ПРЕАМБУЛА. Свого часу я вже писав про репресії проти НТШ зі сторони чи то совєтскої (радянської?) чи то російської (зачєм два названія?) окупаційної влади на початку Першої світової війни (1914 р.) і про аналогічну поведінку загарбників 1939 року.
У чому ж справа? Напочатку спілка письменників і поетів, згодом науковців різних галузей знань, які навчилися виживати у складних умовах військових протистоянь і вперто — вперто і послідовно — займалися науковою працею, видавничою діяльністю (публікували результати своїх досліджень)... була одним із головних ворогів отої “нової” влади...
Проте Наукове товариство імені Тараса Шевченка завжди було і є національною академією наук українців. Науковою інституцією, в полі наукових інтересів якої завжди були проблеми саме української культури й історії. А дослідження велися з позицій загальносвітового наукового досвіду.
Зрештою, закордонними членами НТШ були Альберт Айнштайн, Александер Брюкнер, Ян Бодуен де Куртене, Давид Гільберт, Альфред Єнсен, Раймунд Кайндль, Фелікс Кляйн, Андре Мазон, Томаш Масарик, Любор Нідерле, Макс Планк, Олексій Шахматов, Ватрослав Ягич.
Менше з тим, що декілька нобелів лишилися тою “світовою спільнотою” непоміченими... Чи приписаними іншим виконавцям.
Якщо коротко, то від кінця 19 століття (1892), до 39-го року 20-го століття загалом опубліковано 155 томів Записок НТШ (ЗНТШ). Наступні 50 томів публікувалися у США.
221 том — офіційно CCXXI — це перший том, який знову був опублікований в Україні, у Львові упродовж 1990–91 року.
Символічно, що цей “новий-старий”, але знову “перший” том був саме філологічним. Після того опубліковано ще п’ятдесят томів з різних галузей знань. На разі маємо їх 271.
ПЕРЕДІСТОРІЯ. Топографія й атмосфера.
Бувають такі збіги у персональній історії.
Чарнецького (Радянська, тепер Винниченка): будинок 26 (зліва) і 24. На рівні партеру (першого поверху) видно обидва під’їзди 26 будинку, правіше двері книгарні НТШ і головний вхід до будинку 24. Вентиляційного виходу бомбосховища і клумби перед будинком ще нема.
Наприклад, виростати у колишньому будинку Наукового товариства імені Шевченка, грати у футбол з ровесниками у мурованому просторі квадрату внутрішнього двору старого австрійського будинку, а коли надоїдало, або коли вже вечорове сонце ген аж так заганялося у далечінь західного набурмосено-фіолетового неба Львова, що й м’яча на цегляному брукові видно не було, вириватися через асфальтовану дорогу, яка вигиналася у двох вимірах довершеним знаком питання від полтв’яної низини центру до високості Високого замку і через буяння квітів на прибудинковій меґа-клумбі із квазі-бароковими округлими боками, яка, власне, й відділяла сам будинок від тієї асфальтованої дороги, – до другого боку передбудинкової площини, до власне “трофєйки”.
Вигляд будинку часів нашого дитинства. Зліва скраю — під’їзд будинку 28, далі два під’їзди будинку 26 і справа краєчок брами – головний вхід до будинку 24. Перед будинком 26 вище сходів до “трофейки” на середньому плані фотографії – квадрат вентиляційного виходу бомбосховища. Замість дверей книгарні НТШ — вікно зліва від стику двох будинків. Проглядається клумба перед будинками. Чотири вікна зліва від брами — бібліотека.
“Трофейка” — то просто дві квадратові площадки поряд, покриті перемеленими підлітковими стопами залишками цегляної жорстви брудно-теракотового кольору на валах над середньовічним міщанським центром. “Трофейка” волею історії стала ще й стелею бомбосховища цього мікрорайону — спадку СССР від старої бабці “Австриї”, а також — “желєзного місця уєдінєнія” не лише мешканців підліткового віку цього будинку.
Які ж то були часи з приторно-солодким дешевим есересерівським присмаком!
Тепер усе трохи інакше: “трофейка” розпростерлася добре технічно обладнаною зоною активного і пасивного відпочинку – “перспективою” перед Меморіалом Небесної сотні, звідки відкривається містична панорама Львова.
Панорама Львова з сучасного монумента Героям Небесної сотні.
Достоту як із вікон нашої квартири. Лише наші вікна завжди дивилися “на захід” (буквально), а з меморіалу бачимо південь...
Панорама з вікон будинків НТШ. За домініканським собором на горизонті видно підйомні крани будови кінотеатру “Мир”.
Наприклад, мати змогу читати у домашній бібліотеці п’ятитомове видання творів Тараса Шевченка, яке називали дивним словом “нередаговане” (Друковано з книжки: “На спомин 50-х роковин смерти Тараса Шевченка” Москва 1912, Українська накладня, Львів–Ляйпціґ: Коломия. Галицька накладня. Wennipeg Man. Ukrainian publishing), подароване свого часу моїй матері сусідом по будинку, про якого казали “секретар НТШ”.
Наприклад, ходити до школи навпроти нашого будинку, яку чомусь з ноткою незрозумілої іронії, але зі ствердним притиском називали “цісарсько-королівською”...
А повертаючись додому разом з Максимом Нудьгою, заходити до будинку вулиці Радянської №24, де між партером і першим поверхом були двері до бібліотеки.
Я б і не довідався і не знав би, що означає оте його прізвище (а був він просто “максік”-ом), якби його прізвище — Нудьга — не було показово здрібненим так, що перша буква стала зменшеною, адже-бо у радянських ґазетах воно зависло тоді слоґаном чи то мемом: “Геть нудьгу з академічних установ!” – ідея, яка абзацом нижче утверджувалася статейкою під густим сіро-коричневим соціалістичним гаслом “за соціалістичну і пролетарську культуру. Ні — буржуазній гнилизні!” Римувалося!
Ні, не так: ті двері — двері до бібліотеки — тоді були зачиненими. Закритими. Замкненими. До бібліотеки заходилося через двір, східками на балкончик, а з балкона через квадратне приміщення, де стояли стелажі з бібліографічними катлогами-шухлядками (от, вража підсвідомість, – то були таки не КАТ-ЛОГИ, а справжні каталоги!) і через приміщення з книгами у вільному доступі, і ще через приміщення, де була “ляда”, за якою — бібліотекарі, – можна було потрапити “туди”.
“Там” був “стіл Франка” (лапкування тут цілком зайве, але чомусь саме так про нього завжди писали) і ще багато столів, за якими сиділи різні люди і коло яких були теж шафи з книжками.
Ті книжки були не потрібними. Ні, – не непотрібними. Просто — книгами.
Якщо ж якась книжка була потрібна, то треба було звернутися до бібліотекаря, сказати, яка саме потрібна, а краще — дати записку на папері. Тоді бібліотекар зникав на якийсь час, часом надовго; а як повертався, то завжди з “потрібною” книжкою. Протягом того часу треба було поводитися пристойно і “бути тихо” (що вдавалося дуже складно, особливо коли нас із Максимом було двоє).
Іноді там висіла густа тиша, яка густо тужавіла від поскрипування крісел, шурхоту ручок по паперових аркушах, неголосного покашлювання. Вона упродовж години-двох в’язко перетікала у м’який сутінок, з яким вже не мав сили боротися ясен світ за вікном, і тоді хтось вмикав настільну лампу, а хтось повільно підводився і повагом неквапливо йшов до вмикача.
Світло вмить убивало тишу. Хтось кидав слово, друге, його подачу спроквола підхоплювали інші. Кімната-читальня перетворювалася у говорильню. І тоді ставало найцікавіше.
Але проте про це потім, пізніше... То інша тема.
ІСТОРІЯ. Крадіжка не ідей, а книг.
Досі маю ті примірники у своїй бібліотеці. Не всі: фолькльористичні віддав сестрі, собі залишив літературознавчі.
То було так. Якогось суботнього дня, коли ми з татом “вбивали час”, гуляючи у подвір’ї будинку і коло нього і чекаючи на маму, яка мала прийти зі школи, де була вчителькою, щоби вибратися на якийсь “дальший шпацер” Львовом (тато зазвичай вів балачки зі своїми колєґами, а я вів копані баталії зі своїми — цілком пристойне для чоловіків заняття, коли вони зайняті очікуванням жінок), – тато раптом підійшов до нашої компанії і притишеним голосом з дуже серйозними нотками промовив: “Хлопці, там-о коло тамтого підїзду, де стоїть вантажна машина, валяються книжки. Ви собі так, ніби нічого, підійдіть туди, і як побачите, що якась з тих книжок ціла, то так непомітно – але таки непомітно! – візьміть її і принесіть сюди, до нашого під’їзду".
Річ ясна, що нам два рази казати не треба було.
Хтось вийняв м’яча, і ми короткими перебіжками, перекидаючись ним, рушили до масивної дерев’яної брами сусіднього під’їзду.
Парадна брама НТШ, вхід до будинку 24. Вгорі видно балкон.
Перед нею стояла вантажна машина, а довкола валялися книжки. Вони падали згори, з балкону. Двоє чоловіків виносили грубі томи і скидали їх додолу. Декотрі потрапляли до “ґари” вантажівки, декотрі пролітали мимо або вдарялися об борти машини і розліталися на частини. “Рабочі” не звертали жодної уваги ані на нас, ані на книги, ані на окремі сторінки, які валялися навсібіч.
Ми вибирали цілі фоліанти, запихали їх під поли наших пальтечок, хоча то було складно з огляду на нашу комплекцію, і дріботіли тротуаром до нашого під’їзду у кінці будинку (безпосередньо сусідній, той, нині ближчий до 24-го номера, тоді був надійно замкненим – там був міні-гараж).
Якихось метрів тридцять? Пірнали за металеві двері і, поклавши примірники на долівку, неквапливо прямували знову до машини.
У тому під’їзді того будинку жила ще художниця Ярослава Музика. Її картину купила мама татові на день народження — карпатський пейзаж. Ми з мамою ту картину купували разом, вибравши з-поміж інших, які художниця виставила посеред малюсінької кімнати-квартири, яка була добре що на партері, а не в сутеринах.
Фоліанти, які ми понаносили під склепіння під’їзду, були примірниками Записок НТШ з різних років. Казали, що вони були розставлені на полицях десь у коридорі на четвертому (по совєтски), тобто третьому поверсі будинку. А перед якимось черговим “червоним днем” вирішено було очистити коридор, щоб не захаращувати проходу – напевно, з протипожежних міркувань.
Ми ж, уже вирісши, якось сиділи у скверику перед будинком і пили пиво, слухаючи рок-музику з динаміка магнітофона, виставленого з вікна першого поверху. Сонце гаряче сліпило очі, пивні пляшки невблаганно порожніли, аж раптом хтось промовив: “Трофа, а ти пам’ятаєш, як ми колись тут крали книжки? Та ти потім позабирав їх додому! То давай, бєрі тару, докинь дєнєг і принеси ще пива!”
Я повернувся з повною торбою. Хлопці розібрали пляшки і, смачно цмокаючи, мурмотіли: “Як то добре колись “вчасно вкрасти”...
Потім ми, збратані колишнім злочином (який з перспективи втеклого часу вже ставав революційним подвигом), дружно пішли через дорогу до Святого саду слухати рок-музику у виконанні Супер-вуйків, яка єдино могла засимволізувати нашу “бунтарську” позицію стосовно СССР. Срав пес!
ПОСТІСТОР.ІЯ.
Пройшли часи. Я закінчив навчання в аспірантурі у Києві, в Інституті літератури, захистив дисертацію і потрапив до ново-відновленого відділу української літератури, де свого часу працював батько.
Ідеться про відділ Літератури Інституту суспільних наук АН УРСР, “знешкоджений” вперше совєтською владою 1972 (здається) року, а вдруге — упродовж кінця 1990-х, початку 2000-х. Тоді, того часу, упродовж фантастичної епохи “диких ДЕВ’ЯНОСТИХ”, багато чого було успішно знешкодженим.
Отож, після аспірантури і захисту дисертації я прийшов на місце праці, що називається, “за батьковий стіл” (хоча батько уже давно був покійним: його похорон відбувся за місяців три до похорону Володимира Івасюка).
Атмосфера складалася, як гадалося, незле: ще не було навіть референдуму 1991 року, у повітрі, як смоґ від старих совєцких машин, висіло сподівання якогось оновлення, новизни. Тим більш, що у Львові відновили НТШ і почалися розмови про видання Записок (НТШ) “у краї”.
Тут треба розуміти настрої 1989 року.
Мені було навіть дуже дивно тоді, адже мої покійні батьки ніколи не мали змоги співпраці з НТШ. Щоправда, дід мав контакти через свого брата Петра Миляновського: той мешкав у Львові, мав широке коло знайомств в українській громаді, був співпрацівником Івана Тиктора. Мама упродовж німецької окупації мешкала теж у Петра, вчилася у ґімназії, проте не знаю, яка ситуація була з НТШ у Львові упродовж першої половини сорокових. Тато ж потрапив у Львів десь 1945 р.
А виходило, що волею історичної долі я опинився у епіцентрі подій нових-новітніх! Далебі, бо моя стаття про Марціала була опублікованою в історичному 221 томі Записок! Але не тільки.
Я тоді мав добрі усталені контакти з працівниками львівських копіювальних центрів, адже багато латиномовних текстів збереглося саме у Львові. Я ж щомісяця плюс-мінус на тиждень виїздив з Києва з аспірантури до Львова до сім’ї. Отож, кращої кандидатури для науковців у Києві для “зв’язкового” було і не знайти.
Коли ж мова зайшла про ілюстративну частину 221 тому ЗНТШ, я, звичайно, радо погодився реалізувати це замовлення.
Тоді були доволі цікаві, інші часи: це нині мова насамперед іде про гроші. Тоді ж люди нехтували матеріальною вигодою (та і яка вона була, та вигода...) Пройде ще рік-два, і у гастрономах на полицях стоятимуть лише кілометри трилітрових слоїків із гнилими помідорами, а рубль падатиме у ціні навіть не щодня, а щогодини.
Отож, знайомий, у якого я перед тим копіював тексти Станіслава Оріховського (готувалося видання перекладів його творів), виготовив/адаптував для видавництва увесь обсяг візуальної інформації, який планувалося опублікувати кількома вшитими зошитами у томі.
Усі картинки перед тим були зголошені авторами статей з докладними бібліографічними покликами. Ми узгодили склад матеріалу; зайнялися тим разом із працівниками бібліотеки саме з отої кімнати, де колись для мене “була ляда і бібліотекарі”. Насправді це були одні із найкваліфікованіших працівників Львівської академічної бібліотеки НАН України імені Василя Стефаника, які “із зав’язаними очима” “навпомацки” могли знайти ту чи іншу книгу на ще австрійського покрою стелажах у сховищах бібліотеки. За австрійськими-таки, а згодом — ще й “запольськими” каталогами.
Адекватними їм фахівцями у бібліотекарській справі в Україні, яких я пізнав у своєму житті, були лише знавці бібліотеки Львівського університету та ще Бібліотеки Вернадського.
Кому пощасливилося бути у тому класично університетському європейському приміщенні на вулиці Драгоманова у Львові, добре пам’ятає старі теки-фоліанти з рукописними написами латинкою-антиквою і ґотиком, іноді кирилицею (залежно від мови книги, епохи й чергової окупації) і цифровими маркуваннями. Акуратно зав’язані шнуром і поміщені на своє місце. Треба з’їсти “пуд солі”, щоби перебрати пальчиками й очима не раз і не одну сотню папок, щоби запам’ятати порядок їхнього шикування і вміст кожної папки зокрема. Щоби могти упродовж певного часу спокійно і впевнено винести замовлений матеріал читачеві, а ще й порадити імовірно корисні для дослідника одиниці зберігання з паралельних і суміжних тек і тем.
Цілий окремий і таємний світ — для втаємничених. І захоплюючий для заанґажованих неотериків.
Отож, я зібрав цілий стос унікальних бібліотечних артефактів від 17-го до поч. 20-го століття з різних відділів бібліотек, запакував їх у торбу на шлейці (валізок на колесах тоді в Україні ще не було, а наплечники — рюкзаки, з-німецька, — теж ще не були у моді), та й повіз розбито-деренчливим аж до дзвінкості (“у зубах крутило”, коли їхав) громадським транспортом до мого колеги, знавця і “оператора” (обслуговувальника) “Ери” — копіювального апарата, предтечі ксероксів і такого тощо.
Нині думаю про те, що мені і на гадку не спадало у далекім 1990 році. Якби я зібрав оту літературу, що її перед двома з половиною десятками років до того викидали не дуже сумлінні “роботяги” на вантажівку з балкона колишнього НТШ, та й вивіз би ці томи “за бугор” і спробував продати, то, швидше всього, нічого не вторгував би.
Це була наукова спадщина НТШ, зафіксована у бібліотеках на Заході упродовж діяльності цієї організації. А для української діаспори — теж нічого нового: вони мали ці видання у своїх книгозбірнях, а саме Наукове товариство з централею у Ню-Йорку успішно функціонувало упродовж отого діаспорного півстоліття.
Для пересічного читача у Європі — нічого взагалі, адже європейці неслов’янського походження переважно не вміли і не вміють читати кириличних текстів.
А якби я украв ті стародруки і видання 16 — поч. 19 ст., з якими їхав розбитим торохким тролейбусом 1990 року до знайомого копіїста, та вивіз їх “праз мяжу”, то явно повернувся б до України на власному авто (мрія кожного середньоєвропейського постсовка, навіть польського: “telewizor, meble, mały Fiat – oto marzeń szczyt…” (Perfekt)), а, може, зміг би купити за кордоном навіть власну, бодай малу “кавалєрку”, але квартиру.
ПОСТ.РЕАЛЬНІСТЬ.
До речі, приблизно за рік, 1 грудня 1991-го, я зранку проголосував за незалежність, а ввечері сів у поїзд і поїхав світ за очі — до Відня, на бібліотечну стипендію. Це, зрештою, – перший виїзд через західний кордон, перше знайомство з Віднем – тема окремої оповідки.
Але! Вперше у житті я тридцятирічним (вірніше, тридцятиоднорічним) переїжджав кордон СССР.
Зрештою, для мене переїжджати кордон як такий новиною не було: я у авто разом із батьками не раз перетинав і Збруч, й інші ріки-кордони етнографічних територій України, бував зі своєю сім’єю і у трьох прибалтійських республіках, і у Білорусі.
Якщо так уже зовсім по секрету, то одного разу на Волині ми поверталися з весілля якогось родича татовою битком набитою “Побєдою” і ненароком переїхали кордон з Польщею... Тато був цілком тверезим, і нічого не сталося. Пам’ятаю, що поліський ґрунт був м’яким, “Побєда” натужно скрипіла всіма шестернями і утробно завивала на тому м’якому піщано-торф’яному ґрунті, але ми потрафили добратися до наших родичів у найближчому поселенні з українського боку.
А після референдуму я “вперше у спальному вагоні” переїжджав кордон СССР/УРСР — “отой самий”.
На кордоні до нас зайшла, за класифікацією І.М., “муляр-КаДеБе-ла” у формі прикор-донниці СССР, поглянула на наш багаж, помітила мою чорну торбу східнонімецького виробництва з червоним паском, який я примоцував до тієї торби, і зажадала: “Чьи это вещи? Аткрой!”
Вперше у своєму житті, перетинаючи незнаний природній бар’єр, я судомно ковтнув повітря і розчахнув блискавку німецької дедеерівської торби.
КаДеБе-ла глибоко професійним жестом запустила до моєї торби п’ятірню, якось не зовсім професійно мацнула там направо-наліво (а стінки торби були нетвердими, то й видно було усе як... ні, не на долоні, а як під простирадлом), розгублено поглянула на нас трійко (зазвичай у спальному шляфваґені їдуть двоє, але “студентов” було саме троє) у дверях купе і промовила здавленим прихриплим тоном: “Там что, кнігі??!" — виказуючи пораженчеську позицію через невдалий оргазмтріумф.
АГАА! – радісним фальцетом повідомив я, і наступні десять хвилин трепетав внутрішньо усім єством [тобто, кайфував], бо зрозумів, що їй не вдалося, адже підхід був фальшивим. Не та психологія!
Відтоді (від тієї першої спроби) службовці аналогічних служб стали для мене чинним предметом і об’єктом з “дерки лаха”... і водночас втратили в моїх очах джеймсбондівські риси. Навсєґда.
І лише я один знав, що везу, крім 221-го тому НТШ зі своєю статтею, до Відня ще й журнальчик, чи то пак брошурку, де надруковано мій переклад на українську латиномовного тексту Конституції Пилипа Орлика 1710 року. Оце був вартий перевезення вантаж! А довкола стояли мої товариші, сяючі очі котрих переконували мене у тому, що я маю високу рацію у своїх героїчних мріях та сатисфакціях.
Переїхали. Під розмірений стукіт коліс побачив колючі дротяні заслони у центрі Європи, гострі ножі сливе концтабірних прожекторних променів, безлюдний терен, неначе після битв Першої світової. І все оте під рівний флєґматично-повільний стукіт коліс на прогалинах рейок.
А друзі з сяючими очима і усміхненими обличчями радісно повідомили мені, що я “всіх порятував”!
Гей, не дивуйте добрії люде! — чи ж бува така наснага: декілька годин тому ми проголосували за нашу незалежність, а тепер я переїхав кордон того СССР і вивіз свої статті і свій переклад Конституції Орлика, яких не знайшла КаДеБе-ла, а всі довкола вже стверджують, що я всіх порятував? Хлопці, тут щось не те. Хлопці, я піду в тамбур на перекур. Провітрю голову.
Вони пішли зі мною. Теж провітрювати голови, бо емоції “аж зашкалювали”.
Але коли вона взяла ТВОЮ! Оце була удача! Ми здогадувалися, що ти нічого не маєш. Так і вийшло. Але не сумуй. Ми з тобою. Ми тебе підтримаємо у Відні, скільки треба буде. Завжди. Тим більше, що ти знаєш німецьку. Ти не переживай. Ми все компенсуємо так чи інакше, там чи вдома...
Ну, ви вже зрозуміли, що всі вони везли спиртне. Думали, що то як на наших кордонах: провіз і продав... Гроші придбав.
Zwar aber nee! Австрійці як стій хотіли серифікати, позначення інґредієнтів, міцності. Добре, нехай це шнапс Вашого власного виробництва. Українського. А які ґатунки води ви використовуєте, який спирт, які барвники, яку кількість...
Після таких розпитувань (а зазвичай посередниками у тих розмовах, знаючи непогано німецьку, було нас — декілька філологів) наші колєґи зі Львова втрачали бажання займатися комерцією. Щоби добро не пропадало, застосовували за призначенням.
А я пішов до бібліотеки у центрі Відня. Nationalbibliotek — колишній імператорський палац. Півкругла підкова, за якою чи перед якою хлоп на коні, як наш Данило. Там, у тій бібліотеці, був Augustinersaal — відділ рукописів, святая святих, мовлячи церковнослов’янщиною, кожної бібліотеки. На вході я замельдувався і віддав до рук кустоша у 221 том ЗНТШ і свої тоненькі опуси з текстами Конституції 1710 р. Вони ґречно подякували за дар, виписали квитанцію з подякою і ствердили, що передадуть публікації до іншого відділу — до відділу кириличних друків. У той момент я не до кінця був упевненим, чи мене не “лоханули” (я вийду з приміщення, а вони, як зазвичай “наші”, викинуть геть усю цю макулатуру), проте мій вираз обличчя був, очевидно, дуже промовистим. Серйозний завідувач відділу рукописів розгорнув одне з видань, зробив вигляд, що читає сторінку, другу, тоді радісно поглянув на мене і проголосив: “Ви ж напевне говорите німецькою, як я розумію?! Так, ми маємо проблему – ми не читаємо кирилицею. Так, якщо Вам потрібно донести до нас якусь інформацію, краще застосувати транслітерацію. Я Вас запевняю, що передам Ваш дар нашій бібліотеці до відділу кириличних друків. Сердечно дякуємо”.
Отож.Розплата. Вся отта справа — копіювання зображень для 221-го тому НТШ мало закоштувати “жідкій рубль”, тобто одиницю посткомуністичної валюти, яка не піддавалася жодній девальвації, — пляшку горілки. Доки чоловік робив свою справу і розглядав, копії яких саме обкладинок книг, сторінок старих рукописів, ілюстрації до яких друків він виготовляє, він уже патрітично вирішив, що зробить замовлення безоплатно, про що мені сумлінно і зголосив.
Проте я привіз зі собою оплату, а що вона не могла бути конвертованою ні у що інше, крім його чи/евентуально наших шлунків, ми на тому й порішили, тим більш, що у тій напівпідвальній “каптьорці”, де стояла “Ера”, під стелею малих квадратних віконечок із грубого скла не було взагалі, а наші “шинельки” давали нам прекрасну можливість через пару годин зрозуміти, що відчували “ґєрманци під сталінґрадом в 43-єм”.
Після тої першої статті про вплив творчої спадщини Марціала на розвиток української культури були ще й інші. Ці публікації дуже прислужилася мені ще й при захисті моєї докторської дисертації 2016 року, адже статті у Записках безтерміново вважалися “фаховими” публікаціями, а кандидатську я захистив ще до відновлення НТШ, 22 січня 1990 року.
Символічно, що цей “новий-старий”, але знову “перший” том був саме філологічним. Після того опубліковано ще п’ятдесят томів з різних галузей знань. На разі маємо їх 271 (272-й повинен був вийти друком 2019 р., – на разі “в роботі”...)
Нині іноді увечері при чарці доброго вина пригадую усе тоте описане з різними дрібними реалістичними деталями. Воно діялося не так давно – упродовж 70-80-х. Дивні часи, період “развітого соціалізма”. Проте щось ставалося тоді невстережне, як мимолітна іскра, але вже геть з іншої епохи.
Внуків ще не маю, дружина поблажливо робить серйозно-урочисту міну, син, слухаючи, прискалює лукаво то одне, то друге око. Дражнять мене. Бо й самі заанґажовані у містичну реальність, яка називається ментальністю та історією ідей.
23.12.2020