Перший уряд ЗУНР

95 років тому, 9 листопада 1918 року тимчасовий парламент – Українська Національна Рада (УНРада) – створила перший уряд нової галицької держави. Тоді її називали Західньо-Українською державою, а через 4 дні (13 листопада) з’явилася більш відома тепер назва – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР).

 

 

 

Протягом першого тижня боїв за Львів встановилась межа між теренами, зайнятими українцями та поляками. Суцільної лінії фронту не було, територію між осередками опору контролювали патрулі й озброєна міліція. Головними такими осередками з українського боку тоді були: електростанція на Персенківці (тепер вул. Козельницька, 11), Яблоновські касарні (тепер вул. Шота Руставелі), Цитадель, Головна пошта на вул. Словацького, 1, Галицький сейм, касарні Фердинанда на вул. Городоцькій, 40, касарні поліції на вул. Казимирівській (тепер вул. Городоцька, 26), школа ім. Чацького (тепер вул. Таманська, 11), Великі касарні на вул. Замарстинівській, 9, станція Підзамче, Міська різня на вул. Промисловій. Основні польські позиції були у Вулецьких касарнях (тепер вул. Княгині Ольги, 5), Кадетській школі (тепер Академія Сухопутних військ), касарнях жандармерії (тепер вул. Бандери, 1), греко-католицькій семінарії на вул. Коперника, Дирекції залізниці (тепер вул. Гоголя, 1), на вулиці Бема (тепер вул. Ярослава Мудрого), горі Страт на вул. Золотій, у Домі інвалідів на вул. Клепарівській.

 

Поляки зайняли також аеродром, що тоді містився на Левандівці. Натомість в українських руках був Високий Замок, де стояли гарматні батареї, тримаючи під контролем усе місто.

 

Відбулося кілька змін української військової команди. 5 листопада полковник Дмитро Вітовський, як писав Олекса Кузьма у книзі "Листопадові дні 1918 р.", "від перевтоми попав у гострий нервовий розстрій" і зрікся командування. Президія УНРади призначила новим командувачем українських військ отамана (майора) УСС Григорія (Гриця) Коссака. Але вже 9 листопада, на вимогу старшин УНРада відсторонила Г.Коссака від командування. Новим зверхником створеної напередодні Начальної команди Галицької Армії (НКГА) призначено полковника УСС Гната Стефаніва.

 

З прибуттям куренів УСС бойовий стан українського війська у Львові осягнув 3,5 тисяч стрільців і старшин. Поляки мали приблизно стільки ж війська, тож на два тижні встановилась відносна рівновага, і бойові дії велись лише за окремі об’єкти, бо без більшої допомоги ззовні жодна зі сторін не могла добитись вирішальної переваги у боях за галицьку столицю. НКГА не змогла організувати реальної військової допомоги з міст і повітів Галичини. Тому до Києва до гетьмана Павла Скоропадського з проханням про допомогу делеговано Осипа Назарука та Володимира Шухевича. Гетьман під час зустрічі з галичанами дозволив на перехід на допомогу Львову полку січових стрільців. Але це мало би відбуватись “без його відома”, щоби не було конфлікту з Польщею.

 

7 листопада 1918 року у Любліні створили тимчасовий польський уряд. Це був так званий "людовий" (народний) уряд на чолі з галицьким соціалістом Ігнатієм Дашинським. Коли 11 листопада повернувся до Варшави з німецького полону Юзеф Пілсудський, він доручив Дашинському формувати постійний уряд для всієї Польщі.

 

А 9 листопада УНРада створила нарешті тимчасовий уряд Галичини – Державний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким, який відповідав також і за фінансові справи. Кость Левицький (1859–1941) на той час був фактичним керівником УНРади.

 

До уряду увійшли державні секретарі (міністри):

 

- внутрішніх справ – Льонґин Цегельський (1875–1950), доктор права, один із провідних діячів Української національно-демократичної партії (УНДП), посол до Галицького сейму й австрійського Райхсрату (парламенту);

 

- закордонних справ – Василь Панейко (1883–1956), член УНДП, головний редактор газети "Діло";

 

- судочинства – Сидір Голубович (1873–1938), член УНДП, адвокат, доктор права, посол до Галицького сейму й австрійського Райхсрату.  3 січня 1919 року він став у Станиславові головою Ради державних секретарів;

 

- шкільництва та віросповіданнь – Олександр Барвінський (1847–1926), лідер Християнсько-суспільної партії, надвірний радник, член Крайової шкільної ради, довічний член Ради Панів австрійського парламенту;

 

- військових справ – Дмитро Вітовський (1887–1919), член Головної Управи Української радикальної партії (УРП), сотник УСС, один із керівників Листопадового чину 1918 року;

 

- земельних справ – Степан Баран (1879–1953), член Народного Комітету УНДП та головний редактор партійного тижневика "Свобода", адвокат, доктор права, у 1951–1953 рр. голова уряду УНР в екзилі.;

 

- торгівлі та промислу – Ярослав Литвинович (1873–1920), кооперативний діяч, люстратор крамниць при читальнях товариства "Просвіта";

 

- публічних робіт – Іван Макух (1872–1946), провідний діяч УРП та її голова (з початку 1919 року), посол до Галицького сейму, доктор права, адвокат;

 

- праці та суспільної опіки – Антін Чернецький (1887–1963), діяч Української соціал-демократичної партії (УСДП), редактор її друкованих органів, організатор профспілок;

 

- суспільного здоров’я – Іван Теодозій Куровець (1863–1931), член УНДП, посол до Галицького сейму, доктор медицини у Калуші, керівник "Народної лічниці" у Львові;

 

- пошти та телеграфу – Олександр Пісецький (1869–1948), член  Ширшого народного комітету УНДП, начальник поштової дільниці у Львові;

 

- шляхів сполучення – Іван Мирон (1857–1940), член УНДП, залізничний інженер, діяч товариств "Сокіл", "Просвіта", "Рідна Школа" та "Бесіда" у Станиславові, де був одним з організатором перебрання влади в місті та повіті 1 листопада 1918 року;

 

Президентом Харчового уряду став доктор права Степан Федак (1861–1937). Ще під час університетських студій він був одним з організаторів першого професійного об’єднання українських правників "Кружок правничий". Згодом, займаючись адвокатською практикою, Федак був серед засновників і керівників багатьох галицьких установ – "Народної Торгівлі", Крайового союзу кредитового, Центробанку, Ревізійного Союзу Українських Кооператив, Земельного Банку Гіпотечного, Української Щадниці в Перемишлі… 1909 року він став головним директором Товариства взаємних забезпечень "Дністер". Під час свого відступу з Галичини 1915 року росіяни вивезли С.Федака до Києва як заручника. Повернувся до Львова через два роки через Петроград, Стокгольм, Берлін в обмін за інтернованого російського консула. Після зайняття Львова польськими військами Федак організував і очолив Український горожанський (громадянський) комітет для опіки й допомоги українським полоненим, інтернованим і політичним в’язням. У 1925 році Федака обрали Почесним членом товариства "Просвіта". На з'їзді Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) 1928 року. його обрали членом, а наступного року призначили головою партійного суду.

 

С.Федак був теж синдиком (юридичним представником) і радником з правових питань Львівської архієпархії, і митрополит Андрей Шептицький завжди відвідував його на іменини у третій день після Різдва.

 

У 1893 році С.Федак одружився з Марією Сочинською (1879–1959) – донькою пароха с. Мшана о. Лукіяна. Мав з нею восьмеро дітей. Одна його донька Ольга одружилася з провідником УВО й ОУН Євгеном Коновальцем, інша, Софія – з майбутнім головою Проводу ОУН полковником корпусу Січових Стрільців Андрієм Мельником. А син Стефан (псевдо Смок) належав до Української військової організації (УВО) і 30 вересня 1921 року стріляв під львівською ратушею в маршала Польщі Юзефа Пілсудського. Атентат не вдався, натомість після нього польська поліція заарештувала Стефана Федака-старшого і тримала кілька тижнів у тюрмі.

 

 

Але повернімося до подій 1918 року. Як згадував один із тодішніх міністрів Іван Макух, "дня 9 листопада 1918 р. Українська Національна Рада у Льво­ві вибрала Державний Секретаріят, що складався з 13 держав­них секретарів. Їх заприсяг Юліян Романчук як найстарший член УНРади в будинку намісництва. До 9 листопада 1918 виконну владу мав, з одного боку, Центральний Український Військовий Комітет, а з другого – Виділ Української Національної Ради. Законодавча влада була в руках Української Національної Ради. Треба підкреслити, що Центральний Український Військовий Ко­мітет, хоча він перевів збройний виступ і мав найбільше зв'язків, не виставляв претенсій на владу...

Перебраня влади Державним Секретаріятом було імпрові­зоване, як імпровізоване було й перебрання влади в краю. Ми не мали, як це зробили Чехи, наперед визначених мужів до відпо­відних ділянок нашого державного життя. Лише великий запал і жертвенність населення спричинилися до того, що перебраня влади нам цілком удалося... Ми заздрили Чехам, що вони перевели 28 жовтня в цілім краю справно і точно переворот протягом двох годин нараз. Там кожний у краю знав наперед, на яке становище він призначений та що і як він має робити. Чехи діяли так справно, що обсадили суцільну німецьку територію (Судети) з кілька мільйонами Німців без ніякого прак­тичного збройного опору" [1]

 

 

 

Далі згадував І.Макух про обставини праці уряду: "Державний Секретаріят і Національна Рада урядували безперервно в будинку «Просвіти». Кухня для них була в Ставропігії. Увесь уряд тут спав, харчувався і працював. На вулицях міста йшов бій. Було небезпечно проходити вулицями, бо всюди літали кулі. Я мав справу на вулиці Зеленій, то ледве попід мурами туди дійшов. Серед таких обставин неможливо було правильно вести державно-творчу працю. Найважніше було те, що Уряд не мав належного зв'язку з провінцією" [2]. Думки Івана Макуха щодо державного будівництва ЗУНР наведено у додатку.

 

 

 

 

 

Тим часом 12 листопада 1918 року після проголошення  у Відні Тимчасовими урядом  Демократичної Республіки Німецька Австрія, цісар Карл I Габсбурґ зрікся австрійського престолу. Наступного дня монарх, який був також королем Угорщини під іменем Карой IV зрікся й угорського престолу. В 1921 році Карл Габсбурґ двічі намагався реставрувати монархію в Угорщині, але був заарештований та інтернований на португальському острові Мадейра.

 

Отож 13 листопада галицька держава вже остаточно була звільнена від обовязків перед монархією, і УНРада проголосила у Львові утворення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Було затверджено конституційні основи новоствореної держави – “Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії”. Закон визначав територію ЗУНР, яка включала українські етнічні землі й охоплювала Галичину, Буковину та Закарпаття. Теоретично територія ЗУНР становила 70 тисяч кв. км і нараховувала 6 мільйонів населення.

 

Щоправда, так ніколи не вдалось зібрати всі ці землі докупи, бо сусіди – Польща, Румунія, Чехо-Словаччина поспішили заявити та реалізувати свої претензії на землі ЗУНР. 11 листопада румунське військо зайняло Чернівці і ліквідувало українську владу на Буковині. Наступного дня польське військо зайняло Перемишль. Мости на ріці Сян не вдалося підірвати, тому відкрився шлях на Львів для польської воєнної допомоги.

 

[1] Макух І. На народній службі. – Дітройт, 1958. – С. 238-240.

[2] Макух І. На народній службі. – Дітройт, 1958. – С. 247-248.

 

ДОДАТОК

 

Що сприяло будівництву нашої держави, а що шкодило

 

Іван МАКУХ

 

Нашому державному будівництву Західньої Української На­родної Республіки сприяли такі моменти:

 

1) Значна національна свідомість народних мас, а головно селянства. В боротьбі проти польського панування в краю за Авст­рії виробився такий колективний антаґонізм проти всякої спроби накинути вже явну польську державність над Східньою Галичи­ною, що загальна психіка мас не допускала навіть думки про те, що хтось міг би утікати з українського фронту до Поляків. І я ні­коли про такий, хочби один випадок дезерції на ворожий бік, не чув від будь-кого. Наші римо-католики вповні підтримували свою українську державу.

 

2) Велика виробленість народної маси у своїх народних орга­нізаціях, що охоплювали сотні тисяч дорослих громадян (читаль­ні «Просвіти», кружки «Сільського Господаря», «Січі», «Соколи», різні кооперативи і т. п.). Цей момент був помічним у перевороті і в пізнішім функціонуванні громадської самоуправи.

 

3) Політична організованість і дисциплінованість мас, вироблена в довголітній боротьбі за народні права. Вона виявлялася яскраво при загальних парляментарних виборах, коли ми могли довільно маневрувати й перекидати наші голоси з одного канди­дата на другого. Це свідчило про політичну свідомість і одночасно про незламне довір'я до свого політичного партійного проводу. Під час нашого державного будівництва цей момент не допускав до того, щоб здобули собі послух демагогічні гасла большевицьких аґентів або інших хаотиків.

 

4) Уступлення на бік релігійних і обрядових різниць. Цілком не відчувалося якоїсь різниці у стосунках між греко-католиками й нашими селянами римо-католиками, не рахуючи деяких оди­ниць, що давніше були перейшли в польський табір. Не поміча­лося ніякого антаґонізму між православними й католиками при питанні об'єднання обох частин України. Місцеве греко-католицьке духовенство в засаді йшло активно в будівництві держа­ви і в її організації оборони проти ворожого нападу.

 

5) Тісна консолідація політично-партійного життя. Перший Державний Секретаріят охоплював представників усіх чотирьох партій, навіть урядово-австрійських і угодових християнських суспільників Олександра Барвінського. Консолідовано працювала також Українська Національна Рада.

 

Українські радикали щодо консолідації в ім'я українського державного будівництва дали з себе все, що було можна дати.

 

6) Сильний бойовий дух на фронті. Військо було слабо виряджене і ще слабше озброєне. Мало проти себе сильну Польщу, що була членом тоді всесильної Антанти. Проте, військо не піддавалося ніякій малодушній рефлексії, що воно в суті речі воює і проти Антанти, яка тоді трясла світом.

 

7) Жертвенна праця народної інтелігенції, як офіцерів у війську, так і урядовців у державній адміністрації. Величезна більшість тодішньої інтелігенції вийшла з селянських і робітничих родин. Вся вона, без різниці родинного походження, була надхненна великою любов'ю до свого народу й демократичним духом до його великих державних прагнень.

 

Але були моменти, що шкодили нам. Ними я вважаю:

 

1) Невідповідна політична підготовка нашого політичного проводу до здійснення самостійницького ідеалу. Одна партія була захопила ще раніше провід національної політики. Нею була націонал-демократична партія з д-ром Костем Левицьким і з Центральним Народним Комітетом у проводі. Ця партія мало рахувалася з вимогами льояльної консолідації з іншими партіями.

 

Ані один з наших провідних політиків не виїздив на довші політичні студії поза Львів, щоб навчитись, як провадити полі­тику. Ми не мали між нами ні Масариків, ні Бенешів, ні їм по­дібних політиків. Всі вони кінчали високі політичні студії на ви­соких західньо-европейських школах. Бенеш скінчив високу школу політичних наук у Парижі, а Масарик часто бував у За­хідній Европі та мав там політичні й приятельські зв'язки, якими потім користувався у своїй державній праці.

 

Нема сумніву, що причиною того факту, що наші політики не мали студій і знання західнього європейського політичного жит­тя, була наша матеріяльна вбогість. Ніхто з наших провідних політиків не був заможним настільки, щоб кинути свою професій­ну працю й поїхати студіювати в Парижі чи в Лондоні. Проте, наші політики, що були професорами університету (д-р С.Дністрянський, д-р О.Колесса та д-р Степан Смаль-Стоцький) мали досить можливостей побувати довше в Західній Европі й там пі­знати методи політичного життя та нав'язати тісніші з'вязки. То­го вони не зробили.

 

Школа політики наших провідних політиків була тільки у Львові та дещо у Відні, а це не вистачало в боротьбі з Поляками, які мали сильні зв'язки на Заході.

 

2) Значна частина провідників панівної тоді націонал-демократичної партії не брала досить відповідально подій, які заіснували і не розглядала вимог, які ставила до них тодішня ситуація. Вони не всі свої сили прикладали для скріплення і вдержання державности внутрі й назовні, а працювали, так би мовити, методами нормального часу. Для прикладу взяти б такий факт.

 

Президент Української Національної Ради, а тим самим і президент Західньої Української Народної Республіки, д-р Євген Петрушевич виїхав був при кінці жовтня до Відня, себто зараз по фактичнім утворенні Західньої Української Народної Респуб­ліки і приїхав до Галичини аж по двох місяцях, але вже не до Львова, а до Станиславова.

 

Правда, президент д-р Євген Петрушевич виїхав до Відня і залишився там для спеціяльного завдання: нотифікувати утво­рення Західньо-Української Народної Республіки всім державним урядам та нав'язати контакт зі світом, зокрема з антантськими державами. Нотифікацію він з трудом перевів, але решту завдань зовнішньої політики мав би був перевести державний секретар зовнішніх справ, д-р Василь Панейко. Цим у тім часі не повинен був займатися президент держави, бо його чекали інші й важніші справи. Його місце було в краю, де рішалася в першу чергу доля держави. Його відсутність з краю на такий довгий час у рішальній порі, була вагітною в наслідки.

 

 

3) Не мали ми щастя також до першого і другого президента Ради Державних Секретарів, тобто державного Уряду ЗУНРеспубліки. Першим був, з огляду на більшість членів Української Національної Ради, з націонал-демократичної партії її представник – голова її (центрального) «Народного Комітету» д-р Кость Левицький. При всім його політичнім досвіді, як довголітнього посла до державної ради в Відні та як голови парляментарної репрезентації і націонал-демократичної партії, він не мав ширших горизонтів, потрібних прем'єрові в такий переломовий час нашого народу та цілого світу. Його доброю стороною був все таки досвід і знання польського політичного життя та невсипуща працьовитість. Скинула його нагло верхівка власної партії, рішивши відкликати його з уряду. Замість нього в грудні партія призначила на пост прем'єра д-ра Сидора Голубовича, якого іменував на цей пост Виділ Української Національної Ради. Д-р С.Голубович не то що не розумів часу революційних дій, але просто не вірив, що ми зможемо вдержатися, як самостійна держава. Очевидно, д-рові С.Голубовичеві особисто можна було не вірити в українську державність, але в такім випадку він не повинен був приймати становища голови Уряду. Уряд і кожний його член мусіли зробити все можливе для вдержання самостійности української держави. Щодо уступлення д-ра К.Левицького зі становища голови Уряду, то ходили тоді вістки, що це сталося з причин якихось внутрішніх особистих спорів у його партії...

 

Д-р Сидір Голубович був на цілу голову слабшим прем'єром від свого попередника.

 

4) Величезний брак урядовців у спеціяльних ділянках адміністрації, як залізничі шляхи, державна скарбовість і т. п. Взагалі ж ми втратили у світовій війні приблизно половину нашої старшої і молодшої інтеліґенції. Нас заскочили великі події на 10 років заскоро. Коли б світова війна була вибухла на 10 років пізніше, то ми по реформі до галицького сойму були б зросли в політичну силу та були б виховали собі інтелектуалів, потрібних до адміністрування державою. Ми були б і на інших ділянках життя краще приготовилися до боротьби за свою державність, ніж це зробили до 1 листопада 1918 року.

 

5) Цілковитий брак професійних військових старшин. Я знав тільки двох активних сотників — Гната Стефанова й Оробка, підполковника Федоровича, підполковника Вариводу та одного підполковника генерального австрійського штабу Віктора Курмановича. Може було ще кілька професійних (кадрових) старшин, але я про них не чув. Причина того явища – знову наша бідність.

 

Активний старшина мусів жити «відповідно до стану» офіцерів в Австрії, а це вимагало приватних грошей, бо платня офіцерів до сотника включно була досить низька. Тому бідні батьки не могли посилати своїх синів до офіцерської (кадетської) школи. Професійні офіцери були нам за часів Західньої Української Народної Республіки дуже потрібні, бо ж вони мали ліпше знання організації війська та керування його більшими з'єднаннями на фронтах. Тимто маса наших старшин — це були резервові старшини.

 

Багато наших бойових старшин, які були на італійському фронті, дісталися в полон та не могли повернутися до Галичини аж до кінця нашої оборонної війни. Також Українські Січові Стрільці не мали можливости виховати більшої кількости старшин з бойовим досвідом. Антанта заявлялася рішуче проти того, щоб брати до нашого війська старшин з Німеччини, а зате годилася на австрійських старшин. Декілька старшин, що служили в австрійській армії, були прийшли до нашої армії. Було б добре, якби ми були мали більше австрійських старшин, бо в нашій армії був великий брак офіцерів. Проте, навіть найліпші чужі старшини не можуть заступити своїх власних так, як треба.

 

Ми не мали також відповідного начального вождя. Генерал Михайло Омелянович-Павленко в наших обставинах не був від­повідний на головнокомандувача. Також не був відповідний на на­шому фронті і шеф штабу полковник Євген Мешковський.

 

6) Брак воєнного виряду, зброї та амуніції мстився на нас майже на кожному кроці. Ми на нашій території не мали не то хоча б одної фабрики зброї, але нам Австрія не лишила ані одного великого магазину з воєнним вирядом та зброєю. Вона забрала все зі Східньої Галичини до себе, а наші полки порозкидала по чужих фронтах.

 

До того нас ще бльокувала Франція. Французький генерал перебував у Карпатській Україні і слідкував за тим, щоб ми не одержували від сусідніх держав потрібної амуніції та воєнного виряду. В той час ми могли дістати амуніцію за нафту, якої ми тоді мали подостатком. Нафтою можна було перекупити й французького генерала, але на нафті сидів посол Семен Вітик у Дрогобичі і нікому не дозволяв до цього повіту втручатися. Тре­ба було аж ужити сили.

 

Державний Секретаріят рішив вислати до Дрогобича карну експедицію і зліквідувати Нафтовий Комісаріят під проводом Вітика, а нафту забрати в свої руки. Постано­ву Державного Секретаріяту мав виконати полковник Дмитро Вітовський, але він її не виконав і все залишилося по старому.

 

Пропонували Жиди д-рові Сидорові Голубовичеві роздобути за нафту дещо амуніції, але їх пропозицію відкинено. Якось роз­добуто вагон амуніції в Лавочнім, але чи його привезено на наш фронт, не знаю, бо це вже був час, коли Поляки почали наступ. (Амуніції з Чехії ми не одержали, бо фронт Української Галицької Армії так пересунувся на схід, що ми не могли вже спровадити того вагону. Колеґ. Впорядчиків.)

 

7) Ми мали замало населення, з якого можна було покликати доповнення війська. Наш край був тереном кількарічних тяжких боїв і знищений у багатьох місцевостях майже дотла.

 

Інакше було у Поляків: вони мали 6 разів більше населення і їх землями не переходив фронт так часто і так важко.

 

Нас Франція бльокувала, а Польщі помагала всіма засоба­ми, потрібними для ведення війни. Франція вивінувала для Поль­щі цілу армію Галлера, яка замість іти бити большевиків, вдарила на нашу армію. Вона цим вирішила пролом нашого фронту і вимусила наш перехід за Збруч.

 

Ми не мали в містах більшости українського населення. Це ми відчували від першого дня встановлення нашої влади. Ми не мали міського елементу, необхідного при будові держави й не мали військових відділів з міського населення, які творили б у містах підставу для підтримки фронту. Тому що ми не мали у Львові наших робітничо-військових відділів, то це було початком нашої програної війни з Поляками. Наші вояки, які походили із сіл, зле почувалися у Львові. Вони боялися, що з кожної камениці можуть на них стріляти Поляки, а до того ще вони в місті не могли добре орієнтуватися так, як орієнтувалися ті, що в цім міс­ті виросли. Міста боронити і в містах воювати може з успіхом ли­ше міський вояк, що вміє змалку в місті орієнтуватися, як лісни­чий у лісі.

 

Втрата Львова позбавила нас комунікаційно-залізничого центру. Звідси розходилося сім залізничих ліній у всіх напрям­ках. Через упадок Львова ми мали великі комунікаційні труднощі. Наприклад, щоб їхати з повітового міста Рудок на південний захід від Львова, до Тернополя, треба було їхати наперед до Самбора, а звідти до Стрия і Станиславова, щоб потім через Бучач ді­статись до Тернополя. Це продовжувало шлях, а через те й час комунікації вп'ятеро.

 

Крім того, з факту, що польське військо посідало Львів і залізничий шлях зі Львова до Перемишля і Ярослава, випливало те, що наш фронт був непомірно видовжений. Це для нашої слабої числом Української Галицької Армії (УГА) було фатальним.

 

Повстання проти гетьмана Павла Скоропадського на Придніпряшцині і пізніша воєнна аґресія Совєтської Росії відібрали всяку надію на поміч придніпрянської армії. Невеличкі частини, що прибули під Львів, це була капля в морі. Всі військові сили Армії Української Народної Республіки мусіли бути на фронті проти наступу Совєтської Росії з одного боку, а крім того мусіли бути деякі частини на Волині й Поліссі, щоб боронити кордони перед евентуальним наступом Поляків. Армія Української Народної Республіки не вистачала на оборону Української Народної Республіки, отже не було мови про вислання допомоги для Галичини.

 

Ми не мали сусідів, які помогли б нам у будові держави. Навпаки, ми мали двох сусідів, які йшли переважаючими силами проти всякої державности України: червона й біла Росія та Поль­ща. Білорусь була тоді цілком безсила під московсько-большевицькою та польською аґресією. Румунія напала на нашу Букови­ну й зайняла її. Правда, до травня 1919 року вона після тієї здо­бичі сиділа тихо. Угорщина, а по ній Чехо-Словаччина забрала Закарпаття. Чехія поводилася потім приязно й невтрально, але звідти було трудно навіть купити зброю, бо французи контролю­вали транспорти на залізничих вузлах.

 

Ми не мали добрих розвідчиків. Замість провадити роз­відку на фронті та в запіллі ворога, ці панове-розвідчики в Станиславові слідили не тільки мене і д-ра Л.Бачинського, але й інших державних секретарів.

 

Був час, що Поляки у Львові не мали ані одного набою, бо наші війська були окружили Львів і могли його взяти кількома куренями, але цього наші розвідчики не знали. Тоді польське військове командування запропонувало в лютім через Антанту завішення зброї в справі «перемир'я» на так званій лінії Бартелемі, що йшла через Сокаль–Бібрку–Перемишляни–Стрий, Борислав і Львів лишилися Полякам.

 

На нас фатально відбилося те, що в перших днях листопада 1918 року експозитура Української Національної Ради в Перемиш­лі під проводом д-ра Теофіла Кормоша і д-ра Володимира Загайкевича без відома Української Національної Ради у Львові заключила була умову з Поляками про перемир'я на лінії Сяну, при тім всупереч наказові Центрального Українського Військового Комітету у Львові не подбала про висадження залізничого й пішоходних мостів по своїм боці Сяну. Це була важлива оборонна по­зиція. Коли Поляки несподівано 10 листопада напали великими силами, то зайняли зразу обидва мости на Сяні й мали опановану цілу смугу аж до Львова. Залізничу лінію Перемишль-Львів вони мали вже безпереривно в своїх руках.

 

13) Ми приступили до будови держави без духової революції. Все, що ми робили, то було за старими зразками, з великою дозою загумінковости та шляхетчини. Ми боялися революціонізувати народні маси в дусі українського національного демократизму і творити з цієї маси велику бойову силу.

 

Деякі наші старшини по повітах наслідували злі звички авст­рійських генералів та засновували численні й непотрібні в запіллі команди, щоб у них самим ховатися та ховати своїх приятелів від фронтової служби. Я знаю, що в Станиславові перебувало не­потрібно багато старшин, а на фронті мусіли проводити куренями, а навіть і групами четарі.

 

«Команди міст» у тім часі були завеликі. Вони роздрібнюва­ли військові сили. Наприклад, мале містечко Журавно мало команду міста, яка складалася з чоти і двох телефоністів. Малень­кий Бариш, коло Бучача, мав команду двірця з 5 стрільцями і двома скорострілами. Всяких команд, то на воловій шкірі не спи­сав би.

 

Я боровся два місяці, заки позбувся військових команд з Отинії, Нижнева та взагалі з Товмацького повіту. Ці команди нічого для держави не давали, а тільки роздрібнювали військові сили та від'ємно впливали на бойовий дух населення і фронтових вояків.

 

14) Перебування цілого Державного Секретаріяту Західньої Української Народної Республіки (ЗУНР), а зокрема Державного Секретаря Внутрішніх Справ в листопаді, у Львові, на терені війни, дуже погано відбилося на зв'язку з повітами. Центр не знав точно, що діється в його запіллі – в містах і селах. Повіти не мали відповідних адміністративних директив і діяли кожний своїм саморобним способом.

 

З того в багатьох випадках почав витворюватися хаос. Коли Державний Секретар Внутрішніх Справ д-р Льонгин Цегельський виїхав у Придніпрянську Україну, то його заступник д-р Роман Перфецький видав такі необдумані й непридатні розпоряд­ки, що при їх читанні волосся ставало дубом.

 

(Макух І. На народній службі. – Дітройт, 1958. – С. 240-246)

 

09.11.2013