РЕВОЛЮЦІЯ КВІТІВ
Рeace – Love – Freedom – Rock’n’roll!
До історії правозахисної групи Довіра
Завершення подорожі до країни мрій
ВУДІ ЧАЙЛД
Того літа я збунтувався остаточно.
Мрія, ще не окреслена і невиразна, матеріалізувалася у вересні 1968-го у вигляді потріпаного журнального номера, котрий, описавши перше коло серед потенційних адептів великої ідеї миру і любові, врешті потрапив на горище одного з голосківських будинків на краю Львова, де я переховувався.
Вересень 1968 року був багатим на події, які докотилися і до нашого хутора понад озером серед лісів, де я переховувався, щоб не втратити джинси. Одним із атрибутів цієї історії були старі потерті левіси, куплені за три карбованці у старших товаришів у таборі. Ті вже ходили з довгим волоссям, перебуваючи поза межами впливів школи, батьків і дільничного інспектора у справах неповнолітніх. Того літа я теж був досвідченим хіпстером, повернувшись із табору для «важких» дітей і підлітків у Дрогобичі. Попри строгий режим, який нам влаштували вихователі, табір став вікном у вільний світ. Подорожі, автостоп, Джимі Гендрикс, Beatles, Rolling Stones хвилювали уяву і кликали на широкі простори. Понад те, табірне керівництво вживало рішучих кроків. Муштра була визнана абсолютним добром, вимушеним, але необхідним. Природно, що ця схема передбачала й абсолютне зло. Його вмістилищем були наші зачіски. Нас примусово стригли під бокс – а ми хотіли носити довге волосся. Старших також пробували стригти, але вони чинили опір, втікали, висловлювали протест. Вихователі з ними упоратися не могли. Це був добрий знак. Взагалі довге волосся у той час набувало символічного змісту, перетворюючись на емблему, пропуск на територію свободи. Скільки було диких випадів проти довгого волосся! Спеціальні рейди дружинників, котрі на міських танцмайданчиках виловлювали довговолосих, садили в каталажки, везли в райвідділи міліції, насильно стригли, били, арештовували на п’ятнадцять діб. Все це – за довге волосся! Носити довге волосся у ті часи було до певної міри громадянською мужністю! Боротьба за омріяні патли над твоїми вухами ставала боротьбою за велику справу, набуваючи ознак молодіжного бунту. На очах хулігани трансформувалися в хіпі.
Свіжий номер «Вокруг света», затертий, вже без обкладинок, був зачитаний найбільше в тих місцях, де розповідалося про дивовижну країну дітей-втікачів.1 До них тягнулися руки допитливих вундеркіндів, котрі понад всіма дивами світу надавали перевагу прекрасному рожевому місту Сан-Франциско на березі Тихого океану з табличкою на розі Гейт-стріт, заляпаною жовтою фарбою, під якою виведена альтернативна назва Love Street. Там удень і вночі на тротуарах і асфальті сидять просто неба їхні ровесники з намальованими на лиці квітами і квітами у волоссі. Вони покинули батьків з їхнім світом міщанських радощів, оскільки вважають їх хворими.
– Чому у вас такий вигляд?
– Виклик суспільству.
– Чого ви прагнете?
– Бути самими собою і отримувати задоволення. Жити, як хочеш, робити, що хочеш, проявляти себе, як заманеться. Кожна людина має врешті стати сама собою. Коли всі захочуть того самого – буде прекрасно. Ближче до природи. Геть війну. Любов, а не війна.
Подорож заводить до кімнати зі зображенням Германа Ґерінґа в білому кітелі. Шкіряна мотоциклетна камізелька з нацистським хрестом вказує на присутність Пекельних янголів.
За хвилину до царства квітів вриваються тлуми фальшивих хіпі, юрби наркоманів, за ними сунуть поліцейські облави і ті, хто робить на цьому бізнес.
– Ми йдемо звідси. Ми справжні. Тут більше не можна. Тут нас знищать.
На іншому березі континенту – Мангеттен, апофеоз фінансової могутності. Біржа – один із елементів непереможного монстра. Сотні маклерів, брокерів, біржових клерків метушаться, снують навколо свого невидимого бога. Півтора десятка переодягнутих хіпі піднімаються на галерею і деякий час спостерігають за шаманством унизу. Потім жестом привертають загальну увагу. Внизу дехто здивовано підводить голову. Ті, що зверху, виймають із кишень жмутки одно- і п’ятидоларових купюр і шпурляють донизу. Зелені листки кружляють, повільно опускаючись на голови здивованих служителів векслярського культу. Рух у залі припиняється. Ті, що внизу, остовпіло дивляться на тих, що вгорі. За мить тиша змінюється шалом. Ті, що внизу, кидаються ловити бакси, хапаючи їх на льоту, повзати по підлозі, визбируючи однодоларові банкноти. Тих, що вгорі, виставляють втришия, і вони, взявшись у коло, танцюють на розі Волл-стріт і вигукують: Свобода!
Але пора вже, друзі, пора, а я зачитався. Джинси були квитком у вільний світ, перепусткою на аудієнцію до царства мрії. Та інквізиція невблаганна, школа не прийняла свого сина, мене прогнали, і я мав привести до школи батьків. Додому я не пішов і вже два тижні вивчав горища голосківських хат, ночуючи по черзі у друзів. Проте ставало холодніше, і я мусив повертатися. За кару джинси було спалено – плата за віднайдений інстинкт свободи. Зустрічний крок не перетворився на широкий жест, очікуваний консенсус не відбувся. Тоді я сам собі сказав: Баста! Більше жити за вашими правилами і підкорятися вашим законам я не буду!
***
Після закінчення сьомого класу влітку 1972 року я вирішив їхати автостопом. Хотілося романтики, знайомств зі справжніми хіпі, такими, як на Заході. Метою була Прибалтика. Сашко, на два роки старший, жив у центрі Львова. Ми були знайомі ще з дрогобицького табору і разом зібралися на пошуки пригод. Себе вже тоді вважали хіпі. Від ворожих голосів Сашко чув про самоспалення Ромаса Каланти2 у Каунасі у травні цього року і демонстрації, які були придушені владою. Ми мали переконання, що Каунас чимось схожий на Амстердам, куди з’їжджаються хіпі з усієї Європи. Крім того, я пам’ятав репортажі про події серпня 1968 року в Чехословаччині, що їх показували тоді по телебаченні – «контрреволюцію», в якій брало участь багато довговолосих людей, і що радянська пропаганда наголошувала саме на їхній участі, називаючи їх хіпі. І ще з газет було відомо про молодіжну революцію у Парижі навесні 1968 року, учасниками якої також були хіпі. Все це разом складалося у дивовижний коктейль, який мав магічну притягальну силу. У червні ми виїхали в Каунас.
На виїзді зі Львова ми зі Сашком сіли на вантажівку, котра прямувала до Білорусії. На околиці Мінська попросилися переночувати в одному зі старих будинків. Зранку виїхали до Вільнюса і надвечір вже були в Каунасі.
Центральна алея Лайсвес і за радянських часів зберегла первісну назву – алея Свободи. Місце, де спалив себе Ромас Каланта на алеї Лайсвес, біля фонтану, недалеко від Музичного театру. Там ми швидко знайшли своїх. Знайомитися було просто – всі носили довге волосся, через що впізнавати своїх не становило проблем. Цілими днями вони тусували на Лайсвес. Відгомін великих подій скликав вільних людей, і Каунас здавався нам столицею хіпі. Я теж хотів стати вільною людиною, адже тільки так можна змінити світ на краще. Перші, з ким ми розмовляли біля фонтана, були Айн із Таллінна та Алік Лобанов3 з Вільнюса. Вони допомогли влаштуватися в одному з гуртожитків, котрі пустували під час літніх канікул.
Другий день у Каунасі був ще динамічнішим. Всі перебували під враженням недавніх подій – вчинку Каланти і молодіжних заворушень, котрі стали причиною стрімкого збільшення кількості хіпі в місті. Хтось розповідав про торішні розгони демонстрацій хіпі у Москві, Гродно і Вільнюсі, дехто чув про арешт Шарніра4 у Львові.
Один із довгим хвилястим волоссям і бородою нагадував берсерка з країни фіордів.
– Вікінґ, ти можеш спробувати хоч трохи остудити запал?
– Не люблю, коли до нас простягають руки. Я хіпі, але не пацифіст.
Москвич Міша Тамарін збирався їхати до Таллінна. Взагалі там усі збиралися до Таллінна або тільки-но повернулися звідти. Очевидно, там зосереджувалася головна тусовка, тоді як у Каунасі починали закручувати гайки. Я вирішив наступного літа обов’язково їхати до Таллінна, столиці вільних людей.
Дорогою назад у Вільнюсі нас затримала міліція. Сашко вже мав паспорт, і його за пару годин відвезли на вокзал, посадивши на львівський поїзд. Зі мною було складніше. Як неповнолітній я мав свідоцтво про народження, але менти повинні були навести довідку про мою особу. Мене запроторили до спецрозподільника на три тижні. Вони довго з’ясовували мою особу, оскільки я перебував на обліку в дитячій кімнаті міліції. Потім мене ще на п’ять днів завезли на обстеження у шкірно-венеричне відділення, де тримали різних кримінальних елементів, а після того експортували на поїзд до Львова.
Наступного року я закінчував восьмий клас, і школа прагнула мене позбутися. Я втрапив до ПТУ №17 у кінці вулиці Варшавської. Там готували автослюсарів, малярів-штукатурів і вчилося багато «важких» підлітків. З мене мав вийти слюсар-ремонтник. Зразу по завершенні вступних ритуалів я вирушив до Таллінна.
На залізничному вокзалі мене чекав Айн, з яким ми познайомилися у Каунасі. Він мешкав у Пяскуле на околиці Таллінна, і йому нічого не вартувало пройтися в центрі голим до пояса і босим. Айн намагався пароплавом зі шведськими туристами перебратися до Фінляндії, але затія була невдалою і йому світила психушка. З Айном ми вийшли у центр міста. Перед нами розкинулася площа Торніде з довжелезним фортечним муром і вежами, що оберігали територію вільного світу. Ззаду попід муром тягнеться вулиця Лаборатооріумі – з одного боку стіна була розмальована неймовірними фарбами. Неймовірною була неформальна назва вулиці Love Street. Як у Сан-Франциско. Розглядаючи химерні каскади, ми ішли, орієнтуючись на витончений шпиль Олевісте. Черепичні дахи, вежі, мури, сходи вздовж мурів, брами з вежами – перед нами лежало готичне місто.
Але найцікавіше було попереду. Ми з Айном прийшли на Гірку біля церкви Ніґулісте поміж вулицями Ратаскаєву і Хар’ю в Старому місті, і тут на лавочках і газонах я побачив величезну кількість довговолосих хлопців і дівчат – десь із п’ятдесят чи сімдесят людей. Вони приїхали з Москви, Ленінграда, Риги, Вільнюса до своїх талліннських друзів або й просто до Таллінна, що в тих часах перетворювався на Мекку хіпі. В Естонії місцева влада була більш демократичною, ніж будь-де в СРСР, навіть у Латвії чи Литві. У Таллінні, Тарту, Вільянді, Пярну відбувалися рок-фестивалі, де виступали прибалтійські й російські рок-гурти.
Пам’ятаю олдового талліннського хіпі на ім’я Ааре. І Айвара Ойя, котрий жив у центрі біля готелю Viru. Він добре грав на гітарі і пізніше виступав у складі Magnetic Band. Або Рейн Метсніін на прізвисько Мічурін – худорлявий, флегматичний, що незворушно, задивившись в одну точку, розповідав про напівміфічного старця на ім’я Рам, що практикує йогу десь на хуторі біля Пярну.5
Трохи нижче від церкви Ніґулісте вздовж Ратаскаєву у сквері біля артилерійської вежі Кік-ін-де-Кьок було кафе, де також збиралися хіпі. Навколо хмарами літали горобці, тож його називали Воробєйник. Ще одне таке місце – недалеко в кафе біля ресторану Москва на площі Вийду. Але найбільше чудес траплялося на Гірці біля Ніґулісте. Там можна було навіть переночувати, і міліція не забирала. Тут я зустрів Вікінґа і Мішу Тамаріна, моїх знайомих по Каунасу. Під гітару виконував популярні рок-хіти Міша Антонов, російськомовний талліннський хіпі. Чи не найбільше було москвичів: Офелія й Азазелло в яскравих барвах, колоритна екстраваґантна Лєна Губарєва на прізвисько Лой, Сергій Троянський, Саша Дворкін, збирач хіпівського сленґу і фольклору. Нам так цікаво і приємно було розмовляти на Гірці біля Ніґулісте!6
Вдома з Айном жила його бабуся-лютеранка. Вона підтримувала юних поборників контркультури і забезпечувала нас лютеранськими молитовниками, що їх привозили зі Швеції. Ми утрьох заходили до церкви Олевісте на вулиці Пікк.
Задивившись на височенний шпиль Олевісте, вслухаєшся в шепіт примар середньовіччя. Молодий майстер Олев прагнув будь-що досягти неба. Талліннським бюрґерам хотілося мати церкву, якої ще не було на світі, а йому – діткнутися оманливого склепіння. Ярус за ярусом здіймалася вежа, іншої такої на Балтиці не було. Коли шпиль вже торкався хмар, а був він тоді вищим, ніж тепер, Олев став на вершечку і звівся на повний зріст. Глянув на небо і в ту ж мить похитнувся, не втримався на ногах, полетів додолу.
Щоранку ми приходили на Гірку. Звідти йшли на Ратушну площу. Потім до парку Ліндамяґі, де сідали біля валуна зі скульптурою заплаканої Лінди, або їхали до парку Кадріорґ, де можна було годинами лежати на траві біля ставків Кірдетійк і Луйґетійк. Далі поверталися на Гірку до Ніґулісте, і так можна було проводити цілі дні.
Чудового ранку, коли стоїш на Ратушній площі і підошвами відчуваєш приємні тверді камені бруківки, спробуй міцно заплющити очі, а потім знову відкрити – у спосіб Яана Кросса7, і тоді все навколо стає зовсім іншим. З баштових вікон вистрілюють до синього неба золоті тромбони сурмачів і тягнуться за мури до Трояндового саду, де Травневий граф шукає графиню.8 Святкова процесія повинна в’їхати в місто вулицею Пікк. Таке трапиться, якщо тобі справді пощастить стати на правильні камені.
***
Моє хіпісове ім’я – Вуді Чайлд.
В центрі Львова у нас було кілька точок. Ми приходили на сходи до Домініканського костелу, де недавно відкрився Музей атеїзму. Вхід до музею влаштували збоку ближче до дзвіниці, а головний портал був закритий, і ми сиділи на сходах саме тут. Потім перейшли у сквер на Монте-Карло, нинішню площу Петрушевича – там була тусовка хіпі Пляц. З тих часів у мене був колега Джоник з Ринку. Ми всідалися на лавках і газонах, грали на гітарі, розмовляли про музику. Брек розповідав про маніфест Шарніра.9 На Пляцу ми збиралися щодня близько 13-ї години. По дорозі заходили в Нектар.
Нектар відкрили того року, коли я повернувся з Таллінна, і сюди перекочувала молодша богемна публіка з ресторану Під Левом. Центральним персонажем Нектару став Дем.10 Дем був нонконформістом. Після студентських бунтів 1968 року Дем відчув непоборний потяг до індивідуальної свободи і творчого самовираження. Скоро після того його відрахували з Поліграфу.
Ми сиділи в Нектарі на першому поверсі, до підвалу не спускалися, вхід туди був платним. Потім після 19-ї знову йшли на Пляц.
Вінцем мрій було потрапити до Амстердама чи Сан-Франциско, куди з’їжджаються тисячі хіпі і живуть так, як хочуть. Великі гурти довговолосих, цілодобова тусовка на вулицях і площах, піднесений настрій, комуни, єдина спільнота передової молоді – такими видавалися острови свободи. Ми прагнули духу братерства. Особливо марив Америкою Джоник. Треба тільки перебратися через кордон, щоб увійти до кола вільних людей.
Скоро стало відомо, що на волю вийшов Шарнір. Хоча Брек мало розповідав про нього, все ж я дізнався, що він радикалізував свої погляди. Я палко бажав зустрітися з ним і довідатися, що насправді лежало в основі легенди.
А на Пляц підтягувалося все більше довговолосих. Разом із Бреком приходило кілька хлопців з Хреста. Космодем’ян Возняк з довгим білим хаєром запросто міг гуляти Академічною босий і голий до пояса. Як Айн. Бест міг пробігтися зверху по легкових автомобілях, що стояли в ряд, припарковані біля тротуару. Він добре грав у футбол і заслужив собі прізвисько зірки анґлійського футболу; на полі нас троє не могли відібрати в нього м’яча. Багато часу Бест віддав трактатові про футбол, із малюнками та схемами. За зразок правила техніка бразильців і самого Джорджа Беста. Свій твір він намагався передати Валерієві Лобановському. Проте їхні шляхи не перетнулися, і трактат залишився лежати за стійкою пивбару в Москві.
Володимир Петров жив у центрі на Братів Рогатинців. У нього була чорна галка, яку він носив на плечі. Галка розуміла людські слова. Він так і приходив з нею на Пляц і на танці до Клубу міліції. Високий, з довгим хаєром, подібний на персонажа з піратського фольклору. Хіба що час від часу ззаду на джинсовій куртці біліли смуги від пташиних «пострілів». Потопляк на прізвисько Костилевич жив на Майорівці. Він був інвалідом з дитинства після поліомієліту і, як Шарнір, пересувався з допомогою милиць. Їх часто плутали, але Потопляк ходив у джинсовому костюмі, а не в шкірі, а волосся мав русяве, майже до пояса. Пересувався швидко-швидко, його можна було бачити в різних кінцях Львова, особливо на музичній біржі біля нинішнього пам’ятника Шевченку.11 Один час він носився з пісенькою на власні слова:
Все напрасно кроме мгновенья
Мгновенья, когда ты танцуешь
Рок-н-ролл на асфальте
Ян Нікодемович12 на прізвисько Бородатий походив з інтеліґентної польської родини, його батько – відомий львівський композитор. Я бував у них вдома на Генерала Чупринки, там звучала класична музика, Шопен. Ян виконував під гітару популярні батярські пісеньки довоєнного львівського шансону про Францішку з Клепарова:
A niedaleko od nich za grodem
Mieszkał sy mieszkał fryzjerczyk młody
I codzień rano kupował kiszky
Bo bardzo kochał panny Franciszki
– або про серце батяра:
Za rogatkami chodzą batiary
Nie mają na mieszkani, na wikt
Ale spiewają, nie narzekają
Bo mają serca jak nikt.
***
Наша зустріч із Шарніром відбулася навесні 1974 року.
Ми підійшли з Бреком на роздоріжжя Київської на Хресті. Відійшов трамвай, на вулицях порожньо. Минуло трохи часу. Нарешті вийшов Шарнір. У чорному шкіряному плащі і джинсах, як я собі й уявляв, на милицях, ніби Джон Сільвер. Був коренастий, міцно збитий. Волосся чорне і густе-густе, вже трохи відросло. Лице інтелектуала. Носив чорну беретку бітника і коротку бороду подібно до Че Ґевари. Із Шарніром йшов бородатий хіпі, вони з Бреком відійшли трохи вбік. Шарнір зняв одну милицю, яку він кріпив петлями за руку ніби щит. Трохи роздумував, ніби дивлячись крізь мене. Почав першим. Був досить балакучим. Говорив про те, що у Львові поширені пацифістські настрої, потім поцікавився, чи є серед хіпі молоді і як вони ставляться до дружинників.
– Чи всі вони розуміють, для чого існує рух хіпі, пацифізм?
Він далі говорив, що в нас панує тиранія і що ситуацію треба змінювати, а також що він згідний з іншими, непацифістськими методами:
– Вони вже пробували щось змінювати – і що з того вийшло?
Трохи дивно було через те «вони» – так, ніби він відмежовує себе від колишніх учасників.
– Не зі всіма своїми тодішніми уявленнями я згоден. – І раптом, – Молотити комуняків треба, як колись ОУН-УПА. Ну і відділятися від совка.
Було цікаво, як Шарнір по черзі переходить з російської мови на українську, що й не знати, котра із них була для нього рідною.
З подальшої розмови випливало, що він і надалі прихильний до довговолосих і послідовників шукає саме серед них:
– Волосся – то символ незалежності в совку. То не США, де всі носять, що хочуть.
Він згадав про своє перебування в Чехословаччині і знову про те, як там довговолосі відстрілювали комуняк. Далі ми трохи поговорили про хлопців, з якими я колись бував у військово-спортивних таборах. Виявилося, Шарнір знав декого з них. Дивно – так виходило, що він знав про моє знайомство з ними, а може просто пускав туману, робив вигляд, ніби знав. Раптом він спитав:
– Ти постріляти не хочеш?
– ?
– Розумієш, насправді щось змінити старими методами ми не зможемо. Комуняки вже навіть право думати відбирають. Революція – єдине, що варто робити.
Я був вражений такою переміною. Це сильно розходилося з їхнім маніфестом.
– Але то вже не хіпізм.
– Ет, я себе вже давно і не вважаю хіпі. Я прихильник радикальних методів.
– А як же маніфест, ненасильницький опір, ідеали демократії?
– Та ні, тут не Штати. Свободу треба спочатку завоювати, а вже потім будуть ідеали демократії.
– Але у Львові вже досить багато довговолосих. Із пару сотень, які беруть із нас приклад. Серед них є й переконані.
Тут Шарнір поліз рукою у внутрішню кишеню. Я побачив у нього під плащем чорну шкіряну камізельку, на якій висів залізний хрест зі свастикою. Також видно було добрий ремінь з бляхою зі свастикою і написом «Gott mit uns».13 Помітивши, що я побачив, а може він хотів, щоб я побачив, Шарнір додав:
– Та я ще тоді ментам казав: Що ви там знаєте про свастику? то давній символ Сонця. – Потім, змінивши тему, – Тобі можу дістати «Mein Kampf». Почитаєш. Захочеш – дістану пістолет. Думай.
І я подумав, що ніколи не буду брати в цьому участі. Пізніше Брек розповів, що в Шарніра не лишилося однодумців, і він шукає нових прихильників серед незалежної молоді.
– Та він, мабуть, від початку був нациком, – підсумував я для себе.
Але як би там не було, Шарніра я поважаю. Говорити про революцію в той час мало хто наважувався, це була безнадійна справа. Я захоплювався такими людьми. Ще я подумав, що Шарнір, можливо, один із перших неонацистських лідерів у Союзі. У принципі, боротьба передбачає широкий спектр методів, і хто знає, який з них виявиться ефективним? Кожен повинен робити те, у що вірить і на що здатний, а вже чи з’явиться в тім потреба, чи ні – невідомо. Ліві радикали Джеррі Рубін і Даніель Кон-Бендіт теж починали як хіпі, а потім перейшли до радикальних методів.14 На Заході ще залишалася віра у святість лівих ідеалів і непорочність комуністичних вождів. Ну а в нас за завісою ситуація була інша. Необхідність радикального опору була на порядок вищою. Ідеологія опору в тоталітарній державі з лівою ідеологією мусила мати протилежний знак. Погляди Шарніра мали свою логіку. Ми з ним ще кілька разів бачилися, а потім я дізнався, що його знов посадили.
Романтична країна мрій
Коли я уперше довідався про Сан-Франциско, в моїй уяві поставало місто-казка, де немає диктату дорослих, почуваєшся вільно і можна жити й поводитись, як заманеться. Там у комунах живуть мої ровесники, а на вулицях вирує нескінченний карнавал дітей квітів. Клімат у місті теплий, і можна ночувати просто в парку або на вулиці. Дивовижна країна мрій і чудес. Це було настільки важливим, бажання потрапити у той цікавий світ було таким всеохоплюючим! Мене переповнювали почуття любові й братерства.
А рух у той час набирав обертів, ламаючи догми і долаючи залізну завісу. І тільки одне місто на планеті могло конкурувати у цій ієрархії – Амстердам, місто квітів, куди з’їжджалася прогресивна молодь з усієї Європи. Ознакою приналежності до світу вільних людей було довге волосся, що його так ненавиділи обивателі по один і по інший бік завіси.
Коли я уперше зустрів довговолосих хлопців у Львові, це здавалося фантастичним видінням.
Від моменту появи моїх перших джинсів, за які довелося поплатитися, я знав, що ступив на стежку, яка неодмінно приведе до моєї мрії. А поки що ми влаштовували життя відповідно до того, яким уявляли ідеалізовану країну – комуни, сейшни, поїздки до тодішньої радянської хіпової Мекки Таллінна.
Одна із постійних атракцій розгорталася у Святому Саду.
____________________________
1 Генрих Боровик. Хождение в страну «Хиппляндию» // Вокруг света, 1968, №9, С.25–31, 68.
2 Ромас Каланта (1953–1972) – 14 травня 1972 року вчинив самоспалення, протестуючи проти радянського тоталітарного режиму.
3 Алік Лобанов (1949–2006) – один з лідерів вільнюських хіпі, буддист.
4 В’ячеслав Єресько (1949–2001) – патріарх львівської центрової хіпової тусовки. У 1970 намагався створити підпільну організацію, за що 26 листопада 1970 був арештований і засуджений на три роки. Згодом став кримінальним лідером, тричі був ув’язнений, помер у тюрмі.
5 Ааре Лойт (нар. 1953) – один із лідерів талліннських хіпі.
Айвар Ойя (нар. 1956) – учасник рок-груп Magnetic Band (у 1981–1983), Muusik Seif.
Рейн «Мічурін» Метсніін (1955–2013) – один із провідників крішнаїзму в Естонії, від 1978 разом з А. Лойтом родинами проживали агрокомуною на хуторі Сууреметса біля Яанимийза неподалік Чудського озера – комуна припинила існування за часів андроповщини.
Міхаель «Рам» Тамм (1911–2002) – естонський філософ-містик, у 1940 еміґрував з Естонії, проживав у нацистській Німеччині, де вивчав ядерну фізику в Берлінській вищій технічній школі (нині Технічний університет Берліна); після війни осів у ФРН, захопився теософією і буддизмом, здобувши ініціятичне санкритське ім’я Раматамананда в традиції адвайта-веданти; у 1953 примусово репатрійований до Радянської Естонії, відмовився від радянського громадянства, проживав у 1970-х на хуторі Уку-талу біля Ланґермаа неподалік Пярну, де у 1975 сформулював доктрину «Нуль-Гіпотеза-Теорія», базовану на буддійському вченні шаньявади про Пустоту і математичних працях групи Ніколя Бурбакі; у 1981 еміґрував, помер у США.
6 Світлана «Офелія» Барабаш (1950–1991) – учасниця демонстрації 1 червня 1971 у Москві, лідер московської мистецької групи Волосы (1975–1976).
Анатолій «Азазелло» Шильонок (1956–2016).
Олена «Лой-Денделайн» Губарєва (1956–2009) – учасниця групи Волосы.
Сергій Троянський (1954–2004) – згодом у грудні 1982 долучився до заявленої серед московських хіпі групи Свободная Инициатива, що виступала проти війни в Афганістані; пропав безвісти.
Олександр «Агасфер» Дворкін (нар. 1955) – згодом одіозний православний історик, борець із тоталітарними сектами і Московською Гельсинською групою.
7 Яан Кросс (1920–2007) – естонський письменник. Асоціації з повісті Я. Кросса «Мартів хліб» (1972).
8 Алюзія на традиційне свято Травневого графа (Травневого короля), яке проводилося у багатьох західних країнах на 50-й день після Пасхи.
9 Ігор «Джоник» Зборовський (нар. 1958).
Віктор «Брек» Цуканов (1953–2001) – самодіяльний художник.
10 Валерій Дем’янишин (нар. 1947) – художник-графік, навчався в Українському поліграфічному інституті ім. Івана Федорова. Учасник львівської байкерської групи Мотохіппі (у 1980–1982).
11 Космодем’ян Возняк (нар. 1956) – після 1991 виїхав до Праги.
Володимир «Бест» Щербаков (нар. 1951) – самодіяльний художник, у 1997 виїхав до Росії.
Володимир Петров (1958–2000).
Станіслав Потопляк (1954–2003).
12 Ян Нікодемович (нар. 1957) – у 1980 разом з родиною репатріював до Польщі, проживає у Кракові.
Анджей Нікодемович (1925–2017) – викладав у Львівській консерваторії, звідки 1973 був звільнений за релігійні переконання.
13 «З нами Бог» (нім.).
14 Джеррі Рубін (1938–1994) – американський пацифіст, один з лідерів Їппі (у 1968–1970).
Даніель Кон-Бендіт (нар. 1945) – лідер студентського руху в Нантері, передмісті Парижа, символ молодіжної революції 1968 року у Франції.
04.11.2022