РЕВОЛЮЦІЯ КВІТІВ
Рeace – Love – Freedom – Rock’n’roll!
До історії правозахисної групи Довіра
Завершення подорожі до країни мрій
РEACE – LOVE – FREEDOM – ROCK’N’ROLL!
Навесні 1975 року я познайомився з Карлом1. То була оригінальна персона. Приколіст, веселий, я би сказав, буйний. Кожної хвилі міг щось утнути. Був уродженцем Буенос-Айреса, куди зі Західної України еміґрували ще його діди. Карло вільно говорив іспанською і за потреби міг видавати себе за чилійського патріота-комуніста, соратника Луїса Корвалана. Про себе міг сказати: Я не вуйко з полонини, я є вуйко з Арґентини. На той час він грав у рок-групі, що так і називалася Вуйки. Зосереджувалася вона у Святому Саду.
Карло запалив нас ідеєю Саду. Він розповідав, що там живуть хлопці, які добре розуміються на рок-музиці. Сад розташований у центрі міста, високо на пагорбі, оточений кварталами і монастирськими мурами, важкодоступний для дружинників з їхніми автобусами. Внутрішній двір – справжній бастіон усього волелюбного, де підліткові уявлення про свободу вибудували Республіку Святого Саду. Гасло: Срав пес на КПРС! Президент – Лемко, студент університету, прем’єр-міністр – Святий.2 Здіймаючись над містом, Сад чимось нагадував острів свободи.
Ми в ті часи мріяли про хіп-комуну, братерство вільних людей, ідеальне місто Амстердам. Святий Сад приваблював сусідством із колишнім монастирем, християнські ремінісценції консонували з аурою «Jesus Christ Superstar». Виявилося – Потопляк приходив сюди вже кілька років. І Фред, Джоник, Петров, Ґреґ. Міністром культури в Саду був Янґ – через першість, поза всякими сумнівами, в галузі рок-новин. Та й Святого знали всі – так і говорили: Йдемо до Святого в Сад. Епіцентром подій було Ранчо, химерна споруда з колод і дощок, зведена талантом міністра капітального будівництва Вахлака.3 Чуваки, хулігани, хіпі, гнидлі (так називали в Саду своєрідну категорію дівчат) – всі збиралися на Ранчо.4 В ті роки приколювалися з «башкірів», тож Республіка на початках називалася Республікою Недорозвинутих Башкірів, але ця назва не має жодного стосунку до імені гордого народу. Хлопці виносили у двір магнітофон, колонки, гучномовці, електрику тягнули з вікна гуртожитку, що був у приміщенні монастиря. І тоді над містом проносилися потужні акорди «Smoke on the Water», піднімаючись до небес, навздогін за «Stairway to Heaven».
Many merry places knows L’viv
But the beauties place – rancho “Vuykiv”
Here you can play, as on Judgment Day
Keep it up your life anyway…
Welcome to the gardens’ adress
Long live Holy Garden! Srav Pes! 5
– написав у 1977 році майбутній вуйківський клавішник Річі.
***
Влітку 1975-го в центрі біля кінотеатру Лесі Українки я зустрів екзотичного персонажа. Досі таких у Львові ще не бачив. Він ішов Стометрівкою, впевнено крокуючи, незважаючи на людей довкола. Високий, спортивної статури, у великому чорному капелюсі, шкіряній куртці і джинсах, з довгим чорним волоссям і бородою. Справжній ковбой, ніби вчора з Дикого Заходу. Я подумав, що він прибалтієць.6
Десь у той час в центрі Львова часто бачили ковбоя в чорному капелюсі і з бородою, що виїжджав мотоциклом зі сторони Кайзервальду. Його в’їзд у місто був подією, явищем, співмірним із виходом Фортінбраса в останній сцені Шекспірівського Гамлета. Його поява незмінно викликала в більшості присутніх надмір емоцій та ентузіазму. Антураж ще більше підкреслював реалії Дикого Заходу, а його мотоцикл видавався мустанґом.
***
Влітку 1976-го ми з Рубчиком7 поверталися з Пітера. Вуйки влаштовували в Саду сейшн, і з цього приводу очікувався приїзд багатьох системних. У Таллінні до нас приєднався Айвар Ойя, і ми разом поїхали до Львова.
Приготування в Святому Саду ішли повним ходом. Апаратуру розмістили за гаражами праворуч перпендикулярно до бокової храмової стіни зразу за входом на територію. Поряд влаштували танцмайданчик. Біля протилежної глухої стіни, за якою розмістилася військова частина, просто на траві були глядацькі місця. По правий бік тягнувся горіховий сад.
Увечері прийшли Айвар Ойя, Рейн Мічурін, Вікінґ, Ігор Єробкін, Роберт і Ліля з Таллінна, Юрій Новоселов і Валерій з Риги, Вацис і Жанна з Клайпеди, москвичі Джаніс, Лой, Іра і Костя, Сергій Троянський, Швед, Октай з Баку, піпл із Вільнюса, Ленінграда, Куйбишева, Смоленська, Орла, Уфи, Омська, Красноярська, Іркутська, Владивостока – кілька десятків хіпі, разом з львів’янами.8 Багато несистемних. Атмосфера чудова – дружнє піднесення, хвиля емоцій, очікування свята. Напевно те ж саме відчувалося на Вудстоку. Перед виступом Лемко попросив усіх не дуже шуміти, але не добився ефекту. На бас-гітарі грав Казік9, на ритм-гітарі трудився Святий. Карло чесно відпрацьовував на барабанах. Попри функції лід-вокаліста він корчив такі міни, що публіка лягала. Першим номером зазвучав зеппелінівський «Stairway To Heaven» – його виконував Святий, вилізши на дах:
There’s a lady who’s sure
All that glitters is gold
And she’s buying a stairway to heaven10
***
Того року мені світила армія, і з медкомісії військкомату, зважаючи на очевидні ознаки ексцентричної поведінки, мене скерували на обстеження до психоневрологічного диспансеру. Там зацікавилися, чому волосся довге, а обличчя розмальоване, як в індіанця. Я не заперечував, що вживаю ЛСД, героїн і все решта, хоча такого в природі не було. І ще напридумував усякого, що на голову не налазило. За годину приїхала четверта бригада і забрала на дурку. Тиждень я лежав у наглядовій палаті, де ніколи не вимикалося світло. Упродовж місяця ескулапи відслідковували всі відхилення в поведінці, тож свою роль я зіграв до кінця. У результаті мені вліпили статтю 7-б, чого я й домагався, ще й пояснили, що відтепер всі дороги в інститут закриті. Окей.
Далі треба було думати, як жити і куди йти на роботу. З театру ПрикВО, де числився робітником сцени, я звільнився ще навесні у переддень автостопного сезону, мотивуючи необхідністю морально підготуватися до військової служби. Тепер світила стаття за "тунєядство". Згадати навики з фаху слюсаря і йти на завод крутити гайку я не бажав. Тож за зразком московських колег продовжував пошук на культурній ниві. На той час я вже набув свого теперішнього вигляду. Врешті Інститут прикладного та декоративного мистецтва запропонував роботу натурником на кафедрі академічного рисунку.
***
Якось нас замели зі Стахом.11 Напередодні дня Перемоги, здається, 1977 року крутили радянський бойовик «Ати-бати, йшли солдати». Ми сиділи у вестибюлі кінотеатру «Мир» і чекали на початок сеансу. Тут до нас підходять кілька міліціонерів, один із них сильно п’яний. Ні з того ні з сього схопили за барки і повели на опорний пункт міліції поряд на пляцу Теодора. Там кілька разів дали під дих, а потім той п’яний підходить до Стаха:
– Ти чого з бородою? Піп? Звідки? Націоналіст?
– Ні, я з Одеси.
– А ким працюєш? В армії служив?
– Служив на флоті матросом. А працюю вантажником на «Атласі».
– «Атлас»? Паперова фабрика? Так от звідки у Львові підпільні листівки!
На пальці в Стаха був перстень з якимось реліґійним зображенням.
– А это кто – Шептицкий? – перейшов на російську роздратований мент.
З нас позрізали хрести, познімали пов’язки з волосся, браслети. Потім п’яний охоронець закону звернувся до юних членів комсомольського оперзагону:
– Постригите их.
Але ті нас не чіпали – вони ж чули, що Стах працював вантажником, а на флоті служив матросом.
***
Влітку 1977-го в Естонії спробували організувати літній табір-сейшн. Я натоді перебував у Пітері; ми з Ґеною Зайцевим12 уявляли його як спілкування й вільний обмін між братами і сестрами, що не перетворюватиметься на обмін наркотичним досвідом. Ґена взагалі наполягав на категоричному поділі – окремо хіпі, окремо наркомани. На той час у Таллінні почастішали міліцейські рейди на Гірку. Виловлюючи наркоманів, замітали всіх, хоча розбиралися оперативно. Мене раз теж забрали з усіма, але відпустили одразу. Документи віддали на другий день – після перевірки, чи не перебував де-небудь на обліку. І жодних спецрозподільників, психлікарень чи закритих шкірвендиспансерів.
Збір був оголошений у Вітно. Ми з Ґеною виїхали з Пітера, з нами були Таня з Пітера і москвичка Мелані. Не доїжджаючи вісімдесят кілометрів до Таллінна, на трасі треба знайти придорожнє кафе, далі заглибитися на один кілометр у ліс. Там є два озера, на березі одного розташований кемпінґ. Щороку туди приїжджають із наметами. Того року намети поставили довговолосі. Коли ми приїхали, в таборі перебувало пів сотні системних – Ааре, Алекс Аксель13, Айн, Рейн Мічурін. Айвара Ойя десь затримали по дорозі. Тиждень було спокійно. Але потім прибули хлопці з КГБ: це вже не Таллінн. Приїхали на «Волгах», «бобиках», перевірили документи, переписали імена, декого забрали, решті наказали згортати намети і забиратися геть упродовж доби.
З Вітно ми поїхали до Львова на сейшн.
Другий сейшн Вуйків у Саду влітку 1977-го зібрав багато більше людей, аніж минулого разу. В центрі міста накопичувалися сотні довговолосих – свято, яке не закінчується ніколи. Айвар Ойя, Юра Новоселов, Джаніс, Сергій Троянський, Ігор Єробкін, Вацис і Жанна, Іра і Костя були й минулого року. Октай ще відтоді залишався у Львові. Також приїхали Алекс Аксель, Ґарик Мейтін, Ірена Чорна, Ірена Руда, Андрис Скранда, Кіс, Синоптик, Мелані з Москви, Валя Стопщиця, здається, Міша Тамарін.14 Всі чекали вечора.
Після 18-ї години всі почали сходитися до Святого Саду. Вуйки вийшли у попередньому складі, викликаючи загальний ентузіазм. Вал почав зростати з першими акордами флойдівського хіта «Time», що його виконував Лемко:
Tired of lying in the sunshine staying home to watch the rain
You are young and life is long and there is time to kill today15
Наприкінці Святий кинув ідею провести третій сейшн на день пам’яті Джимі Гендрикса.16
Подорожуючи країною мрій
Переповнені емоціями і потребою якнайшвидше поділитися з друзями, ми поїхали по Союзу скликати людей на наступний сейшн. Я з Євою Чорною, Волдмур, Рубчик і ще двоє вирушили стопом до Києва, розділившись попарно і обганяючи одні одних по дорозі.17 У Києві осіли в якійсь художній майстерні. На жаль, місцевий гуру Валентин Чечулін18 виїхав до Криму. Ми так само зібралися до Криму, але не доїхали. В Запоріжжі винайняли за кілька карбованців будинок на околиці біля Дніпра, а потім з Євою Чорною сіли на поїзд до Вільнюса. Єва там і лишилася, а я подався автостопом до Риги.
В Латвії ми спілкувалися з Іреною Рудою, ризьким Цепеліном, Андрісом Пумпою, Мішею Бомбіним.19 Бомбін проживав у районі Межапаркс на околиці міста і працював недалеко в Ризькому зоопарку. Рухливий, завжди усміхнений, справжній живчик, сипав дотепами, підколками, анекдотами про гебістів, новинами з музичних журналів і ворожих голосів. На відміну від багатьох із нас, він цікавився політичними новинами з-за бугра. Коли ми сиділи на березі великої води з його ризькими друзями, Міша весь час крутив ручку ВЕФ-радіо, шукаючи музику. Раптом пролунало російською мовою, що у Мемфісі, штат Теннессі, помер король рок-н-ролу Елвіс Преслі, а з ним пішла ціла епоха.
Пройшов місяць. У вересні ми вирушили до Львова з Іреною Рудою.
_______________________
1 Хуан-Карлос Коцюмбас (1955–1984) – вокаліст, барабанщик, фронтмен рок-гурту Супер Вуйки (1975–1981).
2 Республіка Святого Саду – молодіжна неформальна тусовка (1968–1982), одна з головних сцен львівського хіпі-руху.
Ілько Лемко (нар. 1951) – гітарист, вокаліст, композитор, художній керівник Супер Вуйків.
Сергій «Святий» Мардаков (нар. 1951) – гітарист, вокаліст, адміністратор Супер Вуйків; у 2000 виїхав до США.
3 Ігор «Фред» Вахула (1954–2015) – один з ініціаторів лама-тібетського буддизму в Україні.
Григорій «Ґреґ» Порицький (1948–2012) – один з патріархів львівських хіпі, народився і помер в Острозі на Рівненщині, у 1966–1979 проживав у Львові.
Олександр «Янґ» Бігун (1954–2017).
Ігор «Вахлак» Коваль (1953–2016).
4 Чуваки (цивільні, несистемні) – ті, хто не хіппі.
Гнидлі – придумав Леонід «Лінь Бяо» Коваль наприкінці 1960-х, етимологія неясна; термін активно вживався в 1970-х у середовищі Республіки Святого Саду, на відміну від «чувіхи», пейоративної конотації не мав.
5 Багато веселих місць знає Львів // Але найкраще місце – ранчо Вуйків// Тут ми можемо так забавлятися, ніби настав Судний день // Тримай своє життя в тонусі, як тільки можеш // Ласкаво просимо на садівську адресу // Хай живе Святий Сад! Срав Пес!
Володимир «Річі» Нестерук (нар. 1963) – клавішник Супер Вуйків (у 1979–1981), московської Галактики (у 1988–1989), проживає в Києві.
6 Ігор «Пензель» Венцславський (нар. 1949) – засновник байкерської групи Мотохіпі (1976–1990).
7 Юрій Шинкарук (1956–2021) – учасник Мотохіпі, автор російськомовних поетичних і прозових текстів, не друкувався.
8 Ігор Єробкін (1959–1987) – російськомовний поет з Таллінна.
Юрій Новоселов (нар. 1958).
Октай Байрамов (1953–1980) – у 1976–1980 проживав у Львові.
9 Дмитро «Казік» Кузовкін (нар. 1952) – басист Супер Вуйків (у 1975–1978), львівський російськомовний письменник.
10 Ця дівчина певна // Все, що блищить – це золото // І вона бере драбину в небеса (Led Zeppelin. 1971).
11 Станіслав Кокінський (1951–2006) – учасник Мотохіпі.
12 Геннадій Зайцев (нар. 1954) – разом зі старшим братом Володимиром організував у 1973 підпільний Ленинградский клуб любителей музыки, що переріс у Ленінградський рок-клуб, і хіп-комуну в с. Солнечном під Ленінградом (літо 1977); заснував перший радянський самвидавний музичний журнал «Рокси» (осінь 1977).
13 Аксель «Алекс» Лампманн (нар. 1955) – з Таллінна.
14 Георгій (Ґарик) Мейтін (нар. 1958) – з Риги, послідовник толстовського руху, видавав часопис «Ясная Поляна» (1988–1991), де опублікував спогади під назвою «Два лета».
Ірена «Руда» Світе (нар. 1954) – проживає в Ризі.
Валентина «Стопщиця» Аґапова (нар. 1958) – проживає в Петербурзі.
15 Втомлений від лежання під сонцем, продовжуєш дивитись з дому на дощ // Ти молодий і життя ще довге і саме час вбити цей день (Pink Floyd. 1973).
16 Джимі Гендрикс помер 18 вересня 1970 в Лондоні. Перший сейшн пам’яті Гендрикса у Львові започаткований Шарніром у вересні 1970 на Личаківському цвинтарі. У 1970-х рр. продовжувалася традиція щорічних зборів у цей день у кафе Зелений Гай (нині не існує) у Стрийському парку, ініціатором був Ґреґ.
17 Тетяна «Єва Чорна» Блощаневич (1959–1997) – згодом виїхала до Києва, де й померла.
Володимир «Волдмур» Яворський (нар. 1953) – письменник, автор роману «Напівсонні листи з Діамантової імперії та Королівства Північної Землі» (написано 1978–2022), учасник Української Гельсинської спілки (1988–1990), у 1992 переїхав до Києва.
18 Валентин Чечулін (1948–2008).
19 Андріс «Пумпа» Езерґайліс (нар. 1950)
Михаїл Бомбін (1951–2011) – згодом у 1986–1987 відбув термін на «хімії», працював штатним кореспондентом Радіо Свобода в Латвії. Трагічно загинув на річці Ґауї біля Риги 13 липня 2011 р.
