Повстання проти гетьмана Скоропадського

15 листопада 1918 року відділи Січових Стрільців під проводом Євгена Коновальця, замість того, щоби йти на допомогу Львову, розпочали повстання проти гетьмана Скоропадського, бо “Київ важнійший за Львів”. А через три дні, 18 листопада 1918 року, Січові Стрільці здобули перемогу під Мотовилівкою.

 

 

На початку листопада до Києва до гетьмана Павла Скоропадського з проханням про допомогу делеговано Української Національною Радою Осипа Назарука і Володимира Шухевича. Гетьман під час зустрічі з галичанами дозволив на перехід на допомогу Львову полку Січових Стрільців. Але це мало б відбуватись “без його відома”, щоби не було конфлікту з Польщею.

 

 

На той час стала вже очевидною поразка Німеччини у Світовій війні. В жовтні 1918 р. у Женеві в переговори з представниками країн Антанти намагався вступити міністр закордонних справ Української Держави Дмитро Дорошенко. Уряди Антанти не поспішали йти на допомогу пронімецькій владі П.Скоропадського і вимагали від нього декларації про союз чи федерацію з "нєдєлімою" Росією. Звичайно не з більшовицькою Москвою.

 

Гетьманська Україна вже встановлювала союзні відносини з більш-менш незалежними державними суб’єктами Криму, Кубані, Донського війська. "Визнаючи найбільшою загрозою для існування Української Держави більшовицьку Росію, він 3 листопада 1918 р. на зустрічі з Військовим Отаманом Всевеликого війська Донського генералом П.Красновим запропонував створити єдиний антибільшовицький фронт у складі Добровольчої армії, Дону, України, Кубані, Криму, Грузії і народів Кавказу. Між генералами відбулася відверта розмова, уривки з якої навів П.Краснов у праці «Всевеликое Войско Донское»: «Тут на Україні мені довелося обирати – чи самостійність, чи більшовизм, і я обрав самостійність, - казав П.Скоропадський. – І справді, в цій самостійності немає нічого поганого. Дайте народу можливість жити так, як він того хоче... Дайте самим розвиватися і, їй-богу, сам народ влаштує це все не гірше нас з вами». В особі генерала П.Краснова гетьман знайшов однодумця. Той також дотримувався пронімецької орієнтації, не визнаючи претензій генерала А.Денікіна на верховенство Добровольчої армії над донським козацтвом і традиційними козацькими інститутами самоврядування. Тому він пристав на пропозицію гетьмана" [1].

 

З другого боку гетьману стало відомо, що проти нього готується повстання. Як згадував один із лідерів Українського Національного Союзу (УНСоюзу) Микита Шаповал: "Звичайно, українці, що не знають історії внутрішньої праці Українського Національного Сою­зу, пишуть і говорять так, що коли Скоропадський оповістив федерацію з Росією, то УНСоюз в той же день оповістив проти Гетьманщини повстання. Виходить так, що коли б Скоропадський не оповіщав федерації, то не було б і пов­стання. Справді так не було. Я був дуже близько до джерела політики УНСоюзу, навіть більше: будучи членом президії УНСоюзу і головою комісії "міжнародніх зносин", я працював в порозумінні з Винниченком, з яким ми удвох таємно підготовляли пов­стання ще задовго до виступу. Фактично діло було так. У вересні 1918 р. я змовився з Андрієм Макаренком, ген. Осецьким, полковниками Павленком і Хилобоченком працювати в напрямі підготовки повстання. Цей плян заздалегідь був вирі­шений трьома членами Центр. Комітету соціялістів-революціонерів (Григоріїв, Лизанівський і я). Потім у цей плян було втаємничено Винниченка, який зразу погодився на нього.

 

Так ми нишком підготовляли справу, з гетьманського генерального штабу нам давав відомості полковник ген. штабу Василь Тютюнник (демократ-революціонер). Згодом втаємни­чено було в цю справу представників січових стрільців (полк. Коновалець) і інші... Ще значно раніш перед повстанням Винниченко і я вели переговори з різними групами про їх участь в повстанні. Розуміється, соціялісти-революціонери були за повстання. Соціялісти-демократи на пропозицію Винниченка за першим разом були відхилили свою участь в повстанні, але за другим наворотом Винниченкові вдалося їх переконати. Переговори з трьома лідерами соціял-федералістів (Ніковський, С.Єфремов і К.Мацієвич) були неутишні, бо вони рішуче назвали наш намір "авантюрою" і відмовились за свою партію прийняти участь. Вони найбільше боялись большевизму московського, але большевизм буржуазії вони вважали за менше зло. До інших груп ми не зверталися. Отже, треба сказати, що листопадова революція 1918 року на Україні була переведена силами соціялістичної і де­мократичної інтелігенції, трудового селянства і свідомого українського робітництва" [2].

 

Повстання планувалося розпочати 15 листопада 1918 р., бо саме на цей день планувалась мобілізація до війська Української Держави, яке створював гетьман. "У стані армії мирного часу мало бути: 175 генералів, 14930 старшин, 2975 військових урядовців, 291221 підстаршин і козаків та 63081 коней... набір новобранців до війська назначувано на два реченці: 15 листопада 1918 року і 1 березня 1919 року" [3].

 

Понад 300-тисячна армія стала б вирішальним чинником не лише для гарантування незалежності Української Держави, але могла б і реально допомогти ЗУНР відстояти свої кордони від агресії Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. Але для вимучених чотирилітньою війною українців мобілізація не була популярним заходом, тому багато з них воліло анархію, ніж стабільний державний лад.

 

Щоб заспокоїти пристрасті 10 листопада Павло Скоропадський звернувся з Грамотою «До всіх громадян-українців». у якій де говорилося: "Тепер було б не на часі розпалювати межи різними колами громадянства вогонь ворожнечі; тепер усі, хоч би вони гадали будувати державу кожний по своєму, повинні з'єднатися в одному почуттю щирої любові до батьківщини і пам'ятати, що ламати в ці дні звичайний біг державного життя, навіть з найкращою метою, було б однаково, як підвести наш край під велику небезпеку, а може бути, не дай Боже, і погибель".

 

А 14 листопада 1918 року гетьман оголосив Грамоту про федерацію з України з Росією (Додаток 1). Це було кроком назад, порівняно з IV Універсалом Центральної Ради і добрим приводом для загального обурення гетьманською політикою і каталізатором антигатьманського перевороту.

 

Історик І.Нагаєвський писав: "Прихильники гетьманського руху підкреслюють обставину, що згадана "Грамота" була лише політичною тактикою, бо проголошувала федерацію з неіснуючою тоді російською небільшовицькою державою. Опоненти Гетьмана відкидають цей аргумент, кажучи, що справа державної незалежности не є питанням тактики" [4].

 

 

Про обставини організації та проведення повстання-перевороту проти гетьмана згадував Євген Коновалець (Додаток 2). Хоча пізніше він дещо поміняв свою думку. "Також полк. Євген Коновалець, командир Січових Стрільців, що провадив ними у протигетьманському повстанню, опинившись на еміграції в Берліні, часто задумувався над своєю участю в тому повстанню і мав зустрічі особисто з Гетьманом, а пізнавши його ближче, ставився з пошаною і великим до нього респектом. Проаналізувавши вже без революційного і емоційного захоплення ті обставини, що викликали проголошення повстання та те, що тим скористались большевики, і констатуючи, які результати сталися для України від того повстання, Коновалець в своїх спогадах щиро висловився так: "Як був би я де знав, був би ніколи не пішов в повстання. Помилки цеї вже не поправиш, але треба старатись її більше не робити" [5].

 

Як вважає київський професор Анатолій Буравченков, "раціоналізм П.Скоропадського у ставленні до Білого руху полягав у намаганні спонукати численних і активних прибічників російської антибільшовицької орієнтації в Україні до більш рішучого спротиву більшовицькій навалі. Це була одна з причин, чому гетьман 14 листопада 1918 року видав грамоту «До всіх українських громадян і козаків України». Свій крок він пояснював наступним чином: «Для офіцерського руського складу я повинен був негайно оголосити федерацію, бо мені весь час товкмачили, що якщо це буде зроблено, весь офіцерський склад стане горою, заради Росії, за гетьманську Україну». Деякі історики і сьогодні вважають, що оголошення повстання проти влади П.Скоропадського було відповідною реакцією Українського національного союзу на федеративну грамоту гетьмана, яка ліквідовувала незалежність України та формування нового, «проросійського» кабінету міністрів на чолі з С.Гербелем. Проте зміст грамоти не дає підстави для такого категоричного твердження. Вона написана в поміркованому державному дусі. У ній йдеться про творення «нового життя» кожним народом, визначається, що Україні у майбутній федерації з небільшовицькою Росією «належить зайняти одне з перших місць», стверджується про «забезпечення економічно-культурного розвитку цілого Українського народу на міцних підставах національно-державної самобутності». Гетьман, не вбачаючи іншого виходу для врятування України від загибелі, закликає всіх, кому дороге їх майбутнє, «стати грудьми на захист України і Росії», тобто не «єдиної Росії», а саме України і Росії, від головного ворога – московських більшовиків" [6].

 

Нагадаємо деякі події того фатального листопада 1918 року:

 

У ніч з 29 на 30 жовтня відбулася таємна нарада в Києві проводу УНСоюзу, яка започаткувала безпосередню підготовку антигетьманського повстання.

 

1 листопада – перейняття влади у Львові та в Галичині; Кубанська Рада ухвалює вступити у союз з Військом Донським, Терським козацтвом та гірськими народами Кавказу.

 

3 листопада Народне Віче Буковини проголосило в Чернівцях приєднання до Галичини і створення державності.

 

10 листопада польське військо здобуває Перемишль.

 

11 листопада Німеччина виходить з війни; Раднарком РРФСР видає директиву про термінову підготовку «військової допомоги трудящим» України.

 

12 листопада румунське військо окупувало Північну Буковину.

 

13 листопада у Москві оголосили про денонсацію Берестейського мирного договору.

 

14 листопада П.Скоропадський проголосив Грамоту про федерацію.

 

15 листопада Директорія УНР (В.Винниченко, С.Петлюра, Ф.Швець, П.Андрієвський, А.Макаренко) проголошує початок повстання проти гетьмана Української Держави.

 

17 листопада Реввійськрада РСФСР створила групу військ курського напрямку із завданням «визволення» України.

 

18 листопада Січові Стрільці перемагають під Мотовилівкою гетьманські загони.

 

21 листопада військо ЗУНР залишає Львів.

 

28 листопада у Курську сформовано тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Юрієм Пятаковим.

 

Внаслідок антигетьманського Директорія УНР не була визнана Антантою, а позиція українського уряду розглядалась її дипломатами як “більшовицька”. У дечому вони мали рацію, бо саме повстанська армія отамана Григор’єва, який вийшов із підпорядкування УНР та перейшов на бік більшовиків, витіснила навесні 1919 року війська Антанти з півдня України.

 

ДЖЕРЕЛА

 

[1]  Буравченков А. Гетьман П.Скоропадський і Білий рух // Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії. – Київ, 2008. – С. 79-80.

[2]  Шаповал М. Велика револю­ція і українська визвольна програма. Прага, 1927. – 120-121.

[3]  Крип’якевич І. та ін. Історія українського війська. – Львів, 1992. – С. 426.

[4]  Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття – С. 164.

[5]  Кущинський Антін. Патріот і державний муж України. – Чікаґо, 1974. – C. 34-35.

[6]  Буравченков А. Гетьман П.Скоропадський і Білий рух // Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії. – Київ, 2008. – С. 81-82.

 

Додаток 1

ГРАМОТА ГЕТЬМАНА ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО ПРО ФЕДЕРАЦІЮ УКРАЇНИ З РОСІЄЮ

 

Перемир'я між Німеччиною й Державами Згоди заключено. Найкривавіша війна скінчилась, і перед народами всього світу стоїть складне завдання утворити основи нового життя. Серед решти частин багатострадальної Росії на долю України випала порівнюючи більш щаслива доля. При дружній допомозі Центральних Держав вона зберегла спокій аж до нинішнього дня. Ставлячись із великим почуттям до всіх терпінь, які переживала рідна їй Великоросія, Україна всіма силами старалась допомогти своїм братам, оказуючи їм велику гостинність і піддержуючи їх всіма можливими засобами в боротьбі за відновлення в Росії твердого державного порядку.

 

Нині перед нами нове державне завдання. Держави Згоди були приятелями колишньої єдиної Російської Держави. Тепер, після пережитих Росією великих заворушень, умови її майбутнього існування повинні, безумовно, змінитися. На інших принципах, принципах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. В цій федерації Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок і законність краю і в її межах перший раз свобідно віджили всі принищені та пригноблені большевицьким деспотизмом громадяни бувшої Росії. Від неї ж вийшла дружба й єднання з славним Всевеликим Доном і славними Кубанським і Терським Козацтвами. На цих принципах, які – я вірю – поділяють усі союзники Росії, Держави Згоди, а також яким не можуть не співчувати без винятку інші народи не тільки Европи, але й усього світу, повинна бути збудована майбутня політика нашої України. Ти першій належить виступити в справі утворення всеросійської федерації, якої конечною мстою буде відновлення великої Росії.

 

В осягненні цієї мети лежить запорука добробуту, як усієї Росії, так і забезпечення економічно-культурного розвитку цілого українського народу на міцних підставах національно-державної самобутності. Глибоко переконаний, що Інші шляхи були б загибеллю для самої України, я кличу всіх, кому дорога її майбутність, тісно зв'язана з будучиною і щастям всієї Росії, з'єднатися біля мене і стати грудьми на захист України й Росії. Я вірю, що цій святій патріотичній справі ви, громадяни й козаки України, а також і решта людности, дасте сердечну й могутню підтримку.

 

Новосформованому нами кабінетові я доручаю найближче виконання цього великого історичного завдання.

 

Павло Скоропадський

14-го листопада 1918 р. Місто Київ.

 

(Костів К. Конституційні акти відновленої Україн­ської держави 1917–1919 рр. – Торонто 1964. – C. 132).

 

 

Додаток 2

"Зрада Галичини".

 

Закид про "зраду" Січовими Стрільцями Української Держави та гетьмана Скоропадського йде впарі з закидом „зради" Галичи­ни, що саме в той час проголосила в себе українську державність і мусіла боронити її перед Польщею. Ще в 1920-21 роках українське громадянство Східньої Галичини було загально ворожо настроєне до Січових Стрільців, уважаючи їх головними виновниками неко­рисного висліду українсько-польської війни. Ворожі Січовим Стрільцям настрої в Галичині скріплювали погляди великої частини галичан про шкідливість протигетьманського повстання. Щоправ­да, сьогодні ці настрої втратили свою гостроту, все ж таки по ни­нішній день збереглась у Галичині легенда, ніби українці мусіли віддати полякам Львів і не змогли його відібрати головно тому, що не наспіла з Наддніпрянщини сподівана допомога Січових Стріль­ців. По нинішній день існують у Галичині кола, які почувають до Січових Стрільців глибокий жаль, немов вони забули свою „вужчу батьківщину" й воліли заплутатися у „наддніпрянську авантуру", замість спішити на поміч галичанам.

 

Перші вістки про переворот у Галичині, передані до Києва телефоном, прийшли майже одночасно з першим повідомленням Січових Стрільців про рішення Українського Національного Сою­зу підняти повстання проти гетьмана Скоропадського (Я особисто був саме тоді на кількаденній відпустці в Харкові. Телеграфічно відкликаний вернувся просто до Білої Церкви. — Є.К.). Взагалі ж, ми не мали ніяких докладних вісток про становище в Галичині та знали лише про створення у Львові української влади. Саме тоді збиралися Січові Стрільці до переїзду в Київ, бо українські кола робили в Києві всі можливі заходи, щоб схилити гетьмана до при­значення Січових Стрільців київським гарнізоном. Була тоді думка, що з прибуттям Січових Стрільців до Києва зміцняться українські впливи біля гетьмана та німців; з другого боку, на випадок остаточного розриву Українського Національного Союзу з гетьманом були б більші вигляди на успіх протигетьманського перевороту. Справа перенесення Січових Стрільців до Києва була дискутована політиками та військовиками дуже гостро. Сам гетьман то прий­мав рішення, то їх відкликував і, коли врешті московські впливи почали щораз більше перемагати, гетьман призначив Січових Стріль­ців не в Київ, а на глуху та далеку провінцію, де можна б їх зовсім ізолювати. І так 7-го листопада ми вже отримали в Білій Церкві офіційний наказ, вирушити й очистити шлях Козятин–Жмеринка від здеморалізованих австрійських частин, що на власну руку здемобілізувалися та прямували до Австрії, бешкетуючи по доро­зі. Очевидно, що сама функція, призначена Січовим Стрільцям була лише прикриттям, щоб відсунути Січових Стрільців як мога подалі від Києва, де вирішувалася доля української Державності Це дуже добре розуміли українські чинники і, дізнавшися про на­каз, наробили галасу. Мабуть, наслідком цього була телеграма ге­нерального штабу до команди Січових Стрільців припинити підготову до виїзду та чекати дальших розпоряджень. Одночасно полк. ген. штабу Мєшковський передав мені з Києва телефонічно, що є вже принципове рішення про перенесення Січових Стрільців до Києва і тому, не чекаючи формального наказу, команда Січових Стрільців може висилати квартир'єрів до Братського монастиря на Подолі.

 

Стрілецька Рада доручила мені виїхати негайно до Києва і розвідати остаточно, в чому річ, що Січовим Стрільцям робити та чи в Києві не сталися які важливіші зміни на користь української національної справи. Я пішов до гетьмана. Він заявив мені, що в справі перенесення Січових Стрільців ще нічого не вирішено, що він мусить ще з деким порозумітися та тому нам треба чекати. Збентежений такою заявою, що знову вносила плутанину, я вийшов від гетьмана і тут же, на сходах, стрінув д-ра Осина Назарука й інж. Степана Шухевича, які приїхали зі Львова від Української Націо­нальної Ради просити в гетьмана допомоги проти поляків. Д-р Назарук з питомим йому патосом почав мені розказувати про стра­хіття, які діються у Львові, та про необхідність негайної допомоги Галичині. Я завернув з дороги і разом з д-ром Назаруком та інж. Шухевичем, які представили себе делегатами Української Національної Ради, удруге пішов до гетьмана. Д-р Назарук домагався від гетьмана видати наказ про вислання Окремого Загону Січових Стрільців (така була тоді офіційна назва Січових Стрільців) на галицький фронт. Гетьман відповів, що з політичних мотивів він не може зробити цього з огляду на Польщу, з якою Українська Держава не хоче конфлікту, але він може допомогти Галичині грішми й військовим матеріялом. Коли ж делегати настоювали далі на допомозі стрілецьким військом, гетьман покликав до себе військового міністра Рогозу, товариша міністра закордонних справ Палтова та міністра праці Славінського. Нарада йшла над питанням, як допомогти Галичині та під яким видом можна вислати Січових Стрільців. Палтов висловлювався теж проти якої-небудь явної допомоги галичанам у протипольській війні. Стали на тому, попередній наказ Січовим Стрільцям (вийти з Білої Церкви в напрямку Козятин–Жмеринка) залишається дійсним. Січовим Стрільцям залишалася вільна рука скеруватися далі самочинно до Галичини та перейти Збруч. Погодилися також негайно видати розпоря­дження Міністерства Шляхів у справі потрібних Січовим Стріль­цям вагонів; крім того. Січові Стрільці могли забрати всю свою зброю, а гарматну частину мали поповнити із складів у Жмеринці.

 

Від гетьмана пішли ми, цебто д-р Назарук, інж. Шухевич і я, просто до Національного Союзу, де стрінули В.Винниченка, якому переповіли розмови у гетьмана. Винниченко страшенно схвилював­ся, назвав заходи д-ра Назарука зрадою та заявив, що все вже готове до повстання. Далі зазначив Винниченко, що Січові Стрільці, хоч уродженці Галичини, були завжди військом Великої Украї­ни, яка дала їм змогу сформуватися, і тому вони не мають права в найкритичнішу хвилину відмовляти найвищій громадській уста­нові, Українському Національному Союзові, виконання свого обо­в'язку для рятування загибаючої української державности. Щож до допомоги Галичині, то Винниченко сказав, що справжня Украї­на дасть Галичині далеко більшу поміч, ніж гетьманський уряд. На те все заявив я, що не можу дати ніякої остаточної відповіді, за якою їду до Білої Церкви, куди теж скерувався д-р Назарук.

 

Стрілецька Рада, що зібралася зараз наступного дня, після дов­гого та основного обміркування вирішила не їхати до Галичини. При прийманні цього рішення заважили найбільше такі міркуван­ня: 1) від самого початку формування Січового Стрілецтва виховувано Січових Стрільців у тому дусі, що вони є революційним військом, яке має стояти на сторожі української державности, і тому не можна відтягати його далеко від центру саме тоді, коли ця державність явно загрожена; 2) у складі Січових Стрільців знахо­диться велика кількість наддніпрянців, які уважали столицею України Київ та до справ Великої України відчували більший інтерес, ніж до справ Галичини, тим більше в такий переломовий момент, отож наказ виїзду до Галичини може викликати огірчення й зменшити їх запал та боєздатність; 3) саме становище у Великій Україні є того роду, що з моментом вибуху революції в Центральних Державах провал гетьманщини майже певний, а при відсутності в той час Січових Стрільців на Україні цей протигетьманський рух прийняв би московсько-большевицький характер; 4) з утратою над­дніпрянської бази Галичина буде втрачена для українців навіть і тоді, коли галицькі війська відберуть Львів, тому то поміж Польщею й Большевією сама Галичина ніяк втриматися не зможе. Тут не згадую вже такого очевидного аргументу, що Січові Стрільці могли дістатися до Галичини тільки з дозволу генерального штабу. Не маючи відповідного наказу, а такого в той час не було дискусія про переїзд Січових Стрільців могла бути тільки теоре­тичною.

 

Наскільки правильно Січові Стрільці оцінювали загальну коньюнктуру та свої завдання у становищі, в якому знайшлися, доказує факт, що д-р Назарук уже не повернувся до Галичини, залишився у Великій Україні та прийняв визначну участь у протигетьманському повстанні (Д-р Назарук був теж автором першого маніфесту Директорії про повстання, в якому гетьмана поставлено поза законом. — Є.К.).

 

Легенда про „зраду" Січових Стрільців не тільки фальшиво насвітлює їхнє тодішнє становище, але недостає їй фактичного ґрунту для роблення докору Січовим Стрільцям, ніби вони погір­шили становище галицьких військ. Пізніше виявилося, що делегатам Національної Ради було доручено старатися лише про отриман­ня технічної та матеріяльної допомоги для Галицької Армії, а не допомоги в людях. Ствердив це, між іншим, полк. Вітовськнй, коли пізніше приїхав до Києва як державний секретар військових справ Західньої Области УНР; він теж не просив допомоги військом, лише військовими матеріялами й грішми. На превеликий жаль, не маємо під руками військового архіву, на підставі якого ми могли б ствердити цифрами, яку велику силу різного майна — зброї, сукна, саперного і санітарного добра висилано весь час із Наддніпрянщини до Галичини на допомогу Галицькій Армії. Досить зазначити, що санітарного майна, яке дістала Українська Галицька Армія з Наддніпрянщини, було так багато, що ним послуговувалися аж до часів переходу до Денікіна.

 

"Руїнники."

 

Попри легенду про "зраду" Галичини й „валенродизм" Січо­вих Стрільців, роблять далі Січовим Стрільцям закид „руїнництва" та називають взагалі всю діяльність Січових Стрільців в Наддніп­рянській Україні руїнницькою через їхню участь у повстанні в 1918 р. Всі заслуги в якому-небудь періоді їхньої дволітньої історії заперечуються апріорно, бо, мовляв, „вони завалили Українську Державу". Ці закиди кинено в обличчя Січового Стрілецтва з такою рішучою певністю, що не можна й мені їх мовчки проминути і треба трохи глибше застановитися так над мотивами, які спонукали Січових Стрільців підняти повстання проти гетьманщини, як також і над ролею Січових Стрільців у самому повстанні.

 

У попередніх розділах моїх споминів з'ясував я вже докладні­ше ті причини, що спонукали були Стрілецьку Раду робити ста­рання для відновлення організації Січових Стрільців. І коли ті за­ходи знайшли як у самого гетьмана, так теж у німецького командування сприятливий ґрунт, у наслідок чого Військове Міністерство видало наказ про формування Окремого Загону Січових Стріль­ців у Білій Церкві, Стрілецька Рада визнала потрібним вислати окрему делегацію від Січового Стрілецтва до гетьмана. До складу делегації ввійшли, крім мене полк. Андрій Мельник, сотн. Михайло Матчак, мабуть сотн. Юліян Чайківський та сотн. Василь Кучабський. У довшій розмові члени делегації дуже основно з'ясували гетьманові і самі мотиви, що спонукали їх до відновлення Січового Стрілецтва, і ті напрямні, яких Січове Стрілецтво як військова частина буде надалі придержуватися. Оборона української державности перед зовнішніми та внутрішніми ворогами була підложжям, на якому хотіло Січове Стрілецтво поширити свою організацію. Треба признати, що розмова з гетьманом велась у незвичайно щи­рому тоні та викликала в усіх учасників делегації дуже корисне враження. Здавалося, ніби й гетьман був надзвичайно вдоволений ходом розмови. Січові Стрільці здавали собі ясно справу, що мо­жуть стати або найсильнішою підпорою гетьмана, або повалити його, і що посередньої можливости бути не може. Цієї думки не забували Січові Стрільці ніколи, не забули й тоді, коли були щиро готові стати вірним військом Павла Скоропадського, як українсь­кого гетьмана. Уже в попередньому розділі я згадував, що оточен­ня гетьмана розуміло добре стрілецьку душу й, маючи, мабуть, вже тоді намір звести гетьманат на манівці, уважало Січових Стрі­льців з самого початку своїми ворогами. Згадував я теж, що Січові Стрільці були до гетьмана та його уряду завжди щирі та що в заявах вірности Українській Державі все бриніла нотка погрози тим усім, хто хотів би Українську Державу звести до фікції. Так само згадав я, що у вересні, коли Січові Стрільці почали формува­тися в Білій Церкві, вони ще вірили в можливість врятування української державности у вигляді Української Держави на чолі з гетьманом Скоропадським. У жовтні ця віра вже сильно захиталася і примара повстання почала набирати щораз конкретніших форм.

 

Німці потерпіли в світовій війні поразку, що сильним гомоном понеслась по Україні, захитала повагу та значення німецького війська, а разом із тим, і гетьмана. Одночасно Український Національний Союз набирав щораз більшого авторитету в очах українського громадянства. Формування української армії виглядало безнадійно, бо німці були проти цього (Гетьман оповідав мені сам, що дозвіл на творення регулярної армії здобув тільки під час відвідин у Вільгельма II, себто аж у вересні 1918 р. — Є.К.). Замість узятися інтенсивно за формування українських частин, німецьке командування почало все більш інтенсивно помагати формуванню всяких московських „отрядів", які через це ставали щораз відважнішими й щораз більше провокаційно ставилися до українського громадянства. Дійшло до того, що деякі добровольчі московські частини, формовані в Києві, нахабно стали називати себе іменами членів колишньої царської родини. Внутрішньо-адміністраційний режим у той час доходив до вершин безглуздого соціального терору проти селянства й робітництва та проти живіших виявів стихійного національного руху.

 

Такі обставини вказували ясно, що ось-ось уся влада явно пе­рейде в руки правих російських кіл, себто станеться те, проти чого Січові Стрільці виразно застереглись у своїм декларації. Переговори Українського Національного Союзу з гетьманом скінчилися для українців неуспіхом (Команда Січових Стрільців кілька разів старалася довести до порозуміння між Гетьманом й Українським Національним Союзом, впливаючи відповідно на президію У.Н.С. — Є.К.). Серед народних мас почало кипіти, невдово­лення селянства й робітництва переходило в завзяте обурення та бажання помсти. Сам гетьман, без огляду на найкращі наміри посту­пово тратив вплив на хід подій, що переходили під контроль росій­ської реакції, яка його оточувала, та не мав змоги зробити який-небудь рішучий крок. Стало ясним, що в Україні прийде до завірюхи, коли гетьман остаточно втратить свою підпору в німцях. Не могло бути найменшого сумніву, що при розвалі німецького фрон­ту в наслідок революції, яка вибухла тоді в Центральних Державах, негайно почнеться наступ московських большевиків на Україну. Так само було цілком очевидним, що гетьман не зможе дати большевикам відсічі. Адже в гетьмана не було українського війська поза одною хіба Сердюцькою Дивізією, Окремим Загоном Січових Стрільців і Запорізькою Дивізією, що стояла на північно-східніх кор­донах України. Дві дальші формації, себто Чорноморський Кіш у Бердичеві та Загін Низових Козаків у Могилеві не являли собою тоді ще ніякої сили. А участь московських добровольчих дружин у війні проти большевиків мусіла б привести до явного проголошення в Україні російської державности. Крім того, на випадок війни з большевиками гетьман і так не втримався б на московських добровольцях, бо ставлення мас і фактична їхня сила згори пере­вішували вислід війни на користь большевиків.

 

Питання „кудою йти?" ставало руба у цілій своїй жахливій наготі. Проголошення гетьманом федераційного маніфесту було тим остаточним чинником, що пхнув Січових Стрільців до виступу в обороні ідеї української державности. Треба було нашвидку орга­нізувати силу, поки ще це було сяк-так можливе, бо назрівала загроза, що й гетьман не вдержиться й Україну заллють московські большевики. Січові Стрільці рахувалися з одним безсумнівним фактом, який стверджували віч-на-ніч з кожною дниною виразніше: „карательниє отряди" скомпромітували серед широких народних мас ідею українського національного визволення настільки, що ті маси швидко будуть готові піти за кожною силою, яка йтиме під гаслом боротьби проти України.

 

Я особисто цілком прихилився до думки про повстання вже після того, коли навіть у Білій Церкві йшло приготування до нього. Пам'ятного 15-го листопада 1918 р., після проголошення маніфесту й складення московського кабінету міністрів я пішов ще раз на власну руку до гетьмана й представив йому такі побажання: 1) відкликання маніфесту; 2) скликання Національного Конгресу, що його плянував Український Народний Союз, а не дозволяв гетьманський уряд; 3) розформування російських добровольчих дружин; і перенесення Січових Стрільців з Білої Церкви до Києва. Зі свого боку обіцяв я гетьманові, що ще в останній момент постараюся в Українському Національному Союзі, щоб проектований ним Націо­нальний Конгрес не виступав проти особи гетьмана. Схвильований гетьман відмовився, розвів руками і сказав, що нічого не в силі вдіяти... Тоді я заявив, що складаю з себе перед гетьманом відповідальність за дальший хід подій, бо вважаю становище, яке склалося, суперечним основним ідеям Січового Стрілецтва. З гетьман­ського палацу пішов я просто до Національного Клюбу, де здибав колишніх прихильників гетьмана — Дмитра Донцова, директора Української Телеграфічної Агенції, і Сергія Шемета, лідера хліборобів-демократів. У розмові зі мною вони теж висловилися за по­требу повстання. Із цим моментом стало мені ясно, що всі українські партії схилилися до тієї думки.

 

Того самого дня ввечері виїхав я з Володимиром Винниченком (він був перебраний за залізничника) останнім поїздом до Білої Церкви, де ми вже застали Симона Петлюру. Біла Церква була в стані поготів'я. За кілька днів Україна вже падала. Мотовилівський бій вирішив долю гетьманщини. Пізніша облога Києва була поди­ктована лише оглядами тактики й становищем німців — гетьманська сила вже не бралася до уваги. Проте навіть і тоді, після нашої перемоги й після проливу крови, я особисто не відмовився від на­годи шукати злагіднення й полагодження кривавого конфлікту.

 

Було це в час, коли делегація від республіканських військ їхала на переговори до головного німецького командування, У делегації брали участь, між іншими, полковник Осмоловськнй, д-р Назарук, сотник Чорній і я. Не звертаючи уваги на німецького старшину, який товаришив нам, добровольчий „отряд" Святополк-Мірського заарештував нас у Святошині й відставив на Пост-Волниський до штабу генерала Кірпічова, де ми провели цілу ніч до наступного полудня. Пізніше ми довідалися, що тодішній командувач усіма гетьманськими частинами, генерал Долгоруков, видав був наказ усіх розстріляти та що врятувала нас тільки рішуча постава німців, які загрозили виступом проти гетьмана. Німецька ескорта, вислана з Києва, перевезла нас до головного німецького командування в Липки, де ми з представниками німців переговорювали про умови здачі Києва. Під час переговорів звернувся до мене майор німець­кого генштабу Ярош із запитом, чи не хотів би я побачитись і кимсь із найближчого оточення гетьмана, при чому назвав імена д-ра Галіпа та Полтавця-Остряниці. Назначуючи, що гетьман бажає зроби­ти деякі пропозиції. Я згодився на те, і того ж самого дня вищий німецький старшина завіз мене в закритому авті до Петра Дорошенка. Той заявив мені, що говорить в імені гетьмана, що гетьман „не сердиться" на Січових Стрільців і що дуже радо повітав би ще й тепер рішення Січових Стрільців виїхати до Галичини, при чому він готовий дати їм вільний проїзд від Хвастова до Збруча. Така заява здивувала мене, і мені нічого не залишалося, як відповісти, що не тільки лінія Хвастів-Проскурів, але й уся Україна є в руках повстанських військ; якщо ж гетьман уважає можливим почати пе­реговори в площині визнання дотеперішніх домагань Українського Національного Союзу, то я готовий передати це Директорії з тим, що, на мою думку, першою передумовою мусіло б бути відкликання маніфесту про федерацію. Я від'їхав з нічим, переконавшись, що воля генералів Долгорукова, Келлера і Кірпічова, а не гетьмана, була в той час вирішальною.

 

(Коновалець Є. Причинки до історії Української Революції // Корпус Січових Стрільців. – Чікаґо, 1969. – С. 411-418)

 

 

Додаток 3

 

Виїзд делегації Української Національної Ради за підмогою до Києва по Січових Стрільців.

 

Знали українці у Львові, що в Києві на услугах Української Центральної Ради знаходиться від січня 1918 року військовий відділ під проводом Євгена Коновальця, зложених з галицьких вояків і галицьких старшин, які під час першої світової війни в Галичині, на Підкарпатті, попали в російський полон і були розташовані в таборах полонених у Росії, Царицині, Дубовках і інших сусідніх таборах. По вибуху російської революції, весною 1917 р., табори полонених розв’язано, полонені відзискали волю і могли вертатися додому. На перешкоді однак галичанам вернутися до Галичини стояв у тому ще часі одноцілий воєнний фронт — з одної сторони російський, а з другої сторони фронт Центральних Держав. Вправді на фронтах панувало завішення зброї, але все таки ніхто з полонених не бажав пробиватися через фронти додому, а по дорозі знову дістатися в ряди австрійської армії. Тоді всі радо віддалися на услуги Української Центральної Ради в Києві, яка їх по довших переговорах прийняла за свою збройну силу. Зчасом цей відділ побільшився припливом дальших полонених і назвався Січовими Стрільцями. Комендантом цього відділу стався Євген Коновалець. В листопаді 1918 року, в часі прибуття до Києва, Євген Коновалець був австрійським четарем (ідентичність з російським прапорщиком, якщо йдеться про військовий ступінь), але по вступленні на службу для Центральної Ради тодішній міністер військових справ Симон Петлюра підніс Євгена Коновальця до ранґи полковника (отамана). Відомо, що в Центральній Раді поважну перевагу над правими партіями мали різношерстні соціялістичні партії — тож Петлюра сам соціял-демократ зрозумів, що галичани можуть соціялістам у будучності пригодитися. Тому Петлюра військових титулів галичанам не жалів. Галицькі четарі — а то й австрійські фельдфебелі (українець Бень) сталися за одним помахом пера, на підставі революційного права, полковниками, сотниками (сотник рівнорядна ранґа з капітаном австрійської армії). Такими незаслуженими титулами наділив Петлюра многих галичан четарів, як, наприклад, А.Мельника, Є.Зібликевича, Ф.Черника, Ю.Головінського, Р.Дашкевича, фельдфебля Беня й інших і в той спосіб купив собі раз назавжди їхні душі. Вони осталися йому вірними до його сумного кінця. Вступати до Української Га­лицької Армії вони не бажали, знаючи, що провід Галицької Армії не був би визнав за дійсні їх фантастичні титули, або був би привернув їм ранґу, яку вони мали при австрійському війську, ранґу четарів, підвищену на один ступінь, себто з четаря на лейтенанта, як це зрештою сталося з усіма офіцерами в галицькій армії.

 

Тут для історичної справедливости треба однак зазначити, що ці революційні полковники і сотники, а то Коновалець, Мельник, Сушко, Кучабський, Дашкевич, Чмола, Черник, Андрух і інші, будучи в Україні впродовж 1918 р., не нанесли сорому галичанам. Вони, будучи на услугах Центральної Ради, хоробро й жертвенно, з великими втратами для куреня Січових Стрільців, билися з большевицькими наїзниками на Україну, зокрема за Київ у січні 1918 року.

 

По упадку Центральної Ради і перебранні влади Гетьманом, Січові Стрільці вступили до військових частин Гетьмана, який великодушно прийняв їх по запевненні, що вони будуть йому вірні. Місцем їх осідку сталася Біла Церква. Серед тих обставин 6-го листопада 1918 р. прибула до Гетьмана до Києва делеґація Української Національної Ради зі Львова — д-р Назарук і інж. Шухевич. Вони представили Гетьманові критичну ситуацію Львова і просили про дозвіл Січовим Стрільцям перейти з Білої Церкви до Галичини, на оборону Львова. Гетьман на це радо погодився. Він обіцяв галичанам допомогу військовим матеріялом і грішми, але, не бажаючи офіційно втручатися в спір з Польщею, пропонував, щоб Січові Стрільці вирушили над Збруч у характері пограничної охорони західніх границь України на Збручі, з довільною кількістю військового матеріялу, а опісля з-над Збруча перейшли самовільно на оборону Львова і Галицької Землі перед Польщею. Запевнившись згодою Гетьмана відпустити до Галичини Січових Стрільців, д-р Назарук і інж. Шухевич виїхали до Білої Церкви і відбули зі Січовими Стрільцями конференцію в днях 12-го і 13-го листопада 1918 р. Вони представили їм грізну для українців ситуацію у Львові, зреферували докладно пропозицію Гетьмана і від імени Української Національної Ради у Львові жадали від проводу Січових Стрільців негайно машерувати до Галичини. Коновалець відмовився, заявляючи, що Львів буде оборонений через Київ тоді, як Україна діб’ється волі. Стрілецька Рада, яка також розглядала цю справу, так само відмовилася дати розказ Стрільцям маршувати до Галичини. Про ці переговори пише Василь Кучабський у збірнику “Золоті Ворота”, стор. 100-104, що слідує: “На засіданні Стрілецької Ради переконував д-р Назарук стрільців, що не Київ, а Львів є ключем визволення всієї України. Він розплакався і, представивши важкі бої у Львові, говорив: “Батьки і матері вас проклинуть, якщо не підете на Львів”.

 

Говорив однак до глухих. Вожді Січових Стрільців не послухали розказу Української Національної Ради у Львові, вернутися до Галичини і битися за її волю. Могли це зробити, бо в тому часі російсько-німецький фронт уже не існував і дорога до Львова з Києва стояла отверта. Стрільці не пішли на оборону Львова, бо мали вже тоді інші пляни. Вони вже 30-го жовтня 1918 року тайно на зустрічі з Винниченком і Шаповалом у Києві вирішили зробити бунт проти Гетьмана і посадити на “престіл” України соціялістів з Винниченком і Петлюрою в проводі. В цій ситуації по втраті надії на поміч Січових Стрільців мусіло українське військо опустити Львів, залишаючи у Львові понад 300 вояків вбитими й около 350 полоненими. Відворот українських відділів зі Львова наступив у ночі 21-го листопада 1918 року.

 

З перспективи часу можна сміло сказати, що саме Січові Стрільці Коновальця поносять виключно вину в тому, що українське військо, яке кривавилося 21 день у Львові, мусіло опустити Львів 21-го листопада 1918 р. Коли б Січові Стріль­ці, згідно з вказівками Гетьмана, були вирушили на оборону Львова, то Львів не був би дістався в руки поляків.

 

Полк Січових Стрільців складався при кінці жовтня 1918 року з 1 187 вояків і 59 старшин (піхота, кавалерія і артилерія). Це була на той час поважна сила, зокрема з уваги на артилерію, якої українці у Львові не мали, а при помочі якої можна було відобрати від поляків головний, товаровий і особовий залізничні двірці. Коли б цей полк, озброєний по зуби, був увійшов до Галичини, то по дорозі був би побільшився щонайменше 1 000 новими вояками, які, вертаючись із фронту по розпаді Австрії, були б радо прилучися до полку Січових Стрільців і пішли б з ними разом на оборону рідної землі і на оборону Львова. Був би також при владі удержався Гетьман, бо відомо, що Винниченко і Петлюра не розпоряджали ніякою збройною силою, а тільки Січовими Стрільцями, які повалили Гетьмана — в слід за тим можна було б від Гетьмана дістати для оборони Львова і Галичини і зброю, і грошеву допомогу. Якщо колись уляжуться пристрасті, то історія важко осудить провід Січових Стрільців того часу, який для кар’єри і фалшивої амбіції своїх членів вирікся своєї Галицької Землички, яка їх зродила і виховала, а стався тараном, яким наддніпрянські амбітники повалили гетьманську державу, а з нею разом і Галицьку Державу. Нема сумніву, бе­ручи під увагу тодішні обставини, що Найвища Рада в Парижі була б визнала незалежність Галицької Держави, коли б Львів, столиця цієї держави, був остався твердо в руках га­личан. А це могло легко статися, бо коли б Січові Стрільці були прийшли до Львова около 15-го листопада 1918 року, то українська військова залога у Львові була б числила понад 3.000 вояків, а маючи до диспозиції артилерію, була б легко усмирила бунт польських “орлят” в українськім Львові.

 

(з книги Семена Шевчука «Пора сказати правду про наші визвольні змагання добитися волі для Галицької Землі», Торонто, 1965)

 

 

19.11.2013