РЕВОЛЮЦІЯ КВІТІВ
Рeace – Love – Freedom – Rock’n’roll!
До історії правозахисної групи Довіра
Завершення подорожі до країни мрій
SQUAWK
(За мотивами листа до редакції «Squawk Magazine» у серпні 1993 р.)
Захід для багатьох жителів комуністичного раю, щільно огорнутого залізною завісою, вважався заповітною Меккою, омріяним царством свободи. Будь-яка інформація з вільного світу сприймалася з ентузіазмом незалежно від того, йшлося про країни так званого соцтабору чи західні демократії. В реальному житті все було складніше, не так ідеально. Необхідно було побачити все власними очима таким, яким воно було насправді. Проте влада намагалася під будь-яким приводом не випускати нас із країни, підозрюючи у належності до політичної опозиції – у принципі, так воно й було.
У червні 1988 року нас не випустили за кордон на VII з’їзд European Nuclear Disarmament, що мав відбутися в Лунді. Ця організація відкололася від британської Campaign for Nuclear Disarmament, котра у 1958-му проводила похід із Лондона до Олдермастона – саме тоді з’явився символ пацифік. У 1980 році, коли американська адміністрація висловила наміри розмістити в Європі ядерні ракети нового покоління, було опубліковане «Звернення за європейське ядерне роззброєння». З цього почалася діяльність END. Через два роки відбувся з’їзд у Брюсселі, надалі вони проходили щороку в різних містах Європи. Проте виступаючи за без’ядерну Європу від Польщі до Португалії, європейські мрійники проголошували одностороннє роззброєння Заходу, тим самим ллючи воду на млин радянської пропаганди. Після початку розгортання озброєнь за програмою Зоряних воєн діяльність END взагалі почала втрачати сенс. У 1984 році в італійському містечку Перуджа відбувалася чергова конвенція, на якій було заявлено про заснування Мережі Діалогу Схід–Захід. Яцек Куронь надіслав її учасникам листа з тюрми, пропонуючи більш реальні речі – спільну боротьбу за демілітаризацію Східної Європи й відміну воєнного стану у Польщі. Тема цьогорічної конвенції була «Пацифістський рух 1988 – нові виклики». До Швеції запросили близько п’ятдесяти пацифістських, правозахисних, релігійних, жіночих, лібертіанських, екологістських організацій зі Західної й Східної Європи, Північної Америки, Австралії. Радянський Союз мали представляти Групи Довіри з Москви, Львова і Ленінграда – Сашко Рубченко, ще двоє-троє осіб. Проте радянське керівництво, що докладало максимум зусиль у безнадійній боротьбі за мир, нікого за кордон не випустило.
У липні я прибув до Москви на запрошення дисидента Льва Убожка1. Півроку тому він приїжджав до Львова, мою адресу на Голоску йому дали учасники московської Групи Довіри. Два місяці перед тим вони створили партію Демократичний союз, намагаючись поширити організаційну структуру на інші міста Радянського Союзу. В них були домовленості з Українським культурологічним клубом2, їх цікавила така можливість у Львові, де діяв осередок Групи Довіри. Також у Москві формувався Народний фронт, у червні було створено ініціативний комітет. Проте Народні фронти допускали участь комуністів, а ті провадили справу до розколу. Натомість члени Демократичного союзу стояли чітко на антикомуністичних позиціях, і до них пішло чимало людей з московської Групи Довіри. На квартирі в Євгенії Дебрянської, де ми збиралися, я зустрів Ніколая Храмова, Андрія Кривова, Валерію Новодворську.3
В наступні дні мав відбутися мітинг Демократичного союзу на Пушкінській площі.4 Коли ми підійшли на Пушку, там було досить багато людей. Міліціянти групувалися по периметру і пробивалися до гучномовця. Намагаючись посіяти паніку, вони застосовували звичну тактику вихоплювати людей з юрби. Дехто знімав усе це на плівку, тож у них відбирали фотоапарати. До мене підбіг хтось із демонстрантів, з яким ми зналися по Групі Довіри:
– Треба взяти плівку, щоб не засвітили в ментярні.
Не було жодного сенсу прикидатися конспіратором, і я розчинився в юрбі, крім того, мені треба було зайти до Убожка. Фотоапарат я віддав активістам Демократичного союзу, які зуміли переправити плівку на Захід.
Не всі системні підтримували таку діяльність:
– То не справа хіпі. Пацифісти не повинні влазити в політику.
Ми заперечували:
– Це боротьба не за владу, а за наші громадянські права. Це різні речі.
У той час на московських вулицях можна було спостерігати екзотично вдягнутих дівчат, які співали релігійних пісень і роздавали християнську літературу. Вони називали себе джизес піпл. Місію очолював Саймон, колишній хіпі. Ідея Jesus People з’явилася у 1967 році в Сан-Франциско і швидко поширилася по всій Америці. Поєднання християнських мотивів із рок-музикою в розпал сексуальної революції привертало численних прозелітів і джизес-фриків, виникали різноманітні ідеологічні відгалуження. Одна з груп сформувалася навколо пастора Девіда Берґа5 в Гантінґтон-Біч у південній Каліфорнії. Він проповідував серед підлітків радикальну ідею повного розриву зі суспільством, яке називав Системою. Скоро їхня діяльність перетворилася на проблему, поліція зайнялася пошуком дітей, і на початку 1969 року п’ятдесят революціонерів Ісуса покинули Каліфорнію. Вони їздили Америкою на автофургоні з причепом, поки не осіли в Техасі. У 1970 році з’явилися Children of God. Ця екстремістська тоталітарна секта проповідувала неминуче падіння Америки, кінець світу і необмежену сексуальну свободу, за це їх звинувачували в аморальності і розбещенні малолітніх. Із початком перебудови вони прибули до Москви вже як Family of Love.
На той час у Львові піднялася друга хвиля вуличних маніфестацій – багатотисячні мітинги біля пам’ятника Іванові Франку.6 По суті, це було продовження діяльності Дискусійного клубу, який досі проводив свої збори на вулиці. Поки що на мітингах львівська Група Довіри не виставляла лозунгів, Чорновіл перестерігав:
– Хлопці, це передчасно, вони будуть мати причину розганяти людей.
У червні було оголошено сім принципів діяльності львівського Народного фронту і переобрано склад ініціативного комітету.7 До нього влилися дисиденти, зі старих членів лишилися Іван Макар і Євген Патракєєв. Міськком комсомолу намагався не випустити ситуацію з-під контролю і втиснути процес у рамки Об’єднання молодіжних клубів. Їхні представники теж приходили на засідання комітету, одного разу навіть надали приміщення в клубі Зооветеринарного інституту. Проте компартійна влада не допускала його реєстрації. Тоді було вирішено йти на загострення і заявити вголос про існування ініціативного комітету. 7 липня, коли біля пам’ятника Франку зібралося сорок чи п’ятдесят тисяч людей, Іван Макар оголосив про створення Демократичного фронту на підтримку перебудови. Того ж дня було організовано Українську Гельсінську спілку з числа колишніх політв’язнів. Вона реально генерувала всі процеси у середовищі Фронту. З наших людей до УГС вступили Волдмур та Ігор Копестинський8, якого в Саду прозвали Ленноном через те, що носив круглі окуляри.
На 4 серпня був оголошений великий мітинг, на якому збиралися звітувати про створення нових осередків Фронту. Десятки тисяч людей заполонили центральні вулиці і площі, розтягнувшись аж до Університету і пам’ятника Франкові. Ми з Овчинниковим перебували на проспекті Свободи, де потім збудували пам’ятник Шевченку.
Проте міська влада того разу вирішила: досить. Навколо почали з’являтися міліцейські автобуси, бокові вулиці наповнювалися людьми в уніформі, котрі шикувалися по обидва боки проспекту. Вони почали просочуватися в центр юрби, з’єднавшись у кілька шеренг і розрізавши велетенський натовп надвоє вздовж трамвайної лінії. За ними вливалися нові й нові колони міліціянтів. Потім крайні шеренги розвернулися наліво-направо і почали розходитись у протилежні боки, відтісняючи людей, а середина далі наповнювалася все новими охоронцями закону. Я опинився в групі, котра відступала в бік Оперного театру. Міліцейські шеренги сунули зрізаним конусом, формуючи підкову і відтісняючи людей набік до тротуарів. Там так само було повно міліції і осіб у цивільному, вони починали хапати їх і пакувати в машини, котрі тут же зникали в бокових вуличках. Врешті демонстранти дійшли до площі перед входом в Оперу. До нас упритул наблизилася передова шеренга спецназу, і всі на якийсь час зупинилися. У цей момент навпроти мене опинився Андрій – двометровий здоровань у формі офіцера внутрішніх військ. Свого часу ми були з ним добре знайомі і мали його за порядну людину. Він здалека упізнав нас:
– Я прошу, краще йдіть звідси. Протистояння не має жодного сенсу. Що буде, не знаю, ми чекаємо команди. Може бути кровопролиття. Я мушу виконувати накази.
Серед натовпу почали з’являтися коротко стрижені юнаки. Вони зумисне голосно лаялися, викрикували нецензурщину на адресу міліції. Було зрозуміло, що готується провокація. Нас знову почали відтісняти. Біля тротуарів туди-сюди проїжджали машини, намагаючись сіяти паніку. Далі людський масив розділився на два потоки, обігнувши Оперу з двох боків, і наш знайомий зник із поля зору.
Так львівський Народний фронт повернувся у підпілля.
***
Коли стало відомо, що 17 жовтня у Вашинґтоні має відбутися демонстрація протесту у зв’язку з американським вторгненням у Гондурас і подіями в Сальвадорі, Група довіри запланувала акції підтримки. Ми від імені львівського осередку 27 серпня відправили на Захід листа:
«Численні політичні, адміністративні та ідеологічні бар’єри, що розділяють світ на два ворожі табори, не дають нам змоги приєднатися до демонстрації 17 жовтня. Війна в Центральній Америці, як і війна в Афганістані, – це не просто трагедія воюючих країн, вона означає загибель тисяч людей, руйнування міст і сіл. В орбіту воєнних конфліктів, котрі ведуть до збагачення державної еліти, втягнута бюрократична верхівка з числа державного керівництва. Саме вони сьогодні становлять головну небезпеку для миру в усьому світі. Локальні війни завжди передують світовим війнам. Де гарантія, що завтра вони не перетворяться на глобальну катастрофу для людства?
Хто зупинить кровопролиття? Історія подає чимало прикладів, коли за мовчазної згоди народів політичні режими вчиняють небачені злочини проти людяності. Наш народ пережив жахи Другої світової війни і сталінізму, досі не оговтавшись від важких травм і непоправних втрат, отриманих внаслідок загальної пасивності і кріпацького менталітету. Це є проблема, про це треба пам’ятати і не можна сидіти, схрестивши руки, й нічого не робити. Сьогодні, з пробудженням громадянської свідомості, зростають можливості вирішення цієї проблеми. Ми кажемо «Ні війні в Афганістані!» і від щирого серця підтримуємо тих, хто заявляє «Ні війні в Сальвадорі!», «Ні міжнародному імперіалізму!»
Якщо ми не зупинимо війну – її ніхто не зупинить.
Від імені учасників руху за мир в СРСР висловлюємо сердечну солідарність із пацифістським рухом у США і Центральній Америці й учасниками блокади Пентагону 17 жовтня.
Ми впевнені, що завдяки тим, хто сьогодні проявляє громадянську мужність, вголос заявляючи «Ні», швидше досягнемо благородної мети».9
***
З Катариною із Белграда ми листувалися впродовж року. Її старша сестра була хіпі. Катарину теж цікавила ідеологія хіпі, і вона надіслала мені листа після публікації у «Džuboks» 1982 року. Я відписав. Скидалося на те, що мене сприймали за старого досвідченого хіпстера. У серпні 1983-го вона приїхала до СРСР разом з групою югославських туристів. Їхали через Львів, далі автобус із туристами поїхав до Москви, а Катарина залишилася на два тижні «у тітки». Роль тітки відігравала Тереза з компанії Пензеля і Вишні. Ми гуляли великою компанією на Вірменку, Личаківський цвинтар, до Святого Саду – і всюди за нами ходили «хвости» і фотографували, фотографували.
Пройшло п’ять років, як ми не бачилися. Катарина закінчувала педагогічний інститут. Її духівником був Амфілохій Радович10, він служив викладачем богословського факультету Сербської православної церкви, а потім єпископом у Банаті. Завдяки йому вона потрапила до Афін вивчати різноголосий церковний спів.
Навесні 1988-го до Львова приїхало шестеро хіпі з Чеських Будейовиць. Серед них були Томаш, Рудольф і Мартін – члени демократичних Jazzová sekce і Nezávislé mírové sdružení.11 Ми познайомилися під час концерту московської рок-групи Галактика на стадіоні Дружба. Солістом Галактики був колишній вуйківський вокаліст Слава Назарет.
У жовтні мені вдалося отримати дозвіл на виїзд до Чехословаччини, і я виїхав до Праги. Катарина мала прилетіти літаком з Афін.
Подорожуючи країною мрій
Ми зустрілися 6 жовтня на залізничному вокзалі у Празі. До нас зразу ж підійшла міліція і в мене попросили паспорт. Вони висловлювалися щодо зовнішнього вигляду, їм не подобалося довге волосся. У Союзі такого вже не було. Ми з Катариною сіли на поїзд до Чеських Будейовиць. Наступного дня разом із Томашем, Рудольфом і Мартіном поїхали до містечка Табор. У кав’ярні пили burčák – чеське гаряче вино типу ґлінтвейну. Там сиділо із п’ятдесят неформалів. Дорогою назад до автобуса підсіло двоє хлопців з тієї компанії, панківського вигляду, з ними була дівчина. Водій, проїхавши кілька кварталів, вирішив зробити зупинку, зайшов через задні двері і почав перевіряти квитки. Обох неформалів спробував вигнати з салону, незважаючи на те, що квитки вони мали і поводили себе пристойно. Врешті пасажири почали обурюватися і автобус поїхав далі. Потім нам розповіли, що вночі наших друзів із Будейовиць повезли до чеської Служби безпеки і розпитували, хто такий приїхав до них із Радянського Союзу, хто ця дівчина з Югославії. З ними провели бесіду про поганий вплив пропаганди гласності й перебудови на чехословацьку молодь.
Через кілька днів ми у Брно. На вулиці йдемо великою групою довговолосих. Тут біля нас гальмує машина, звідти виходять люди в уніформі, у всіх забирають документи. Кудись довго телефонують, наводять довідки, говорять по рації – відчувається серйозний підхід. Та найрадикальніший контакт із чехословацькими правоохоронцями відбувся під час рок-концерту. До залу ввалився загін дружинників, аналог радянського оперзагону, вони почали протискатися крізь юрбу до того місця, де перебували ми з Катариною. Друзі відгородили нас, і тоді комсюки пустили в них струмінь із газового балончика.
За якийсь час ми з Катариною гуляємо Прагою. Крізь браму-арку Староміської вежі виходимо на Карлів міст. Поміж скульптурами видно дерева у великих вазонах, вдалині височить Малостранська вежа. За нею ховається палац Великого Маґістра мальтійських рицарів, вище здіймаються черепичні дахи Малої Страни. Ми спускаємося сходами на острів Кампу. Вуличка поміж будинками і садками виводить до скверу, оточеного стіною Ордену мальтійських рицарів, це вже Мала Страна. Стіна розмальована зображеннями Джона Леннона, різнокольоровими силуетами, пацифіками, розписана гаслами, куплетами з бітлівських хітів. Тут постійне місце збору празької молоді. Культ Леннона у Празі найпотужніший поза межами англосаксонського світу, справжні фанати не втомлюються відшукувати на стіні автограф з-під його руки. У 1988 році на ній з’явилися лозунги, що їх влада розцінила як антиурядові. На Карловому мосту відбулися сутички з поліцією. Після того стіну зафарбували, та наступного дня там знову з’явилися надписи, гасла й квіти. Таке повторювалось не один раз. Ось зображення Джона Леннона в арці, біля нього букети, свічки, малюнки, пацифіки.
У 1965 році у Празі було короновано Аллена Ґінзберґа.
16 жовтня мені треба було повертатися. Наступного дня у Львові запланували акцію на підтримку демонстрації у Вашинґтоні.
Згодом від Катарини надійшов лист із Афін:
– Після Твого від’їзду мені залишався ще один день у Празі, і наш друг Ярчо запросив мене в ресторан десь біля Народного Дівадла. Ми йшли пішки пів години. Там сиділи, доки о пів на сьому вечора прийшла його дівчина. На восьму зібралися на концерт якоїсь угорської групи на околицю міста. Там познайомилися з Артуром і Ґонзою – вони були раді довідатися про Тебе і про все, що ми пережили в Чехії. Після концерту мене запросили до тієї дівчини додому, і я, хоча втомлена від усього й сумна, пішла з ними. Там ми розмовляли, сміялися до третьої години ночі. На другий день всі разом поїхали в центр на Градчанське наместі, де були тоді разом з Томашем, пам’ятаєш? Пили каву, потім гуляли до 16-ї години старовинними вуличками, такими красивими – ми не встигли їх побачити з Тобою, пили чеське вино, як тоді з Рудольфом і Мартіном у Брно. Потім поїхали на аеродром, і о 21-й я вже була в Афінах. Тут усе цілком інакше. Два світи, два способи життя – їх неможливо порівняти ані збагнути. О 23-й годині на центральних вулицях Афін багато світла, машин, людей – свобода, життя пульсує, можна вільно дихати, жити як хочеш. Тепер, сидячи у своєму афінському помешканні, заспокоївшись після нашої розлуки, розумію, що ми пережили за тих десять днів у Чехії. Кожна подія з того часу дуже багато важить для мене, і слава Богу, що встигла все це відчути і відкрити для себе людей з іншого світу. Завтра починається нове життя, робота, навчання в Академії. Розкажи, як Ти повернувся до Львова і що відбувається у вас? Надіюся, що не буде проблем, хоча все одно переживаю і боюсь.
***
У грудні 1988 року до Львова прибув Богдан Михайлюк з Ukrainian Peace Committee. Їхній осідок перебував у Лондоні. Ми до півночі сиділи в мене на Голоску, я передав йому два фотоальбоми з демонстрації 20 вересня, кілька інформаційних бюлетенів від Яцека Чапутовича і матеріали ленінградської Групи Довіри. Пізно вночі ми вийшли з хати і попрямували до центру. Дорога була пустою, околицю замело снігом. У той час машина, яка стояла у провулку біля озера, включила фари. В темноті ми її не зауважили. Проте, наближаючись до повороту, помітили, як раптом нічна дорога освітилася світлом дальніх фар. Не було чути шуму. Як правило, машини, що їдуть із Брюховичів, несуться на великій швидкості, і шум двигуна чути здалеку. А тут тиша. Значить, машина щойно виїхала на трасу звідкись із бокового провулку. Вони не намагалися обігнати – ми йшли, а світлова пляма все лягала попереду, наші тіні то видовжувалися, то зменшувалися. Машина повільно їхала вслід за нами.
За кілька десятків метрів дорога робить крутий поворот, і ми на хвилину випали з поля зору автомобілістів. Вбік вела якась стежка. Ми з Богданом рвонули туди. Тут вже суцільна забудова сільського типу. Ще поворот – і темінь, бездоріжжя, все заметено снігом, машина не проїде. Ми ще трохи пробігли й опинилися на узгір’ї. Звідси можна відстежити, що діється на дорозі. Ось проїхав «жигуль» – нас усе ще сподівалися вихопити фарами. Потім знову стало темно. Через короткий час чути рев двигуна: «Жигулі» промчали назад до озера. Затихло. Потім знову – і машина зупинилася на дорозі майже навпроти нашого спостережного пункту. Тут же під’їхали міліцейський «бобик», звідкись іще дві машини. Вони заблокували дорогу в тому місці, де за всіма ознаками мали з’явитися ми, якби рухалися по трасі пішки. Так минуло близько пів години, ми спостерігали за діями правоохоронців. Потім боковими стежками вийшли на Варшавську, де я допровадив Богдана до тролейбуса.
На кордоні в нього конфіскували фотоальбоми і матеріали, котрі були призначені нашим прихильникам на Заході. Львову був потрібен ще якийсь час на шляху до демократії.
***
Якщо звернутися до тогочасних світоглядних орієнтирів, то можна говорити про інтуїтивний процес, еклектичне нагромадження загальногуманістичних пріоритетів з домішками ідилічного анархізму від батька Махна. Що собою являла програма Джеррі Рубіна до його поїздки на Кубу чи юного Даніеля Кон-Бендіта, котрий не хотів служити в армії? До початку молодіжних революцій 1968 року їхні вимоги були цілком хіпові: вони мріяли про суспільство, непідвладне ані ринкові, ані політичним партіям, відкидали капіталізм і комунізм, котрі не виправдали сподівань, а заразом усю систему західної демократії. Вони збиралися зруйнувати пуританську мораль попереднього покоління і розробити новий життєвий стиль. Звільнення особистості і незалежність індивідуума – ось підстави для гасла «Заборонено забороняти» в Парижі у травні 1968-го.
У березні 1989 року у Львові почався новий виток вуличних акцій. Промотором була УГС. Ініціативний комітет Народного фронту став осередком Руху.12 Після розколу московської Групи Довіри у травні минулого року ми перестали бути її філією і перетворились на незалежну пацифістську групу Довіра.
На той час два головні пункти Групи Довіри були здійснені – виведено радянські війська з Афганістану і демократизовано засоби масової інформації. Навесні 1989 року наша львівська група Довіра висуває нові вимоги: право вільного виїзду у всі країни світу, альтернативна військова служба, загальне роззброєння, зокрема ядерне, а також більш радикальні, які йшли далі від початкової програми Групи Довіри – військова служба на території УРСР, свобода віровизнання, звільнення політв’язнів, запровадження багатопартійності, дотримання прав людини, проголошених Декларацією прав людини і громадянина 10 грудня 1948 року. Із цим пацифістська група Довіра перетворилася на правозахисну організацію. Ми брали участь у спільних акціях, вуличних походах, мітингах, демонстраціях разом із УГС, Комітетом захисту Української католицької церкви, Товариством Лева і Соціал-демократичною групою Євгена Патракєєва.
У 1989 році рештки московської Групи Довіри на чолі з Ніколаєм Храмовим оголосили себе членами Транснаціональної радикальної партії. Ця організація виступала проти поширення атомної енергії, за права людини, допомогу голодуючим у всьому світі, а також за легалізацію легких наркотиків. Її засновано в Римі 1955 року, найвідомішою з учасників була італійська порнозірка Чичоліна. Олександр Овчинников і кілька членів львівської Довіри теж заявили про вступ до цієї партії.
У червні 1989-го Катарина приїхала до Львова. В той час у нас гостювала краківська художниця Аґнешка. Вона палко захоплювалася героями львівського андеґраунду, найбільше Пензелем, і ми часто бували в нього. Через два місяці у Катарини закінчувався термін перебування на території Союзу, а мені треба було їхати до Польщі на запрошення краківського осередку Wolność i Pokój. 16 серпня Катарина вилетіла до Белграда, а ми з Аґнешкою наступного дня вирушили до Кракова.
23 серпня на краківському Ринку відбувся мітинг із приводу річниці пакту Ріббентропа-Молотова. Організували його Wolność i Pokój, Konfederacja Polski Niepodległej, Solidarność, Бригади зелених. Ми стояли на приступках пам’ятника Міцкевичу. Зсередини неможливо було охопити весь натовп, погляд ковзав понад головами, поверх черепичних дахів. Справа здіймалася ратушна вежа з годинником, зліва – різновеликі дзвіниці Маріацького костелу. Я тримав у руках плакат «Doweria – Lwów – Ukraina», мені передали мегафон, і я розповів про групу Довіра, наші акції восени 1987 року і торішні мітинги у Львові.
Після того я поїхав до Варшави до Яцека Чапутовича. Досі ми листувалися, тепер була можливість познайомитися безпосередньо. В офісі з ним було кілька іноземців, але попри справи Яцек знайшов трохи часу:
– Не думав, що хіпі зможуть наблизитися до політики.
Він розпрощався з іноземцями, і ми поїхали до нього додому.
Наступного дня я вирушив до Сопота. В мене були адреси ґданських активістів Wolność i Pokój, які брали участь у виданні журналу «A capella» і мали контакт з анархістами. Потім я повернувся до Варшави, і ми з Чапутовичем поїхали на семінар Правозахисної комісії Solidarnośći. Її було створено за розпорядженням Лєха Валенси в грудні 1986-го для підтримки репресованих у пострежимній Польщі. Коли влітку 1986 року польська комуністична влада оголосила амністію політв’язням, це ще нічого не означало. Із демократичним рухом далі боролися, стягуючи з активістів через суди величезні штрафи, конфіскації, звільняючи з роботи. В той час Польща переживала економічну кризу, і це були відчутні удари. Члени Правозахисної комісії організували збір коштів для виплати штрафів. Перший внесок зробили Збіґнєв і Софія Ромашевські13, перерахувавши кошти з отриманої премії «Aurora». У 1988 році Комісія провела Міжнародну конференцію з прав людини у Містшеєвичах біля Кракова, у 1989-му був запланований семінар. До Кракова з’їхалися активісти з Чехословаччини, Східної Німеччини, делегати угорського Fidesz, литовського Sąjūdis, естонського Народного фронту – всіх п’ятдесят-шістдесят осіб. Найбільша увага була прикута до Угорщини, де від червня тривав Круглий стіл з компартійною владою, за схемою, апробованою у Польщі.
Подорожуючи країною мрій
З Катариною ми зустрілися в Афінах на початку 1990 року.
Це справді був інший світ. Яскраві вогні, супермаркети, котрі працюють до ночі, численні ресторани, таверни, з відкритих дверей лунає східна музика, на вулицях ростуть апельсинові дерева. Незважаючи на початок лютого, було тепло і сонячно. Ми зняли помешкання на вулиці Іпократеус у центрі Афін. Катарина вивчала в Музичній академії мистецтво хорового співу, а я зайнявся пошуками місцевих хіпі.
За цією екзотикою треба йти на Монастиракі. Це район дрібних торговців, антикварів, вуличних музикантів і жебраків, розташований біля підніжжя Акрополя, недалеко від Агори – батьківщини світової демократії. Західні мотиви тут переплітаються з колоритом східних базарів, на барахолках лахмітники розкладають скарби, за якими полюють шукачі грецької автентики. Нумізмати, букіністи, антиквари, ювеліри, сюди стікаються туристи, роззяви і марґінали. Довжелезна вулиця з магазинами і ятками виводить на торгову площу, вліво піднімається вулиця на Акрополь. Тут продають хіповий одяг, нашивки, браслети, ручні вироби зі шкіри, бісеру, картини на хіпові теми. У продавців є з півсотні постійних клієнтів, всі вони іноземці. Хіпі у Греції майже завжди іноземці зі Західної Європи, Америки, Австралії. Вони приїжджають на острови Егейського та Іонічного морів, їх приваблює сюди теплий клімат і дешеве житло. Декотрі осідають на рік, декотрі взагалі купують житло, у той час його можна було придбати за п’ятсот доларів. На кілька днів приїжджають до Афін, аби продати свої вироби в Монастиракі, і знов повертаються на острови. Ми познайомилися з кількома із них. Один іспанець на ім’я Ісус, його товариш приїхав з Австралії, інший – з Арґентини. Взагалі у 1990 році іноземців у Греції було так багато, що складалося враження, що тут відбувається паломництво, ніби до Індії чи Непалу.
Та найбільш популярними серед грецької молоді є анархісти. У 1990 році вони показали себе найрадикальнішими і найпотужнішими в Європі. Напередодні нашого приїзду в Афінах відбулися студентські заворушення, один з учасників загинув від рук поліції. Ми з Катариною вирішили розвідати ситуацію і пішли до Політехнічного університету, де відбувався студентський збір.
Був вечір. Перед входом до кампусу ми познайомилися з одним греком панківського вигляду, активістом руху, і разом з ним пройшли на територію. Тут повсюди горіли багаття, навколо збиралися хлопці і дівчата, звучали гітари. Ми зайшли в аудиторію, там також було багато людей, серед них я вважався «старим». Мене розпитували про молодіжні рухи в Радянському Союзі, про хіпі і правозахисну діяльність Групи Довіри. Катарина була перекладачем.
Свою традицію грецькі анархісти починають від молодіжних виступів 1973 року. Тоді у листопаді студенти захопили приміщення Політехніону і оголосили про початок боротьби проти режиму Чорних полковників. Запрацювала саморобна радіостанція, навколо збиралася молодь, студенти. Ввечері 16 листопада почалися сутички з поліцією, в центрі міста виросли барикади. Вночі настала кривава розв’язка. Влада кинула проти повсталих бронетехніку, танки прорвали огорожу. Під час штурму загинуло кілька десятків молодих людей. Все це відбувалося 17 листопада на Міжнародний день студента. Згодом у Греції виникла лівацька організація, яка практикувала міську ґерилью, вона була глибоко законспірована і прийняла назву Група 17 Листопада.
***
Кілька місяців ми з Катариною прожили у Львові. У березні 1991-го в неї закінчувалася віза, і ми вирішили їхати до Белграда разом. Я хотів побачити її батьківщину, крім того, мені праглося бути ближче до своєї юнацької мрії – Амстердам, Сан-Франциско. Раз побачити і лишитися назавжди.
Тоді у Белграді відбувалися масові маніфестації проти комуністичного режиму Слободана Мілошевича. Два роки тому на Відовдан14 Мілошевич зібрав мільйон сербів на Косовому полі. Політика, спрямована проти косовських албанців, а також імідж югославського Горбачова забезпечували йому 40% підтримки, в основному на провінції. Тож на роль демократичного лідера Сербії в ході березневих мітингів висунувся Вук Драшкович, керівник Српски покрет обнове.15 50-тисячні маніфестації у Белграді збиралися на площі Республіки. Проти них застосували водомети і танки. Під час розгону загинули один демонстрант і один поліціянт, Драшковича арештували. Проте на підтримку демократичних партій виступили студенти, а також Сербська православна церква. З барикад полетіло каміння і пляшки зі запалювальною сумішшю. Коли заговорили про оксамитову революцію, Драшковича випустили на свободу. Такою була ситуація, коли ми з Катариною приїхали до Белграда.
Головна вулиця Белграда – Кнез-Михайлова, на місцевому жаргоні штрафта. Довга брукована магістраль, бульвари, багато кав’ярень. Кнез-Михайловою виходиш до середньовічної фортеці Калемеґдан. Внизу тече Дунай.
Якось, гуляючи Кнез-Михайловою, я почув музику на мотиви рок-опери «Jesus Christ Superstar». Посеред вулиці зібралася юрба. Ті, що співали, п’ять чи шість дівчат віком по вісімнадцять-двадцять років, були одягнуті як хіпі, посередині сидів чоловік років сорока цивільного вигляду, який підігравав на гітарі. Він був американцем, але дівчата розмовляли сербською. Ми запитували:
– Ви виконуєте пісні на християнські теми? Плюс рок-музика?
– Ми Jesus People. А колись були хіпі.
Я сказав, що приїхав з Радянського Союзу. Він теж бував у Союзі. Я згадав про Саймона – місіонера Children of God, якого три роки тому вигнали з Москви, й у відповідь почув: Саймон.
Вони подорожували по Європі в автомобільному фургоні, яким і приїхали з Москви. Їхня комуна розташувалася в Італії на березі моря. Потім ми ще кілька разів бачилися з ними, Саймон запрошував нас до Італії, але Катарина була проти.
У той час відбувалася стрімка ескалація конфлікту. Ліквідація автономії Воєводини і Косова стала детонатором розпаду Югославії. У червні 1991 року Словенія і Хорватія проголосили незалежність. Югославська народна армія, що перебувала під контролем сербів, розпочала воєнні дії. Проте якщо у Словенії все скінчилося швидким провалом, то в Хорватії розгорівся кривавий конфлікт. Там проживало численне сербське населення, яке почало озброюватися. У Сербії формувалися загони добровольців, які перекидали їм на допомогу. Партія Драшковича мала бойове крило Српску гарду, якою командував Гішка – він загинув у бою. Також існувала Српска добровољачка гарда на чолі з кримінальним авторитетом Арканом, більше відома як Тигри Аркана.16 Найодіознішим екстремістом був Воїслав Шешель17, кум Драшковича. Він теж мав власну армію Српски четнички покрет. Хорвати прагнули жити в незалежній державі, вони провели референдум і отримали 94% голосів за незалежність. Серби вважали, що їх обдурили комуністи, і не могли пробачити Йозефові Тіто, котрий «штучно» розділив сербські території. У принципі, і тих, і тих можна зрозуміти. Незрозуміло тільки, чому сербські екстремісти погрожували зганяти з територій хорватів, босняків і албанців. Те саме говорилося в Хорватії щодо сербів. Всіх об’єднувало те, що погрози адресувалися мирному населенню.
У березні 1992 року на річницю минулорічних подій 30 тисяч прихильників Српски покрет обнове зібралися біля церкви Святого Сави у Белграді, знову залунали заклики до демократії. Проте влада не бажала їх слухати.
У квітні на мою адресу прийшов лист від колишнього ленінградського знайомого Володимира Яременка. Раніше він був відомий як «дисидентствующий» літератор і автор антирадянських сатиричних куплетів. У 1987-му Яременко приїжджав до Львова на виставку аванґардового мистецтва «Центр Європи» в колишньому костелі Марії Сніжної.18 З якихось причин його почали переслідувати в Ленінграді, і він перебрався до Львова. У 1989 році через наших друзів із краківської Solidarnośći йому вдалося виїхати до Відня і продовжити роботу над дисертацією зі славістики. Тепер він збирався переїжджати до Копенгагена, де вже перебував один із учасників Довіри Володимир Сурмач. Сурмач теж написав мені:
– Ми вочевидь вже зовсім скоро відправляємося в Данію і обдумуємо, як перекинути тебе на Захід. Але нам треба знати точно, чи хочеш цього ти і яка твоя мета?
За той час розгорілася нова війна у Боснії і Герцеговині. Складалося враження, що аби не допустити демократії, було вигадано війну. Серби не визнавали незалежності Боснії, як і Косова, вважаючи ці території своїми. Великі сербські анклави існували у Хорватії. Більшість сербських політичних партій підтримували політику Мілошевича щодо зміни кордонів і приєднання територій. З тією різницею, що Шешель обіцяв повернути їх силою, а Драшкович сподівався на переговори. Взагалі, серби є добрими вояками, хоча подекуди брутальність зашкалювала. І тільки вузький прошарок категорично був проти – студенти, яких гнали на війну, й інтелектуали, серед яких авторитетом був Добріца Чосіч; його іменували Батьком Вітчизни.19 Сербська православна церква так само виступала проти війни, висловлювала підтримку Драшковичу і виступала проти Мілошевича, а заодно й проти Чосіча. Та попри все, навіть ті серби, котрі категорично не бажали воювати за Хорватію чи Боснію, готові були битися за Косово.
У травні посилилися протести проти мобілізації. 60 тисяч студентів захопили університетські корпуси і влаштували в аудиторіях окупаційний страйк. Навколо парламенту утворилося студентське наметове містечко. У червні 1992 року демократична опозиція на чолі з Драшковичем скликала Відовданський собор. Сотні тисяч сербів з’їжджалися з усієї країни. Незважаючи на те, що влада перекрила під’їзди, у Белграді зібралося двісті тисяч народу. Величезні колони йшли містом до Скупщини. Ми з Катариною пішли також. Перед людьми виступав Амфілохій Радович. Він мав чи не найбільший авторитет у середовищі Сербської православної церкви, минулого року його було возведено в сан митрополита у Цетіньє. Він закликав не йти воювати в Боснію і не посилати туди дітей. Поліція оточила демонстрантів, а четники влаштували побиття. Шешель вигукував до студентів: «Боягузи, перестріляю всіх!» – вимахуючи пістолетом. Він обіцяв перестріляти і прихильників Драшковича.
Ми теж схилялися на бік Драшковича. Але я тут був іноземцем, мене могли депортувати з країни або просто посадити до концтабору. Еге ж, треба було визначатися з подальшим напрямком.
Через кілька днів ми зустрілися з Амфілохієм Радовичем у патріаршому соборі. Він був веселою людиною, його любила молодь. Далі з Катариною поїхали до наших друзів Марії і Аци Стаменковича. Аца був сином одного з колишніх сподвижників Тіто, їхній будинок з басейном містився у престижному белградському районі Дедіньє. Навпроти розташована вілла Йозефа Броз Тіто, де влаштували музей. У Стаменковичів зібралося людей із тридцять, і ми ще довго спілкувалися з Амфілохієм Радовичем.
Тим часом ситуація в Югославії погіршувалася. Аби не йти на війну, молодь масово еміґрувала на Захід. Натоді близько 150 тисяч юних сербів втекли від мобілізації. Галопувала інфляція – якщо два роки тому середня зарплата становила сімсот німецьких марок, то в 1992-му зменшилася у двадцять разів, перетворившись заледве на сорок марок. Белград наповнювали біженці з реґіонів, охоплених війною, які осідали в гуртожитках. Їх було вже двісті тисяч, вони розповідали жахливі історії. Перебуваючи у Белграді, я мав змогу чути це від сербів, котрі втікали з Хорватії й Боснії. Вони розповідали, що відбувалося в таборах полонених. Людей виводили надвір, жінок змушували роздягатися до пояса, а чоловіків від пояса нижче. Потім одних змушували злягатися і називали їх тваринами. Перед іншими ставили портрет Тіто і змушували займатися мастурбацією. У той час грала весела музика. Під прицілом і на очах у всіх змушували сина ґвалтувати матір, якщо відмовлявся – розстрілювали.
Те саме творилося з хорватами і мусульманами у сербських таборах.
Їм треба було принизити людину і розтоптати її гідність.
Чому така жорстокість? Така ненависть? Вона накопичувалася внаслідок зверхності і зневаги.
Не можна оспівувати війну. Ідеалісти, які рвуться в бій захищати Вітчизну, відходять, замість них лишаються кримінальники, вони й творять злочини.
Коли я приїхав до Белграда, тоді мало хто чув про Україну. Їм це було байдуже – тільки «Рус, брат рус!» Але після проголошення незалежності України почалося: «Ти уніат, католик. Україна проти Росії, проти православних. Ви за хорватів». Все це було дуже подібно до того, що звучало на мітингах за продовження війни. І жодних натяків на толерантність.
Все це ставало нестерпним, тож у вересні 1992 року я повернувся до Львова.
Я покинув Югославію, і це було дуже сумно. Я не хотів казати «Прощай» країні, в якій залишилися моя любов, друзі, і люди, котрі були дружніми до мене.
***
Раніше неможливо було повірити, що така могутня імперія, як Радянський Союз, сама розвалиться і впаде. Коли я повернувся до Львова, це вже була інша країна. Враження від побаченого в Югославії лише підкреслювали зміни.
Відтоді, як лондонський юрист Пітер Бененсон20 довідався, що у салазарівській Португалії засудили двох студентів до семи років ув’язнення за виголошений тост за свободу, з’явилася Amnesty International. У 1961 році в лондонській «Observer» вийшла його стаття «Забуті в’язні», в якій запропоновано концепцію в’язнів сумління. До цієї категорії потрапили ув’язнені за переконання, нонконформізм, ті, хто в політичній боротьбі не застосовував насильства і не закликав до нього. Загалом це вужче поняття, аніж політв’язень. Тут мова не йде про тих, хто готував збройні перевороти або вів антиурядову війну, тобто під це визначення підпадають не всі революціонери. Зате концепція в’язнів сумління дозволяла боротися за їхнє звільнення в будь-якій країні, незалежно від політичного устрою чи панівної доктрини. З того часу осередки Amnesty International, об’єднані в національні секції, виникають по всьому світі. «Будь-яка група може брати участь у боротьбі проти переслідувань, незалежно від того, де це відбувається, хто несе відповідальність або які ідеї переслідуються».21
Щоб забезпечити політичну безпристрасність, кожна секція бере шефство над в’язнями сумління в інших країнах.
У 1970-х роках у Москві існував осередок Міжнародної амністії, заснований Андрєєм Твердохлєбовим.22 Проте її діяльність у тоталітарній країні, яка ув’язнювала несправедливо засуджених за переконання, де не було жодної матеріальної бази для допомоги в’язням в інших країнах, та й сам зв’язок із лондонським офісом був ненадійним і небезпечним, мала символічний характер. Ефективна діяльність Amnesty International можлива тільки у вільній країні.
Навесні 1993-го ми сиділи на Вірменці з журналістом Олесем Пограничним.23 Він був учасником групи Міжнародної амністії, заснованої в Дрогобичі 1991 року колишнім політв’язнем Мирославом Мариновичем24, що стала першою в Україні.
Із Мирославом ми зустрілися в ложі Оперного театру. Він виявився приємною людиною, безпосередньою, незважаючи на важкий життєвий досвід, умів вислухати співрозмовника. Не було й тіні того, коли хтось, аби надати собі більшої ваги, створює враження надмірної зайнятості.
– Від самого початку у 1977 році мене визнали в’язнем сумління, – розповідав Маринович. – Нами опікувалися осередки Amnesty International, найактивнішою була група із французького міста Авіньйона, її лідером була Аньєс Еркенс. Вони опікувалися не тільки мною, а й іншими політв’язнями за межами Союзу, зокрема й Вацлавом Гавелом. Взагалі коли про в’язня знали за кордоном, це хоч і додавало зайвих клопотів і переслідувань з боку табірної адміністрації, однак означало, що тебе принаймні не закопають просто у рові. Вже перед розпадом Радянського Союзу я зустрівся з представницею лондонського офісу Amnesty International Ґезою Мак-Гілл і шведською активісткою Улою Бірґеґорд, котрі відвідували колишніх політв’язнів. Вони повідомили, що можна створювати осередки в СРСР. Наша дрогобицька група стала першою на теренах Союзу, яку зареєстрували у лондонській штаб-квартирі Amnesty International.
Врешті було створено львівський осередок Міжнародної амністії. Установчі збори відбулися 23 березня 1993 року. Він став другим в Україні після групи Мариновича. У приміщенні Палацу культури Електрон на Шолом-Алейхема зібралося близько п’ятнадцяти осіб – ми з Олесем Старовойтом, Наталка Дульнєва, Світлана Марінцова, Андрій Павлишин, Олександр Вітюк. З лондонського офісу Amnesty International прибула Джулія Шервуд, яка разом із Ґезою Мак-Гілл опікувалася регіоном Східної Європи. Згодом наша група була зареєстрована в Лондоні під назвою Львів-1.
У світі все ще надто багато насильства. Необхідно зупинити тортури і скасувати середньовічний звичай страчувати злочинців, що є нічим іншим, як узаконеним убивством. Багато людей у світі стали біженцями і зазнають расової чи будь-якої іншої дискримінації. «Вплив громадської думки привів сто років тому до звільнення з рабства. Сьогодні людина має наполягати на духовній свободі, як здобула фізичну».25 Ці фундаментальні речі близькі й зрозумілі для хіпі, як і багатьом безіменним ідеалістам всіх часів, для яких головними цінностями у житті є свобода, рівність, братерство.
____________________________
* Squawk (англ.) – пронизливий крик, протест.
1 Лев Убожко (1933–2003) – був ув’язнений у 1970–1987 рр. Один зі засновників Демократичного союзу, однак через пів року покинув його, створивши у листопаді 1988 Демократичну партію, яку згодом перейменували в Консервативну партію Росії.
2 В результаті від Українського культурологічного клубу в липні 1988 відкололася Українська демократична спілка (перейменована в лютому 1989 на Українську народно-демократичну лігу), яка стояла на радикальніших позиціях. УКК натомість влився до Української Гельсінської спілки.
3 Євгенія Дебрянська (нар. 1953) – учасниця Групи Довіри, Демократичного союзу, Транснаціональної радикальної партії, у 1990 організувала Асоціацію сексуальних меншин.
Ніколай Храмов (нар. 1963) – член Групи Довіри з весни 1984, арештований уперше в червні 1984 р.
Валерія Новодворська (1950–2014) – арештована в 1969, неодноразово перебувала у психушках, в сер. 1980-х зійшлася з московською Групою Довіри, організувавши в її середовищі навесні 1987 семінар «Демократія і гуманізм», на базі якого у травні 1988 створила Демократичний союз.
4 Перша вулична акція відбулася на Пушкінській площі 11 червня 1987 під керівництвом Валерії Новодворської. 11 учасників з транспарантами відразу ж розігнала міліція.
5 Девід Берґ (1919–1994).
6 Перший стихійний мітинг біля пам’ятника І. Франку відбувся 13 червня 1988 р., його вів Ігор Мельник (1952–2017).
7 На другому мітингу біля пам’ятника Франку 16 червня 1988 Ірина Калинець оголосила про створення ініціативного комітету Демократичного фронту на підтримку перебудови і сім головних принципів його діяльності. На підпільній зустрічі, що пройшла під керівництвом В. Чорновола 5 липня на цьому ж місці, переобрали ініціативний комітет, до нього увійшли І. Калинець, І. Гель, Б. Горинь і ще 7 чол. (за матеріалами збірника «Шлях до незалежності: суспільні настрої в Україні кін. 80-х рр. ХХ ст.», виданого у 2011 Інститутом історії НАН України під редакцією В. Смолія).
8 Ігор Копестинський (нар. 1962) – очолював фонд «Молода Україна» (1990), був генеральним директором Радіо Люкс. Проживає в Канаді.
9 «On Gogol Boulevard», 1988, Vol. 2, № 1/2.
10 Амфілохій Радович (1938–2020) – викладав у 1980–2005 на богословському факультеті Сербської православної церкви (з 2004 в складі Белградського університету), єпископ Банатський (1985–1990), митрополит Чорногорсько-Приморський (1990–2020) Сербської православної церкви. З походження чорногорець, заперечував чорногорську ідентичність, займав просербську, проросійську позицію, засуджував надання автокефалії Православній церкві України у грудні 2018 р.
11 Jazzová sekce – некомуністична некомерційна асоціація, створена у Празі у 1969 з метою популяризації джазу, року, інших жанрів сучасного мистецтва; 1984 заборонена, у 1988 відновила діяльність.
Nezávislé mírové sdružení – Iniciativa za demilitarizaci společnosti – молодіжна антикомуністична організація, виникла у квітні 1988 у Празі, мала філії у Брно, інших містах Чехословаччини.
12 Ініціативний комітет Народного фронту продовжував збиратися напівпідпільно у дворі Музею етнографії, підтримував контакти з УГС, у той час його членами були А. Косянчук, П. Кагуй, В. Коржов, В. Трубійчук, Т. Максим’як, Н. Дульнєва, О. Вітюк, Є Патракєєв, Тарас Стецьків, Михайло Дубецький та інші. Така ситуація тривала до весни 1989 р., коли більшість учасників влилися в новостворений осередок Народного Руху (за матеріалами зб.: «Шлях до незалежності: суспільні настрої в Україні кін. 80-х рр. ХХ ст.». – К., 2011).
13 Збіґнєв Ромашевський (1940–2014) – доктор фізики, у 1977 очолив Бюро інтервенції Комітету громадської самооборони «Комітету захисту робітників» («Komitet Samoobrony Społecznej „KOR”»), що займалося захистом постраждалих від комуністичного свавілля; у 1982–1984 ув’язнений, у 2007–2011 віцемаршалок Сенату.
Софія Ромашевська (нар. 1940) – разом з чоловіком очолювала Бюро інтервенції KSS KOR, у 1982–1983 перебувала в ув’язненні.
14 Відовдан – День святого Віта, 28 червня, день національного трауру сербського народу, пам’ять про битву на Косовому полі 1389 р.
15 Вук Драшкович (нар. 1946) – заснував у 1990 Српски покрет обнове (Сербський рух оновлення), який очолює дотепер. У 1991–1992 сформував партійний мілітарний підрозділ Српска гарда (Сербська гвардія).
16 Желько «Аркан» Ражнатович (1952–2000) – у 1991–1996 керував парамілітарним формуванням Српска добровољачка гарда, звинувачений у військових злочинах у Боснії і Герцеговині, загинув від руки найманого вбивці.
17 Воїслав Шешель (нар. 1954) – доктор політології, у 1980-х кілька разів був арештований за націоналістичні висловлювання. За участь у військових злочинах ув’язнений 2003 у Гаазі. Српски четнички покрет (Сербський четницький рух) – одна з парамілітарних організацій, контрольованих Шешелем. Четники – сербські партизани часів Першої та Другої світових воєн.
18 Відкрилася 12 липня 1987; наступну виставку організовано у вересні 1987 у Бернардинському дворику на День міста Львова.
19 Добріца Чосіч (1921–2014) – письменник, перший президент Союзної Республіки Югославії (1992–1993) у складі Сербії й Чорногорії.
20 Пітер Бененсон (1921–2005).
21 Зі статті П. Бененсона «Забуті в’язні» // «The Observer», 28 травня 1961 р.
22 Андрєй Твердохлєбов (1940–2011) – фізик, секретар радянської секції Міжнародної амністії (1973–1975, 1978–1979), у 1975–1978 перебував на засланні, 1980 еміґрував до США. Керівником радянської секції Міжнародної амністії у 1974–1977 був доктор фізико-математичних наук Валентин Турчин (1931–2010), після нього – письменник Георгій Владимов (1931–2003) до своєї еміґрації 1983 в Німеччину.
23 Олесь Пограничний (нар. 1966) – журналіст, учасник Революції на граніті в Києві (жовтень 1990), голова Капітули Журналу «Ї» (з 2000).
24 Мирослав Маринович (нар. 1949) – проживаючи з 1974 в Києві, долучився до створення Української Гельсінської групи, ув’язнений (1977–1987), після звільнення осів у Дрогобичі. Очолював Українську асоціацію Міжнародної амністії (1994–1997).
25 П. Бененсон «Забуті в’язні» // «The Observer», 28 травня 1961 р.
30.12.2022