І. Свєнцїцький
кустос Національного Музея

Національний Музей у Львові (ул. Мохнацького 42) пригадуєть ся отсим українській суспільности з нагоди великого дня Воскресеня Христового. Ідеал, що присьвячує управі Музея в її роботї, се — зібрати памятники нашого духового житя у минувшинї і тим робом дати трівку основу історичним дослїдам над нашим культурно-національним розвитком на всїх полях духової діяльности рідної країни.

 

В тій ціли Музей збирає всякі викопалини — камінні, глиняні, кістяні і металеві, хочби се були й найдрібнїйші обломки, порядкує їх після приналежности і місця походженя, та виставляє для показу і науки — як сьвідків давнього житя на нашій землі. Здібництво людове, яким наш народ по селах і місточках украшає свою ношу (вишивки, гафти, нашивки, мережки), себе самого (жіночі уплети, вінці, намиста, ґердани), свою хату (налїпки, витинання паперові, чічки), посуду і обстанову хатну — має для Музея також велику вагу, бо сьвідчить наглядно про розвій почувань краси серед найширших верств люду. Сюди належать і великодні писанки, яких бажає Музей діставати як найбільше із всїх кінців і закутин краю з можливо точним поданєм назв поодиноких способів писаня.

 

З огляду на загибаючий тип нашого давного сільського побуту, дуже бажане, щоби спритнїйші хлопці виконували в дереві в певних розмірах образці старих сільських загород-обійсть та господарських знарядів, як се давнійше виконували вони в школї на годинах зручности, а ґазди і ґаздинї щоби передавали у Музей частини давного одягу, що заховує ся денеде з дїда-прадїда. Розумієть ся, що куски давнїх ткацьких виробів та килимарства і димкарства (мальованки, димки) належать також до тих предметів, які Музей запопадливо збирає і зберігає.

 

По церквах, дзвіницях і хатах находить ся богато для нас всїх дуже цінної старини, як — образів мальованих на дошках, полотнї і склї, хоругов, різьб і кусків старих материй з риз церковних (стихарів, епітрахилів, фелонів, воздухів, покровців, нараквиць). Все те без труду легко зібрати і на кошт Музея виправити йому до Львова для розгляду і використаня для добра і слави нашої власної. Бо треба памятати, що серед тих неужитків, які так радо нищуть по наших селах малі й великі, молоді й старі, є богато такого, на основі чого умієтна рука і голова зложить цілу картину нашої сьвітлої минувшини. Длятого то Музей не жалує і средств на певну винагороду — як людям за труд коло зібраня і пересилки, так і власникам за саму річ, коли йде о конечність ратованя цінної памятки нашої рідної минувшини від заглади, та о збереженє її для нашої слави і науки потомности.

 

Так само належить нашим людям беречи старі книжки — писані і друковані, хоч би з них позістали всего тільки незначні клаптики, бо в тих книжках зложили наші предки сьвідоцтва свого ума, своєї просьвіти і нераз великої умієтности рисівничої, малярської та краснописної; а другого боку в них заховалась наша рідна мова, якою ми говорили колись, та в якій складали нашу пісню. Тому то нехай нї одна стара книжка не валяєть ся і не нищить ся по наших селах, а всїх їx треба пересилати на кошт музея до Львова з поданєм услівій передачі. Управа музея радо дає за такі старі книги новітні вказаного власником змісту, або й готівкою платить, з чого користь обосторонна: нациї, що зберегла від заглади гідну захованя річ, і власникови, що зискав на неї належну винагороду, та ще причинив ся тим для загального добра.

 

Подаючи читачам отсих кілька вказівок в справі належного береженя памяток нашої минувшини, нам нїяк не звернути їх уваги на кілька дуже дразливих і прикрих сторінок та наслїдків загального нерозуміня і непошанівку для памяток рідної бувальщини. В наші села і місточка заходять часто ріжні полатайки, нїбито малярі, перекупнї та подорожні, що під покривкою свого ремесла визбирують ріжні згадані вище неужитки — чи то за який гріш, чи так за даром, і опісля перепродують їх гандлярам Жидкам, які знов по свому торгують тими річами дальше. Може й декому нераз приходилось видїти частини наших церковних риз, наші ручні деревляні хрести, церковні образи, чаші, ба й більше чого з церковного добра в жидівських крамах вкупі із всяким дрантєм, з файками, цибухами, старими шматами, неприличними картинами — як предмети до продажи.

 

І щож дїєть ся з ними? З фелона зробить собі хто подущину, щоб вигіднїйше було сидїти; хрест та образ купить який панок, щоб при нагодї насьміхатись над хлопськими богомазами; чашу переробить собі хто инший на пугар для папіросів. І так через ваш нерозум і непошанівок пропадає то, що в належних руках буде все сьвідком нашого духового житя.

 

Буває й таке, що один-другий панок, таки з межи наших людий, завдяки посвояченю чи знайомости із сторожами національного публичного добра, візьме з публичного місця — церкви один другий предмет собі на власність для окраси своєї хати, чи там своєї біблїотеки. І щож дїєть ся знов? За житя свого анї він сам не користає з нього, анї другому не дасть користати: значить отже — предмет колись публично доступний, як загальна власність національна, пропав для загалу, бо находить ся в загребучих руках та під зависливим оком чоловіка, що — подібно собаці на копици сїна — сам сїна не їсть, та коня до нього не пускає. А по смерти його отсей предмет легко може опинитись в руках того самого Жидка, що торгує всякою стариною, та через него раз на все пропасти для нас.

 

На конець, не жалїють на збиранє нашої старини чужі музеї, щоби тільки або похвалитись чужим добром, або через противенства нашого добра до їхнього вивисшати своє або збогатити свої збірки цінними набутками.

 

Всему тому пора вже крайна положити конець та перестати легковажити себе і свою минувшину.

 

Одинокий раціональний спосіб буде отже збирати все те, про що була мова, та що й після осуду власників належалоб заховати для загального пожитку в однім публичнім осередку, а саме в Національнім Музеєви у Львові. Найвідповіднїйше булоб, якби взялись за те враз зі сьвідомими селянами представники нашої духовної та сьвітської інтелїґенциї та подбали, щоби в кождій місцевости зібрати все інтересне, і одною посилкою зібране відправити в Музей, де — по перегляненю річий і сповненю поданих услівій — приступлять до належного опрацьованя поодиноких збірок.

 

Другим середником проти загину памяток нашої минувшини буде звиджуванє музея нашим селянством та інтелїґенциєю. Се педаґоґічне значіня музея зрозуміли: мужики учасники писарського курсу, та цвіт нашого селянства учениці жіночої господарської школи в Угерцях, з інтелїґенциї члени учительського зїзду, що явились великим збором для оглядин музея. Управа музея й запрошує всїх до численного звиджуваня, бо бажає практично навчити всїх, що, як і длячого належить берегти та збирати.

 

У народів богатих, з живими традиціями давної культури і осьвіти, такі осередки памяти рідної старини та взагалі всякого житє находять ся від давен давна та розпоряджають значними маєтками і доходами з власного основного майна, зі скарбу державного, та з великих записів в збірках і капіталах від поодиноких прихильників рідної штуки, науки та осьвіти. “Національний Музей” наш існує до тепер завдяки средствам, які ложать на него щедрою рукою його Основатель, митрополит ґр. Андрей Шептицький. А що вибрана гостка нашої суспільности одразу зрозуміла велике значенє того національного огнища, тому музей стає діставати збірки поодиноких людий; сего року має призначити одна українська інституція на його ціли 10.000 корон; а від дня його відкритя протягом 4-ох місяців виділо його 1600 людий. Маючи отсі докази прихильности загалу до музея, його управа вірить у сталий, тривкий розвиток як самого музея, так і його значіння для народу країни, що йде невпинно до світного воскресеня з оков культурного слабосиля до дїяльного творчого житя серед свобідних і самодіяльних трудівників людства.

 

[Дїло]

16.04.1914