Демісія вже третього прем'єр-міністра після дострокових виборів 2024 року занурили Францію в нову політичну кризу. Емманюель Макрон, який спершу так вправно керував ситуацією, нині втрачає останні важелі впливу на неї. Чи змусить це президента подати у відставку?
Крах уряду Себастьєна Лекорню навіть ще до його офіційного складання присяги в занурив Францію в нову політичну кризу та сколихнув місцеві біржі. Він був вже третім прем'єр-міністр, призначений президентом Емманюелем Макроном після дострокових виборів минулого року. Це був найкоротший уряд з 1958 року, тобто з моменту виникнення Четвертої республіки.
Макрон розпустив минулоріч Національні збори (нижню палату парламенту Франції) й оголосив дочасні вибори після поразки його центристської партії «Відродження» на виборах до Європарламенту. Лідером тих виборів стало ультраправе «Національне об’єднання» на чолі з Марін Ле Пен. Позачерговими виборами Макрон спробував зробити хід конем, спрямований на нейтралізацію ультраправих, рейтинг яких невпинно зростав. І на початках йому це дійсно вдавалося: парламент сформувався вкрай різнобарвний, де ліві нейтралізували правих і навпаки. А президент отримав змогу проводити до уряду бажаних йому прем’єрів. Спершу Мішеля Барньє, потім Франсуа Байру, далі Себастьян Лекорню.
Кожен наступний уряд бив попередні рекорди короткотривалості. Політична криза в країні поглиблювалася, а Макрон відчував чимраз більші обмеження можливостей реагування.
За відсутності парламентської більшості Макрон почав втрачати дедалі більше союзників, а коло потенційних кандидатів на посаду прем'єр-міністра ставало дедалі вужчим. Адже новий глава уряду мав би бути здатним об'єднати ворогуючі сторони та досягти згоди щодо бюджету на 2026 рік, який наразі виходить з величезним дефіцитом.
Себастьєн Лекорню був близьким соратником Макрона, вправним кризовим менеджером. Перед прем’єрською посадою він обіймав крісло міністра оборони. Утім і він виявився безпорадним, нездатним досягти міжпартійного компромісу щодо бюджету, який би був прийнятним для табору президента, правоцентристських та лівоцентристських партій.
Лекорню був готовий піти на поступки соціалістам, але вони вимагали більшого. Зокрема, запровадження податку на багатство та заморожування пенсійної реформи.
Правоцентристському політичному середовищу не сподобалося рішення Лекорню висунути колишнього міністра фінансів Бруно Ле Мера на посаду міністра оборони. Через це партія «Республіканці» відмовила новоствореному уряду в підтримці. Міністр внутрішніх справ і лідер республіканців Бруно Ретайо заявив, що його не повідомили заздалегідь про призначення Ле Мера, і що це призвело до «проблеми довіри».
Швидка демісія Лекорню менш ніж через місяць після призначення лише зміцнює позиції головної конкурентки Макрона – лідерки ультраправих Марін Ле Пен, яка давно закликає до нових виборів. Опитування показують, що її партія «Національне об’єднання», яка й нині є найбільшою в Національних зборах, має всі шанси наростити своє парламентське представництво.
Але французьке законодавство не зобов'язує президент оголошувати нові вибори на цьому етапі, особливо враховуючи, що ні його табір, ні соціалісти, ні правоцентристська партія «Республіканці» не виграли б від такого розвитку подій.
Що в такій ситуації залишається робити Макронові? Теоретично він міг би призначити нового прем’єра з лівого табору, наприклад колишній прем'єр-міністра-соціаліста Бернар Казнева, якого згадували як одного з можливих кандидатів. Утім Макрон досі опираєтьсяся такому вибору через вимоги лівих щодо скасування його флагманських економічних реформ. Президент також міг би обрати позапартійного технократа.
Ще один варіант полягає в тому, що урядом Франції і далі може керувати Лекорню як тимчасовий прем'єр-міністр з кабінетом, який він щойно призначив. Такий собі «уряд-зомбі», як вже встигли покепкувати французькі журналісти.
Але все це напівзаходи, які навряд чи вгамують чинну в країні політичну кризу. Якщо ж Макрон таки зважиться розпустити парламент, то вибори мають відбутися протягом 40 днів. Якими можуть бути їхні наслідки?
Дострокове голосування, за твердженням аналітиків, базованих на свіжій соціології, може призвести лише до ще глибшого до розколу парламенту, а отже не вирішити, а лише посилити й без того складну політичну кризу в країні. Як вже було сказано, ультраправа партія Марін Ле Пен посилить свої позиції. Водночас великим питанням залишається ліве крило, яке об'єдналося минулого року та випередило ультраправе «Національне об'єднання», але з того часу соціалісти та ультраліва партія Жан-Люка Меланшона «Непокірна Франція» розкололися. Зараз незрозуміло, чи зможуть вони знову об'єднатися.
А от центристський блок, який підтримує Макрона, зазнає найбільших втрат. Соціологи прогнозують, що центристський альянс «Разом за республіку» отримає лише 14% у першому турі – на 4 пункти менше, ніж у 2024 році.
Ще одна, не менш складна, проблема з дочасними виборами полягає в тому, що за умови їхнього проведення практично не залишається жодного шансу вчасно сформувати новий уряд, щоб запропонувати та ухвалити бюджет. Проєкт державного бюджету зазвичай подається урядом восени, що дозволяє 70 днів обговорювати документ, вносити в нього поправки, узгоджувати певні статті. У випадку виборів, уся схема ламається в той час, коли бюджет варто ухвалити якнайскоріше. Бо передовсім саме через нього у країні й виникла політична криза, яка загрожує перерости в колапс.
Щоправда, Франція має механізми запобігання «припиненню роботи уряду» на кшталт американського шатдавну (який ми зараз і спостерігаємо у США) шляхом продовження дії старого бюджету на наступний рік. Так, наприклад, було вчинено наприкінці 2024 року, коли прем'єр-міністра Мішеля Барньє було усунено від влади через його бюджетну пропозицію. Недоліком цього заходу є те, що таким чином не вдасться внести зміни до податків або скоротити деякі соціальні витрати. А отже не вдасться зменшити бюджетного дефіциту, який стає чимраз згубнішим для економіки країни.
Лекорню погорів на тому, що хотів підвищити податки та скоротити витрати, щоб знизити дефіцит хоча б до 4,7% ВВП у 2026 році, порівняно з очікуваними 5,4% цього року. Він попередив, що без секвестру бюджету дефіцит може досягти 6% ВВП. І це при тому, що свого часу, під час запровадження єдиної європейської валюти євро країни-учасниці Валютної Унії домовилися, що дефіцит бюджету не повинен перевищувати три відсотки від ВВП. Але хто б то про це нині згадував?
Наскільки загрозливо актуальна ситуація підважує позиції самого Макрона? Чи не призведе це до його дочасної відставки? Його другий президентський термін за законом має тривати до 2027 року. Макрон неодноразово відкидав можливість своєї демісії до закінчення каденції.
Проте заклики до його відставки гучнішають. Передовсім вони лунають з ультраправого і ультралівого таборів. Але от уже й від тимчасових союзників – партії «Республіканці» доносяться такі заклики. «Інтереси Франції вимагають відставки Емманюеля Макрона, щоб зберегти наші інституції та розблокувати ситуацію, яка зайшла в глухий кут з моменту абсурдного розпуску парламенту в 2024 році. Він несе основну відповідальність за цю ситуацію», – написав Давид Ліснар, віцепрезидент «Республіканців», у своєму дописі на платформі X.
Не кажучи вже про антимакронівські гасла учасників акцій протестів, які минулими тижнями перманентно проходять на вулицях Парижа. Саме Макрона протестувальники вважають головним відповідальним за нинішню кризу.
Для України демісія Макрона стала б найгіршим варіантом розвитку подій з усіх можливих. Адже найкращими шансами здобути президентський мандат нині диспонує вже згадана Марін Ле Пен. Вона хоча й змінила свою риторику за останні кілька років, перестала вихваляти Росію, Кремль і Путіна, проте й надалі виступає за припинення військової допомоги Україні. Така лідерка на чолі однієї з провідних держав Європейської Унії здатна заблокувати допомогу ЄУ для України. Її президентство стало б щасливим квитком для Володимира Путіна.
