Не стало Дмитра Павличка.
Я його з дитинства знаю власне під таким іменем, а не як Дмитра Васильовича… Бо так знали його уся моя родина, зрештою, ще коротше: ДМИТРЕ…
То давні події, уже направду історія. Історія двох поколінь: батьків і дочок, батьків і синів – не у сенсі «духовних спадкоємців методу викладу і стилістики викладу, авторської манери, вартої наслідування», а у сенсі конкретних біологічних нащадків, продовжувачів у той чи інший спосіб творчого шляху, літературної (чи теж художньо-зображальної, образотворчої, чи музичної, композиторської, музикологічної, музично-історико-теоретичної традиції батьків або ж дідів (sit venia verbis слововжитку патріархальних патерналізмів)).
А й дійсно, гляньте уважно-допитливим оком, як це тривало і триває! в Україні, на всіх-усіх наших етнічних територіях. Щоби пояснити зміст попередніх двох абзаців любителям ФБ-текстів, наголошу: в Україні нині є не одна династія – поетів, перекладачів, композиторів, лікарів, інженерів, педагогів, «просто науковців»… На заході кажуть «інтелектуалів», у нас прийнято таких людей іменувати «інтеліґентами». Обидва слова цілком незлі.
Латиномовне (нині інтернаціональне) поняття інтелектуал походить від точного, як завжди, поняття intelectualis – здатний зрозуміти, обдарований розумом, розумінням (intellectus). Слово інтеліґент – intelligens – закорінене у семантику латинського intellegere – розуміти, отож: розуміючий, хто розуміє, хто здатний зрозуміти дійсність, «природу речей».
Справа не в тім. Розуміння приходить внаслідок усвідомлення болючого досвіду. Ще Арістотель стверджував, що найкращими філософами стануть ті, що пережили першу травму у своєму становленні у віці близько 13–15 років, яка накладає тривкий відбиток на свідомість і самосвідомість, «метафорично кажучи», переплавлює цю свідомість.
Злютоване уже в такий спосіб мислення і загартований у скрипучому морозі суспільного сприйняття/несприйняття менталітет спонукають до двох речей: утвердження питомої для особи духовної дійсності – з одного боку, та намагання витворити свої особисті напрями руху мислення й осмислення й намацати, витворити свої методи передання досвіду: особливу стилістику вислову, особистий стиль викладу, іншу форму подання мистецького матеріалу й намагання сформулювати особисту філософію бачення й інтерпретації, тобто, опис розуміння – intellegere – довколишнього світу.
Якщо таке «визрівання» інтеліґентного інтелекту відбувається у переломні («вікопомні», як любили стверджувати «на полі крові» офіційні тоталітарні «володарі думок», цитуючи класиків/класикинь), то відповідні особи ставали непоганими творцями нової культури, навіть при посередньому опануванні загальногуманітарною методикою аналізу і творчості.
Тому й виникли українські творчі династії, що їхні другі покоління бачили і відчули на власній шкірі і ґейт (знущання), які здійснювалися і над їхнім сумлінням, і над сумлінням їхніх власних батьків, і над загальнонаціональними вартощами, і над певними філософськими категоріями, як ото віра, розуміння і відчуття мистецької вартості, знущання над індивідуальною свободою мислення і самовираження.
Перепрошую, я вже відчуваю, що втомив читача. Але ж це ad memoriam.
Все дуже просто: намагався пояснити феномен «серійної ґеніальності» у митецьких, військових царинах та державотворчій діяльності, якою позначений кінець 19 – початок 20 століття і 60-ті – середина 70-х років 20 століття, а пізніше ще навіть не повна перша чверть століття 21-го.
Я не владен і не годен давати оцінки усьому означеному періоду, але починаючи від 60-х років століття 20-того і по сьогодні, видається, що – цілком.
Отож, я унікально щасливий, що, рятуючись від безпросвітної сірості 80-х років 20-го ст., я у 1985-му здетонував до Києва до аспірантури Інституту літератури АН УРСР. Відділ давньої української літератури, аспірант «с очень неожиданной темой»: латиномовна література України. Так воно й було від самого початку (хоча офіційно тема звучала: «Поэтики и риторики КМА 17–18 вв.»). Я довідався аж на самій кваліфікаційній Раді Інституту, що дисертацію слід було писати російською мовою. Вердикт: диссертации нет.
Я перекладав її російською у захристії домініканського Soli Deo у Львові, де по закінченні аспірантури став бути «пожежно-сторожевим охоронцем».
Три роки аспірантури були прекрасним часом у моєму житті. Ми бігали на масу поетичних виступів, зокрема й до Спілки письменників. Частенько вдавалося слухати і Дмитра Павличка.
Відділ виявився напрочуд фаховим, а бонус виявився цілком несподіваним: до нашої «Хати» (так іменували приміщення відділу давньої літератури) любити заходити науковці з інших відділів Інституту літератури та й з інших Інститутів: мовознавства та фольклору.
І це було фантастично: до Олекси Мишанича – завідувача нашого відділу – часто приходили Оксана Пахльовська і Соломія Павличко.
Олекса Мишанич, родом із Закарпаття, іронізував про нас із Тарасом Лучуком стосовно «ЛЬВІВСЬЬКОЇ КАВИ», бо каву варити у похідних академічних умовах він таки умів, і виходила вона, зрештою, цілком незле. Оті посиденьки з обома жінками (дівчатами, як висловлювався мій керівник) були насправді глибокими науковими дискусіями, хоча велися у формі дотепних дискусій (зізнаюся, я одразу вловив інтерлюдійний вимір дійства і в міру знань із задоволенням долучався).
Проте спілкування зі Соломією Павличко почалося ще раніше. Невдовзі після приїзду до Інституту, ідучи довгеньким коридором третього поверху на Грушевського, 4 до виходу, раптом чую за спиною голос: "Агов, ти Мирослав Трофимук?" Я зупинився: "Так, а чому ти питаєш?" – "А я Соля Павличко…"
З того часу я ніколи не говорив про неї інакше, тільки – Соля. Вона пропонувала користуватися книгами з її домашньої бібліотеки, прибігала схвильовано і пропонувала дитяче харчування, якого «усе не може з’їсти» її дочка, знаючи, що моя дружина у декреті, а моя стипендія – копійчана. Надавала консультації з анґлійської мови, якщо я щось невпопад перекладав, і одразу докидала: та ти це краще знаєш, ти ж латиніст… Пригадую також, що це саме вона познайомила мене у приміщенні Спілки письменників з Борисом Ґудзяком.
Між нами було яких півтора року різниці; вона мені завжди наголошувала, що вона теж народилася у Львові.
Ідучи якось з дитячим візочком і своїм чоловіком, Михайлом Загребельним, по Хрещатику від площі Жовтневої революції (у народі – Рулєтка); тепер – майдан Незалежності, помітила мене, махнула рукою, та й каже: знайомся! Це Михайло, мій чоловік!
А ми з ним в один практично голос: Та ми вже знайомі! Ми разом викладаємо на факультеті юриспруденції в універі Шевченка. Здивовано дивиться на мене: А ти що там робиш? Та вчу юристів латини…
Мене прикро вразила звістка про її наглу смерть… Ми часто контактували при нагоді, я уважно читав її глибокі дослідження, слідкував за її видавничими успіхами.
Мжичка тремтить, як мембрана,
Золотом міниться мла.
Сонце осіннього рана
Дівчина привела.
Привела мені, як дитину,
Як русявеньке хлоп’я.
Будем справляти гостину –
Дівчина, сонце і я.
Сядемо троє до столу,
Поділимо все, що є.
А потім віддамо в школу
Сонце – дитятко своє.
Хай вчиться воно читати,
Спізнає людську могуть,
Що дитина, отець і мати
В одному єстві живуть.
Контакти наших сімей тривають вже, з різною інтенсивністю, мабуть, років сімдесят. Не знаю, відколи це почалося, коли батько і Дмитро Павличко познайомилися. Треба ще раз читати батькові і мамині щоденники – я їх прочитав після їхньої смерті, але то було ще у кінці 80-х: мама померла першою, а тато за місяців три до знайдення тіла Володимира Івасюка. Гадаю, що найімовірніше знайомство відбулося 1954-го, після батькового захисту і переїзду з Києва до Львова.
Після батькової смерті Дмитро Павличко написав спогад про нього. Він опублікований у тритомнику. У той час ми контактували переважно або телефоном, або через пошту його дочки Роксоляни. Зустрічалися хіба на книжкових форумах. У моїй бібліотеці зберігається багато ранніх збірок з його автографами, зокрема два примірники збірки «Правда кличе» із присвятами і мамі, і батькові. Мама була ровесницею Дмитра, але загалом сім’я Павличків культурно і світоглядно була усім нам дуже близькою.
* * *
Почувши прикру новину, я згадав про батькові фотографії і про ті спогади, які лишилися від Дмитра Павличка й інших татових друзів зі Львова, Києва, інших міст не лише України.
Яким же було моє здивування, коли я зрозумів, що все, що «залив» мій син на сторінку trofymuk.org.ua, щезло. Щезли й усі електронні адреси доступу до спогадів очевидців, зібрані з метою укласти книгу про покоління шестидесятників насамперед у Львові, а також про ту атмосферу у Галичині, яку я відчув, виростаючи поміж науковцями Інституту суспільних наук, членами Спілки письменників у Львові, редакцією журналу «Жовтень», театрами і філармонією.
Зникли і репортажі сина Мирослава з часу навчання в аспірантурі в Інституті літератури у Києві упродовж 2009–2012 років, розміщені на його сайті «Пуп Землі». А це був, як стверджували друзі-журналісти, перший культурологічний інтернет-сайт українською мовою, де була поміщена інформація про презентації книг, відео зустрічей з відомими авторами, відео з концертів, інтерв’ю з цікавими митцями й артистами.
Шукаючи у нетрях інтернету, наштовхнувся на тригодинне інтерв’ю Дмитра Паличка, записане ще 2018 року, яке свого часу пропустив.
Фактично це тригодинний монолог Поета.
Але habent sua fata libelli…
На щастя, частину тих втрачених матеріалів я зафіксував на зовнішніх носіях. І власне один із таких пропоную до уваги у цей скорботний для мене особисто день.
Частина спогадів покійної Марії Вальо, батькової співробітниці, яка ніколи не зверталася до мене інакше, як «дитинко», навіть коли я вже ходив до університету, і світлини, зроблені моїм батьком оспіваним уже на Збручі фотоапаратом Зорьким-Ляйкою. Переглядаючи цю інформацію, я упізнав знайому з дитинства атмосферу тих середовищ. Нехай це стане своєрідним реквіємом-дуетом за цією епохою, коли люди вміли протистояти чужому, натхненно творили своє і не менш натхненно і радісно святкували важливі події свого життя.
Завжди сумно, коли покидає цей світ людина, яку ти знав, якій ти повністю довіряв, шанував її талант, мудрість, вірність ідеї, активну оборону національних принципів і самовіддачу у намаганні побудувати вимріяну поколіннями державу. Але коли зважити, що Дмитро Васильович Павличко долав 94 рік життя і що Поет має колекцію заслужених нагород (і не лише українських*), залишив по собі цілу бібліотеку книг а, головне, два покоління власної династії активних творців культури, то я розумію, що жалкую лише про те, що разом з такими, як Він, настає кінець епохи, яка була й моєю.
__________________
* польські Krzyży Komandorski:
– Orderu Zasługi Rzeczypospolitej Polskiej (Polska, 1993);
– z Gwiazdą Orderu Zasługi Rzeczypospolitej Polskiej (Polska, 2001);
– z Gwiazdą Orderu Odrodzenia Polski (Polska, 2014).
Львівські «літературні» весілля кінця 50-х років
Марія Вальо
В усій красі пишалась золота львівська осінь 1949 року, коли, після провокативного вбивства Ярослава Галана, квіт інтелігенції опинився у відомих катівнях “на Лонцького” і “Бриґідках”, згодом – на кількох вщерть переповнених засудженими зі Львова та регіонів пересильних пунктах до сибірських та інших ГУЛАГів.
Найпершою “взяли” звинувачену у причетності до згаданого вбивства популярну письменницю й краєзнавця Ольгу Дучимінську і майже одночасно – похилого віку метра львівських композиторів Василя Барвінського з дружиною, славетну Степанівну із сином Ярославом Дашкевичем, етнографа Михайла Скорика з дружиною і неповнолітніми синами Володимиром і Мирославом, відомого мовознавця професора Петра Кострубу з сім’єю, талановиту аспірантку професора Свєнціцького¹ Лідію Коць – також мовознавця, знану фармацевтку Віру Лемеху, показово засуджену до смертної кари, яку замінили 25-літньою каторгою, та багато інших. Долучився до них і повний склад чоловічого ансамблю Лісотехнічного інституту “Не журись”, на чолі з керівником і сотні студентів інших вузів міста: їх “брали” прямо з авдиторій, до яких вже не повертались. Промовистою була статистика арештованих лишень на одному з курсів (за 1945–1950 рр.) української філології Львівського університету, на якому починали навчання майже сотня студентів, а закінчила вуз неповна половина.
Атмосфера терору, що нависла над містом, не оминула й родину сина І.Франка Тараса Івановича з дружиною, двома дочками, Зеновією – аспіранткою академіка М. Возняка, і Любою та сином Роландом – ще студентами. Щоправда, Тарас Іванович як директор музею імені його батька і за цих умов не покидав звичних для нього, відомого спортовця, занять з тенісу та сітківки на майданчику біля садиби музею, де допізна не втихали молодечі голоси. Цього було досить, щоб запідозрити Роланда в гуртуванні молодіжної ланки ОУН. Щоб краще слідкувати за обстановкою, в окремі кімнати збудованої поруч з франковим музеєм вілли М. Грушевського, яку було передано на помешкання Тараса Івановича, поселили двох пристойного й інтелігентного вигляду інформаторів, які стежили за кожним кроком “підопічних”. Своєрідні рейди перевірок, наприклад, у час святкування молоддю “Маланки” здійснювали й офіцери КДБ, залякуючи перевіркою паспортів усіх присутніх.
Однак справжнє лихо до родини Франків прийшло з іншого боку. Проходячи якось попри зловісний корпус "на Лонцького", у черзі з передачами для в’язнів побачила знайому всьому університетові й мені Зеню Франко – натхненника й організатора усіх культурних заходів в університеті, зокрема перших після війни Шевченківських академій і концертів. Підійшовши до мене і приклавши палець до вуст, прошепотіла: в музей хтось приніс "ґрипса"² від вуйка Ключка (чоловік дочки І.Франка Ганни) з проханням про порятунок. Передача – для нього".
Лише багато пізніше, вже напередодні незалежності України, з опублікованого Зенею спогаду "Чи трагізм запрограмований?", ми дізнались про долю викраденого з Відня "СМЕРШем" дядька Зені, якого, доставивши у Львів, тортурували за те, що деякий час працював лікарем військового шпиталю УНР. Від знищення його врятувала інтервенція (на прохання Ганни) американського посла у Відні до Сталіна, щоб звільнили Франкового зятя. Після повернення до сім’ї прожив недовго, помер від побоїв. Ганна з дітьми подалась в еміграцію, в Канаду.
А невдовзі, з половини 1950 р., на вимогу самого Д.Мануїльського і ЦК партії почалась акція переселення зі Львова до Києва не тільки самих Франків, але й найціннішого франкового спадку – його величезного архіву й особистої бібліотеки, які письменник заповів Науковому товариству ім. Шевченка у Львові, і які зберігались у бібліотеці товариства.
Справді, не було меж цинізмові режиму, щоб знищити, вирвавши з коренем, ще одне історичне середовище Львова. І здавалось, що ніщо не в силі було розвіяти гнітючого мороку реакції.
Та все ж чи не першою свій голос протесту проти політики режиму у Львові – та, мабуть, і в Західній Україні загалом – наважилась піднести обрана народним депутатом Верховної ради УРСР відома ще з передвоєнного часу письменниця Ірина Вільде, яка ще навесні 1949 р. надіслала листа самому «батькові» Сталіну. Щоправда, у ньому акцентувала головно на несприятливій у Львові обстановці для розвитку культури, зокрема української мови, через засилля російського шовінізму і покликаючись при цьому на справедливі принципи ленінської національної політики. Однак і в такому варіанті лист до адресата не потрапив і, пересланий у вищі партійні інстанції Києва, зберігався серед матеріалів особливої секретності. Опублікований був лише недавно.³
До свого подвигу, ясна річ, письменниця не признавалась, та все ж, мужньо долаючи безконечні звинувачення тодішньої критики в численних гріхах антирадянщини, своїми творами, зокрема публікаціями уривків готового вже на той час варіанту повісті про п’ятьох сестер Річинських, нарисами про завдання жінки-матері й трудівниці в суспільстві тощо, намагалась продовжувати гуманістичну традицію своєї довоєнної творчості.
У 1947 р. у Львівському видавництві їй навіть вдалось перевидати, щоправда з купюрами і правками, повість “Б’є восьма” – другу частину своєї патріотичної довоєнної трилогії про гімназистку Дарку Попович з Веренчанки на Буковині.
Підтримкою цієї тенденції несподівано став своєрідний прорив лірики в творчості молодих поетів – студентів Львівського університету – Р. Братуня, В. Колодія, Ю.Кругляка та, зокрема, Д. Павличка, спрагнених заговорити власним живим голосом серця, душі й правди. Знаменним було і нав’язання гуманітарною молоддю міста тісних контактів з молодими науковцями кількох академічних інститутів заснованого 1951 р. (на місці зліквідованого в 1940 р. НТШ) Львівського філіалу АН УРСР. Це сприяло гуртуванню студентів і аспірантів наукових установ, навчальних і культурних закладів у вільних дискусіях морального культурологічного й політичного характеру, творенню молодіжних наукових і краєзнавчих клубів і товариств****.
Пізніше у Києві Іван Дзюба напише програмний архітвір – маніфест “Інтернаціоналізм чи русифікація?", сторінки якого на друкарських машинках тиражували члени Київського клубу творчої молоді Зеновія Франко й Михайлина Коцюбинська. Вони ж та інші члени клубу, очоленого Лесем Танюком, доставляли й розсилали їх у найвищі державні та партійні інстанції України та СРСР, у братні республіки та зарубіж; свою потужну політичну й ліричну поезію і культурологічну діяльність безстрашно розгортали Василь Стус, Алла Горська, Іван Світличний, Микола Вінграновський, Іван Драч та багато інших .
В атмосфері розвінчання культу особи Сталіна після 1956 року і тріумфального проведення під керівництвом ректора Львівського університету академіка Є.Лазаренка ювілею сторіччя Івана Франка, коли гостей ЮНЕСКО, зарубіжних та українських делегацій квітами вітав живий ланцюг мешканців міст і сіл від Львова до Нагуєвич, а в переповнених святкових авдиторіях свої вогненні інвективи проти більшовицького режиму виголошував Андрій Малишко, у Львові народилась збірка поезій Д. Павличка "Правда кличе". У ній альтернативою вимушеній прославі Леніна й партії вибухнули вірші на захист української мови ("Ти зрікся мови рідної...", "Концерт у царя" та інші.) І – збірка Франкової сили сонетів, з центральним серед них "Коли умер кривавий Торквемада". У ньому поет не побоявся проголосити моторошну, але правдиву істину про те, що "здох тиран, але стоїть тюрма", що вирішило долю книжки. Її тираж було спалено, доля поета стала проблематичною.
Тюрма й справді виявилась довгою і страшною. Однак леготу свободи, що віяв від згаданих і безконечних пізніших проявів боротьби за незалежність і державність України, вже неможливо було зупинити, як неможливо було зупинити самого буття народу, всупереч новим і новим смертям і стражданням найкращих його синів.
З Дмитром Павличком я була знайома ще зі студентських років, коли він першокурсником включився в роботу етнографічного гуртка, яким я на той час керувала. Вже тоді серед інших вирізнявся змістовністю й логікою виступів, був особистістю. Згодом, в ранзі відомого поета, не поривав зв’язків з нами, інститутською молоддю, був бажаним гостем наших конференцій і концертів, заводив «аркана» разом з нашими хлопцями, і всі ми переживали, як його звільнили з аспірантури і над ним нависла небезпека за збірку «Правда кличе», і жалкували, що йому довелося покинути Львів задля Києва, куди йому стелилася життєва дорога. Усі наступні роки Дмитро Павличко дивував нас багатогранністю таланту, тим величезним вкладом, який він вносив в рідну літературу, культуру, журналістику, кінематографію (згадати б лише блискучі фільми «Сон» і «Захар Беркут», багаторічне керівництво «Всесвітом»). Врешті, йому як громадському діячеві Україна завдячує її популяризацією у світі, налагоджуванням широких культурних й політичних зв’язків з багатьма країнами, його мудру дипломатичну діяльність в ранзі посла, вершиною якої стала побудова пам’ятника молодому Шевченкові у Варшаві.
Однак – пора вже й на обіцяні спогади про львівські весілля, які були знаменними не лише завдяки їх головним «дійовим особам», але й через розкутість настроєвості самих весільних дійств в час першої хвилі політичної відлиги в Україні на зламі 1950-х рр.
Ірина-Марія Мундяк – Михайло Мольнар
Ірина і Михайло. Братислава, 1956 р.
Найпершим серед них було романтичне одруження незабутньої моєї подруги ще з університетської лавки – Ірини-Марії Мундяк, делегованої в 1950 р. на навчання в аспірантуру Київського Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР, з чеським україністом Михайлом Мольнаром, що на той час був не лише культурним, але й політичним прецедентом. Їхні життєві дороги звела праця Ірини над творчістю Франка та її участь в ювілейних відзначеннях у Пряшеві, Братиславі й Празі та 100-річчя від дня народження письменника. Їхня спільна праця над трьома унікальними збірниками «Зв’язки Івана Франка з чехами та словаками» (1957) та «З історії українсько-чеських і словацьких взаємин» (українською та словацькою мовами) – 1957–1959, як і багато інших їхніх публікацій славістичного характеру, досі залишаються фундаментальними. Працюючи в Інституті суспільних наук АН УРСР у Львові, де її обрано завідуючою сектором славістики, Ірина Марія Мундяк-Мольнар захоплювала своєю літературною ерудицією, легкістю і природністю спілкування з широким колом українських і зарубіжних колег. Однак для наукової роботи провидіння виділило їй лишень п’ять років. А як багато вона встигла, і була жінкою великої притягальної сили.
Ірина Вільде обдаровує молодих.
Запам’яталось їхнє – Ірини з Михайлом – весілля влітку 1957 р., а перед тим були наші спільні (я – дружкою) мандрівки до найповажніших запрошуваних на весілля гостей. Досі бринить мені її радісний голос: «Дарко! (це вона до Ірини Вільде) просили Вас мама, просили тато і ми просимо до нас на весілля». Привітна усмішка письменниці і стверджуюче її характерне «аякже, аякже», короткий почастунок, запитання й відповіді і – вже наступні оселі: завідуючого відділу літератури інституту Степана Васильовича Щурата і його дружини Олександри; франкознавця Олексія Никифоровича Мороза і його жінки-красуні, також Олександри; редактора «Жовтня» Юрія Мельничука і його дружини – недавньої актриси театру Леонтини; скромне помешкання Дмитра Павличка – ще неодруженого та ін. Запросини колег були демократичнішими – усно або телефоном чи письмовим запрошенням, як Федора Погребенника і кількох київських журналістів, з якими Михайло встиг перезнайомитись і подружитись за короткий час після приїзду в Україну.
Ірина Вільде, Юрій Мельничук, Олександра Мороз (справа наліво)
У зв’язку з тодішньою спекою весільні столи поставили у невеликому садку біля садиби Мундяків, і після символічного благословення молодих батьками Ірини весільне дійство своїм коротким, але зворушливим до сліз виступом відкривала Ірина Вільде. Гостей обслуговували ресторанні офіціанти, і після численних тостів Дмитро Павличко читав свою лірику.
Дмитро Павличко читає вірші. Справа від нього – його наречена Богдана, зліва – батько Ірини і молоді.
Юрій Мельничук обходив гостей з пляшкою і чаркою, м’яким оксамитовим голосом наспівуючи часом приперчених весільних коломийок. Колега Ірини з часів київської аспірантури, згодом співробітник відділу Степана Щурата Степан Трофимук знімав на плівку цікаві епізоди й сцени весілля, фотографії яких – нині вже історичні – зберігаються у багатьох тоді присутніх. Весільний гамір чергувався з голосистим, добре зіспіваним хором молоді. І раптом, чи не з ініціативи молодого, полинула журлива пісня «Чуєш, брате мій, товаришу мій». Усі, а найголосніше Ірина Вільде, зацитькали сумовите «кру, кру, кру» вигуками: «Друзі, та це ж похоронна…»
І справді, невдовзі науковий і культурний Львів прощався з Іриною Мундяк-Мольнар, яка трагічно загинула після невдало проведеної операції. Назавжди покинула дев’ятимісячного сина, чоловіка, старих батьків і свою улюблену працю.
За весільним столом. Справа: Олексій Мороз, доцент університету, франкознавець; Михайло та Ірина.
Перед початком величавого похорону Ірини Михайло Мольнар прославився нечуваним на той час і своєвільним вчинком, а саме, прагнучи за західним зразком сповістити про смерть дружини так званою «клепсидрою», тобто оголошенням у траурній рамці, він, в обхід цензури, домігся опублікування її тиражу з великим хрестом над текстом. Це ледь не привело його до відрахування з аспірантури Київського університету. Однак врятував його маленький син, якого слід було виховувати, довести до людей. Тож, повертаючись після успішного захисту дисертації у Братиславу, на роботу в інститут Академії наук Словаччини, разом із сином повіз і нову дружину. Ще кілька років плідно працював на ниві українсько-слов’янських історичних й літературних зв’язків, видавши до свого 50-річчя показний збірник «Зустрічі культур» і список власних праць. Однак згодом відійшов від науково-дослідної роботи і зовсім замовк. Помер Михайло Мольнар 2006 р. у Братиславі, де й похований.
Крайня зліва: Лідія Коць – науковий співробітник Інституту суспільних наук, відомий мовознавець, яка повернулася недавно з таборів. В центрі – Федір Погребенник, зліва від нього Олена Співакова, секретар університету; справа – наукові співробітники Інституту Марія Вальо, Ярослава Закревська, Лев Полюга.
Гуцульське весілля Дмитра Павличка
Перші гості Павличкового весілля у Стопчатові. Зліва Степан Трофимук, двоє невідомих, Оксана Трофимук, двоє невідомих, Марія Вальо
Автентичне гуцульське весілля Дмитра Павличка, якщо не помиляюсь, відбувалось ранньою осінню цього ж 1957 р. На ньому, крім численних гостей з Києва і Львова, встигло побувати ще нерозлучне подружжя Мольнарів, а також багато з тих, що гостювали на їхньому весіллі. Добиралися ми до Стопчатова – рідного Павличкового села – дружньою інститутською компанією і прибули вже надвечір, одразу потрапивши на щедрий і веселий передвесільний почастунок, знайомились з гістьми і рідними молодого – батьком і братом. Його матері вже не було серед живих. Брат відповідав за весілля і за наше розміщення на ночівлю у стопчатівських селян. Запрошена весільною «нанашкою» замість померлої матері, Ірина Вільде прибула дещо пізніше, замаєна великою паперовою трояндою в густому волоссі, пояснивши, що це – для піднесення настрою. Справді, за будь-яких обставин вона вміла робити це завдяки делікатному і, здавалось, невичерпному почуттю гумору.
Молоді зустрічають гостей
Другого дня почали сходитись гості чи не з усього села, їх вітали молоді і троїсті музики, і за встановленими на подвір’ї столами з традиційними гуцульськими стравами почалось весільне дійство. Відкривала його знов-таки Ірина Вільде, благословляючи молодих – красуню Дану, одягнену в народний одяг з Поділля, звідки походила, і Дмитра – у гуцульській вишиванці та звичайному міському костюмі.
Батько – Василь Павличко приймає гостей
Не переповісти усіх тостів, напучувань, побажань молодим, виголошуваних за столами під невтихаючий речитатив коломийкових чотиривіршів і запальну троїсту музику, що врешті почала поривати і старих і молодих до коломийки – до легкого і захоплюючого танцю. Втомившись, відпочивали при двох бочках неймовірно смачного і неп’янкого закарпатського вина, доставленого у Стопчатів одним з вірних друзів Дмитра, істориком Юрієм Сливкою за сприяння його рідного брата – славного виноградаря з-під самого Виноградова. То знову ж гуртувались гості для співу, якому не було кінця-краю, або й розбрідались по найближчих невисоких горах довкола Стопчатова, де свою функцію фоторепортера виконував наш незабутній колега Степан Трофимук. Вкрай втомлені та обвіяні ще теплим леготом пізнього літа чи ранньої осені, на відпочинок ми пробирались по драбині на цілу гору запашного сіна, укладеного аж під дах другої частини приміщення, звідки спостерігали, як внизу, на втоптаній глиняній долівці, троїсті музики настроювались до якогось дійства. Було вже опівночі, як раптом, мов ті гірські орли, до музик злетілись легіні аж з трьох сіл, щоби, як нам пояснили, вшанувати молодого «колом». Високі і стрункі – не у традиційному гуцульському, а в осучасненому, на зразок партизанського, одязі – у чоботях, вузьких штанах і спортивного типу куртках, проте у вишиванках і капелюхах, замаєних квітами й пір’ям, спочатку товпились біля молодого і музик, поки не впала команда старшого парубка: «Запорозькі козаки, до кола!» Чи це мені причулось, чи приснилось? – зірвалась я спросоння. Звідки тут взялися запорожці? Та згадала про загони полковника Височана у походах Хмельницького. Справді, був зв’язок Гуцульщини з Запоріжжям, і пам’ять про це дотривала в народі до наших днів.
Подарунки для молодого
Василь Павличко танцює коломийку
До кола на чолі з молодим парубки ставали немов неохоче. Поволі під ритм музики і команду «старшого» клали одну, потім другу руку на плече товариша, згодом, повертаючись обличчям до середини кола, охоплювали один одного за рамена і починали поволі розкручувати коло, – потім щораз швидше і швидше, аж до шаленої круговерті. Перед нашими очима мигтіли лише чоботи і капелюхи. І як тільки не втомлювалися ноги, як витримували серця той шалений ритм. Раптом коло розірвалось і знов з’єдналось, це «вилетів» з нього Павличків батько. Він, як удівець, також мав право на коло, однак не вистачило сил його дотанцювати. А коло продовжувало вирувати вже, наче не на землі, а в повітрі. І тільки після цього поволі почало осідати. Вже можна було розгледіти окремі обличчя, вже роз’єднувались рамена, аж поки, під останню команду «старшого», коло розсипалось і парубки пішли на почастунок. Слідкуючи за годинником, ми з подивом відзначили, що танець тривав майже дві години.
Ірина Мундяк-Мольнар і її колега Степан Трофимук на околиці Стопчатова
Запросини на ще одне весілля. Молода з дружками.
Пісня під вечір.
Від того часу пройшло майже пів століття, а образ «кола» не стерся у моїй пам’яті, і нині можна тільки жаліти, що тоді ще недосяжними для нас були кінокамери, які увічнили б це диво народного, а, власне, суто гуцульського танцю. Бо чи дожив він до наших днів, і чи злітаються нині гуцульські легіні, щоби вшанувати молодого весільним «колом»?
Танці під радіолу
Згадані спогади – лише дещиця того, що зберегла моя пам’ять не лише про складний і страшний час другої половини ХХ ст., але й про моїх сучасників, які залишили неповторний і яскравий слід не тільки у моєму серці, але й також, не побоюся сказати, в історії нашого народу.
__________________
¹ Дочка професора Віра Свєнціцька на той час вже відбувала багаторічний строк тяжких таборів.
² ґрипс – загорнута в кульку з хлібного м’якуша записка, яку в’язням вдавалось викинути через вікно. Знайденого ґрипса перехожі намагались доставити за адресою.
³ Косяченко Віктор. Запитання Ірини Вільде вождеві Сталіну й сьогоднішньому дню [укр. мовою – М.В.] // Народна газета. – 1999. – № 36 (419); Дзвін. – 2000. – №2. – С. 113 – 116.
⁴ Сливка Юрій. Неакадемічні розмови на Академічній: Спогади // Україна: Культурна спадщина. Свідомість. Державність: Збори. На Пошану професора Юрія Сливки. – Львів, 2000. – Вип. 7 – с. 9—103.
Довідка: Марія Андріївна Вальо (1925–2015) – молодший, через два роки (після успішного захисту кандидатської дисертації «Життя і творчість Ірини Вільде», 1963) – старший науковий співробітник відділу української літератури Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові. Звільнена внаслідок репресивної ліквідації відділу. Науковий працівник Львівської національної наукової бібліотеки України ім. Василя Стефаника, визначна вчена-бібліограф та бібліографознавець, книгознавець, літературознавець. Дійсний член НТШ.
06.02.2023