РЕВОЛЮЦІЯ КВІТІВ
Рeace – Love – Freedom – Rock’n’roll!
До історії правозахисної групи Довіра
Завершення подорожі до країни мрій
ЗАВЕРШЕННЯ ПОДОРОЖІ ДО КРАЇНИ МРІЙ
У серпні 1993 року мені довелося бути у Ченстохові на хіпісовому зльоті. Там зібралося кілька десятків тисяч паломників з Польщі і з-поза її меж, серед них пів сотні хіпі; ще у 1979 році священник Анджей Шпак1 започаткував такі акції. Ми виїхали зі Львова з подружжям художників і ще одним колєґою – я потягнув їх, довідавшись про екзотичний захід. Кілька днів ми прожили в наметі учотирьох. Потім львів’яни повернулися додому, а мені треба було до Німеччини. Туди мене запросив Бернд Бьотшер2, активіст молодіжної пацифістської групи з колишньої НДР, що контактувала з редакцією «День за днём». Ми листувалися від 1988 року, Бернд цікавився акціями львівської Групи Довіри. На руках у мене була німецька віза, тож до Польщі я їхав транзитом. У Ченстохові познайомився з трьома дівчатами-польками, котрі планували їхати автостопом через Прагу до Франції. Аби стопити по двоє, потрібен був четвертий, тож я погодився. На чеському кордоні сіли разом в одну машину. Водій-поляк мав бізнес у Чехії. Документи на кордоні перевірили тільки в нього, проблем жодних не було.
Далі дівчата поїхали самі, а я залишився в Празі обдумувати шляхи на Захід, зважаючи на мовний бар’єр. На сквоті в районі Вацлавського наместі зустрів львів’ян Ноні й Яна Метелика.3 Там же на вулиці трапився один патлатий із Брно, який познайомив з ірландцем на ім’я Джон. Той викладав у Чехії англійську і тепер вертався додому. Його маршрут пролягав автостопом на Нюрнберг. У мене було кілька адресів у Кьольні по лінії Міжнародної амністії, тож ми вирішили їхати разом. Я розумів польську, він – чеську, та все одно ми спілкувалися мовою глухих і жестами морських регулювальників. На кордоні з Німеччиною паспорт знову перевірили тільки у водія, нам лише махнули рукою – видно, ми виглядали «своїми». На автобані за Нюрнберґом трапився автофургон. Водій повертався з Росії і погодився взяти нас до Кьольна. Дорогою ми дізналися, що він голландець на ім’я Карл, а мешкає недалеко від Амстердама.
Фантастика. У мене сяйнула думка: якщо на двох кордонах нас не перевіряли, чому би не скористатися цією закономірністю втретє? Я відчув реальний подих своєї юнацької мрії.
– Джоне, як давно ти не був у Голландії?
Він погодився з тим, що за шість років там багато чого змінилося, і наступного дня ми перетнули кордон Нідерландів. Проблем з документами не було.
Між іншим, я був готовий до поїздки в Амстердам. Ще з часів моєї кореспонденції до «Džuboks» у мене були адреси дівчат-учасниць групи Wanda’s. Ми переписувалися десять років, вони видавали в Амстердамі контркультурний журнал «Parblue», де час від часу друкували інформацію про радянських неформалів. Ще кілька наших із колишнього Союзу перебували в Голландії, в мене теж були їхні координати. Проте на одній точці о 24-й годині не виявилось нікого, на другій не вписували. Ми з Джоном під’їхали на адресу однієї з дівчат із Wanda’s. Я натиснув дзвінок.
Голландка була в шоці від того, як можна без квитків і візи подолати стільки кілометрів і в’їхати в їхню країну. У мене в кишені було двадцять доларів.
– Чому ти наперед не подзвонив?
Я справді не передзвонив.
Словом, нам із Джоном лишилося цілу ніч блукати нічним Амстердамом. В той час у місті проходив джаз-фест. Казкове враження, ілюмінація, канали, вузенькі вулички, напівголі дівчата у вітринах. Багато людей на площах, сидять просто на сходах біля пам’ятників – і так до третьої години ночі. Вночі народу не менше, ніж удень. Проте на площі Дам, де у 1960-х була хіп-тусівка, тепер збиралися інші люди. Ми шукали довговолосих: Де тут сквоти? Але нас ніде не вписували.
Дійсно на Заході відбулись суттєві зміни.
Ближче до ранку ми знайшли кілька картонних коробок і попрямували до Вонделпарку – в епоху дітей квітів вважалося, що тут все можливо і все дозволено. За резиденцію обрали літню естраду з дашком. Спальні мішки розгорнули на сцені. Проте за якихось три години нас розбудили нав’язливі звуки, стук і гуркіт. Я висунув голову з мішка і побачив, що настав ранок, а навколо кипить робота. Працівники вже зняли дах і починали демонтувати опори. На нас абсолютно не звертали уваги.
Ми швидко зібралися і пішли геть.
Амстердам – екзотичний атракційний центр, але хіпового духу там вже нема.
***
Вибратися з Амстердама допомогли члени голландської Amnesty International, придбавши квиток до Дрездена. В Україні я завбачливо прихопив зі собою «паспорт» Міжнародної амністії з інформацією про в’язнів сумління. Туди попередньо вклеїв власне фото на першу сторінку – паспорт є паспорт. Після того ми розпрощалися з Джоном – він подався у бік Ла-Маншу, а я сів на потяг до Дрездена. На кордоні з Німеччиною однак виникла заминка. Ні в кого з купе документів не вимагали, тільки у мене. Я витягнув «паспорт» Амністії і ткнув на сторінці зі своєю світлиною. Можливо це спрацювало, можливо, контакти членів дрезденського офісу Amnesty International, а може просто видалась переконливою версія, що я проспав на кордоні в автівці на в’їзді до Нідерландів.
Дрезденські активісти співпрацювали з амстердамцями і так само виявилися хорошими хлопцями, скерувавши до своїх камрадів у Ляйпциґ. Втім мені кортіло глянути на Берлін – як там після падіння Стіни? Я мав координати Стефана Венуса, з яким колись познайомився у Львові, тож відразу подався туди.
На обрисах Берліна відбилися невитравні рани Холодної війни. Уночі квартали колишньої столиці НДР потопали в темряві, тоді як територію Західного Берліна всуціль заливали вогні. Очевидною була різниця в менталітеті мешканців по обидва боки Стіни. Обивателі східного сектора масово перебирались до західних кварталів і далі в західні землі ФРН, з тієї причини багато помешкань у Східному Берліні спустіло. Ця обставина спонукала зворотний процес – покинуті будинки заселяли представники андеґраунду, вільні митці, контркультура. Одним з епіцентрів був Пренцлауер-Берг, ще від часів НДР осередок вільного духу. Тут витворилася ориґінальна й невимушена атмосфера: молодіжні кафе, паби, сквоти, сквоттер-клуби, інтенсивне нічне життя. На вулицях багато неформалів, панків, хіпі, анархістів.
Ця тема буквально вибухнула після падіння Стіни. У грудні 1989-го два десятки хлопців і дівчат, представники східноберлінського андеґраунду, серед яких був Сільвіо Маєр4, оселилися в занедбаній п'ятиповерхівці у Фрідріхсгайні. По той бік Стіни на протилежному березі Шпрее містився Кройцберг, аналогічний тусовочний район Західного Берліна. Аби вберегтися від наці-скінів, Сільвіо з друзями закликали однодумців-анархістів і надали їм адреси потенційних сквотів. Нараз у Кройцберзі пролунав заклик: Східний Берлін – це чесна гра, відкрита для кожного, хто поважає DIY5 і хоче робити власний прожект. Сюди ринули фрики, богема зі Східної й Західної Німеччини та й загалом з усієї Європи. Вони осідали у Фрідріхсгайні, сусідніх Мітте й Пренцлауер-Берзі, займаючи будинки, призначені для знесення. Це був чудовий рік перед об’єднанням Німеччини, коли впав комуністичний режим і фактично капітулювала поліція. Із цим Берлін перетворився на європейську контркультурну Мекку, якою був колись Амстердам. Скоро рахунок сквотів пішов на сотні. Пощерблені стіни вкрилися ґрафіті, з вікон замайоріли прапори і транспаранти, повсюди зазвучав рейв. На тротуари повиносили старі дивани, де піпл снідає і курить траву. На дахах загоряють ню. Багато сквотів з конкретною спеціалізацією – техно-клуби, студії звукозапису, кінокооперативи, окремо розкидані помешкання-комуни, де живуть панк-музиканти, ліві радикали, вільні художники, геї, трансвестити. Он скелелази облаштували на стіні будинку прямовисний підйом, а ось «колективна кухня Едіт Піаф», де можна пообідати за долар. У Пренцлауер-Берзі сквоттери зайняли велетенське приміщення колишньої пивоварні Schultheiss-Brauerei, схоже на цегляну фортецю, яку перетворили на креативний форум мистецтва перформансу.
Стефан мешкав у Пренцлауер-Берзі. З ним ми на роверах заїжджали у Кройцберг, точніше на дільницю Зюйд-Ост-36 поміж Шпрее і Ландвер-каналом, де в попередню епоху зосереджувалася альтернативна сцена Західного Берліна. Однак тепер її заполонили імміґранти з Близького Сходу, і район втратив популярність.
Я пробував порівняти ці два Берліни. Кройцберг – ґастарбайтери, наркомани, кримінал, занепад. Натомість у Пренцльберзі народ відкритий до безпосереднього спілкування, більш розкутий, незалежний. Назагал молодь із колишнього соцтабору, отримавши змогу подорожувати до інших країн, не виглядає настільки ізольованою, як на Заході, навіть в андеґраундних середовищах. З тієї причини сюди у Східний Берлін після падіння Стіни звідусіль потягнувся альтернативний піпл. Люди покидають звичні рамки, стандарти життя, сформовані на Заході, і шукають взаєморозуміння в суспільствах, котрі щойно стали на вільний шлях.
Дивна річ – ми в себе колись теж не мали свободи, однак були набагато ближчі поміж собою, допомагали одне одному, підтримували, об'єднувалися заради спільної мети. Це почуття громадянської солідарності зросло незмірно в час Перебудови, надто в ході національно-визвольних процесів, у тому числі за участі представників контркультури. Про це співав Віллу Тамме:
Міліцейська форма більше не гнітить
Навпаки, здається, сріблом мерехтить
Ось міліціянт глянув приязно на панка
Вони тиснуть руки, все буде окей
Привіт, ветерани Перебудови
Нині ми всі разом господарі країни
Щороку ювілей – великий Viinakuu
Натовп вибухає: ух-ей, ау!
Більш у Вірумаа не всохнуть криниці
Перед Мавзолеєм сяде цепелін
Що не говоріть, демократія це чудо
Ти в захваті по вуха, роззявляєш рот
Привіт, Перебудово, щаслива країно
Я кричу Привіт, наскільки можливо
Привіт, Перебудово, демократіє
Привіт, Перебудово, ось моя рука6
Загалом це був ребус, загадка, неабиякий феномен. В усьому цьому ще належало розібратися.
P. S.
Двадцять п’ять років після повернення з Вудстока автобус Кізі іржавів на фермі в штаті Ореґон, поки з’явилася ідея поїхати до Тімоті Лірі в Лос-Анджелес і зняти про це фільм, що викликало зацікавлення хіп-історією на Заході.7
Через двадцять п’ять років після мого повернення з Берліна наша подруга Юліане Фюрст8 запросила в Лос-Анджелес на відкриття виставки, присвяченої 50-річчю хіпі-руху в СРСР. Виставку організував Венда-мюзіум, який спеціалізується на історії Холодної війни й краху комуністичної системи. Було зібрано численні раритети й запрошено ветеранів хіпі зі Львова й Москви. Крім усього Юліане знала про мою давню мрію, тож програма передбачала знайомство зі Сан-Франциско. 27 травня 2018 року я вилетів авіарейсом з Києва із пересадкою в Парижі.
Юліане зустріла мене в аеропорту Сан-Франциско разом зі ще однією нашою подругою Іриною Гордєєвою9, якій довелося покинути Росію у зв’язку з переслідуванням режиму; обидві спеціалізуються на вивченні демократичних процесів у пізньорадянський період. Разом з ними був Стівен, який сидів за кермом буса. Місця забронювали в готелі «Stanyan Park Hotel», симпатичній будівлі вікторіанського стилю в районі Гейт-Ешбері навпроти Ґолден-Ґейт-парку.
Місто моєї мрії видалося і таким, і не таким, як написано в книжках про хіпі. Музиканти на Гейт-стріт чи Ешбері все так само луплять у бонґо й табла, на тротуарах сидять фрики і курять траву. Однак це вже нова тема і нова контркультурна версія. Нам влаштували екскурсію місцями, де проживали Дженіс Джоплін і Jefferson Airplane. Ми піднялися на Твін-пікс, звідки відкрилася вражаюча панорама Фріско. Далі була психоделік-вечірка в одному зі закладів Гейт-Ешбері; при ньому функціонують музей контркультури, де зібрано атрибутику й підшивки газет, і комуна для прихіпованого піплу. Там ми познайомилися з Андресом, який прибув із Домініканської республіки, його дреди сягали до пояса. Наступного дня відвідали книгарню City Lights, легендарне місце в Норт-Біч, де можна ознайомитися з книгами Beat Generation. Проте комерція наклала свій відбиток на нинішню ситуацію. Більше враження створив Біт-музей у Норт-Біч, де можна оглянути видання, постери, фото, платівки бітників, картатий піджак Керуака і друкарську машинку, автомобіль Hudson Commodore, на якому можливо їздив Ніл Кесседі.10 Найбільше запам’яталося Caffé Trieste, яке діє з 1956 року і де теж тусували бітники; старі світлини на стінах передають дух тієї доби. До нас приєднався колишній москвич на псевдо Кащей.11 Від 1974 року – подумати страшно – він проживає в Сан-Франциско. Юліане в книзі «Квіти крізь бетон» називає його і Світлану Маркову хрещеними батьками московських хіпі. У 1968-му вони організували в себе вдома салон, один із перших хіпових флетів у Москві. Врешті обох видворили на Захід. До речі, Кащей підтримує Україну в нинішній війні, на відміну від москвичок, котрі того разу прибули з нами до Сан-Франциско.
30 травня ми вирушили бусом на південь Береговою автострадою. По дорозі заїхали в Монтерей. Там Юліане влаштувала зустріч із Джоном МакКлірі12, живим реліктом тієї епохи – у 1960-х він подорожував разом із Doors, Rolling Stones, Тіною Тернер, фіксував історію контркультури на фотоплівці. Натоді в хіпових середовищах поширювалися саморобні фотоальбоми піплзбуки. У 1971-му Джон видав один такий накладом 300 примірників – по суті перший комерційний піплзбук. Наступного року їх вже була тисяча. Один із примірників у 1978-му потрапив до Ґени Зайцева з Ленінграда, там його бачив львівський Ґреґ, який відтоді теж почав документувати фотохроніку і виготовляти самодіяльні піплзбуки, роздаровуючи друзям. Згодом Джон видав і словник хіпі-сленґу. Він зустрів нас за кермом свого автомобіля, і ми подалися на стадіон, де у червні 1967-го відбувся знаменитий фестиваль Монтерей Поп. На його сцені виступали Джимі Гендрикс, який спалив свою гітару, і Дженіс Джоплін, виспівуючи «Ball & Chain».
Наступного дня ми були в Лос-Анджелесі в Венда-мюзіум. Відкриття виставки приурочили до радянського Дня захисту дітей 1 червня – того дня в 1971 році у Москві мала відбутися демонстрація проти війни у В’єтнамі, санкціонована владою, яка, проте, вирішила її учасників, дітей квітів, репресувати. На пресконференції мені адресували запитання: «П’ятдесят літ тому вам трапилася стаття "Travels Into the Hippieland" Генріха Боровика, після чого ви закохалися в хіпі і в Сан-Франциско. Щойно лише ви змогли побачити місто. Чим приваблювали вас каліфорнійські хіпі? І як це – нарешті опинитися в Гейт-Ешбері?»
Що тут казати? Адже це була моя юнацька мрія. Справді минуло пів століття, за цей час надто багато що змінилося. А тепер шістдесятка на носі, і все виглядає трохи інакше. Зате і в нас суспільство стало більш толерантним до творчих виявів індивідуалізму, який подекуди вже сприймається як мейнстрім.
Через чотири роки з’явилася можливість знову навідатися до Берліна. У мене був знайомий журналіст Томас Ґерлах, колишній друг Бернда Бьотшера, упорядник путівника по Україні 2007 року німецькою мовою. Також там перебував Еміль Авель Тіркель13, ді-джей і вуличний музикант, який давно проживає на Заході, курсуючи між Ізраїлем і Берліном. Еміль запропонував заїхати в Кессельберг, хіпову комуну за двадцять кілометрів на схід від міста.
Кессельберг – приклад того, як можуть виглядати міста майбутнього, так само, як Крістіанія чи Ауровіль.14 За комуністичного режиму тут у лісі був об’єкт із казармами, що використовувався Штазі для обслуговування радіоглушилок. У 2001 році казарми сквотували, і тепер тут територія вільного духу. Клуб, майстерня, безкоштовна крамниця. Хтось живе в корпусах, хтось віддає перевагу наметам. Одні приїжджають, інші від’їжджають. В один час може зібратися кілька сотень людей на фестиваль альтернативної музики, який проводиться періодично. Мешканці цивілізовано співіснують з місцевою владою, платять за електроенергію, збирають сміття у баки. Ми зайшли в імпровізований клуб. Еміль взяв гітару, до нього долучився афроєвропеєць із дредами, почався джем-сейшн. Ґоа-транс, експромт. Люди заходять, виходять. Заявився ще один колега Еміля киянин Сашко, музикант анархістського плану. Втім усе це вже не хард’н’хеві, щось новіше.
Я запитував мешканців про їхнє ставлення до війни в Україні. Відповідають неохоче, не цікавляться світом, де присутнє насильство. Утім як переконані анархо-пацифісти обстоюють власні права. Люди мого віку, з онуками, вони все життя прожили в такому світі, і цей світогляд прищеплюють юному поколінню. Хтось працює в майстерні, хтось курить траву, хтось рубає дрова. Ніхто нікому не вказує, що має робити, ніхто не змушує підлаштовуватися. Захотів – прийшов, захотів – пішов.
P. P. S.
Вільний дух невловимий і водночас присутній завжди і всюди, доступний кожному, хто йде за своєю дитячою мрією.
Приємно усвідомлювати, що недаремно ми живемо і щось робимо. Багато наших замислів та ідей втілилося в життя. Люди домоглися розпаду тоталітарної системи, республіки стали незалежними, відкрилися кордони, піднялася залізна завіса. Нема гонки озброєнь, як у 60-ті чи 70-ті в часи Холодної війни. Багато держав відмовились від ядерної зброї, запроваджено альтернативну військову службу. Замість однієї комуністичної виникла сотня партій різноманітних ідеологічних спрямувань. Радикали засідають у Верховній, обласних, міських радах. З’явились численні правозахисні громадські організації. Багато пунктів нашого Маніфесту виявились слушними.
Мрії збуваються!
Боротьба проти тиранії за свободу, права, демократію – віковічна боротьба між добром і злом.
Ми переможемо!
________________________
1 Анджей Шпак (1944–2017) – монах-салезіянин; священником у Вроцлаві з 1975 опікувався представниками контркультури («капелан хіпі»). У першому паломництві до Ченстохови в 1979 взяло участь 40 осіб; від 1982-го це щорічні загальнопольські Паломництва Молоді Різних Доріг, проводяться по черзі з різних міст.
2 Бернд Бьотшер (1956–2001) – проживав у Ляйцкау, Саксонія-Ангальт.
3 Володимир «Ноні» Єсаулов (1961–2001) – проживав у Пустомитах.
Іван «Ян Метелик» Ляшкевич (1961–2010) – проживав у с. Ріпнів біля Буська, займався художньою вишивкою.
Сквоттінг (англ. «squatting») – самовільне заселення покинутих приміщень.
4 Сіільвіо Маєр (1965–1992) – народився у Кведлінбурзі, Саксонія-Ангальт. У 1986 прибув до Берліна, винаймав житло у Фрідріхсгайні, де згодом сквотували будинок на Шрайнерштрассе. Організовував підпільні виступи берлінських панк-гуртів, випускав самвидавний фанзін, двічі (1988, 1989) був коротко ув’язнений за участь у вуличних протестах. Загинув у Берліні від рук наці-скінів.
5 DIY (англ. «do it yourself» – зроби сам) – одна з головних технологій у панківських музичних і навколомузичних середовищах.
6 J.M.K.E. «Tere Perestroika». Написана Віллу Тамме влітку 1987, з нею J.M.K.E. перемогли на пісенному конкурсі, організованому Eesti TV наступного року, після чого пісня стала національним хітом. Viinakuu (ест. «місяць горілки») – естонська народна назва жовтня, пов’язана з трудовою повинністю селян по закінченні сільськогосподарських робіт відпрацювати на поміщицьких ґуральнях. У повіті Ляене-Вірумаа навесні 1987 почалися протести проти видобутку фосфоритів, що загрожувало довкіллю. Натяк на політ 19-річного Матіаса Руста 28 травня 1987 з Гельсінкі до Москви із приземленням на Красній площі.
7 Кен Кізі (1935–2001) – автор роману «Над гніздом зозулі» (1962), ініціатор поїздки розмальованим автобусом з Каліфорнії до Нью-Йорка влітку 1964, що провістила початок доби хіпі.
Тімоті Лірі (1920–1996) – професор Гарвардського університету, ідеолог Психоделічної революції.
8 Юліане Фюрст (нар. 1973) – докторка філософії в Лондонській школі економіки (2003), авторка книг «Late Stalinist Russia: Society between Reconstruction and Reinvention» (2006), «Stalin's Last Generation: Soviet Post-War Youth and the Emergence of Mature Socialism» (2010), «Flowers Through Concrete: Explorations in the Soviet Hippieland» (2021).
9 Ірина Гордєєва (нар. 1975) – кандидатка історичних наук (2000), досліджувала рух толстовців, викладала в Російському державному гуманітарному інституті в Москві (1999–2018), 2020 еміґрувала в Німеччину. Авторка книги «Забытые люди: История российского коммунитарного движения» (2003).
10 Ніл Кесседі (1926–1968) – друг Керуака, надхненник бітників і хіпі, учасник поїздок автобусом Кізі.
11 Олександр «Кащей» Пеннанен (нар. 1947).
Світлана «Царевна-Лягушка» Маркова (1947–2011).
12 Джон Бассет МакКлірі (нар. 1943).
13 Еміль Авель Тіркель (нар. 1984) – проживав у Росії, Білорусі, 2007 репатріював в Ізраїль. Працює в жанрі психоделік-техно.
14 Крістіанія – вільне місто-комуна, засноване 1971 на одній з дільниць Копенгагена.
Ауровіль – експериментальне місто-громада, засноване 1968 в Індії у штаті Тамілнад.
10.02.2023