QUOUSQUE TANDEM?
Триста тринадцять (313) літ про нас без нас…
1. In tam arduo negotio, ubi agitur de publica universae Ucrainae integritate, non potest dux privata sua activitate decidere ac declarare subiectionem suam, amplectique Portae Othomanicae protectionem, sine consensu omnium, tam spiritualium quam saecularium universae Ucrainae statuum, et quamvis decideret declararetque, tamen decisiva illa declaratio, quam omnis popularitas unanimi assensu concludere debet, non posset suis stare fundamentis, sed in praeceps rueret, quia universus populus, post modum diceret, non debuistis tractare DE NOBIS SINE NOBIS. Igitur differendum est, usquequo in unum, scissa nunc Ucraina, convenerit, decideritque decidenda.
Це уривок тексту Меморіалу гетьмана Пилипа Орлика з 1 грудня 1712 р., в якому він висловлює побоювання, що «московська небезпека може змінитися для України турецькою». Через це Орлик просить шведського короля Карла ХІІ опікуватися долею України та наводить декілька прикладів життєво важливих для Української держави інтересів, які слід відстоювати. В меморіалі зазначається, що Україна повинна перебувати під протекторатом Швеції та пропонується способи і засоби, як врегулювувати внутрішні стосунки в Україні-Гетьманщині та стосунки України з іноземними державами. Особливий наголос зроблено щодо необхідності участі представників України в обговоренні великими державами її долі.
Український переклад повного тексту:
А засоби і способи, які, як вважає гетьман, у теперішніх умовах повинні стати рятівними, полягають у тому, щоб найясніша королівська величність своїм королівським авторитетом витончено і хитро переконав, узгодив і домовився з Портою Оттоманською про виділення й обведення кордонами всієї України, з метою встановлення свого протекторату, аж до завершення війни; для цього можуть бути корисними такі міркування:
1. У настільки складній справі, коли йдеться про збереження соборної державності України, гетьман не може з власної ініціативи вирішувати й оголошувати про своє підданство і приймати покровительство Порти Оттоманської без згоди всіх, як духовних, так і світських станів цілої України, і скільки б не вирішував і не оголошував своїх ухвал, цю декларацію повинен підтвердити весь народ єдинодушною згодою. Він не може наполягати на своєму, ані безоглядно діяти; як кажуть у народі: ви не повинні вирішувати ПРО НАС БЕЗ НАС. Отож, треба перечекати, аж доки розколена тепер Україна не об’єднається і не зможе вирішувати наболілих проблем.
* * *
Quousque tandem (Доки вже…)
Зробив просту арифметичну дію: 2025 мінус 1712 дорівнює 313 – триста тринадцять років.
Якщо життя одного покоління – плюс-мінус 80 років, то триста тринадцять дорівнює 3,9. А це, своєю чергою, означає, що за час від описаних давноминулих подій дотепер промайнуло лише неповних чотири покоління. Отож всього-на-всього чотири рази змінилося населення… Звичайно, як у такому випадку населенню стати мудрішим?..
Якщо ж тривання одного покоління як домінуючої категорії населення – усього 20 років (а цілком може бути і так, адже ми напочатку цілком інфантильні, потім шкрябаємося у тім’ячко, пізніше щось вершимо, а ще пізніше старечо лінивіємо…: а ну його!), то за цих триста тринадцять років минуло 15 з половинкою (докладно 15,65) поколінь.
Цей факт вже ставить під сумнів не лише тезу prima aurea sata est aetas («Спершу був вік золотий»… а далі історія – суцільна деґрадація), а й святе уявлення про неухильне покращення людини як вінця Божого творіння й поліпшення внаслідок її діяльності умов існування, зокрема у «рукотворному раю» – перебудованої й остаточно оптимізованої структури примусу, який на східноевропейському просторі звикло іменуємо ґосу-дарством… Як учив орвеллівський «великий брат».
***
Це все вже було триста років тому. Тодішній керівник країни прийняв відповідальне рішення і змінив політичні орієнтири й пріоритети. На жаль, Іванові Мазепі не вдалося. Вірніше, не вдалося Карлові XII.
У результаті 1709 року частина старшини – свідомо налаштованої, відданих патріотів України – врятувалися в еміґрації, створивши таким чином взагалі вперше в європейській історії прецедент – явище політичної еміграції.
Потім був похід Пилипа Орлика в Україну з метою усунути московську окупацію – похід, який традиційно називаємо Прутським.
Майже вдалося: 8 липня 1711 р. біля села Станілешти на правому березі Пруту відбулася генеральна битва, а наступного дня московська армія була повністю оточена в урочищі Нові Станілешти і капітулювала.
Щоб не потрапити до османського полону, Петро I підкупив великого візира, і той погодився на переговори. Вони завершилися 12 липня 1711 р. укладанням мирної угоди. Після підписання договору великий візир дозволив московській армії вийти з оточення з обозом та гарматами, за що був згодом з наказу султана страчений у Стамбулі.
До речі, Московська держава визнавала юрисдикцію Османської імперії над Військом Запорозьким (1711/1712 р. турецький султан Ахмет ІІІ надав Пилипові Орлику за чергою аж два (!) привілеї на українські території).
1712 р. у Стамбулі відновилися мирні переговори задля підтвердження Прутського миру. Засобом переконання знову став підкуп, й умови дещо змінилися: тепер цар відмовлявся не від усієї – Правобережної та Лівобережної – України («України обох берегів Дніпра»), а лише від Правобережної, а Московське царство повинне було протягом трьох місяців вивести війська з цієї української території та з Речі Посполитої. Крім того, Московське царство залишало за собою Київ з навколишніми землями.
На що Пилип Орлик відгукнувся листом, де обґрунтовує українську питомість Києва та наголошує на соборності України. Я про це писав на сторінках Збруча ще 2014 року.
На жаль, усе пішло прахом. А пізніше тривали десятиліття політичної діяльності в еміґрації з одною метою: визволити Україну, об’єднати країну, зробити її повноцінним суб’єктом політичної історії у Європі.
***
Дивлюсь телевізор, слухаю радіо, читаю періодику й інтернет – і дивуюся. Триста років тому ситуація в Україні була цілком такою самою або дуже подібною.
Після того, як Іван Мазепа виразно задекларував своїм приєднанням до військ Карла XII різку зміну політичного курсу принаймні частини української політичної еліти, російська влада застосувала цілу низку військових репресій (повне знищення гетьманської столиці Батурина з усім населенням, знищення Січі Запорозької тощо) з метою упокорити терором українське населення. Крім того, засобами тогочасної пропаганди – церковної анатеми – намагалася підірвати авторитет самого Івана Мазепи та його близького оточення серед українського населення.
На перших українських політичних емігрантів московська розвідка влаштувала справжнє полювання в європейських державах, де вони намагалися знайти безпеку для себе і своїх сімей.
Достоту, як нині це сталося в Ірпені, Бучі, Маріуполі… Повний мартиролог, напевно, буде опублікований по завершенні війни.
Причин для зміни Іваном Мазепою політичних орієнтирів було декілька. Головною причиною стало намагання Петра I усунути українську політичну еліту від прийняття рішень і від зовнішньополітичної діяльності.
Безпосередній вплив на рішення гетьмана створив намір царської влади перетворити козацькі полки на реґулярні частини російської армії. А безпосереднім приводом для зміни політичного курсу української еліти стала відмова кремлівської влади надати захист від вторгнення шведських військ в Україну, хоча за українсько-російськими угодами цар мав бути ґарантом цілісності й безпеки гетьманської України. Відділи царських військ містилися в українських містах, проте стало зрозуміло, що вони виконують радше поліційні функції в Україні, аніж союзницькі.
Про все це вичерпно написано у тексті Конституції 1710 року й у відомому листі Пилипа Орлика до Стефана Яворського (1721). Крім згаданих, існує ще близько 200 документів (меморіалів, універсалів, листів), де викладено бачення тогочасною українською елітою причин і наслідків політичної ситуації в Україні першої половини XVIII століття й викладено плани визволення України від посягань сусідніх держав: Росії, Туреччини, Польщі...
Дуже цікавий досвід для нас сьогодні – який, як відомо, нічого не вчить. А проте звернімося до тих ідей, що й надалі лишаються промовисто актуальними.
Зберігся розлогий лист Пилипа Орлика до короля Швеції (дата й місце написання не зазначені, але ймовірно написаний після 1713-го, бо в тексті процитовано іншого листа – саме від того, тринадцятого, року). У ньому гетьман викладає своє бачення проблем Правобережної й Лівобережної України, цитує ряд послань: від кримського хана Девлет Ґірея, від великого візира, від князя Любомирського, від польного гетьмана Жевуського, від шведського міністра Мюллерна тощо. Весь цей фактаж дає розуміння позицій усіх дійових сторін – турків, татарів, поляків і шведів – стосовно України.
У листі також наведено вимоги, які король мав би відстоювати у переговорах з турками стосовно долі України, та чотири умови вибору політичного протектора для України. Пилип Орлик звертається до шведського короля з пропозицією бути посередником і ґарантом української незалежності.
Викладаючи цю вимогу, Орлик – екзильний гетьман – висловлює декілька цікавих міркувань, які стосуються етичних параметрів діяльності володаря в еміґрації.
Друге міркування Пилипа Орлика цікаве не лише застереженням стосовно політичних переговорів і угод володаря з владою країни, де той перебуває у еміґрації, але й описом московської пропаґандистської війни у ході ведення війни реальної.
Другий важливий блок питань, які інтерпретує Орлик у своїх документах, – це проблема соборності України, а насамперед питання значення міста Києва в історії українського народу й Української держави.
От такі міркування висловив Пилип Орлик у своєму епістолярії три століття тому.
Від того часу багато чого змінилося. На думку спадає символ Міжмор’я як ідеал Центрально-східноєвропейського єднання та продуктивної і взаємовигідної співпраці.
Спадає на думку також згадка про збіднілого фінансово, але духовно й етично багатого нащадка литовського князівського роду Єжи Ґедройця, відомого польського політичного діяча двадцятого століття, і про його друкований орган «Культуру», яка утверджувала рівноправність усіх національних культур і наголошувала, що запорукою свободи цілого центрально-східного сеґменту європейського субконтиненту є незалежність кожної нації зокрема.
Оттакий паліндром: 313…
P.S. Почали ми з дружиною свого часу писати про ці й інші проблеми нашого буття ще далекого 1994 р., а 2014 р., коли вуха вже горіли від новин, я почав був публікувати уривки напрацьованих перекладів на Збручі (бо справедливо вважав одною із найліпших платформ для публікацій і обміном інформацією)…
Нині маємо 2025 р. і величезний, проте, на жаль, не засвоєний досвід із вісімнадцятого століття.
Отож, quousque tandem abutere patientia nostra? – Доки ж зловживатимете нашим терпінням?!.
22.03.2025