Якось нещодавно побачив на полиці магазину кілька вин одного бренду, які об’єднував напис на етикетці «Low in calories, alcohol, sugar». Може, я помилився і заглянув до крамниці здорового харчування – подумалось мені. Але ж ні – поруч цілком собі «нормальні» вина, а якщо перейти до сусіднього залу, то там на тебе взагалі чигає міцний алкоголь.
Колись зразковою для мене назвою вина, що відразу вказувала на його корисність, була «Vranac pro corde». Чисто тобі пожиток для серця фізичний, а фігурально і духовний. Це чорногорське вино, правда, не є ні малоалкогольним, ані низькокалорійним – але хто б то собі рахував, якщо йдеться про кордоцентризм винолюба. Хоча воно з’явилось у далекі та обнадійливі дев’яності, а тепер вже «нова доба нового прагне слова». І нових вин, які, своєю чергою, допасовуються до нових гастрономічних преференцій – та й нового способу життя, зрештою.
Розумію, що наголошування на низькому вмісті всього того, що нині записується до шкідливого, – крок у напрямку до безалкогольного вина, за яким все більше шукає молодий споживач. А також зразок маркетингового інструменту для спрощення сприйняття вина – як такого собі дружнього, злегка звеселяючого напою, який не перевантажить ваш організм калоріями і алкоголем. В ньому ж лише трошки більше десяти відсотків спирту. Але в тих решти дев’яноста якраз і криється його непроста суть, яку продавець хоче просто пояснити потенційному питцеві.
Інколи мені здається, що вино занадто складне для сучасного світу, який все більше прагне простих рішень. Маю на увазі кожне вино, просте столове біле без назви чи непросте Шато Лафіт, наприклад. Бо створення кожного вина, його біохімія, життєвий цикл – це складно. З непростими якось більш-менш зрозуміло – традиція, статус, снобізм і похідні від них правила поведінки завжди будуть виправдовувати існування таких вин і їхню ціну. А як пояснити сучасному споживачеві просте вино, яке первинно було покликане приносити просту радість?
На межі дев’яностих і двотисячних певні австралійці сицилійського походження вирішили завоювати американський ринок вина, винайшовши ґеніальний у своїй простоті спосіб продажу свого простого вина. Вони, порушивши всі попередні правила, почали писати на етикетках, до яких оказій пасує їхнє вино, і там само характеризувати їх на кшталт «ягідне, фруктове, джемове, свіже». Поставили собі за мету спростити сприйняття вина як напою, що середньостатистичному споживачеві видавався малозрозумілим. Уніфікували всі етикетки, а назву бренду взяли максимально веселу і навіть легковажну. І найголовніше – якість вина мала бути стабільно доброю з року в рік. Успіх був вражаючим, тренд почали наслідувати інші виробники, а історія бренду [yellow tail] навіть потрапила до бестселера «Стратегія блакитного океану».
В ті часи наші винороби лише починали формувати ринок. Згасали великі підприємства попередньої доби, з’являлись перші приватні бренди, а візуально полиці з винами виглядали дуже строкато. В тому сенсі, що на етикетках можна було побачити різне. Хтось бавився з репродукціями живопису, хтось робив перші несміливі кроки до спрощення зображень, а дехто все ще використовував ілюстрацію старозавітної історії про велетенське гроно з землі Ханаанської. На цьому тлі виділялось у кращий бік (в сенсі впізнаваності) вино агрофірми «Білозерська» з Херсонщини. Всі пляшки чомусь були «рейнськими флейтами», а уніфіковані етикетки поділялись за кольором. Наприклад, червоне вино Голубок неймовірно насиченої барви мало етикетку фіолетового кольору, а світло-солом’яний рислінг – блідо-зеленого. Я пам’ятаю їхні вина – прості, невибагливі, але якісь дуже щирі. Тепер, на жаль, Білозерка потерпає від частих обстрілів руских. А їхні виноградники понищені в часі тимчасової окупації. Вірю, натомість, що історія їхнього вина буде мати продовження.
Чим же були прості вина моєї молодості? Усі ці Сонячні грона, Дари лози і Струмки, а інколи і справжні Перлини степу? Посередниками у товариських бесідах, супутниками в подорожах, а інколи просто приводом прогуляти пари. Часто вони залишали по собі довгі і світлі спогади, інколи навіть приємно дивували, можливо, через те, що не мав від них особливих очікувань. До складніших вин ще треба було дорости. Переповім розповідь свого знайомого, який, навчаючись на французькій філології, у студентські роки потрапив на мовну практику чи то стажування до Франції. Так-от, якось в гостях у своєї французької приятельки вони розігріли, як потім виявилось, шато видатного вінтажу, аби трохи підлікуватись від нежиті. Повернувшись і виявивши «ліки», батьки приятельки не стримували емоцій.
Очевидно, в моєму житті було більше простого вина. Гортаючи ж уявну колекцію спогадів доторкання до непростих, згадую своє знайомство з Амароне делля Вальполічелла. Воно дуже складне у виготовленні, бо залежить не лише від сортів винограду, теруару, винороба, але також непростої технології. Так от привіз приятель пляшку зі своєї прочанської подорожі Італією. Відкоркували і приклались до келихів. Вино було таким яскравим спалахом ароматів і смаків, що нам усім трьом спочатку забракло слів, щоб його описати. І не тому, що жоден з нас не знає італійської. Наші рецептори транслювали сигнали, що їх відповідальні за ословлення центри мозку розкодовували вкрай повільно. Їм, тобто рецепторам і кожному нейрону, напевне подобалось не менше, ніж нам. Та вже наступна пляшка через рік чи два була зовсім не такою. Не те, щоб вино розчарувало, але, очевидно, щось не склалось тоді у винороба, був гірший рік чи вітер з Доломітів приніс забагато вологи. Такі досвіди дуже часті в контактах з непростими винами через зазвичай зависокі очікування. Але як інакше з непростими?
Прості ж вина – трохи як весільна музика. Вальс або полька, біле або червоне, аби лиш зіграли добре, дотримались технології, не схалтурили. І тоді танцювати можна довго, якщо розрахуєш свої сили. Колись дуже давно у болгарському містечку Мелнік біля підніжжя мальовничих гір Пірін я зайшов до скромної винарні, де подавали тільки один ґатунок місцевого червоного вина. Його там вже століттями роблять із певного автохтонного сорту. Те вино тоді було цілком собі простим і добрим, націдженим з бочки у скляний дзбаночок. Стояло ще тепле вересневе надвечір’я, стара смоква прикривала листям свої непристойно стиглі плоди, а химерні крейдяні горби на горизонті нагадували велетенські гриби. Чи то мені хотілось показати, що я щось тямлю у винах, а чи то хотів дістатись до специфіки місцевого виноробства, але в якийсь момент почав розпитувати власника, який так само був і виноробом, і виночерпієм в одній особі. Запитав щось про відтінок тютюну в ароматі вина. «Не знаю, що й сказати. Комусь моє вино пахне тютюном, а комусь сушеною вишнею. Заповядай», – не був багатослівним господар. Це останнє слово ввічливості з болгарської можна перекласти як «прошу», «будь ласка», «ласкаво просимо». Я ж вільно витлумачив це у тодішньому контексті як «чоловіче, ті деталі не такі вже й важливі, тому тішся вином, погодою і краєвидом – і буде тобі добре». І так було. Ще до заходу сонця я замовив наступний дзбанок.
11.07.2025