Ірина Гах

                 

Дорогою туги і смутку пішов я в світ шукати весну своєї весни…

Ю.Бурлака (Ю.Буцманюк). З недоспіваних пісень.

Конюхи 1907.

 

 

 

Беззаперечний талант живописця, фаховість, яскравий творчий індивідуалізм, неприборканий імпульсивний темперамент – ці риси належать Юліану Буцманюку. В Україні художній доробок митця нині обіймає невелику, проте унікальну за своєю мистецькою вартістю збірку, яка перебуває у Національному музеї у Львові та приватних колекціях, а також розписи жовківської церкви оо. Василіян – неперевершений з мистецького погляду твір, найкраще, що вдалося йому створити в галузі монументального мистецтва за короткий час мистецької діяльності в Україні.

 

Юліан Буцманюк народився 3 липня 1885 року у селі Сморжів на Радехівщині, в сім`ї сільського вчителя. Перші роки навчання минули у рідних місцях – Гаях Смоленських і Сморжеві. Дуже рано залишившись напівсиротою (батько помер, коли хлопцеві минув лише рік), переїхав разом із матір`ю до Львова, де й продовжив навчання у гімназії – саме тоді почалося його захоплення мистецтвом. Разом із своїм близьким товаришем, ровесником, п`ятнадцятилітнім сусідом-поляком, відвідував школу при львівському Промисловому музеї. У межичасі померла мати Юліана, і він, залишившись цілком без опіки, змушений був самотужки заробляти собі на прожиття. Оволодівши малярською технікою, вже на початках мистецької практики хлопець проявив себе на належному рівні: йому пощастило працювати разом із своїм вчителем Тадеушем Рибковським над серйозними замовленнями: «Я допомагав п. Рибковському при малюванні бічної нави латинської катедри, теж у Львові та при інших справах, бо я мусів самий заробляти на свій прожиток». Варто зазначити, що працьовитість, а головне – практична реалізація творчих задумів сприяла фаховому становленню Буцманюка як художника-монументаліста. Ще під час навчання у фаховій школі найбільший інтерес у хлопця викликала «декораційна малярська техніка» (театральні декорації), що в майбутньому стало визначальним у досягненні високого професіоналізму в галузі монументального мистецтва.

 

 

У 1906 році Юліан Буцманюк познайомився із Модестом Сосенком та разом із ним розпочав працю над стінописом церкви села Конюхи, що на Бережанщині. Парохом цієї церкви був Ксенофонтій Сосенко – родич Модеста. Отець Ксенофонт Сосенко знався на мистецтві, свого часу сам навчався в Краківській академії мистецтв (1878–1879). Стінопис церкви Буцманюк виконував під безпосереднім наглядом та керівництвом М.Сосенка. Можемо вважати, що саме ця спільна робота з професійним художником пробудила у Ю.Буцманюкові зацікавлення церковним монументальним мистецтвом. У процесі співпраці Модест Сосенко високо оцінив обдарованість маляра-початківця і згодом посприяв вступу Юліана Буцманюка до Краківської академії мистецтв.

 

У тому часі М.Сосенко був знаним художником. Він успішно завершив навчання у  Краківській академії мистецтв (1896–1900), упродовж двох років відвідував студії Академії мистецтв у Мюнхені (1900–1902). При безпосередній фінансовій підтримці митрополита Андрея був на творчому стажуванні у Парижі, подорожував по Святій Землі (Палестина, Греція, Єгипет). Із переїздом на сталий побут до Львова став одним із найулюбленіших молодих художників митрополита Андрея.

 

Ми не маємо достовірних відомостей про обставини знайомства митрополита Андрея та Юліана Буцманюка. Можемо припустити, що особиста зустріч відбулася за сприянням М.Сосенка під час роботи над стінописом у церкві села Конюхи. Творча праця в мальовничому селі зміцнила дружбу між молодими людьми, зробивши із них однодумців щодо розуміння та творення тогочасного церковного стінопису. Буцманюк був захоплений Сосенком, тією атмосферою, що панувала у їх співпраці, людьми та природою. Все це спонукало молодого романтичного Буцманюка до творення поезії: «Малюю собі, та нераз щось таке прийде на думку і так мене скобоче коло серця що аж напишу його – бо вималювати якось недається... Пишу так як вмію, про те, прошу вибачити, якщо не по формі.... На співанках своїх я підписуюсь Бурмака, бо назвиска свого нехотівби я давати людям на наругу може». 

 

Разом із Буцманюком Сосенко виконав кілька робіт, зокрема, у Славську та Рикові.  Практично будь-які роботи, проваджені у галицьких церквах, велися під патронатом та наглядом Андрея Шептицького, який, як знаємо, був сподвижником та великим меценатом української культури. Буцманюк, його робота сподобались Митрополитові, і він став пильніше спостерігати за молодим митцем.

 

За підтримки Сосенка Ю.Буцманюк зрозумів, що монументальне мистецтво буде головною справою його життя. З легкої руки старшого товариша-наставника, а також за моральною та частково фінансовою підтримкою митрополита Андрея Юліан розпочав навчання в одному з найпрестижніших мистецьких закладів Центральної Європи – Краківській академії мистецтв. В Академії у 1908-1914 роках навчався практично у тих самих художників-педагогів, що й свого часу Сосенко: Леона Вичулковського, Йосифа Мегоффера, Яцека Мальчевського, Дембіцького, Теодора Аксентовича.  

 

Перебуваючи у Кракові, Буцманюк-студент інтенсивно листувався з митрополитом Андреєм, якому був безмежно вдячний за можливість здобути вищу художню освіту, поринути у світ нових можливостей: «Ваша Ексцелянция, за мало слів в людзкій мові, щоби міг я висказати як слід подяку за добро, котре Ваша Ексцелянция вчинила для мене. Я не в силі висказати того, що чує душа моя і серце. Скажу тільки, що Ваша Ексцелянция виратовали моє життя, виратовали мене від повільного конання, котре мене чекало. Тому тепер моє життя належить до Вашої Ексцелянциї. І якби прийшлось за Ваше Ексцеленцію мені це життя положити з якою ж радостею я б се учинив» (Краків, 1913).

 

У листах до Митрополита писав про найпотаємніші думки, особисті переживання:

 

«Ваша екселенціє! Сповняючи бажання Вашої Ексцеленції пишу сі стрічки. От-то півторарічній карі-неволі, по довгих муках душі і серця, я опинився на волі, живу знова своїм світом, чую, що вишарпані крила врастає знова пір`я, і що знов я здіймусь до лету.

А здавалось мені вже, був час, що уже мене вже нема рятунку. Я стояв на краю могили своїх мрій, щоб похоронити і цю мрію послідну.

А так тяжко, так тяжко було з нею розтаватись. Ще хоть часок, хоть днину-годину прожити з нею!

Ей віддав я свої молоді літа, для неї подоптав і багато у свойому житті, для неї став і нуждарем, бо любив її дуже. А однак розстатись було треба, бо помимо всіх моїх зусиль, сил не ставало. Занадто добре я розумію штуку і за часто повторяв я собі, що ліпше бути добрим шевцем як кепським малярем.

І дивувались добрі люди чого я журюся – чого я хочу, не раз брали мене за умово хорого, они добрячи не могли мене ніяк зрозуміти, хотяй часто співав я їм, що і на краю сьвіта піду зі своєю журбою, бо жив я тай не лишив сліда за собою.

Та ось-коли зневіра вже зовсім огорнула мене, коли я став вже сьпівати жальні похорони, сталось чудо! Добрі руки воскресили мене до нового життя.

І ось – я бачу знова сонце ясне, що розсвітлює мою душу, чую знову у грудях силу до життя і до праці».

(Краків, 1913)

 

Уривок цього листа стосується історії романтичних стосунків Юліана Буцманюка з дружиною Модеста Сосенка – Михайлиною, яка стала фатальною для дружби та співпраці товаришів-художників, зіграла з ними злий жарт, поклала початок «великих пліток» щодо життя та творчості відомого у Галичині (зокрема, у церковних колах) Модеста Сосенка та молодого митця-початківця Юліана Буцманюка.     

 

Найцікавіше у цій давній романтичній пригоді те, що вона з уст в уста передавалась багато років – адже про Буцманюка в радянський період говорити було заборонено, а особисті проблеми Сосенка у ті часи взагалі нікого не цікавили. А тим часом у 1910-1930-ті роки цю історію смакував весь Львів, бо завершилась вона щойно тоді, коли в неї втрутився Митрополит.

 

Авторка цих рядків, як і всі, хто цікавиться мистецьким життям Львова початку ХХ століття, чула про все, що відбувалося між згаданими особами, але світло пролив лист Юліана Буцманюка, знайдений у архівах. Він і кинув світло на давню історію.

 

Нині важко судити про глибоко особистісні взаємини між Модестом і Михайлиною Сосенками та Юліаном Буцманюком, яких доля чи обставини звели у не раз уже описаний літераторами «трикутник». Буцманюк поважав і щиро любив Сосенка: «Я не знаю що був би зробив для сего чоловіка – шкіру був би дав здерти за нього. Знаючи і видячи що пан Сосенко хорий, я не давав йому робити тяжкої роботи – щоби він, бідака, не мучився!», – писав він до Митрополита, але слова були не зовсім переконливими...

 

 

Роман між Михайлиною та Юліаном почався у Славську, коли друзі-художники працювали над стінописом церкви. Вже тоді у родині Сосенків були напружені стосунки (дружина була на 12 років молодшою від Модеста), і Буцманюк, із власної волі чи «за обставинами, що склалися», став свідком, а пізніше і учасником (а, можливо, причиною) розриву між Михайлиною та Модестом. Постійні з’ясування стосунків, невдоволення, ревнощі, претензії, недовіра доволі довго панували між Модестом і Михайлиною. То й не дивно, що молода жінка звернула увагу на красеня Буцманюка, із задоволенням позувала для його творчих робіт, проводила з ним багато часу… Ціла історія тривала майже півроку. 

 

Без сумніву, за короткий час Сосенко довідався про роман дружини і сильно посварився з Буцманюком, розірвавши з ним дружні та ділові стосунки. Про непорозуміння між чоловіками стало відомо у мистецьких і церковних колах. Це доволі сильно вдарило по репутації Буцманюка. Зокрема, не зважаючи на самостійно зроблений на «відмінно» стінопис жовківської каплиці церкви Пресвятого Серця Ісуса, дозвілу на продовження роботи він не отримав.     

 

Молодий, чуйний, надзвичайно вразливий Буцманюк повернувся до Кракова, щоби продовжити навчання, та дуже болісно й тяжко пережив розрив професійно-товариських стосунків із Сосенком, про що, зокрема, писав у листах до Шептицького: «Послідні часи а взглядно добрі люде увзлились на мене, не тільки на моє житє і на се що кажда людина цінного має, на мою честь, котрої в життю мені ніхто навіть нікчемний не смів нарушити. Я, правда, переборов і то, та доказав що честь моя чиста та що нікчемним не потрафлю бути». 

 

Ще якийсь час уся історія обговорювалась і у церковних, і у мистецьких колах, була навіть спроба розпочати судовий процес «сатисфакції гонорової», де сторони обвинувачували одна одну в ганьбі, зраді та ін.  

 

Без сумніву, митрополиту Андрею було відомо про все, що коїлося у сім`ї Сосенків, і, маючи на меті якнайкраще вирішити делікатну проблему, Шептицький за свій кошт запропонував Юліану Буцманюку, не перериваючи навчання у Кракові, відбути подорож до Мюнхена. Цю пропозицію Юліан прийняв із радістю, ставлячи перед собою лише одну мету – продовжити студії у майстерні Франца Штука. Але через переповнений клас професора та за згодою з митрополитом Андреєм деякий час подорожував Італією, знайомлячись із найвизначнішими колекціями Риму, Мілану, Флоренції.    

 

Щойно 1912 року він повернувся до Кракова, де успішно завершив навчання в академії. Паралельно з академічними студіями Буцманюкові пощастило взяти участь у реставрації Марійського костелу у Кракові. Під час цих робіт молодий митець здобув можливість вдосконалити свої знання зі стінопису та вітража. Саме в ті роки він працював у відомій на цілу Центральну Європу польській вітражній фірмі Г.Желенського, яка не найгірше оплачувала працю Буцманюка-студента, фінансово підтримуючи його у роки академічного навчання. За успішність в мистецьких дисциплінах дирекція Краківської академії зобов`язалася виділити випускникові 600 крон для вдосконалення майстерності у вищих мистецьких закладах Європи. Але початок Першої світової війни зруйнував творчі плани молодого художника.

 

Початок Першої світової розставив усе на свої місця: Юліан Буцманюк пішов у Січові Стрільці, став одним із активних дописувачів Пресової Кватири, фоторепортером, одним із тих, хто відкрив величну сторінку історії Українського Війська початку ХХ століття. Модест Сосенко також пішов на війну, що призвело до тяжких наслідків, і він після довгої хвороби помер у палатах Святоюрської гори, практично «на руках» у Митрополита. 

 

Обидва художники залишили вагомий слід в історії української культури, вони були близькими до митрополита Андрея, завдяки йому мали можливість вповні реалізувати творчі проекти, а ще вони обидва запізнали справжні людські пристрасті.

 

Модест Сосенко рано пішов із життя. Натомість Юліан Буцманюк прошов довгий і щасливий творчий шлях. А ще він любив і малював жінок. І підтвердженням цього маємо прекрасний портрет молодої жінки, який був виконаний уже одруженим художником 1930 року (маємо припущення, без взаємності красуні), де на звороті рукою Буцманюка стоїть напис: «Дорогій панці Марусьці не на пам`ять. Юлько».

 

 

 

03.07.2016