Цей вірш, що давно став піснею, сприймається як ще один реквієм за полеглими у боях за Незалежність. На перший погляд, він виконує всі вимоги жанру: повільний медитативний ритм, який нав’язує до рефлексій над полеглими та загалом крихкістю людського життя, тема смерті, акцент на сенсі смерті як частині боротьби за Незалежність та подібне.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Його автор Юрій Шкрумеляк на момент зголошення до Легіону січових стрільців мав дев’ятнадцять років і в рядах спочатку «усусів», а потім Української галицької армії пройшов Першу світову і Визвольні змагання. Причому обидві війни — як піхотинець: спершу рядовий, пізніше у званні підхорунжого. В цивільне життя остаточно повернувся у 1921–1922 роках.
Текст «Питається вітер смерті…» написаний у 1915 році, після боїв на Маківці, і незабаром його поклав на музику ще один стрілецький поет і заодно композитор Михайло Гайворонський. Власне цей хронометраж нагадує про те, що для основної маси стрілецтва бої на Маківці — не лише героїчний, а й відчутно травматичний досвід. Це не був їхній перший досвід бою, як можна подумати після прочитання попереднього речення — частина «усусів» брала участь у боях на межі вересня-жовтня 1914 року, пізніше протягом зими 1914–1915 років у складі легких розвідувальних груп, так званих «стеж», вони вели широку розвідку місцевості, просуваючись аж до Стрия і неодноразово вступаючи в сутички з дрібними підрозділами російської армії.
Маківка була специфічна в іншому, відрізняючись від попереднього досвіду стрілецтва передусім інтенсивністю боїв, також тут довелося відбивати піхотні атаки на окопи і вести ближній бій — саме один із тих випадків, які здатні перетворити людську психіку на желе. При цьому в цих ближніх боях гинули побратими. Усі супутні почуття ще посилювалися неочікуваним парадоксом — виявилося, що серед вояків російської армії вистачало українців, отож одночасно виходило, що в однострої ворога стрілець вбивав «свого» за етнічним походженням, тобто частину тих, яких, за словами стрілецького гімну, належало «визволити з московських кайдан».
Одно слово, попри однозначно виняткову роль Маківки як місця і події, у ході якої військовий підрозділ, складений з українців, вперше з XVIII століття завдав поразки російській армії, на особистому рівні стрільцям ще належало пережити й осмислити сліди, залишені на них цими боями. «Питається вітер…» саме про процес цього проживання і своєрідна раціоналізація загибелі на полі бою побратимів. Вона неминуче вимагала пошуку відповіді на запитання «чому» — тобто встановлення певного причинно-наслідкового зв’язку, пошук якого є обов’язковим елементом цього проживання.
На перший погляд, описана в тексті логіка цієї раціоналізації не має в собі нічого аж такого принципово оригінального:
«Треба вмерти молодцеві,
Та й січовому стрільцеві,
Гей, гей, гей, гей,
Та й січовому стрільцеві.А найкраща смерть у бою,
За край рідний і за волю.
Гей, гей, гей, гей,
За край рідний і за волю».
Передусім це про стандартну логіку всіх на світі армій, які воюють проти ворога рідної землі — нехай навіть поки що формально в складі армії ще одного фактичного володаря бодай частини власної країни. У виконанні Юрія Шкрумеляка ця логіка прямо відкликається до давньоримського ціцеронівського Dulce et decorum est pro Patria mori – «солодко та почесно згинути за Батьківщину». Якщо підходити суто текстологічно, то маємо парафраз: «найкраща смерть… за край рідний». Решта подробиць, тобто уточнення «у бою» та додавання «за волю», — це вже конкретизація, проєкція на власне український випадок «тут і тепер».
Очевидно, що такого роду перефразування прямо відсилає до класичної гімназичної освіти, яку отримали більшість «усусів» і точно здобув у Коломийській гімназії Юрій (інколи — Юра) Шкрумеляк. У світлі всіх наведених подробиць ми, втім, говоримо не тільки про очевидну європейськість тієї логіки і способу тлумачення воєнної реальності з її викликами на життєвому та екзистенційному рівнях, яку демонструють українські військові поети. Ми також говоримо про органічність цієї європейськості в сенсі належності до європейської культури, про що свідчить природність поєднання парафразу до класичної фрази Цицерона з відкликом до елементів традиційних вірувань — у сенсі певного олюднення вітра та смерті, які обговорюють між собою людські долі.
Саме вони (а не, наприклад, Бог) в оптиці поезії-реквієму вирішують, «кому треба нині вмерти». Також смерть не постає одним із варіантів наслідків прийнятого рішення вступити в лави війська (на кшталт «Піду я, піду я — а де, сам не знаю, Може, люту смерть знайду я В далекому краю») — це наслідок рішення самої Смерті, яка постає силою, що тільки повідомляє своє рішення і його мотиви природним стихіям, у даному разі представленими вітром, який «питається в смерті». Тут варто пригадати, що рідне село Юрія Шкрумеляка розташоване неподалік Коломиї, у глибині Карпат, — а отже його культурний багаж, крім християнства та Коломийської гімназії, складався ще й з гуцульської філософії та міфології, у рамках якої було, зокрема, цілком можливим повідомити на кшталт Довбушевого «я собі з Богом не заходжу», ніби йшлося про сусіда.
Бо власне органічність поєднань власного і загального найкраще демонструє справжню глибину вписаності національної культури в той чи інший цивілізаційний тип і природність процесів, які врешті призвели до сформованої належності культур.
Та всі ці тонкі складні переплетіння стояли за спиною у цілком конкретного вояка-піхотинця, який ще не знав, що стане частиною національного пантеону, зате тільки що пережив повноцінне на кілька місяців занурення в реалії війни в усій її глибині. Саме він уявляв ситуацію, змальовану в вірші, і поетичні постаті були передусім візуалізацією його відчуттів і думок — як цілком свідомих, так і менш видимих. Попри те, що найпершим і найбільш видимим призначенням таких віршів була свого роду автотерапія, про яку вже згадувалося, через своєрідну раціоналізацію — отже текст мав передусім добре формулювати сенс загибелі побратимів і раціоналізовувати вірогідність власної загибелі. І це тільки перше наближення.
При другому наближенні у характеристиці самої смерті помітна певна ієрархічність — у тому сенсі, що певний образ проголошується «найкращою смертю». Перше логічне питання, яке спадає на думку, — гаразд, якщо є смерть «найкраща», то мала б бути і найгірша. Теоретично, ще десь є і якась «середня», якщо взагалі допустимо так казати. І для правильного розміщення у цьому вельми своєрідному «табелі про ранги» необхідно максимально чітко означити, що це за смерть, які її обставини — просто загального означення в стилі богослужебного «смерті гідної, безболісної, бездоганної» явно не вистачає.
Якраз тут є нагода остаточно усвідомити, що за всіма нагромадженнями сенсів і змістів поетичного тексту завжди стоїть конкретний живий автор. І в даному випадку це доброволець, піхотинець, який уже з власного болісного досвіду знає, що смерть на війні має дуже різні обличчя, й зазвичай це обличчя негарне — і добре, якщо не відразливе настільки, що вже тільки цим породжує питання «навіщо?». А ще він точно знає, що найгірше у смерті — це її очікування. Не в сенсі прямому, коли знаєш, що загинеш, а в сенсі знання вже з намацального, хоч і не свого досвіду, що, умовно, кожна наступна куля може бути твоєю.
Якщо включити в обдумування всі згадані аспекти досвіду, то створюється враження своєрідної торгівлі автора з тою ж таки смертю, яка зрештою оголошує не так свій вирок, як результат цієї «торгівлі» — на що натякає відносність означення смерті як «найкращої». Іншими словами, умовний «усус» торгується зі смертю за те, у якому вигляді вона прийде до нього. І це ще один дуже український мотив, хоч і захований за меланхолійним настроєм та медитативним ритмом. Одним із яскравим прикладів цього мотиву є історії про солдата, який обдурив в одних версіях нечистого, в інших — таки саму смерть.
Із часом до класичного тексту додалася ще одна строфа — випадає назвати її «напівапокрифічною», позаяк вона не фігурує ні в антологіях, ні у виконанні періоду 1990-х, одначе явно «гуляє» мережею:
Треба вмерти, спочивати,
Воскресіння Волі ждати,
Гей, гей, гей, гей,
Воскресіння Волі ждати.
Ймовірно, що ця строфа з часом і справді була додана автором — зрештою, тут потрібні текстологічні дослідження і відслідковування всіх видань тексту «Питається вітер…». Але цікавіше не «істинність», а те, що з цього вимальовується мотив, відомий як «поснулі лицарі». Присутній він у багатьох країнах, і його загальна канва проста: йдеться про те, що полеглі в бою за свободу й Батьківщину воїни насправді глибоко заснули і в своєму сні чекають, коли настане вирішальна мить визволення рідної землі, щоби встати зі сну і допомогти визволенню. Є також варіація цього міту про загублену річ, яка належала героєві і віднайдеться, коли народ відвоює свою свободу — або, як варіант, її знайде той, кому призначено визволити свою Вітчизну і подолати її ворога. В українському варіанті йдеться про історію «зачарованих лицарів короля Лева» чи Богунову шаблю, яка начеб загадково пропала і її мають знайти, коли Україна визволиться від Москви.
По суті, в такому позиціонуванні «усуси» — це ті ж «зачаровані лицарі», які чекають свого часу. І, що цікаво, цей мітологічний посил водночас апелює до теми воскресіння, тобто накладається на євангельську історію. А в такому разі війна за волю України постає своєрідною Хресною дорогою, яку взяли на себе найкращі з-поміж них. Втім, це працює і в зворотному напрямку — долучення до тих, хто воює за цю свободу, неминуче веде до зайняття позиції героя, який настільки сильний у своїй правоті, що може торгуватися зі смертю і навіть перемагати її, адже попереду «воскресіння волі», яке має його розбудити в разі загибелі.
Певною мірою вся ця символічна канва — алегорія до того, як працює пам’ять. Адже не є секретом, що в момент національного тріумфу прийнято згадувати і започатковувати чи продовжувати належне вшанування героїв.
Слід, утім, зазначити наприкінці, що весь цей багаж з його механізмами переважно залишається у сліпій зоні як військових, так і армії. Не тому, що аж надто глибоко захований, а радше внаслідок інерції ще совєтського виховання та непропрацьованого історичного досвіду. Причому коли йдеться про спадок СРСР, то мається на увазі не придушення і замовчування всього, що належало до української культури — йдеться про поняття смерті в тому вигляді, в якому воно транслювалося у совєтській культурі пам’яті через, зокрема, систему освіти. У тій парадигмі смерть була замалим не обов’язковим фіналом, причому не йшлося про логіку сенсу цієї смерті на рівні окремої людини. По суті, заохочувалося померти задля того, щоб колись і десь затріумфувала велика ідея. На практиці це виливалося у абсолютну зневагу до людського життя як такого — звідси тактика «людських хвиль» і глорифікація вчинків на кшталт Матросова, який, за офіційною версією, закрив собою амбразуру дзоту, та до логіки «нєзамєнімих у нас нєт!» і повного знецінення особистого вкладу. До того ж, у такій парадигмі вимагалося не просто вмерти в ім’я абстрактної вищої цілі, а й у певний спосіб. Яскравий приклад такого думання зафіксували спогади про запитання совєтських слідчих до визволених із нацистських концтаборів: «Це ж табір смерті, як ти, …, там вижив?» — а зараз нам щось подібне демонструє один відомий блогер у парі зі скандальною депутаткою.
Натомість у парадигмі Юрія Шкрумеляка та його побратимів, яку вони засвоїли з логіки європейської цивілізації та християнства, смерть за Вітчизну не виглядає чимось абсолютно неуникненним — ідеться про те, що хтось усе ж має вмерти. Нині це буде стрілець-піхотинець, завтра це може бути хто завгодно. Іншими словами, смерть — річ у принципі непередбачувана, вона поза земною логікою.
Також смерть постає черговим етапом вибору, який був зроблений у момент потрапляння в ряди війська, яке воює за свободу свого народу. «Найкращість» смерті в бою — це не про спробу прикрасити неминуче, а про дещо складнішу річ — вибір в умовах абсолюту. Річ у тім, що західна цивілізація базується, зокрема, на свободі волі та вибору, що в різній формі ввійшла як у релігійні догмати, так і в засади функціонування світських інститутів та структур. Вибір, утім, буває різний: від побутових речей на рівні «подобається — не подобається» і до екзистенційних. Так-от, коли ти вже «у бою», на чому окремо наголошується в тексті, то кожен твій вибір потенційно смертельний. У ході самого бою щохвилини відкривається вибір можливостей — зайти з того чи цього боку, пустити чергу чи кинути гранату, затриматися в окопі чи вилізти з нього і так далі. Військові не дадуть збрехати: є ті, хто уникають прямого зіткнення з ворогом, а є ті, що рвуться в саме пекло. Проблема в тому, що кожен такий вибір без винятку може бути смертельним — відповідно є екзистенційним за вибором. Отже, відразу включається тема «кращості» у сенсі моральної належності, тому що жодна побутова вигода не може перекрити вартості людського життя. По суті, людина діє на рівні «не від світу цього». І «найкраща смерть у бою» — це про рівень екзистенційний. Найвищий рівень вибору, у логіці якого має значення не так сама смерть і навіть не те, що вона відбувається «у бою», як те, заради чого вона відбувається — «за край рідний і за волю», що з часом трансформувалося у «за Вкраїну і за волю».
Сам Юрій Шкрумеляк після завершення своєї військової біографії все міжвоєнне десятиліття працював як журналіст і редактор. Не виїхав в еміграцію ні 1939-го, ні 1944 року, хоча мусив розуміти, яка загроза нависає над ним. Загроза реалізувалася 1945-го у вигляді десятирічного терміну в таборах на р. Печора з рук співтворців совєтської парадигми «героїчної смерті». Табори він пережив, у 1956 році був реабілітований, повернувся на малу батьківщину, де й помер 1965-го в Коломиї.
