Вус

In memoriam

Не пам’ятаю добре, де саме ми познайомилися: чи в Інституті, чи на нейтральній території. В Інституті суспільних наук АН УРСР було напівпідвальне приміщення – вхід із внутрішнього дворика, півтори кімнатки. Колись там було помешкання сімейства охоронця, потім його віддали під КААЕ – Карпатську археологічно-архітектурну експедицію.

От у цьому бункері, який інколи жартома іменували «субмариною» – «підводним човном», і було моє перше місце праці після повернення з аспірантури в Інституті літератури АН УРСР у Києві. Моя місія полягала у перекладі архівних документів з латинської мови або, що веселіше, макаронічних (суміш латини і староукраїнської або ж староукраїнської, записаної латинкою, – ці останні були найцікавішими, але то інша тема).

У «бункері» або «підпільному штабові» (у буквальному розумінні: долівка того наукового відділу була явно нижче фундаментів будівлі) збиралося особливе товариство – історики, філологи, археологи й архітектори, яких об’єднав і згуртував довкола своєї ідеї Михайло Рожко, керівник КААЕ, але насамперед ініціатор дослідження й реконструкції фортеці Тустань, дуже органічно вписаної у навколишні скелі і гори, що творило з цілої місцини, на якій її побудували, непрохідний кордон. Мені було тоді тільки не зовсім зрозуміло, чи той кордон був покликаний обороняти східнішу українську територію від західнішої (у вимірах місцевої топографії), чи таки західну – від східної. А сама місцина була фантастичною, що провокує мріяти про окремий ґрунтовний опис і гір, і скель, і тонкощів оборонної архітектури у тих скелях і горах.

Через те, що Карпатська постійнодіюча архітектурно-археологічна експедиція, як випливає із самої її назви, займалася одразу двома аспектами праці – археологічним а ще й архітектурним, – то й стіни самого «бункера» були надійно укріплені великими, у людський зріст, ескізами-реконструкціями імовірного вигляду тої наскельної фортеці, які творили цілком безпечний товстий бруствер, водночас прикриваючи синці й шрами давніх стін.

Товариство ж було таки відбірним, бо складалося і з археологів, і з архітекторів, і з «просто» істориків, а також філософів і філологів. Заходили й науковці з інших академічних й освітніх осередків Львова й реґіону, а то й просто добрі знайомі. Атмосфера тих часів – після 1988 року, після Чорнобиля! – була особливою, а власне Інститут суспільних наук у Львові був одним із основних осередків пробудження від совєтської лєтарґії, як тоді здавалося.

Мені здається – вірніше, я переконаний, – що саме там я і зазнайомився з Вус-ом. Так вузьке коло приятелів редукувало прізвище Володимира Чорновуса.

Ерудований і начитаний, один із працівників Інституту, він заходив часами на розмову до «субмарини». Одразу виділявся рафінованим почуттям гумору, гостро іронічним ставленням і до навколишньої реальності, й до себе самого. Пізніше я спостеріг, вірніше здогадався, що ця всеохопна іронія могла бути рефлексивним самозахистом тонкої і вразливої натури Володимира…

Дехто його, очевидно, недолюблював, завидував, бо він був зятем директора Інституту. Поза плечі можна було не раз почути знущальне «зятьок!» Проте особисто мені імпонували його безсторонні й фахові консультації, яких він вділяв мені як філологові, неотерикові в археологічно-архітектурній царині, врівноважені оцінки подій, влучні характеристики історичних персонажів і технологічних тонкощів архітектурного мистецтва. Імпонувало і його захоплення історією й архітектурою княжої столиці Звенигорода, загадки буття якого він намагався розгадати. Зрештою, його спокійна, врівноважена, суто чоловіча позиція і виважена поведінка.

Архітектор, урбаніст, ландшафтний архітектор, археолог, будівельник, інженер, видавець, науковець і дослідник історії Галичини, скульптор, ґрафік, живописець – так охарактеризував його побратим по цеху Микола Бевз, який добре знав, що він каже.

Я дивися на життя в Інституті дещо неординарно. Справа в тому, що наша квартира, у якій я виріс, містилася на четвертому поверсі одного із будинків Наукового товариства імені Т. Шевченка – у шістдесятих роках ХХ ст. на вулиці Радянській (тепер – В. Винниченка) під номером 26, а Інститут суспільних наук містився у сусідньому будинку під номером 24. Там же була й бібліотека НТШ, де містилася унікальна книгозбірня. Члени відділу літератури надавали перевагу працювати саме у бібліотеці. Діти працівників ходили до школи №8 (із майже двохсотлітньою історією), яка містилася буквально напроти будинкового комплексу НТШ, коло Порохової вежі (Будинок архітектора у ті часи, де часто відбувалися конференції, звітні засідання відділів Інституту, зокрема археології, а також вечори учнів нашої школи). Кожного дня я разом із Максимом, сином чоловіка унікальної долі Григорія Нудьги, ішли удвох зі школи до Інституту, у відділ літератури, або до бібліотеки і проводили там час до завершення робочого дня. До нас приєднувалися й інші діти працівників. А самі співробітники, навіть завідувачі відділів, частенько приставали пожартувати з нами, а то й пограти хвилю-другу у футбол або в бадмінтон. Колектив Інституту, за малим винятком, був насправді дружною сім’єю і в побуті, і в наукових інтересах – принаймні так нам, дітям, тоді здавалося.

Проте не лише наукою єдиною. Переважна частина працівників Інституту й колег насамперед були національно свідомими фахівцями, які мовчки, але вперто працювали на розвиток рідної культури. Уродженець Чорткова на Тернопільщині Володимир був носієм багатьох суто фольклористичних знань, обрядів тощо. Спілкуватися з ним було суцільною приємністю. Його прадіди були млинарями, отож близькі друзі були переконані, що він цілком не випадково обрав фах архітектора. А його помешкання у партері будинку на колишній вулиці Чехова стало своєрідним клубом інакодумців, де збиралася творча еліта Львова.

Як талановитого архітектора Володимира після закінчення студій прийняли до проєктного бюро Політехніки. Тут він і відчув потяг до наукових історико-архітектурних досліджень. Далі був Інститут суспільних наук, реорганізований в Інститут українознавства, перші наукові публікації. Разом із видатним археологом Ігорем Свєшниковим виконує архітектурно-археологічні дослідження. Працював заступником керівника експедиції, але фактично став її лідером, виявивши креативний підхід до розв'язання проблем й організаційні та фахові здібності. Керуючи роботами з археологічного розкриття залишків цілої вулиці з дерев’яних будинків ХІ–ХІІІ століть, які до того ж мали кілька періодів нашарування, прекрасно справився зі складним і з технічного, і з наукового погляду завданням. Виконана ним ґрафічна реконструкція вулиці княжого Звенигорода стала сенсацією в археологічному середовищі Східної Європи. Йому ж належить і відкриття залишків первісного звенигородського замку.

За свідченнями друзів, які були у його житті ще до мого з ним знайомства, як ото Микола Бевз, Володимир завжди був українським патріотом; саме йому належить твердження, що його з повним правом можна назвати «підпільником-сімдесятником».

Але й у кінці 80-х років під аркою в’їздної брами Інституту розповсюджував правдиві українські прапори, репринти патріотичних видань 20–30-х, а то й кінця 40–50-х років. Крім того, Володимир також регулярно робив рейди автівкою до Прибалтики і привозив ящиками їхній – і наш – самвидав (там атмосфера була дещо легшою, а повітря – чистішим), який пізніше розтікався серед зацікавленого населення Львова й околиць.

На початку 90-х років Володимир, добре володіючи анґлійською мовою, першим із львівських архітекторів отримав ґрант на стажування в Канаді. Засвоєння азів організації підприємницької справи дало йому можливість очолити працю у Видавництві «Літопису УПА». Центр видання Літопису містився у будинку на початку вулиці Коперника. На четвертому поверсі монументального будинку, з вікон якого відкривалася рідна кожному корінному львів’янину панорама на «річку, якої немає» – на проспект Свободи й Оперний театр, за яким бовваніли обриси промислових радянських кварталів, що неохайно, щоби не сказати бомжувато, тулилися до Старого ринку, Онуфріївської церкви й інших старезних споруд, чи то пак історичних пам’яток, які століттями сумлінно підпирали Високий замок. На четвертому поверсі будинку були акуратно поскладані пачки з примірниками книг, на цей раз уже не із самвидавом, а грамотно поліграфічно оформлені об’ємні томи у твердих палітурках зеленого кольору. Війни ще не було, і зелений колір одностроїв цих обкладинок ще не збуджував жодних асоціацій. Ми з Володимиром, і не лише з ним, провели немало часу у цьому приміщенні – тут теж склався такий принагідний «клуб за інтересами».

Пізніше, коли Володимир уже мешкав на початку Наукової, ми з дружиною забігали до нього на традиційну львівську каву і неодноразово бесідували собі на різноманітні – наукові й не дуже – теми, споглядаючи довкруж на панораму Нового Львова з висоти 14 поверху.

У житті Володимира науково-дослідні, видавничі й архітектурні проєкти співіснували й перепліталися. Напевно, це істинна природа складних творчих натур, для яких один вимір, один світ чи тим більш науковий мікросвіт просто замалий. Публікація невеликого, але глибокого за змістом його дослідження про ґенезу ренесансних міст Заходу України донині не втратила своєї наукової актуальності. Його кількарічні дослідження разом із фахівцем зі США Адріяном Мандзієм поля переможної Зборівської битви 1649 року спричинилися до постання у місті Зборові музею-заповідника. Володимир розробив саму концепцію цього заповідника і виконав науково-проєктну документацію організації меморіальної території.

Крім того, він виконав більш ніж 50 проєктів різного характеру. Запроєктував зведення кількох пам’ятників Тарасові Шевченку, зокрема у рідному Чорткові, також виконував чисельні проєкти сучасної архітектури, зокрема власний будинок-майстерню по вулиці Йосифа Сліпого 20-А та односімейний будинок 20-Б. Запроєктував та реалізував проєкт ландшафтної архітектури – альпінарій на чотирьох терасах, на якому було висаджено до сотні видів рослин. Реалізував проєкти реконструкції та реставрації історичних споруд у Львові. Неодноразово висловлював свою позицію на захист історичної архітектурної спадщини у пресі й медіях (Радіо Свобода, Вісник Політехніки тощо) й інтернет-порталі Збруч. Також виконав ґрунтовні історико-містобудівничі дослідження Чорткова, Зборова, Маріямполя, Кам’янки-Бузької, Белза, Перечина на Закарпатті й інших. Це вагомий науковий і творчий доробок у будівництво Української держави.

За влучним висловом Миколи Бевза, «його рід – Чорновусів – походив із Центральної Козацької України, але він став для нас Великим незабутнім галичанином козацького роду».

Дивно, як усі ці спогади трамбуються-пресуються в пам’яті, коли набираєш номер телефону, а відповіді нема. Пізніше пишеш декілька коротких фраз-запитань на тему архітектурних тонкощів, знаючи, що він точно тобі все вичерпно пояснить, а у відповідь бачиш текстове повідомлення: «Напиши, я не можу говорити, можу тільки писати…»

Це було 06.04.2024.

А 07.04 його не стало…

Сорок днів тому.

Вічна пам’ять.