5 листопада цього року виповнилося б 100 років Степанові Трофимукові – українському літературознавцеві, кандидатові філологічних наук, відомому дослідникові літературного процесу Галичини і Західної Волині 20–30 рр. минулого століття, активному літературному критикові, перекладачеві та громадському діячеві.
Степан Михайлович Трофимук, 5.11.1923, с. Куснища Волинського воєводства, нині Любомльського р-ну Волинської області – 11.01.1979, Львів, де, як читаємо в офіційних анкетах, «22 червня 1941 р. замість випускного вечора зустрів німецькі танки». Батько з братами й односельці вирішили втікати від фронту на схід. У тих анкетах є згадка і про те, як його з товаришами ніде не хотіли рекрутувати. Хлопці попрацювали певний час у свинрадгоспі у Сумській області, аж доки фронт знову обігнав їх. В офіційній автобіографії зазначено, що вони своїм ходом (на роверах) повернулися до рідних місць...
Пройшовши етап підпілля і партизанського збройного спротиву, 1944 р. вступив до Кременецького педучилища, де командування дозволило залишитися тим, хто мав бажання продовжувати навчання, адже у його селищі була лише восьмилітка. 1946 р. одержав документи про завершену середню освіту і вступив до Львівського педагогічного інституту, який закінчив з відзнакою, а екзаменаційна комісія рекомендувала до навчання в аспірантурі Інституту літератури АН України (Київ).
Педагогічна практика
По закінченні аспірантури 1954 р. успішно захистив кандидатську дисертацію на тему «Розвиток революційної літератури в Західній Україні (1921–1939)».
Микола Литвин, тоді директор Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України, на святочній академії 2013 р. з приводу 90-річчя вже покійного співробітника, сказав: «Сьогодні у нас нетрадиційне зібрання: академія в колі друзів, колег, сучасників Степана Трофимука, академія, мета якої – заглибитися у той непростий час, коли система і людина жили в конфронтації, але, тим не менше, ця людина намагалася залишатися сама собою і намагалася творити і в той непростий час. Доля цієї людини непроста – вона є віддзеркаленням тієї доби, але, з іншого боку, ця доля свідчить про те, що навіть окрема людина тоді могла впливати на ті процеси, які часто ішли всупереч людським бажанням і людським прагненням. Ця людина знала і силу і слабкість зброї, бо воювала в роки Другої світової війни у партизанському загоні, ця людина знала силу слова, бо намагалася своїм словом розповісти про долю свого народу, долю літератури у непростий міжвоєнний час, час Другої Речі Посполитої, ця людина знала і долю політичного тиску, бо в непростий час шістдесятих років мала мужність заступатися за дисидентів. Ця людина залишила після себе чималий літературний спадок, частина якого є тут: гарно оформлені книжки, які друкувалися в Україні і за кордоном, зокрема у Польщі, а також у Словаччині (тоді Чехословаччині), а матеріали, які нам сьогодні відомі, показують, що Степана Трофимука у літературу супроводжували великі люди. З приємністю дізнався з особової справи, що на наукову стезю його благословили члени комісії з захистів Інституту Павло Тичина, Максим Рильський, Олександр Білецький, Леонід Новиченко, Степан Крижанівський (науковий керівник), Сергій Маслов та інші, які творили у той час і літературний процес, і культурне середовище загалом. Офіційним опонентом на захисті дисертації у 1954 р. був сам Максим Рильський. Таке блискуче гроно науковців благословляли цю людину у наукову дорогу».
Загалом неначе благополучна історія літературознавця виглядає так: відомий дослідник літературного процесу Галичини і Західної Волині 20–30 рр. минулого століття, активний літературний критик і громадський діяч, Степан Трофимук по закінченні навчання у Львівському педагогічному інституті та в аспірантурі Інституті літератури АН УРСР (Київ) працював у відділі літератури львівського Інституту суспільних наук (тепер – Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України), був викладачем Львівського університету, входив до редколегії журналу Спілки письменників України «Жовтень» (тепер «Дзвін»). Був членом Спілки письменників України».
На балконі Інституту суспільних наук (вул. Винниченка (тоді Радянська), 24: будинок Наукового товариства імені Т. Шевченка). За правим плечем батька – Порохова вежа і годинник львівської ратуші, за його плечима – купол Домініканського собору. Перспектива та сама, що й із вікон нашої квартири, яка містилася у другому, сусідньому будинку НТШ
Я щойно згадував про те, що за версією офіційної автобіографії підлітки-втікачі від окупації своїм ходом (на роверах) повернулися до рідних місць... А за конфіденційними спогадами батька, які я почув у нашій приватній машині, якою ми удвох їхали упродовж годин двох до його «малої батькíвщини» на Любомльщині, їх «повантажили» у літак, роздали парашути і вивезли на окуповану територію. Вони, звісно, не мали навиків стрибків з парашутом, і при приземленні батько пошкодив гомілку і стопу. З лікарями було проблемно, нога погано зрослася. Його віднесли в інше поселення, де лікар-самоук ще раз переламав стопу правої ноги і таки склав. А хлопці автоматично стали «ворогами народу» – людьми з окупованої території, адже вже був таємний указ Сталіна.
Степан Трофимук у колі співробітників
Членство у підпільній організації, а головно участь у партизанському загоні, очевидно, зняли це звинувачення (прикладка «ворог народу» стала тимчасово неактуальною), давши можливість екстерном здати іспити на атестат зрілості й продовжити навчання у Кременецькому педучилищі – така коротка і концентрована, з прицілом насамперед на виживання, історія Степана Трофимука упродовж Другої світової війни, яка завершилася вступом 1945 р. до Львівського педагогічного інституту на факультет української історії і літератури, згодом – до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.
Рекомендацію для вступу в аспірантуру дав йому Порфирій Кирилович Яременко, керівник дипломної роботи Степана Трофимука, до якого Інститут літератури звернувся із запитом про талановитих студентів. У 1990 році, коли я захищав власну кандидатську дисертацію у тому ж Інституті літератури у символічну дату 22 січня 1990 р., на захисті несподівано для мене зачитали відгук від Порфирія Кириловича. Повернувшись до Львова, я звернувся до батькових знайомих з проханням дати мені номер його телефону, щоби висловити мою вдячність. А мені повідомили, що днями він пішов із життя, наголосивши, що цей текст дуже важливий, бо напевно останній у його житті. Проте це не єдиний позитив, пов’язаний із педінститутом. Саме в час навчання там мої батьки познайомилися, і це стало своєрідною нашою родинною традицією, бо ми з дружиною теж зустрілися на спільній спеціальності у Львівському університеті.
Степан Трофимук – автор кількох сотень публікацій, наукових статей, рецензій, дописів науково-популярного профілю, в тому числі кількох монографій і упорядкувань антологій творів письменників початку XX ст., бібліографічних покажчиків, двох видань перекладу з польської мови романтичної повісті Ярослава Галана «Гори димлять» (Трофимук, 1956, 1959). Це, зокрема, антології «Революційні поети Західної України» (Трофимук 1958); «Вибране» – поезії репресованого Василя Бобинського (Трофимук, 1960); повісті репресованого Антона Крушельницького «Буденний хліб. Рубають ліс» (Трофимук, 1960); антологія віршованих творів Василя Щурата «Поезії» (Трофимук, 1961).
Окремо слід згадати монографію «Поезія возз’єднаного краю» (Трофимук, 1966), названу в анотації літературно-критичним нарисом – аналіз української поезії післявоєнного часу, де проаналізовано доробок Миколи Вінграновського, Миколи Ільницького, Романа Лубківського, Володимира Лучука, Дмитра Павличка, Миколи Петренка та ін. Серед публікацій – статті для Української радянської енциклопедії (УРЕ), для наукових збірників Львівського університету, для видань різних років Українського календаря – органу Українського суспільно-культурного товариства Польщі (УСКТ), для збірника «З історії чехословацько-українських зв’язків» (Братислава, 1959 р. українською мовою та словацькою відповідно 1957 р.).
Рецензії і статті Степана Трофимука друкувалися у журналах «Радянське літературознавство» (тепер СіЧ: «Слово і час»), «Жовтень» («Дзвін»), «Вітчизна», в органі СПУ «Літературна Україна», у журналі «Український історичний журнал», у щорічнику Український календар (УСКТ, Польща, випуски різних років), у газетах Львівщини, Київщини, Волині та Польщі («Наше слово»), а навіть у торонтській газеті «Українське життя», де 18 жовтня 1961 р. опубліковано допис про Василя Щурата.
Серед рецензованих Степаном Трофимуком публікацій – книги письменників Миколи Вінграновського, Романа Іваничука, Ігоря Калинця, Євгена Куртяка, Романа Лубківського, Володимира Лучука, Дмитра Павличка, Миколи Петренка, літературознавців Марії Вальо, Степана Крижанівського.
Степан Трофимук із Денисом Лукіяновичем (посередині)
Цінними є розвідки на основі архівного вивчення епістолярію Івана Франка, Ольги Кобилянської, Дениса Лукіяновича, Максима Рильського, Павла Тичини, Лесі Українки, Івана Франка, Тараса Шевченка; окремі з яких, укладені у формі перехресного листування, демонструють особливості стосунків у мистецькому соціумі української політичної еліти й інтелігенції XIX – поч. XX ст.
Розмислюючи про збереження української спадщини, літературознавець публікує у 1965 році теоретичну розвідку «Ілюстрації чи осмислення» (Трофимук, 1965) про методологію адекватної оцінки літературних творів і літературного процесу загалом.
Варто згадати і серію статей про українських письменників для Української енциклопедії (УРЕ), де зокрема подано й інформацію про репресованих авторів. Справу реабілітації замовчуваних радянською владою персоналій батько сприймав дуже чутливо, любив повторювати: «Нема нічого гіршого, ніж коли тебе б’ють древком твого ж прапора»… Тут ще раз згадаю про дві авторські антології творів репресованих радянською владою українських авторів: Антона Крушельницького та Василя Бобинського.
Зі слів батька і пізніше, по його смерті, зі слів його друзів було відомо про упорядкований п’ятитомник Антона Крушельницького, поданий до видавництва «Дніпро». Проте його скоротили до цих двох повістей. У Києві я близько подружився з Ольгою Крекотень, дочкою працівника відділу давньої літератури, одного з найавторитетніших фахівців того часу, укладача багатьох антологій і значного масиву статей. Він дуже чуйно ставився до молодих ентузіастів, люб’язно надавав консультації. Ольга теж була учасником його антологійно-популяризаторської діяльності: перекладала новознайдені твори зі староукраїнської. Вона на моє прохання перешукала, як повідомила мені, весь архів видавництва, але згаданого п’ятитомника не знайшла. У видавництві на мої запити відповіді теж не дали. Я тоді сумно жартував: хай би вже хтось украв цей матеріал та й опублікував, а то батькова праця пропала і люди не можуть прочитати тих творів…
Серед публікацій виділяється стаття «Поет весняного похмілля», яка, як свідчить «жанрове уточнення», – Слово про Ігоря Антонича – є першою після довготривалого замовчування ґеніального поета в Україні. Надрукована, як мені добре відомо, у результаті «змови» батька і головного редактора журналу «Жовтень» Ростислава Братуня; зрештою, ця їхня «змова» була не єдиною. Для батька ж «гонораром» за цю статтю стала догана по партійній лінії від інститутського партбюро.
Наша сім’я дружила зі сім’єю Ростислава Братуня, який народився у Любомлі – за буквально кілька кілометрів від Куснищ, рідного села Степана Трофимука. «Один піп хрестив» – любили жартувати вони. Ось як про це написала у спогаді про мого батька дочка Ростислава Братуня – Наталя Братунь: «Найчіткіше пам'ятаю гостини… у Трофимуків на вулиці В. Винниченка (тоді Радянська). Велика простора квартира, для мене звичний рідний інтер'єр – полиці з книгами, аркуші паперу, вишивані подушки, гуцульський килим… Такі ж, як і в нас – теплі, затишні, віддані родині бабуся та дідусь. І ще красива, струнка, з розкішним волоссям господиня мама Оксана…
Трофимуки та Братуні навіть як сімейні пари були чимось подібні. Батьки невеликого зросту, з відкритими обличчями волиняків, мами – стрункі, світло-русі, яскравої зовнішності і з локонами пишного волосся.
Красне. Степан Трофимук і Ростислав Братунь
"Земляк", "ми волиняки" – саме з цими визначеннями асоціюється у мене особлива присутність Степана Трофимука в житті мого батька. Ставши львів'янами і вписавши свою сторінку в духовність міста, вони вважали свій волинський зв’язок чимсь невідривним від визначення своєї української ідентичності. Волиняки-львів'яни, лемки-львів'яни, буковинці-львів'яни – тема для вивчення феномену галичанства з його розмаїттям українських вкраплень, специфікою ментальності кожного регіону. А на ірраціональному рівні – своя гордість і своя солідарність. "Він був моїм добрим другом і земляком, бо ми народились навіть так – дуже близько: я у Любомлі, і він у селі Куснище Любомльського району (зі спогадів Ростислава Братуня – М. Т.).
Колись, пригадую, ми навіть були в його хаті, де він народився, у його сестри, яка там жила. Це таке вже справжнє волинське Полісся. І це Полісся – та природа, а вона там дуже гарна, там в околицях є озеро, Світязь – наклало свій вплив на характер Степана: він був таким, можливо, дещо повільним, десь собі прихованим, хоча він був дуже емоційною людиною, але це було десь у глибині, а зовні – роздумливим таким, дуже виваженим…" – згадував про Трофимука батько [Ростислав Братунь – М. Т.].
Пам'ятаю ще поїздки в Красне, до батьків Оксани Трофимук. Для мене, стовідсотково урбанізованої дитини, це був виїзд в інший світ.
У Красному на фоні хати Степана Миляновського, де народилася Оксана Трофимук. Зліва направо: Ростислав Братунь, Оксана Трофимук, Наталя Братунь, Мирослав Трофимук, Неоніла Братунь, Степан Миляновський
Батьки часто покидали сімейне товариство. Мами аж ображались: "Скільки можна десь блукати?" Про що годинами розмовляли ті двоє, залишиться лише їхньою таємницею.
Красне. Оксана Трофимук, Наталя Братунь, Мирослав Трофимук, Неоніла Братунь
У ті далекі часи багато хто лише на кухні і на природі міг бути по-справжньому відвертим. Ми ж, діти, весело занурювалися в запахи та барви старого саду. Красне було невід’ємне від світу Трофимуків. Відчувалось, що тут вони щасливі, що їм тут легко…»
На обійсті садиби Степана Миляновського
Красне. Я з батьком
Красне, сад. Оксана Трофимук, Степан Миляновський, Степан Трофимук
Наталія Братунь-Колесніченко продовжує: «Живучи в радянські часи, Степан Трофимук залишався головно українським вченим. Його спадок вагомий, значний. Це й академічні наукові дослідження, літературна критика, літературно-художня журналістика (про неї як про явище він теж писав). Саме він відкрив широкому загалу, повернув читачеві у часи «хрущовської відлиги» феномен поезії Антонича. У дні святкування річниці поета про це, на жаль, не завжди згадувалось. Ростислав Братунь як тодішній головний редактор журналу «Жовтень» (тепер – «Дзвін»), де була надрукована майже вся збірка Богдана-Ігоря Антонича, згадував: «…Степан сам узявся, сам запропонував написати есе про Антонича, донести його творчість до українського читача. Я вважаю, що це дуже цінний внесок у дослідження творчості поета… На той час це був Вчинок з великої літери».
Гонорар за цей «Вчинок з великої літери» був несподіваним. Цитую за матеріалами архіву Інституту суспільних наук АН УРСР: «У 1966 р. на Трофимука С.М. було накладене партійне стягнення – сувора догана за притуплення політичної пильності внаслідок підписання листа групи письменників з проханням віддати на поруки політичного злочинця Б[огдана] Гориня, а також за слабе виховання літературної молоді та недостатню принциповість в оцінці деяких художніх творів, що друкувалися в журналі „Жовтень”... У 1967 р. партійне стягнення з Трофимука С.М. зняте». (Цит. за: Характеристика члена КПРС, ст. наукового співробітника Інституту суспільних наук АН УРСР Трофимука С.М., без дати). Ішлося про статтю «Поет весняного похмілля (Слово про Богдана-Ігора Антонича)», надруковану у журналі «Жовтень» 1964 року.
Як згадував відомий бібліограф і літературознавець Мирослав Мороз в Інституті українознавства на вшануванні пам’яті Степана Трофимука у 1993 р. (символічне 70-ліття), «коли почалися ті перші арешти: Горинів, Косіва й інших, то Трофимук був чи не першим з тих, хто виступив з ідеєю написати листи у відповідні установи й органи, щоб їх взяти на поруки».
Крім батька, підписалися ще голова Львівської організації спілки письменників Ірина Вільде, члени Яків Стецюк, Роман Іваничук, Володимир Лучук, Володимир Ґжицький, Роман Лубківський і скульптор Еммануїл Мисько, голова Львівської організації Спілки художників.
У протоколі обговорення цього колективного вчинку громадської солідарності наголошувалося: «Старший науковий працівник Інституту суспільних наук член КПРС Трофимук Степан Михайлович підписав у суд прохання про звільнення на поруки засудженого Гориня. І хоч, згідно юридичних положень, право брати на поруки мають члени колективу музею, де працював обвинувачуваний – а не Інституту суспільних наук, невідомо, які джерела у тов. Трофимука такої великої милості та політичної безпринципності».
Ще один «гріх» Степана Трофимука – визнання заслуг і доробку колег. Як згадував Василь Горинь, співробітник Інституту українознавства: «До 60-річчя Григорія Нудьги Степан Трофимук, співробітник відділу літератури, публікує ювілейну статтю у варшавському "Українському календарі" (Трофимук, 1973). Партійне бюро розглядає публікацію. Критикують автора за "вихваляння", "завищені оцінки" здобутків ювіляра (б’ють "… і в гриву…"). "Ви знаєте, хто такий Нудьга?!" – "Знаю". – "Вам відомо, що до нього є запитання?" – Мовчанка. – "Кому давали читати статтю перед друком?" – "Нудьзі". – "І що ж він сказав?" – "Подякував". – "А що ви, товаришу Трофимук, самі думаєте про написане вами?" Відповідь: "Я перечитав свій текст, і сам не повірив, що зумів так добре написати..."»
Відомий літературознавець професор, доктор наук Микола Ільницький, завідувач відновленого відділу літератури уже в реформованому Інституті українознавства, у тому ж 1993 році згадував: «Почалися нагінки на Степана Трофимука, як і на інших працівників відділу української літератури Інституту суспільних наук (Степана Щурата, Григорія Нудьгу, Марію Вальо, Романа Кирчіва та ін.), а сам відділ у 1975 р. був ліквідований. Це була помста за те, що працівники відділу відмовилися бути "експертами" творів Ігоря Калинця, Михайла Осадчого, які КДБ вважало антирадянськими і за які засудили їх авторів і заслали їх у концтабори. Плата за те, що коли тут (в Україні, – М. Т.) не можна було писати про видатних культурних діячів, вони виступали на сторінках "Українського календаря", який виходив у Варшаві, у періодиці інших країн».
Вивчаючи літературний процес початку минулого століття, історик літератури неминуче повинен опрацьовувати першоджерела: збірки поетів, публікації окремих творів і підбірок у різноманітних альманахах, журналах, газетах. Зважаючи на складні умови минулого століття – цензурні заборони, ідеологічні рамки, для опублікування будь-якого віднайденого твору потрібно було провести кропіткий текстологічний аналіз різних версій. Щастя для історика, якщо до рук йому потрапляє автоґраф: тоді можна зрозуміти первісний замисел і потрактувати твір з певною долею об’єктивності.
Матеріалом для пошуків Степанові Трофимукові слугували галицькі та, меншою мірою, волинські періодичні видання, а також періодика УРСР. У п’ятдесятих-сімдесятих роках минулого століття (навіть у часи славнозвісної «відлиги»), на які припадає наукова діяльність Степана Трофимука, можливості опрацювання забутої спадщини українських авторів були доволі обмеженими. «Гідними» історичної пам’яті сучасників вважалися лише «революційні» автори (автори, які в тій чи іншій мірі симпатизували режимові в УРСР або ж висловлювали у творах співчуття до злиденної долі українців ХІХ – поч. XX ст.). Виходячи з цих можливостей, основна маса матеріалу почерпнута із періодичних видань, визнаних владою «прогресивною і революційною» пресою Західної України: «Вікна», «Нова культура», «Культура», «Світло».
Проте переглянувши джерельну базу, з якою працював дослідник, виявляємо доволі широкий діапазон друкованих видань: журнали «Вперед», «Громадський голос», «Добра новина», «Західна Україна», «Зеркало», «Знання», «Літературно-науковий вістник» (ЛНВ) (відповідно, з 1933 р. «Вістник»), «Митуса», «Назустріч», віденський журнал «На переломі», чернівецькі видання «Нова Буковина», «Буковина», «Неділя», «Нова громада», «Нове життя», «Нові шляхи», коломийський «Плуг», чернівецький «Промінь», сатиричний журнал «Червона Калина», альманахи «Поцейбіч» і «Терем», «Учитель», «Літературний гарт», календарі «Товариш» (ред. В. Огоновський) і «Світ праці», газети «Воля народа» (ред. К. Пелехатий), «Гасло», «Голос Покуття», «Громадський голос», «Діло», «Земля і воля», «Наш голос», «Наш прапор», «Селянська літературна сторінка», «Сила», «Сель-роб», «Хвиля» та ін.
Результатом багатолітнього опрацювання зазначених періодичних видань і ознайомлення з персональними архівами стала низка літературних портретів українських письменників, у тому числі й авторів «розстріляного Відродження». Це Василь Бобинський і Володимир Кобилянський, Степан Тудор і Андрій Волощак, Антон Шмигельський, Петро Козланюк і Степан Масляк, Дмитро Осічний і Ярослав Кондра, Андріян Іванчук і Влас Мизинець (Василь Матчук), Клим Ткач і Іван Михайлюк, Юрій Шкрумеляк і Олександр Гаврилюк, Іван Крушельницький, Мирослава Сопілка і Мирослав Ірчан, Василь Щурат і Ольга Кобилянська, Денис Лукіянович – такий неповний перелік імен українських поетів, біобібліографічні огляди про яких друкувалися в Україні, Польщі, тодішній Чехословаччині, у канадській пресі.
А ще одним результатом довголітнього вивчення української періодики початку століття стали статті про окремі журнали і газети. Вони лягли в основу створених на замовлення редакції УРЕ енциклопедичних довідок про ці періодичні органи, а також про працівників редакцій і авторів, які з ними співпрацювали: «Вікна» (УРЕ, Т.2. – К., 1960, С. 455), «Нові шляхи» (УРЕ, Т.10.– К., 1963, С.164), «Західна Україна» (УРЕ, Т.5.– К., 1961, С. 21), «Галицький комуніст» (УРЕ, Т.3.– К., 1960, С. 104), «Горно» (УРЕ, Т.3.– К., 1960, С. 375), «Бобинський В.П.» (УРЕ, Т.1.– К., 1960, С. 620), «Крушельницький А.В.» (УРЕ, Т.7.– К., 1962, С. 444-445), «Щурат В.Г.» (УРЕ, Т.16.– К., 1964, С. 416).
Ще одною дуже близькою у стосунках з Трофимуками була сім’я Михайла Івасюка.
Зліва направо: стоять – Михайло Івасюк, Степан Трофимук; сидять – Івасюк, молодша дочка Івасюків Оксаночка, Оксана Трофимук
Саме батько ввів Володю у коло поетів – членів Львівської спілки письменників, як пише у своїх спогадах «Монолог перед обличчям сина» Михайло Івасюк. Моя сестра Лариса (у шлюбі Сабан) здобувала вищу освіту на історико-теоретичному факультеті Львівської консерваторії, там же вчився і Володя. Він доволі часто заходив до нас додому, сідав за піаніно і награвав нові замисли. Я ж узяв у нього автограф і постав у фаворі у всіх однокласниць, і не тільки. Фактично наші сім’ї – Братунів, Івасюків, Трофимуків поєднані певним різновидом тривкої культурної родинної близькості. У нашій родині панував виразний культ філології, а насамперед – Лесі Українки і Маркіяна Шашкевича, напевно, данина реґіональній пам’яті.
У побуті батько – не лише у моїй пам’яті, але і у пізніших спогадах близьких з ним товаришів – був товариською людиною, любив оповісти анеґдот, любив гостре слівце, часто двозначне, любив і умів танцювати, особливо класичні танці (вдома був програвач і багато платівок), любив відвідувати театр і бувати на природі: слухати музику рою бджіл, посвист вітру у верховітті дерев лісу (жартував, що це поклик його поліських ґенів).
Коло пам’ятника Маркіянові Шашкевичу на Личаківському цвинтарі. Зліва направо: невідома, Оксана Трофимук, Степан Трофимук, Петро Гоян, невідома, Роман Кокотайло
Степан Трофимук любив танцювати
Любив фотографувати і друкувати фотознімки. 1954 р. колектив Інституту подарував йому з нагоди захисту дисертації фотоапарат «Зорький». Від того часу в домашньому архіві збереглося багато світлин, на яких зафіксовані унікальні моменти чвертьстолітньої історії львівського кола інтелектуалів й інтелігентів, окремі особистості й події, які вже стали набутком історії. Зокрема він зафотографував не одне «літературне» весілля, за влучним висловом Марії Вальо, яка з цього приводу написала серію дуже цікавих художніх репортажів, подавши унікальну сильветку приватного життя українців Галичини у кінці 50-х – 60-х років ХХ століття (NB: Друга частина матеріалу «Requieskunt in pace»).
Молоді – Богдана і Дмитро Павличко на власному весіллі
Ця його любов до фотографії у родині передається вже у третьому поколінні: наш син, теж Мирослав Трофимук, навіть неодноразово вигравав фотоконкурси (наголошую на цьому, щоб «повне наше тезківство» не вводило людей в оману). Зрештою, не дивно, бо у родині дружини теж були фотографи, десь в Україні залишилися ще давні кліше…
Відомо, що дослідник Степан Трофимук виношував ідею повного опису літературного процесу початку XX ст. на Галичині і Західній Волині, а не лише «революційної» його галузі. Проте епоха кінця 60–70 рр. в Україні не сприяла втіленню такого замислу. Теми затверджувати не хотіли, а коли батько привіз до Києва «дещо прилизану» згідно з «соцреалістичними канонами» готову докторську дисертацію, то чиновники Академії наук відмовилися реєструвати працю, покликаючись на «необхідність редагування тексту». Знаю це дуже добре, бо, за традицією, ми поїхали до Києва удвох у нашій машині і я був присутнім на всіх розмовах у той час. Тоді ж познайомився з його друзями, зокрема з тезком Степаном Крижанівським, керівником його кандидатської дисертації і трохи молодшим Ігорем Дзеверіном, який народився теж 5 листопада. Через певний час мені розповіли, що аспірантами вони з батьком разом накривали стіл для усіх колег по аспірантському гуртожитку.
Поїздка результатів не принесла. Очевидно, вказівка про заборону була однозначною і жорсткою.
А дещо пізніше померла моя мати, ота русява Оксана, яка фіґурує у спогадах Наталі Колесніченко-Братунь. Степан Трофимук не витримав ударів долі (за більш як рік перед тим помер ще й тесть, мій дідусь, батько Оксани, теж Степан; з цього приводу серед знайомих ходив жарт, що мама не дружина, а дочка Степана Трофимука). У січні 1979 р., у віці 56 років батько помер, так і не здійснивши своєї літературознавчої мрії. Добре пам’ятаю, що це сталося за чотири місяці до знайдення у Брюховицькому лісі убитого Володимира Івасюка.
Наталія Колесніченко-Братунь в одному з інтерв’ю про батька, говорячи про цю глибоко трагічну для нас усіх подію, пригадує: «Батько знав, на що він іде. Він був єдиним представником державних структур – головою Спілки письменників – на тому похованні. Дідусь його попереджав, що він залишиться без роботи. Батько сказав, що він повинен іти, бо Івасюк був його другом. Він ішов хоронити друга. Він знав, що залишиться без роботи, але це був не перший його подібний вчинок. До того був журнал “Жовтень”, де вперше було надруковано заборонених авторів – наприклад, Богдана-Ігоря Антонича. Після того було безробіття і та сама ситуація, як і після смерті Володі, коли багато хто боявся подавати руку, а найгірше, була заборона на друк, на інтерв’ю».
Можливо, ця моя глибока зануреність у тогочасне коло батькових знайомих, широке коло львівської інтеліґенції 60–80-х років, куди входили не тільки працівники Інституту суспільних наук, члени Спілки письменників і група активних дописувачів журналу «Жовтень», а й працівники провідних бібліотек Львова, працівники видавництв (один із найближчих, як мені здається, був Іван Сварник-старший, до котрого ми з батьком частенько вчащали до видавництва на Підвальній, а я майже завжди виходив із якоюсь прецікавою книгою, насамперед на історичну тематику), входили також артисти Театру ім. Марії Заньковецької і артисти філармонії, художники, – спонукала мене свого часу, після закінчення навчання в університеті на кафедрі класичної філології, спробувати докваліфікуватися у тому ж Інституті літератури. Проте мене манило дослідження латиномовної галузі давньої української літератури. Виявилося, що там є місце для аспіранта у Відділі давньої літератури. Керівником моєї дисертаційної теми став Олекса Мишанич, зв’язків з яким я не поривав аж до його кончини. У «Хаті», як називалося між своїми приміщення відділу, завжди було людно, і там можна було познайомитися з багатьма цікавими людьми, почути незвичайно цікаві оповіді, новини різного ґатунку – часто «езопівським» криптостилем, довідатися про різні культурні події з інших міст України і навіть з-поза України. Співробітники Інституту сприймали мене як рівного, і це стимулювало до праці. Там я знову, на цей раз – у Києві, познайомився із Соломією Павличко – «Солею», як її всі називали, а також з Оксаною Пахльовською, із Зеновією Франко, Михайлиною Коцюбинською, з Василем Німчуком. Тоді, 1985 р., Олекса Васильович після вченого секретарювання остаточно переніс свої інституційні обов’язки на сферу завідування відділом Давньої літератури. Він мав тісні контакти із Закарпаттям і охоче рекламував мене – свого аспіранта, рекомендуючи своїм колегам і знайомим. Часто заходили знайомі львівські літературознавці й письменники. Мої аспірантські роки були дуже насиченими контактами із талановитими людьми з різних реґіонів.
Під садибою М.Грушевського. Зліва направо: Марія Вальо, невідома, Дмитро Павличко, Оксана Трофимук, невідома
Часто саме до Мишанича, якого у неформальній ситуації називали «Машиничем» за його невтомну активність й ентузіазм, приїжджали добре відомі сьогодні науковці з різних міст усієї України з метою захисту на вченій раді Інституту – як, наприклад, архієпископ професор владика Ігор Ісічéнко (світське ім’я Юрій), та нині вже, на жаль, покійний професор Леонід Ушкалов. Це – мої плюс-мінус ровесники, мої знайомі й найкращі близькі друзі у Харкові, завдяки яким я добре пізнав це чудове місто, його українську атмосферу, чар слобожанського діалекту.
Захистившись, як я вже згадував, у 1990 році, я дістав за якийсь час запрошення до членства в Асоціації україністів. Це були часи емоційного підйому – рік проведення Ланцюга всеукраїнської солідарності, який я відбув 21 січня, напередодні дати мого захисту. А влітку того ж року в червні відбувся Перший конгрес україністів у Києві – з «радянським» розмахом, в Українському домі, який тоді, щоправда, був ще Музеєм Леніна. Нам оплатили проживання у непоганому, як на ті часи, готелі, видали всім латунні нагрудні ідентифікатори (бейджики), виконані у синьо-жовтих тонах, папочки й інші невід’ємні атрибути наукових симпозіумів.
Коли я вийшов у перерві урочистого засідання розім’яти ноги, до мене підійшов енергійний незнайомець, уважно глянув на мій ідентифікатор особи і раптом запитав: «Ти Степанович?» Коли ж почув мою ствердну відповідь, промовив: «А я – Юрій Бача!» – взяв мене попід руку і почав оповідати про знайомство з батьком та про конґрес славістів у Празі 1968 р. Потім попросив зачекати його і рвучким кроком відійшов. Повернувшись, приніс стос ґазет українською мовою. Оповідав про давноминулі події, називаючи різні прізвища. Я запам’ятав тоді лише одне – Зілинський.
Я проглянув пресу увечері в готелі і зрозумів його піднесений настрій. Ми були на конґресі україністів, а вони колись у Празі, де батько жив у готелі «Братислава» (знаю про це, бо батько привіз наліпки-рекламки того готелю, і тоді ж я вперше побачив чехословацькі монети), намагалися запропонувати ідею офіційно запровадити україністику як самостійну дисципліну. На жаль, за логікою тих часів – часів так званої «Празької весни» – ця ідея шансів не мала. Але тепер він був учасником першого Міжнародного конґресу україністів та у самому центрі Києва, через пів року після Ланцюга єдності, у нього повинне було виникнути почуття емоційного піднесення, бо на позір виглядало, що їхня безнадійна справа завершується справедливим тріумфом, а значить вони недаремно переживали репресивне лихоліття.
Вже після мого захисту Інститут суспільних наук АН УРСР реформували у Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, а батьковий відділ літератури, скасований 1975 року, відновили. Дехто з колишніх працівників повернулися до праці у відділі, я ж прийшов на посаду наукового співробітника, як казали, «за стіл» мого батька. Тоді ж відновили й НТШ у Львові і відновили публікації ЗНТШ у краї. Я у дещо іронічному ключі описав ці події на інтернет-порталі «Збруч» у дописі «221 том в інтер’єрі» (23.12.2020).
Як член НТШ, я неодноразово зустрічався і з Миколою Мушинкою, який ex oficiis був учасником різноманітних конференцій і ювілейних святкувань і у Києві, і у Львові.
Святкування чергового ювілею НТШ
У час навчання батька в аспірантурі у Києві з ним разом в Інституті літератури була Ірина Мундяк, а в аспірантурі Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка вчився Михайло Мольнар, які тоді побралися.
Ірина і Михайло. Братислава, 1956 р.
Саме їм належать дві рецензії на батькову монографію «Революційна література Західної України»: журнальна (Мольнар 1958, С. 132 – 136) та ґазетна його першої дружини «Корисне дослідження» (Мундяк, 1957).
Ірина Мундяк-Мольнар і її колега Степан Трофимук на околиці Стопчатова (весілля Дмитра Павличка)
Батькові належать також дві публікації, надруковані у Чехословаччині: Literarne vztahy revolucnych spisovatelov Zapadnej Ukrajiny a Czeskoslovenska (1921–1939) (Трофимук, 1957) та До питання літературних зв’язків революційних письменників Західної України і Чехословаччини (1921–1939) (Трофимук, 1959).
І на завершення. Після батькової кончини я у контемплятивному настрої пригадав собі нашу розмову з тих часів, коли я був у класі другому-третьому. Мене захоплювало вивчати німецьку мову в нашій школі, яка має двохсотлітню традицію і завжди вважалася елітарною, бо свого часу там вчилися Маркіян Шашкевич, Станіслав Лем і ще маса відомих у різноманітних галузях вчених, які не лише вчилися, але потім ще й учителювали там, поєднуючи працю з викладанням в університеті.
Отож ми ішли коло нашого будинку, розмовляючи про те і про се, аж раптом я випалив: Тат, я хочу добре вивчити німецьку, як рідну, а потім забути українську, щоби зрозуміти, як німці її чують… Батько аж зупинився від несподіванки і промовив: Сину, забути рідну мову неможливо…
Незабутня наука.
05.11.2023