Драма героя

Олеся ІСАЮК

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”

Цей текст прийнято вважати перлиною любовної лірики. Можливо тому, що він побудований у формі звернення полоненого українського воїна до далекої коханої. Можливо тому, що мало є таких пронизливих слів у всьому багажі української мілітарної поезії. Сприйняття цього тексту як інтимно-ліричного пішло настільки далеко, що в “народних” апокрифічних версіях з’явилися навіть слова ліричної героїні, якої в оригінальній версії нема і сліду:

“Ти за ґрати тримався руками,

Дріт колючий впивався в чоло,

Не складалась розмова між нами,

Розуміли себе все одно...”

Яким чином дівчина мала потрапити на межу табору для військовополонених та ряд інших практичних подробиць не пояснювалося. Зрештою, наведена строфа потрібна не для документалізму, а доведення читача чи слухача до апофеозу співпереживання, з чим вона більш ніж впоралася.

Народна фантазія вирішила підсилити не що інше, як шедевр Романа Купчинського “Лети, моя думо”, який в оригінальній версії має назву “З Тухолі”. Власне той випадок, коли знаючому оку все зрозуміло відразу — саме в містечку Тухолі розташовувався один із таборів для військовополонених вояків Української галицької армії під час польсько-української війни. Сам табір було засновано ще 1914 року для полонених російської царської армії, й у такій формі він функціонував до кінця Першої світової війни. Після Першої світової і польсько-української воєн до полонених УГА доєдналися інші вихідці з території ЗУНР — вояки різних підрозділів. Останні перебували тут до 1923 року, серед них і Роман Купчинський.

Старшини штабу ІІІ-го корпусу УГА в таборі військовополонених у містечку Тухоля. 1920 рік

Хоч на тлі пекла, про яке можна почути зі свідчень тих, хто пережив сучасний російський полон, умови у Тухолі здалися б досить комфортними, одначе полонених там, як і в ще одному таборі для полонених українців, перепрофільованому з табору для росіян, косили водночас голод, виснаження та хвороби. Серед них сухоти і тиф — відгомін великої епідемії 1919–1922 років, яка охопила всю Центральну Європу. Загальна кількість жертв Тухолі — 17 тисяч, серед них і українці; кількість українських жертв Домб’я — 2,5 тисячі з десяти тисяч полонених. Іншими словами, загинув кожен четвертий.

На згадку про такі умови та досвід і з’явилася “Лети, моя думо”, написана наступного року після звільнення — 1922-го. Одна з найпронизливіших поезій про полон, не про кохання, позаяк ліричний герой розповідає коханій про те, що до неї повернеться не той, на кого вона чекає, — надто багато випало на долю. Аналогічно він не обіцяє їй типової для ліричних поезій зустрічі та здійснення мрій — навпаки радить “хай душу роздружить, а серцеві скаже «корись!»”, і взагалі “хай марно не плаче, хай марно не тужить...” Власне накопичення ніяк не обнадійливих подробиць разом із певно приреченістю тону, ще й повторенням посилу невідворотної зміни, яка сама собою сприймається як катастрофа, мало б бути сигналом, що йдеться аж ніяк не про ліричний сюжет. І кохана дівчина там не стільки реальна, хоч і збірна фігура, скільки найзрозуміліший для всіх адресат розповіді про те, про що треба розказати. А ще своєрідний “якір” — але про це, як і про можливості тлумачення саме в аспекті відносин між статями, нижче.

Перший поверх цієї розповіді найбільш зрозумілий — він стосується очевидних фізичних змін: “гасне погляд”, “тихне голос”, “скиби зорали чоло”. Не секрет, що просто тривалий стрес, навіть за добрих фізичних умов, призводить до пришвидшеного старіння. А тут у будь-якому разі йдеться про поєднання важких умов перебування і цілого букета складних переживань: гіркота поразки, невідомість щодо долі близьких, туманність власних перспектив — і це на тлі спогадів про полеглих у боях і померлих від злигоднів уже тут, у полоні, товаришів. Список можна продовжити…

Саме тому весь перелік — не лише про зовнішні зміни. Точніше, про зовнішні зміни як маркер значно глибших змін під тягарем досвіду війни та полону. Список починається з “гасне мій погляд” — це не лише про характерний погляд, який може видати військового навіть у цілком цивільній іпостасі. Це також про втрату відчуття надії та сенсу завтрашнього дня. Особливо про останнє як симптом тривалого стресу, коли в якийсь момент виснажений настільки, що перестаєш розуміти, навіщо воно все.

“Тихне мій голос” — це не про творчу кризу, як можна подумати, знаючи про поетичну іпостась Романа Купчинського. Це про бажання помовчати про тяжкий досвід. Коли досвід ще й травматичний — то це про уникання потреби повертатися, нехай і уявно, у момент слабкості, зламу, відчуття падіння всього світу та власної неспроможності щось змінити. До речі, і сам Роман Купчинський, і багато хто з-поміж стрілецьких поетів ближче до кінця 1920-х років переставали писати поезію — а якщо і не припиняли, то вже не осягали тих вершин, що до того. Приклад Олеся Бабія і його “Зродились ми” — це один із винятків, які підкреслюють тенденцію.

Скиби, які “зорали чоло”, та “ посивів волос” — це теж не тільки про вікові зміни (до речі, у випадку Романа Купчинського, якому на момент написання “З Тухолі” явно занадто рано), це про зовнішні ознаки внутрішнього болю і від спостереження власної та товаришів важкої долі без перспектив щось змінити, і від усвідомлення драми поразки.

Зрештою, фінальний мазок — “терня у груди вросло” — змушує згадати про те, що до рядів УСС поет свого часу приєднався після закінчення першого курсу семінарії та й загалом походив зі священичої родини. Дуже вже це нагадує образ Пресвятого Серця Ісуса. І хоч навряд чи людина з такими подробицями біографії зайшла б аж до ототожнення своєї та своїх товаришів долі з Христовими муками, одначе варто нагадати про стабільну традицію апеляції до євангельської історії. Причому не в контексті саме фізичних страждань, а більше у сенсі втілення власним життям та досвідом певного ідеалу, причому в ім’я спільних інтересів і загалом вищої мети. У випадку вояків українського війська що тоді, що тепер — очевидно, досить прозорий натяк на фактично пожертву собою, своїм здоров’ям, а часом і життям в ім’я як незалежності України, так і інтересу решти співвітчизників.

У кожному разі, перед нами візуалізація відбитків тяжкого досвіду. Як бачимо, всі вони — насправді про тягар пережитого специфічного досвіду, і принаймні одна — про те, що досвід був травматичним.

А у випадку Романа Купчинського та його товаришів станом на початок 1920-го року загальний досвід, принаймні найсвіжіший його пласт, складно було не вважати травматичним. Українська армія опинилася роззброєною, голодною, роздягненою й переможеною “по горах, по долинах... по всіх українах...” — у Польщі, Чехословаччині, Австрії, Німеччині. А ті, хто повернулися додому, мусили рахуватися або з постійною підозрілістю з боку переможців (якщо йшлося про територію Польщі), або взагалі ризикувати головою (коли мова йшла про території СССР). Трагічним пам’ятником тихої трагедії тих, кому вдалося вижити, стали підпільна поема Володимира Сосюри “Два Володьки” та слова Євгена Маланюка, адресовані Павлу Тичині, про брязкіт і обірвані струни арфи. А пам’ятником тим, кому вдалося вислизнути, — генерал Всеволод Петрів, який, перш ніж піти в інтернування, демонстративно зламав свою шаблю на мості через Збруч і кинув уламки в воду, аби лише не віддати у чужі руки — байдуже, екзистенційного ворога чи ситуативного союзника.

Четар Купчинський виносить пораненого стрільця. Малюнок Едварда Козака

Усе це виливається у глибоку трансформацію, яку, власне, і позначають всі згадані вище драматичні зміни. Не випадково фраза “я вже не той, що колись” не тільки повторена двічі, а ще й у вигляді своєрідної рамки — на початку і наприкінці переліку змін. Але крім змін очевидних у випадку людини, яка пройшла роки війни та полон, трансформацій фізичних та психологічних, ідеться теж про докорінну зміну світогляду та суспільної ролі. Яка, як виглядає, виявилася неприємною несподіванкою для самого автора. Адже він фактично став втіленням героя, і момент написання “Тухолі” — це про усвідомлення закінчення шляху, фінал перетворення, який відтинає його від попереднього досвіду.

Одначе навіть при цьому йому доведеться далі жити у тому самому світі з тими ж людьми, які не мають його досвіду, не пройшли його трансформації. Перше враження від цього — та як я буду з ними давати раду? І відторгнення з останньої строфи — “скажеш їй, думо, хай душу роздружить, А серцеві скаже — корись...” — це про найпростіший спосіб вирішення всіх дилем. Просто піти в себе.

Незважаючи навіть на те, що насправді він потребує свого роду якоря, і драма починається з непевності щодо того, чи полонений узагалі ще має щось, на що може розраховувати поза своїм трагічним досвідом, — тобто місце чи людину, яка може йому допомогти все прожити і віднайти після цього сенс існування як такий, у певному сенсі “перезібратися”. Саме про це початок другої строфи:

“У хатці жила там дівчина кохана.

А, може, й живе?!...”

Це не стільки про конкретну дівчину — це насправді візуалізація непевності й невизначеності майбутнього та свого в ньому місця. На раціональному рівні полонений, звісно, розуміє, що розраховувати на незмінність ситуації, яка була в момент його від’їзду до війська, наївно просто тому, що минуло, станом на 1922-й, час написання вірша, вісім років (Роман Купчинський записався добровольцем у Легіон УСС 1914 року) — і цей час був наповнений війнами (по Галичині тричі прокотився фронт), епідеміями, економічними злигоднями. А ще він чудово знав, що на той час вийти заміж було фактично обов’язком дівчини. Отож перше речення є не чим іншим, як констатацією факту безнадійної минувшини ситуації “до”.

Але незалежно від об’єктивної ситуації, він потребує надії — і показником глибини цієї потреби є не так сама фраза “а, може, живе”, як поєднання знаків запитання й оклику після неї. Це не про почуття до конкретної живої дівчини — це про пошук когось, хто допоможе повернутися, позбиратися, віднайти своє місце в новій іпостасі. Кажучи термінами культурології, про фіналізацію шляху героя.

У цьому моменті закінчується вимір переживань — бо, попри всю умовність жіночої фігури, однозначно зберігається можливість тлумачення сюжету поезії-пісні у гендерному контексті. І тут Роман Купчинський фактично розбиває стереотипно-канонічну прямолінійну схему про дівчину чи жінку, яка вірно чекає на неминуче повернення свого коханого з війни. Розбиває, тому що чітко каже про добре знайому на власній шкурі родичам військових (не лише тих, хто пережив полон, а військових у принципі) істину, що “я вже не той, що колись”. Тобто війна змінює людей. Глибоко і безповоротно.

Далі цікаво те, що при цьому Купчинський — чи, точніше сказати, узагальнений полонений його устами — не вимагає від умовної партнерки слідувати правильному шаблону, який передбачає чекати, а далі бути поруч за будь-яких умов ціною повного самозречення. Він, навпаки, фактично жене її від себе, пояснюючи “бо я вже не той, що колись” — що в даному разі можна зрозуміти як посил “немає сенсу”. З іншого боку, така позиція може виглядати певним знеціненням емоційних зусиль жінки, якщо вона вирішила таки чекати і таки йти до кінця, незважаючи ні на що. Вже не кажучи про те, що полонений певною мірою вирішує за неї — хоча враховуючи, який досвід він несе, це можна трактувати не лише як упевненість чоловіка в праві вирішувати за двох, але і як бажання захистити від переданої травми. Адже якщо погодитися на присутність жінки, то, найімовірніше, вона зіткнеться зі слідами пережитого ним.

Підсумовуючи, зауважу, що вся історія про сприйняття “З Тухолі” як суто ліричного тексту в стереотипній редакції “про нещасну любов” — вона не тільки про Купчинського і не про військових, а також і про ще одне дзеркало гендерних стереотипів. У контексті історії вони часто-густо на популярному рівні пропонують розуміння та сприйняття жінки лише у пасивній ролі закоханої та безумовно жертовної, для якої можлива тільки одна модель у відносинах, у даному разі — з неприсутнім чоловіком. Як бачимо бодай на прикладі “Тухолі”, ця парадигма затуляє значно глибші сенси, які можуть нести терапевтичний ефект у нашій ситуації постгеноцидної нації у війні на виживання проти екзистенційного ворога. Залишається поставити риторичне запитання — кому від цього краще?

До речі, сам Роман Купчинський, здається, не мав особливих проблем саме з роллю жінки, був одним із тих, які преспокійно вживали фемінітиви у військовій сфері — принаймні у його прозі середини 1920-х років можна знайти слово “стрілкиня”, жіночу форму від “стрілець”.

Після полону він прожив ще довге і плідне життя. Студіював у Відні, написав кілька прозових творів, працював як журналіст, був колумністом найавторитетнішої української газети тих часів “Діло”, редактором видавництва “Червона калина”. Утім, чергове пришестя ворога, уже в 1939 році, вигнало його з батьківщини в еміграцію. Там він і помер, та досі залишається одним із символів української мілітарної поезії.