„Ярослава Музикова – поява в нашому національному житті цього століття помітного формату… В жіночому світі вона дорівнює питомою вагою його найвидатнішим представницям ”.
Ярослава Музика (10 січня 1894 р. – 23 листопада 1973 р.)
У першій половині ХХ століття чимало жінок залишили вагомий слід у розвитку української образотворчості. Першорядне місце серед них посідає Ярослава Музика (з дому Стефанович) – мисткиня різнобічних спрямувань, непересічна особистість, організатор і активний учасник значного та вагомого мистецького процесу, який відбувався у Львові 1920-1940-х років.
Ярослава Музика розпочала мистецьку діяльність у Львові, відвідуючи заняття з рисунку та живопису в студії Станіслава Батовського. Життя склалося так, що все свідоме життя вона багато працювала, вчилася, самореалізувалась у царині образотворчої культури.
Доленосним у житті Я.Музики став початок праці у мурах Національного музею у Львові. Вивчаючи там темперне малярство, вона брала активну участь у збиральницькій діяльності. Надсилала до музею навіть цінні родинні реліквії: „Посилаю два портрети Устияновича. Це мої діди: о. Йосип і Іван Савчинські. Дідо був найблищий його приятель. Разом малювали і писали вірші”.
Молодій жінці пощастило знатися з талановитими людьми: зустріч і близьке спілкування з Михайлом Бойчуком, знайомство з Іваном Трушем, багатолітня дружба з Миколою Федюком, Михайлом Осінчуком, творча співпраця у стінах Національного музею у Львові з Іларіоном Свєнціцьким, Володимиром Пещанським, Петром Холодним-старшим, Павлом Ковжуном та багатьма іншими.
Співпраця з відомими творчими людьми та можливість вивчати найкращу колекцію давнього сакрального мистецтва, яку формували та ретельно опрацьовували у створеному митрополитом Андреєм Національному музеї, стали для молодої жінки особливим періодом життя. Співпраця Музикової з Іларіоном Свєнціцьким, вивчення давньої української ікони під безпосередньою орудою Володимира Пещанського, товариські та творчі стосунки з мистецькою елітою, згуртованої довкола музею, стали основою майбутньої творчості.
Володимир Пещанський (1873-1926)
Через багато років, згадуючи навчання у Пещанського, пані Ярослава напише про нього з найвищою повагою:
„Цінне у нього було те, що ніколи не підчеркував авторства своїх порад. Він вчив ряд мистецв старинної темперової техніки, фрески і др. (між іншим Федюка і Осінчука). Цей послідній з поваженням використовував його науку у стіннім мальовані. Інженер видавав мистцям вже готове знання, на яке витрачував сам багато літ. Він був дуже добрим обсерватором, цим часто незамітно помагав людям. Яка сила духа була у цієї людини, це подиву гідне. Хворий на серце, що про добрім розположені мав 25 ударів на мінуту, звичайно16 і часто 12, коли серце переставало майже битись – працював, ходив, думав. Він був людиною вищого покрою, скромний, фізично дуже терплячий, але духом виїмково сильний”.
Навчаючись реставраційної справи у Володимира Пещанського, Музика ставила собі за мету якнайкраще пізнати унікальність давньої ікони: принципи творення композицій, застосування відповідної кольорової гами, проникнення в глибину твору, усвідомлення унікальності іконопису, техніко-технологічні засади творення, реставрації та головне – збереження речі сакрального призначення.
Збірка давніх ікон Національного музею у Львові була для Музикової справжньою скарбницею, коли йдеться про розуміння давнього українського мистецтва. Згодом це стало одним із основних фахово-творчих надбань художниці. У процесі роботи В.Пещанський швидко розпізнав у тендітній молодій жінці саме того реставратора-музейника, яка вартісно та з великою відповідальністю буде працювати у цій справі. А головне: „Перед смертю виявив він мені бажання передати все своє знання, не хотів, як казав, щоб воно пропало”.
Реставратор-початківець Ярослава Музика у час співпраці з В.Пещанським у Національному музеї.
Від самих початків діяльності Національного музею для адміністрації установи надзвичайно актуальним було виховання „своїх” реставраторів. Іларіон Свєнціцький, перший директор НМЛ, розуміючи важливість створення майстерні, вважав, що „крім необхідности опанувати територію збирання, музей мусів дбати і на виховання фахових співробітників по цілому рядови питань музеологічної техніки і фахового знання в области музейних відділів”. Сам він тоді констатував: „Зразки „спеціалізації” поодиноких робітників музею постійно ростуть і змушують кожного музейника дбати за поширення свого знання”.
До створення в стінах музею майстерні директор залучав молодих людей, які мали мистецьку освіту та велике бажання чи покликання вчитися реставраційній справі. Модест Сосенко, Михайло Бойчук, Володимир Пещанський, Микола Федюк, Михайло Осінчук, Софія Паращук та інші були залучені до становлення та розвитку реставраційної справи у стінах музею. У багатьох питаннях фаховості проведення реставраційних робіт директор консультувався з професійними реставраторами Києва, Москви, Санкт-Петербурга.
Саме у відомих тоді реставраційних майстернях цих міст І.Свєнціцький запропонував молодій Музиковій пройти стажування в авторитетних фахівців: „В році 1927 піддав мені директор Музею І.Свєнціцький гадку поїздки для дальших студій у Київ і Москву. Я послухала його ради і в цьомуж році в березні поїхала туди. Три неділі зупинилась я в Київі. Там збагатила значно своє знання цінними вказівками Касперовича, одного з кращих наших реставраторів. Його щире відношення до мене залишило в мені дуже милі спомини”.
Реставратором відділу станкового малярства Державного культурно-історичного заповідника “Всеукраїнський Музейний Городок”, що діяв тоді на території Києво-Печерської лаври, працював Микола Касперович.
М.Касперович (стоїть ліворуч) із В.Кричевським (стоїть крайній праворуч); сидять В.Пещанський і П.Покришкін. 1910-ті рр.
Микола Іванович Касперович (1885-1938) – один із найталановитіших митців-бойчукістів. Його вважали найкращим знавцем техніки давньоруського малярства у 1920-1930-х рр. в Україні. У 1901-1905 роках Касперович навчався у Строгановській художньо-промисловій школі (Москва); у 1905-1909-х – у Краківській академії мистецтв. Працював у 1909-1910 роках у Парижі, де приєднався до гуртка молодих мистців ("першої школи Бойчука"), разом з ними вивчав техніку старого малярства, брав участь у спільних виставках, що знаменували виникнення "бойчукізму", вивчав реставраційну справу у паризьких музеях. У 1910-х рр. вдосконалював свої знання в реставрації живопису працею в Національному музеї у Львові, в приватних збірках, а починаючи з 1920-х рр. – у музеях Чернігова і Києва.
У 1920-1930-х роках Київ був тим мистецько-дослідним осередком, де розробляли та впроваджували принципи вивчення та збереження культурного надбання. Для цього на території Києво-Печерської лаври (Державний культурно-історичний заповідник “Всеукраїнський Музейний Городок”) було створено реставраційну майстерню з кількома підрозділами: іконопису, шиття та тканини, кераміки. Протягом тривалої праці у реставраційній майстерні ВМГ Касперович вивчив і вдосконалив основи наукової реставрації. Принципи, яких він дотримувався, багато у чому випереджали тогочасні уявлення про мету та засоби наукової реставрації. На кафедрі мистецтвознавства Всеукраїнської Академії Наук М.Касперович провадив семінари, практичні заняття, він всебічно освоював основні етапи проведення реставраційних заходів, займався вивченням технологій, пропонував новітні методи порятунку пам`яток. Уважний дослідник, Касперович вдосконалив підхід до проведення реставраційних заходів на всіх етапах роботи: консервація, де віддавали перевагу локальному закріпленню основи пам`ятки над повним; дублювання окрайок над повним дублюванням полотен; розкриття поверхні твору (часткове видалення, потоншення та вирівнювання покривних нашарувань, диференційований підхід до видалення записів); живописне доповнення (вибіркове доповнення втрат ґрунту, тонування втрат живопису т. зв. нейтральним тоном). Основні методи роботи майстерні були спорідненими з досвідом провідних російських реставраційних центрів, з якими у 1920-1930-х роках художник підтримував постійний зв’язок.
Своєю багаторічною працею Касперович практично започаткував традицію, що лягла в основу діяльності київської школи реставрації станкового живопису, сформованої наприкінці 1920-х рр.
Навчаючись у Києві, Ярослава Музика в особі М.Касперовича знайшла професійного реставратора, науковця, новатора-дослідника. Маємо припущення, що саме з його „легкої руки” Музикова вирішила поїхати до Росії, щоб особисто ознайомитись із практикою проведення реставраційних робіт із давнім іконописом, які проводились у провідних закладах Москви: „Опісля переїхала я в Москву, де перебула около 5 місяців. Протягом цього часу найбільше працювала я в державній реставраційній майстерні під проводом Ігоря Грабаря*. Завдяки покійному Пещанському я не мусіла тут тратити час на примітивні роботи, а тут зустріла я дуже миле відношення і з вдячністю згадую моїх учителів Грабаря, Чирикова, Богуславського і Юркіна”.
Я.Музика «використала побут у Москві для вишколення в складніших методах реставрації і для практики». Крім теоретично-практичних занять у Центральних реставраційних майстернях, реставратор-початківець отримала можливість поїздки до давніх російських міст Новгорода та Пскова для кращого ознайомлення з давньоруським фресковим малярством (зокрема, мала можливість копіювати давній живопис).
Наслідком науково-дослідницької праці стала теоретична розвідка „Завдання консервації і реставрації”, у якій Я.Музика виклала основні думки та спостереження щодо проведення реставраційних заходів, яким навчилася у досвідчених наставників (зокрема, В.Пещанського) та під час стажування у реставраційних майстернях Києва та Москви.
Весь набутий багаж знань молодий фахівець впроваджувала під час робіт у фондосховищах Національного музею у Львові. Нині з певністю можемо стверджувати, що ця жінка була однією з консерваторів, причетних до творення реставраційних майстерень у мурах НМЛ.
За дивним збігом обставин (хоча знаємо – випадковостей у житті творчих особистостей не буває), саме здобутий фах реставратора допоміг вижити Ярославі Музиці як у складні радянські 1939-1941 роки, так і після червня 1941 року, коли чоловіка Ярослави, Максима Музику (доцента кафедри мікробіології Львівського медінституту) було вивезено на Схід. Пані Слава залишилась абсолютно сама, без моральної та матеріальної підтримки. У скрутній ситуації заробляла на хліб саме реставрацією та копіюванням давніх ікон (при наявності доброго гумору ще й намагалася творити краєвиди, які експонувала на виставках.
Надзвичайно цікаво проявила себе художниця і в інших видах мистецтв: вдосконалювалась у живописі та графіці, вивчала техніку батіка, вибійки, мозаїки, фрески; надзвичайно цікаво виявила себе у малюванні на склі (техніка живопису, що була особливо поширеною на галицьких теренах наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст.), увійшла до числа тих жінок, які відродили в Галичині таємниці художньої емалі. Свої перші емалі Я.Музика створила на початках 1930-х рр. На той часі галицькі поціновувачі були добре знайомі з подібною творчістю Олени Кульчицької, досягненнями в цій галузі Марії Дольницької.
Ярослава Музика з Оленою Кульчицькою, Стефанією Гебус, Наталією Мілян і Ольгою Плешкан. Станіславів, 1934.
Нині емалеві твори мисткині зберігаються у фондових збірках Національного музею у Львові, Львівської галереї мистецтв, Музею історії релігії. Твори різнопланові щодо тематики, композиційного та колірного рішення, вони виявляють багату фантазію мисткині, дотепну винахідливість, невтомний пошук і великий інтерес до таємниць художньої техніки, до високої та складної культури цього виду мистецтва (до речі, Музикова успадкувала від О.Кульчицької муфельний п`єц й інструменти для роботи з емалями).
Творче життя художниці Ярослави Музики було надзвичайно насиченим: вона входила у Гурток Діячів Українського Мистецтва (ГДУМ, 1922-1926), від початку діяльності Асоціації Незалежних Українських Мистців (АНУМ, 1931-1939) була її незмінним секретарем; брала активну участь у збірних виставках АНУМ 1931, 1932, 1933-1934, 1936 рр. Вона продуктивно демонструвала твори образотворчого мистецтва на міжнародному рівні: Берлін (лютий 1933), Прага (березень 1933), Лос-Анджелес (травень 1933); участь у виставці Львівської професійної спілки артистів-пластиків (1935) та виставках Спілки українських образотворчих мистців (1942), а після повернення з радянського заслання продовжила займатися образотворчим мистецтвом.
У 1950-х роках Ярослава Музика повернулася до Львова: брала участь виставках, де представляла живописні та графічні твори, з великим захопленням працювала в техніці емалі, займалася колекціонуванням. Безцінними є спогади художниці про Володимира Пещанського, Павла Ковжуна, Миколу Федюка та ін. Багатолітні працівники Національного музею у Львові розповідали, як неодноразово до кабінету Віри Іларіонівни Свєнціцької, доньки першого директора установи, приходила маленька, надзвичайно інтелігентна пані та довго з захопленням згадувала «золоті часи» творчої праці, що проходили у стінах музею по вулиці Драгоманова, 42 у 1920-1940-х роках.
Ярослава Музика, 1965 – 1970-ті рр. Львів
Яскравій особистості, людині виняткової працелюбності та порядності – Ярославі Музиці – відомий художник Володимир Ласовський дав таку характеристику: „Жінка високого патріотизму, фанатичної любови до скарбів народної духовности, непересічна жінка, сповнена пристрасним прагненням своєю творчістю, виявленою у всіх можливих образотворчих техніках, виповнити всі прогалини нашої пластичної культури, прогалини, витворені нашим багатовіковим відлученням від творчих процесів культурного світу”.
Екслібриси роботи Ярослави Музики
_________
* Грабар Ігор Еммануїлович (1871-1960) – російський художник, мистецтвознавець, музейний діяч. Академік АН СРСР, АМ СРСР, народний художник СРСР, лауреат Сталінської премії. Навчався в гімназії міста Єгорьєвська Рязанської губернії, 1894–1896 рр. навчався в Імператорській академії мистецтв у Санкт-Петербурзі (під керівництвом П.Чистякова та І.Рєпіна). 1896–1901 – студіював А.Ашбе (Мюнхен, Німеччина). З 1902 року брав участь у виставках об’єднань «Мир искусства» і «Союз русских художников». 1913–1925 – директор Третьяковської картинної галереї в Москві, член Всеросійської колегії в справах музеїв і охорони пам’яток мистецтва й старовини при Наркомосі. У 1918–1944 – науковий керівник Центральних реставраційних майстерень у Москві.
10.01.2017