Три листки за вікном

Між нами була відстань у два десятиліття, проте ми були напрочуд близькими. Жодних менторських ноток з його боку, ніякої запопадливості – з мого. Наші неквапливі думки оберталися у силовому полі архівів, перекладацтва, писання текстів, роздумування над хитросплетіннями сюжетів різних періодів нашої історії. Нас пов’язувало саме повітря, солодкаво-гірка маса розчинених у цьому повітрі ідей, образів, просто натяків, які безгучно пролинали над нашими головами, як легкі хмаринки, що лишень чекають слушного часу, аби пролитися на спраглу землю життєдайним дощем – дощами вимріяних дум і бачень… На фоні призахідного сонця гарно мріялося у статичному безрухому просторі замисленої природи.

Природа зазирала у вікно між поверхами, коло якого стояв стіл, застелений книгами, і етажерка. Оце все моє, – промовив господар, – таким чи іншим чином я маю стосунок до кожної з цих книг. Етажерка у людський зріст, густо заставлена друками (я собі подумав, що навіть не буду пробувати якусь із них витягати – це було б не так легко зробити: вони стояли не вільно, а немов щільно збитий у когорту козацький стрій, виструнчено і злагоджено в очікуванні на зацікавленого читача…) А заміська вілла в обрамленні саду байдуже споглядала на довколишній світ – було видно, що вона бувáла, бачила чимало і вже достатньо надивилася і надивувалася. І лише три листки за вікном поважно похитувалися від вечірнього леготу, немов підтакуючи. Невже почули мої думки?

Ми з дружиною приїхали у цю благословенну місцину на запрошення господаря. Мали вирішити концептуальні питання укладення ще одної книги, розподілити творчі обов’язки, обмінятися знаннями, здогадами, переконаннями і… спогадами. Так, спогадами, хоча бачилися ми чи не вперше (за винятком коротких хвиль зустрічей на презентаціях Його книг).

Власне тому то й знали ми з дружиною його дуже близько, бо книги Валерія Шевчука були у нашій лектурі ще до того, як ми з нею одружилися. Скільки пам’ятаю, ми ділилися враженнями від прочитаного, а то й просто обмінювалися книгами, особливо авторів, яких вважали «своїми»: лірику Павличка, епоси Романа Іваничука, фантазми Станіслава Лєма – і обов’язково щось нового від Валерія Шевчука, чого ще не прочитали і не обговорили.

Шевчукові твори нам «смакували» особливо: я вловлював знайомий запах архівних папірусів, який не встиг вивітритися упродовж друкування книги, захоплювався вишуканою авторською мовою й ориґінальними думками; ми обоє поринали у витончені сюжетні гобелени. І навіть усвідомлюючи, що поміж нами постає третій, ми спокійно провадили свої діалоги, бо це «чуже втручання» лише збагачувало.

Він належав до молодшої верстви шістдесятників, яку я мав щастя трохи пізнати завдяки батькові. Ми з батьком декілька разів їздили до Києва у його наукових і видавничих справах, там знайомилися з різними цікавими людьми і поверталися до Львова завжди з поліграфічними новинками. Як мені нині здається, з Валерієм Олександровичем ми не були формально знайомими аж до того дня, коли Валерій Олександрович зателефонував і запропонував спільний видавничий проєкт. Мене це вразило, бо я вже мав цілком визрілий намір запропонувати йому переклади польськомовних частин творів Пилипа Орлика, які мені вдалося чисто випадково віднайти у фондах відділу рідкісної книги Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника.

Доки я чекав у бібліотеці Стефаника на виконання замовлення, почав за звичкою порпатися у каталожній шухляді, знічев’я вибравши ящичок на «Ор-…» Побачив титул “Hippomenes Sarmacki…” та й заповнив ще одну вимогу. А коли мені принесли одночасно обидва виконані замовлення, я розгорнув оте нове, Пилипа Орлика, – і добре, що сидів, бо упав би!

Це був ідеально збережений примірник весільного панегірика, “вінця поем” Пилипа Орлика “Hippomenes sarmacki…” (українською мовою «Сарматський лев…»), присвяченого шлюбу нащадків чільних родів Гетьманщини Івана Обидовського та Ганни Кочубеївни. Тодішній писар митрополії – Пилип Орлик – зробив спробу витворити леґітимізуючий епос, прямо порівнюючи весільну пару двох елітних родин Гетьманщини із давньоримськими Енеєм та Лавінією. Не забуваймо, що “Енеїда” Верґілія була засобом літературної леґітимізації роду Октавіана Авґуста, племінника Юлія Цезаря, тобто леґітимізації самої Римської держави, а тому й стала на певний час «народним епосом» італійського населення. Оця унікальна змістом і оформленням поетична збірка опублікована, до речі, у друкарні Києво-Печерської лаври, що означало, що цей друк був «канонічним» з погляду тогочасної української політичної еліти.

Отож після попередніх перемовин ми з дружиною і сином поїхали до Києва, щоби укласти угоду про широко замислену публікацію творчої спадщини Пилипа Орлика, одного з авторів Конституції України 1710 року, багатолітнього борця проти російської експансії (1709–1742), людини й політика, який намагався витворити концепцію європейської коаліції після усунення московської загрози, а також талановитого барокового поета-концептуаліста.

Ті дні на дачі Валерія Олександровича були особливими. Ми обговорили масу чисто формальних питань, пов’язаних із замисленим проєктом, знайшли цілковите співрозуміння у базових світоглядних та естетичних моментах і, зрештою, просто відчули «сродність» наших душ.

Їдучи додому, ми почали гадати, чи справа в тому, що ми поперечитували твори Валерія Шевчука і саме тому мислимо з ним «в унісон»?.. І дійшли висновку, що його літературний доробок має настільки виразний український національний стрижень, що наші думки і світовідчуття за малим відсотком чисто індивідуальних уподобань виявляються аналогічними.

Маємо у записнику Його номер телефону, на який Він завжди відгукувався. Часами ми довгенько говорили, аналізуючи якісь латиномовні фрази, уточнюючи значення певних українських слів, ділячись якимось важливими для кожного з нас спостереженнями…

Прочитавши сумну звістку про Його кончину, я пригадав усі пунктиром описані події. І усвідомив, що часами ми немовби «проочуємо» важливі прояви, події у нашому житті, бо перейняті здобуттям замислених орієнтирів, досягненням мети, часами ефемерної, тим-часової… Але одразу спохопився: літературна спадщина Валерія Шевчука – це цілий материк, що складається із кількох субконтинентів. Або радше – всесвіт, куди входять різні різноманітні світи. Йому вдалося реалізувати майже всі замисли і наміри. Для майбутніх дослідників він залишив цілу бібліотеку рукописів і друків, здійснених на улюбленій друкарській машинці. Це цілюще джерело для кожного, хто прагне насититися українським словом, українською мовою, поринути у чарівний світ барокового світогляду, навчитись таємниць «словесної грашки»… Non omnis moriar.