(Sehenswürdigkeitswahrzeichen)
Можливо, наше місто, забігане і зібгане у круговерті щоденності, навіть не помітило цих двох днів. Все як завжди у нашому Львові: нині палить спека і спрага, завтра цідиться цілий день надоїдливий дощ, і переслідує перманентне відчуття відсутності гостробажаної парасольки, яке навіває думки про гостру необхідність даху і навіть даху у лапках.
Проте якась частинка отого нашого Львова (як сказав би Василь Стус – щопта) – зібралася воєдино. Спочатку у центрі «на Підвальній», потім потекла пішо до Оперного театру. Зібралася кількома поколіннями, які об’єднує свідомість причетності до спільної довгої історії тривалістю два століття.
Свідомість, що нинішній день логічно і невідворотно випливає з дня учорашнього, а продовжується днем прийдешнім. І все це відбувається згідно з тривалою і майже незмінною Галицькою традицією НАШОЇ Львівської школи. Від цісарсько-королівської Другої гімназії до Школи № 8.
Уявіть собі: 200-літня ТРАДИЦІЯ у нашій «нечесаній і нестриженій (давного давніше!)» УКРАЇНІ!
Хтось може з’іронізувати: «ну ви, чуваки, ну, й вигадали!» Мовляв, ми усі ходили до школи, – школи є різні: є Четверта, є Перша, є Двадцять восьма і Шістдесят дев’ята… Що ото ви собі втовкмачили до голови?
Відповідь дуже проста. Навпроти приміщення (тут своя історія – про це далі) школи довкола височіє багато будинків. Десять років тому на 190-річний ювілей ми зібралися були докупочки з одного будинку, тепер Винниченка, 26. Щоби зробити знимку, знадобився ширококутний об’єктив. Колишні учні стали вчителями у рідній школі (а таких багато з кожного повоєнного покоління), поруч згрупувалися діди, батьки, діти, онуки і правнуки.
Ми знаємо своє і часами живемо тим своїм. Це стосується не тільки ювілейних років. Почуття причетності виникає поміж людьми різного походження і соціального статусу у кожному окремому класі кожної окремої школи. З часами затирається: з плином життя це почуття змінюється, особливо якщо людина міняє кардинально спосіб життя, заняття, працю і місце праці, місце проживання; виїжджаючи за кордон, міняє державну мову й адаптується до нових культурних умов не лише за межами власної держави…
А проте мої однокласники, колишні випускники цієї НАШОЇ першої alma mater (де ми й формувалися як особистості) з’їхалися «з цілого світу». Щоб знову пережити дитинство і молодість, відчути оте відчуття (даруйте за тавтологію) спільноти і спільності. Уподобань, світобачення, самоусвідомлення і знову-таки причетності.
Про цю причетність і про саму цю самосвідомість можна писати окрему повість. Вона починається із заснування Школи 200 років тому, а пізніше потрапляє, залежно від родинних, сімейних, дружніх та іншого роду зв’язків у ситуацію перехідних і перманентних змін держав, суспільних укладів, норм співжиття і – навпаки (vice versa) – норм виживання, до…
Власне кажучи, про оце ДО (з трьома крапочками – багато-точієм) й ішлося на одному із найцікавіших, як на мене, заходів у процесі святкування ювілею НАШОЇ школи.
Про оцей початок історичної музичної ґами, на основі котрої (чи якої?) кожен із нас – випускників – веде потім свою особисту мистецьку тему свого життя.
Вже й не пам’ятаю, чи упродовж обговорення на самій презентації, чи упродовж спогадів, які їй передували, прозвучала думка: «Україна жива, доки ми живемо». А в скроні вдарив спогад про статтю Андрія Квятковського «Кредо чи мантра»?
І пригадав, як десять років тому ми по-дітвацьки, зібравшись у своєму шкільному класі, давали обітницю дожити до 200-річчя… нашої школи.
А було нам тоді плюс-мінус по 48 літ. Цього разу, нинішнього року, ніхто вже про це не говорив. І я собі подумав, що інколи дорослішання таки поєднується і з мудрістю. Раніше чи пізніше приходить «сиве розуміння», що не важливо навіть, що (скільки грошей) і хто (академік, педагог, «поет» чи «просто») і чим («цілим чоловіком», чи так собі?) ти є в оцьому житті.
Бодай задовільне виконання своїх біологічних, і етичних, і громадянських щоденних обов’язків, щоденне самонавчання – semper tiro! – і научання дітей і внуків, таки утримує живим і діяльним наш світ – внутрішній і довколишній, утверджує його на цій території різних європейських націй. Різноманітних своєрідними своїми культурами і єдиних світоглядно.
Мені сподобалися дні святкування 200-річчя моєї школи. Обидва. І стилістично витриманий на урочистій ноті перший день, який почався з Гімну України, а завершився Гімном Євросоюзу – «Одою до радості». І другий, який почався подячною літурґією а завершився мудрими спогадами і презентацією-обговоренням нової книги.
Книга знакова не лише для нас – випускників Школи № 8. Автор і упорядник – нинішній директор Михайло Ерстенюк, історик за освітою. Прізвище-метафора, бо erste по німецьки означає «перший». Назва книги: «Від цісарсько-королівської другої гімназії до восьмої школи. 1818-2018. Період перший австрійський. 1818 – 1918».
Видання з нагоди 200-ліття школи фінансово підтримав дипломований інженер Сепп Шрайнер (Sepp Schreiner), директор «Ґербергаус Культурпродукціонен» (Gerberhaus Kulturproduktionen).
Книга містить присвяту «Покійним і живим учителям, випускникам і учням».
У двох частинах автор-упорядник подає зі скрупульозністю фахового історика на документальному матеріалі архівних рукописних (наголошу: розшифрованих із латино-, німецько- (писаних ґотиком) і польськомовних) документів, а також друкованих джерел німецькою, польською та українською мовами (список літератури містить 452 позиції) огляд й аналіз подій, пов’язаних із заснуванням й функціонуванням школи за сотню літ.
В авторській передмові мотивовано дату заснування школи, подано періодизацію історії освітнього закладу і докладний опис його заснування та розвитку, історії будівлі, дані про учительсько-викладацький персонал, про учнівський колектив, про навчально-виховний процес, про умови проведення і зміст іспитів, - загалом шість розділів. Сьомий – під назвою «Премії, стипендії і фонди» – присвячено фінансовому аспектові функціонування школи за сто літ.
Сукупно ця інформація викладена на 360-ти сторінках.
Друга частина (С. 361–740) містить організований в алфавітному порядку перелік прізвищ учнів за 1818–1918 роки. Список структурований за схемою: прізвище; ім’я учня; місце народження; роки і класи навчання.
Скептичний читач цієї «рецензії у контексті» може з іронією перепитати, чи ж потрібно тратити час, зусилля, і папір, щоби подати перелік імен учнів одної окремо взятої школи упродовж сотні років. Адже можна було б зайнятися і нагальнішими для нашого часу справами.
Атож! Проте з цих списків виразно видно широкий ареал походження учнів. Окреслюється територія, яка була охоплена освітніми і виховними програмами. А це не лише територія сучасних областей Галичини: трапляються назви міст сучасних Італії, Німеччини, Польщі, Угорщини, Хорватії (які ще країни я забув вписати!?), Східної України, зокрема, Києва та Одеси, Криму (Гелленджик), а також США (Нью-Йорк, Ґалвестон, (Техас) ), а навіть трапляються назви цілком екзотичних міст на кшталт «Москва».
Один приклад. Шашкевичів у Восьмій школі, перепрошую, у Другій цісарсько-королівській гімназії вчилося, за даними книги Михайла Ерстенюка – восьмеро! Маркіян з Підлисся упродовж 1824-1825 р., а Володимир з Деревні – упродовж 1852 – 1858 р.
Другий приклад. Яків Головацький вчився у Школі у 1828 – 1832 р. А той «третій приклад» просто треба пошукати у списках вчителів-професорів, або й учнів Цісарсько-королівської другої гімназії, або й самої 8 Школи.
Другою цікавинкою цієї книги є публікація факсимільних джерел. Тут ми «в розсипі» упродовж книги знайдемо світлини випускників Школи у польових мундирах, з текстами листів до друзів і співробітників з різноманітних військових полів Першої Світової війни, де вони намагалися відстоювати Незалежність України.
Повторюся, книга, про яку веду тут оповідь, стосується відносно «спокійного», а – головно – врівноваженого ще періоду політичної історії, – єдиним виламом поза рамки «нормальності» в часових межах дослідження можна вважати хіба що згадану Першу Світову війну.
Допитливий читач знайде у Вікіпедії невеликий перелік імен особистостей, які творили колектив Школи. Тут я поведу мову не про учнів (які пізніше могли стати і вчителями), а саме про тих, які насамперед були вчителями, – а, як тоді прийнято було говорити – «професорами».
Отож (і тут: дивися «параграф перший» – про учнів школи): Яків Головацький, Омелян Огоновський, Михайло Тершаковець, Михайло Устиянович, Василь Щурат…
З минулого: коли ми дітиськами з Максимом Нудьгою (дарма, що старшим від мене на парочку років сином Григорія Нудьги) поверталися зі школи – ні, не додому, – а до бібліотеки НТШ, яка тоді й тепер є Відділом україніки Бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, до своїх батьків, які там працювали і котрі надавали перевагу читальному залові бібліотеки перед приміщенням Відділу літератури Інституту суспільних наук АН УРСР, то часто зустрічалися там зі Степаном Щуратом. Часами він нас зауважував, – коли дуже «голосними були», часами – ні. Побіжні розмови з ним виникали час від часу, а якогось дня раптом на шкільному вечорі ми довідалися про те, хто ж отой чоловік і який має стосунок до школи.
А пізніше я ще й знайшов у домашній бібліотеці томик із прізвищем Щуратів – Василя і Степана, де було й батькове прізвище як автора передмови, а ще пізніше і батькові статті про них. Це переводило історичну реальність у вимір безпосереднього буття.
Читаючи із захопленням книги мого улюбленого письменника-фантаста Станіслава Лєма, спочатку у перекладах українською, а пізніше в оригіналі, – виявив раптом, що він учився у тій же Школі. І спілкування з ним через його твори перетворилося у приязну бесіду приятелів різного віку.
Ми знали про все це. Якщо ж не знали, то, можливо, здогадувалися, бо у школі час від часу згадувалося про минуле, кружляли розмови. Ясна річ, що існували внутрішні, не завжди підтверджені перекази і стійкі міфи.
Тепер же ця «фабулярна аура» Восьмої Школи одержала тверду документальну основу. І хоча присмак загадковості місцевої шкільної міфології був (принаймні для учнів старших класів) значно солодшим за наукове трактування і об’єктивне висвітлення її історії, завжди ліпше знати правду. Цей фундамент значно тривкіший. І будувати на такому фундаменті власну самосвідомість значно легше.
Лишень переглянувши на презентації книгу, я одразу вирішив запропонувати надіслати примірник у подарунок президентові України. Як ще один арґумент до моєї статті, написаної у січні цього року – «Двадцять вдруге про двадцять друге». Та чи знайдеться у нашого президента час для читання книги обсягом 760 сторінок?..
Третього дня я уважно переглянув – ще не прочитав, а лиш переглянув цей добротної поліграфії багатий інформаційно том, і відчув, що вчергове перегорнув нову цікаву сторінку у своєму житті.
І тоді я собі подумав, що мені там чогось не вистачає. Може, навіть інакше. Я намагався зрозуміти, про що говориться у книзі, і змушений був шукати осіб за назвами у Вікіпедії… Ідеться про те, що історик Михайло Ерстенюк добротно зробив свою справу, проте не подумав про конкретного користувача.
Я особисто, щоби «вилущити» «правильного» Шашкевича, чи теж «правильного» Мартина Півоцького (а чи точніше – Marcina Piwockiego?), – повинен був-таки лізти у Вікіпедію (Господи помилуй!) і шукати дат. Чи це саме той? Чи саме він? Що написав?
І тут – позаяк це таки рецензія, хоча й «рецензія у контексті» – хочу сказати таке (sit venia verbis):
по-перше, дублювання імен ориґінальним написанням простежується лише в німецькомовних назвах.
по-друге, треба було б подати ориґінальні назви авторів неукраїнського походження, навіть, якщо воно наводяться зрозумілою для автора німецькою мовою (окказіонально – іншими, зокрема, латинською, польською).
По-третє, якщо монографія претендує на звання академічної монографії, то треба було б у передмові зазначити принципи передавання неукраїнських імен, назв, топонімів тощо. І таки подати ці імена, скажімо, осіб польського походження (як того ж Мартина Півоцького) або німецького в ориґіналі та із зазначенням хронології (років життя).
На завершення, себто – по-четверте – не так зауваження, як дружня пропозиція:
я щиро вдячний авторові цієї монографії/книги за пророблену працю. Однак я хочу наголосити, що ця його праця повинна мати продовження.
А таким продовженням, попри ДОКІНЧЕННЯ його многотрудної праці на ниві дослідження історії саме 8 Школи упродовж 1918 – 2018 років, може стати хіба ще укладення ЕНЦИКЛОПЕДІЇ.
Яка би містила вичерпну інформацію про всіх без виїмку осіб, причетних до створення історії українського шкільництва Галичини означеного часу, мовила би про перипетії нашої історії в тих часах, і про НАШІ здобутки не лише в тих – старих, а і в наших теж – часах. В сучасності.
Тим більш, що ініціативи й досягнення Школи – шкільного колективу, керівництва і батьків – свідчить про намагання створити освітній осередок найвищого європейського рівня. На кшталт колись школи Львівського братства, на кшталт шкіл в Гетьманщині на сході України: добрих шкіл для своїх дітей.
Що і підтвердила Австрійська республіка, вручаючи високий Орден директорові за його заслуги.
*****
А тоді, вранці вже четвертого, неканонічного для творення і завершення справ дня, я ще раз мисленим зором проглянув події минулих днів. Емоції зустрічей і спілкування вже прив’яли, а холодне раціо твердим тоном наголосило мені, що ми – випускники цієї Школи – маємо свою рацію у дні нинішньому. Свою спонуку але і свою відповідальність за продовження, примноження і збереження пам’яті про доробок тих усіх минулих поколінь…
А може – подумалося мені, – ми такі згуртовані, бо просто гостро потребуємо цього відчуття причетності, – і ті, хто виїхав геть, і ті, хто переселився в інші регіони країни, і ті, хто живе у Львові? В Україні?
Причетності до спільноти у ширшому контексті нашої Батьківщини… І намагаємося його знайти хоча б у вужчому регіональному контексті?..
Контексті бодай нашої школи, мого класу?
Чи ж ми не сублімуємо наше почуття патріотизму навзамін його відсутності у… країні?
І гарно ж побудували у Львові оте святкування у символічних «лапках» поміж Гімном України а Гімном Євросоюзу!
Cogito sub speciae aeternitatis ergo sum бере…
14.06.2018