарас Шевченка – він сказав, що ми дуже часто дивимось на Шевченка як на ідола, як на того, кому потрібно поклонятися, і забуваємо, що він був людиною, яка могла і мусила помилятись. У даному випадку таке можемо сказати про Лесю Українку.
Безперечно перший том є дуже цікавий, бо дуже помітно становлення Лесі Українки, помітно, як з дитячих літ вона починає поступово вбирати у себе все найкраще з Драгоманівського, з Косачівського роду. Безперечно показані стосунки, які були в сім’ї. Все це чудово і прекрасно, але. разом з тим, постає образ зовсім іншої Лесі, не тої, яка була «дочкою Прометея» і «співачкою досвітніх вогнів», а олюднений образ української жінки – тої жінки, яка може все.
Леся так і казала: «Я маю в собі силу, відчуваю в собі силу, що я можу зробити все». От тільки не могла вона нічого зробити після своєї смерті. Не могла нічого зробити тоді, коли друкувалися її листи (а листи друкувалися в радянські часи цензурно, з урахуванням абсолютно всіх вимог). У 12-томному зібранні творів Лесі Українки бракує 116 листів, які вже були відомі на 1978 рік, але які не ввійшли до повного зібрання. Звісно, розумієте, з яких причин – деякі з них написані, наприклад, до Сергія Єфремова, деякі написані до Михайла Грушевського, деякі – до Михайла Кривинюка. Хоча автори багатотомного видання мали в руках хронологію, це очевидно. Але листи ці не ввійшли в багатотомне видання.
Отже, 116 листів. Після того було знайдено ще і розшукано надзвичайно багато, крім них. Тобто, якщо порівняти кількісний склад з повним зібранням Лесі Українки, різниця – 11 листів. Одинадцять листів, які знайдені вже після 1978 року.
У другій частині вже буде значно більше. Уже 60. Можете собі уявити.
Наразі, крім цих 116 листів, ще нараховано 44 купюри, причому купюри різні – від найменшої («Ще не вмерла Україна» – так починався один із листів до брата Михайла) до величезних (10,5 аркушів купюри). Це купюра про особисті взаємини у родині Косачів. Тому що сім’я мала виглядати так, як це було прийнято в радянські часи.
Впевнена, що Леся все це чує, бачить, вона 100% втішена тим, що нарешті ці листи в тому варіанті, в якому вона хотіла би їх бачити. Зважаючи на цитату: «Усе-таки вона не Байрон, але Байрон для України».
Віра Агеєва:
Я зараз хочу піти проти течії і захистити «Досвітні вогні» та «Слово, чому ти не твердая криця?».
Щодо «Досвітніх вогнів» питання не лише в тому (це як із Мержинським, який марксист), що написано, питання в тому, як це інтрепретувалося.
«Привиддя лихі мені душу гнітили, Повстати ж не мала я сили…». Микола Зеров колись, у 1920-ті роки, блискуче це проаналізував у психоаналітичному ключі, пов’язавши з певною датою певної хвороби – за листуванням. З тим, що це реальні переживання авторки. І ніякої політики при цьому, лише психологія.
Щодо «Слово, чому ти не твердая криця?», то прошу мені повірити, що це любовний вірш, зразок любовної лірики. І ось чому. Перший відомий, добре описаний любовний роман Лариси Косач – це є стосунки з Нестором Гамбарашвілі. Я маю на увазі перший описаний, джерельно відомий, бо Славінський не зміг написати спогади, адже загинув у енкаведешній тюрмі, а Гамбарашвілі вдалося це зробити.
Отже, їм по 20 з чимось, в них доволі близька дружба. І коли Нестор (він був студентом Київського університету) їхав до себе в Грузію на канікули, він спитав панну Косач, що привезти в подарунок. Панна Косач, романтична, попросила кинджал. По замовленню в осетинів кинджал з найкращої сталі вручено було Ларисі Косач.
І якраз цією датою, коли Гамбарашвілі привіз і подарував цей кинджал, датовано вірш «Слово, чому ти не твердая криця?». Мені здається, я вас переконала, що це зразок любовної лірики.
Оксана Забужко:
Пані Валентина інспірувала багато рефлексій і реплік у відповідь. Я відразу ж згадала про ті 10,5 аркушів купюр – це абсолютно потрясаюче, Бредбері з його «Фаренгейтом» і Орвелл з його «Міністерством правди» просто ридали би. 10,5 аркушів купюр при листуванні поетки та драматурга – це само собою детективний сюжет.
От і я як людина, яка в принципі на тих листах виросла, я би краще зростала відбитком людей і цього середовища. Коли я була маленька, довкола мене ще були люди, які в свої молоді літа знали Лесю Українку. Насправді це зовсім не так далеко від нас, як здається. До мене вже в притомному віці дійшло, що в рік, коли я народилася, Ларисі Косач-Квітці могло би теоретично виповнитися 89 років. Це ще в межах біологічно доступного віку. Вона однолітка моєї прабабці. Реально це три покоління. Це небагато. Три покоління – це ще крок живої пам’яті. І людей, які розповідали про неї в усному жанрі, які були гімназистами, коли вона приходила, клала їм голову на руки і казала: «Ну, що богослов?».
І весь цей переказ, і весь цей дискурс того середовища, і вся ця атмосфера у тих самих – не побоюсь цього слова – «петлюрівських» еліт розбризками, окремими словами в атмосфері проявлялася. І мене потрясло, коли я почитала монографію пані Валентини, коли готувалась ця книжка до друку, монографія з описом листів, цих купюр і в тому числі 10,5 аркушів – моя улюблена (не можу не сказати) купюра з відомого всім, хто цікавився ширше Лесею Українкою (в межах, ширших за літературну програму).
Є дуже відомий її лист до Павлика, де вона, якраз готуючись одружуватись (чи жити) з Квіткою, розмірковувала, а чи не перебратися їм на життя до Австрії, чи не переїхати їм до Галичини. Ще раз вона пише Павликові листа з запитом, чи не можна їм десь тут, у Галичині замешкати, і само собою зрозуміло, що довелося би заробляти на життя. І лист цей відомий тим, що вона в ньому як людина, яка розраховує влаштовуватись на роботу, подає своє докладне, сьогоднішньою мовою кажучи, резюме (що вона вміє). От хоч нібито людина бездипломна, і її ціле життя гнітило, що вона мала домашню освіту і вчила тільки те, що їй подобається, чим би вона могла заробляти. Наперед вона, звичайно, подає свою кваліфікацію в іноземних мовах, які могла би викладати чи з яких перекладати. Саме з цього листа ми маємо картину її володіння 10 мовами (тоді вона іспанську ще почала вчити), включно з грекою і латиною. Вона докладно (так, як має бути в резюме) розписує, в якому обсязі кожною мовою володіє. Це не совєцькі анкети («пишу, читаю зі словником»), це дуже докладно. Російську, само зрозуміло, знаю, але маю акцент характерний для українки (і, власне, цю мову вона менше всього хотіла б викладати) і багато всього іншого.
Словом, відомий лист, розлогий. Виявляється, що насправді він був ще розлогішим. Тому що з нього вилучено понад дві сторінки з гаком, де обговорюється про зміну громадянства, якби вдалося поселитися їм із Квіткою в Галичині. І Лариса Петрівна в притаманному їй стилі… А вміла вона – чого, як чого. Квітка у спогадах потім казав, що не було в неї цієї аристократичної мінливості, притаманної нижчим класам. Так, її не було, вона отримала дуже демократичне виховання. Ніякої аристократичної мінливості на рівні побуту, людей, стосунків не було, але ця інтелектуальна аристократична мінливість часом раз у раз у листах дається взнаки. Коротше кажучи, вона так вміла ввалити хуком у щелепу і – чисто аристократично – поставити хама на місце. Ось це в неї дуже вдавалось.
Валентина Прокіп-Савчук: Мені згадалися її слова про Грушевського, коли вона сказала, що «Грушевський вилюднів у Львові».
Оксана Забужко:
Там багато чарівних пасажів, які вкладають об’єкта мови на місці нокаутом, нокдауном – як завгодно.
Якщо вже про Львів і хто там вилюднів / не вилюднів, в мене є своя улюблена цитата з її листа до Труша (це відомий скандаль, коли вони сварилися). Труш був у неї таємно закоханий, а потім одружився з Аріадною Драгомановою. Їздив за нею [Лесею Українкою. – Z] до Єгипту, який виходив тут [у Львові. – Z] на двірець, щоби побачити, коли вона проїздити буде, але який при тому всьому (ну, він же маестро, він же красень, він же галицький мачо) – з нього той галицький мачизм, ну, просто капав. А вона, от розумієте, взяла і не оцінила. І він там справді негарно повівся, він продав її портрет, для якого вона позувала, польському професору римського права Леону Пінінському. І тут вона вибухнула з усім запалом нащадка козацької старшини: «Як я вже позувала, наражаючи своє здоров’я, гаючи свій час і зовсім не інтересуюсь виставлянням моїх портретів, але як вже той портрет є і для нього позувала, то хай би вже краще він висів в українській громадській хаті, а не в польського пана».
Так і не вдалося йому це замазати, але далі воно йшло все гірше і гірше (як ці виправдовування Лещенка з приводу квартири: «воно все гірше і гірше»), бо Труш пробував виправдатися. І воно все виглядало містечковіше і містечковіше, з якимись кривдами і обідами. Що Ви колись там Грушевському сказали, як я прийшов, що не треба було туди ходити. А той сказав те, а той сказав се, як твоя мама говорила, моя мама чула. Що вона відповідає, і це моя улюблена фраза, і я нею дуже часто послуговуюсь: «А до того, що хто кому казав, то я того не розумію і розуміти не хочу, бо досить з мене київських злиднів, нащо мені ще львівських». Це універсальна фраза, яка годиться в безлічі ситуацій.
Але, повертаючись до тієї самої купюри з листа до Павлика з приводу зміни громадянства, там прекрасно, там воістину прекрасно, де вона говорить, що українець робить однаковий компроміс, коли пишеться підданим чи то Росії, чи Австрії: «Мені Петеребург так само чужий, як і Відень, і я зовсім не вважаю того подданства до Росії за національну ознаку, а швидше за національне нещастя».
Там ще багато всього, це справді на дві з гаком сторінки вона все розписує, але красиво сформульовано в чисто косачівському стилі. І виникає питання: чого ж так радянська влада, що вона тут знайшла такого одіозного? Ну, не любила Леся Українка Російської імперії і, по ідеї, Радянський Союз не любила би. За що ж Октябрскую революцію дєлалі? Для того і дєлалі. Але ні, не може українському інтелігентові Петербург бути так само чужий, як і Відень. Не може український інтелігент хотіти вирватись з того самого російського підданства.
Тобто, для мене в цьому оновленому корпусі (відповідно, в сучасних вимогах текстології і джерелознавства), який сьогодні приходить до українського читача, навіть для мене була ціла купа відкриттів. Я взагалі вважаю, що насамперед ця книжка для істориків. Ні? Але ми багато говоримо про те, що в нас немає жанру біографії. Жанру біографії в нас немає тому, що ми не знаємо своєї історії, тобто ми не бачимо контексту, а історії ми не маємо тому, що ми не знаємо біографій. І виходить цей замкнений цикл «курка – яйце».
Віра Агеєва: Вона не для істориків, вона для читачів. Це така белетристика, яка краща за будь-який роман.
Оксана Забужко:
Воно читається як роман, поза всяким сумнівом, але цей роман тягне за собою оті лінки. І тут я хочу добрим словом згадати пані Ларису Мірошниченко. Заслужена справді лесезнавця, яка зробила коментарі.
І ось в кінці є добірка фотографій адресатів юної і молодої Лариси Косач цього періоду. Там є таке чарівне фото, на якому – родина Шишманових. Лідія Драгоманова-Шишманова («Лідочка», «дорогий колобок», «моя единственная старшая кузина») зі своїм дорогим чоловіком Іваном Шишмановим, троє дітей у матроських костюмчиках. І ось вони, ці діти (серед них хлопчик посередині – Міка, Мікуська, з яким Леся, коли жила в Драгоманових, близько зійшлася, возилась і потім йому писала і питалась: як там Міка, Міцікака?). Ось цей самий Міцікатер, в майбутньому журналіст і публіцист, а в кінці 1930-х і в 1940-х роках – міністр закордонних справ Болгарії. Коли в 1944 році Червона армія ввійшла в Болгарію, називаючись «визволителькою» (не відомо, від чого, бо Болгарія ніколи не була окупована німцями, в Болгарії не було німців), і розстріляла всю політичну верхівку – 98 чоловік, в тому числі Димитра Шишманова, внука Михайла Драгоманова (цей самий Міціка, Міка з листів Лесі Українки, хлопчик у матроському костюмчику).
І так за кожною фотографією, за кожним листом, за кожною фразою тягнуться ці самі лінки і хвости крізь тьму тої історії, нашої і не нашої, європейської, яка пішла на дно, яка була потоплена, як Атлантида, і яка до нас повертається через подачу Лесі Українки.
25.02.2017