РЕВОЛЮЦІЯ КВІТІВ
Рeace – Love – Freedom – Rock’n’roll!
До історії правозахисної групи Довіра
Завершення подорожі до країни мрій
НЕОФІТ
Десь на початку вересня 1978-го, коли полудневе сонце вже добряче пригрівало, я сидів на цямрині фонтану Адоніс на Ринку. Велосипед лежав поруч на траві. У цей момент підійшли молоді чоловік і жінка. Вони назвалися журналістами югославського музичного часопису «Džuboks» і звернулися до мене англійською. Запитання звучало приблизно так:
– Що ви, іноземець, робите у Львові з велосипедом?
Обоє здивувалися, що я місцевий, і почали розпитувати про хіпі і рок-музику у Львові. Запитання ставили поганою російською, але професійно – «Džuboks» я читав регулярно. Я відповів, що з хіпі-рухом у Львові o’key, і з рок-музикою теж все o’key, і що я є постійним читачем їхнього журналу. Тоді вони попередили, чи я свідомий того, що можу постраждати через нашу розмову. Я подумав, що жодної антирадянщини говорити не буду, а музика – то ж не заборонено, та й Югославія країна соціалістична. Ми пройшли вуличкою Ставропігійською до скверу біля Домініканів і присіли на лавку. Югослави не ставили провокаційних питань, але пообіцяли, за умови, що я не проти, вмістити нашу розмову на сторінках журналу і передати на англійське або німецьке радіо. Я згадав про інтерв’ю московських хіпі західному репортерові пару років тому. Утім, на відміну від них, вирішив назвати своє ім’я й прізвище. «Що такого може зі мною статися? Зрештою, що має бути, те й буде», – подумав я. Проте своєї адреси про всяк випадок вирішив не називати.
Югослави зазначили, що це унікальне явище, що за залізною завісою досі існує потужний хіпі-рух і що тут не бояться давати інтерв’ю представникам іноземних медіа. Я оповідав про себе, як дійшов до руху, про збори Шарніра під Личаківською аркою, Мотохіпі, сейшни у Святому Саду і як нас зі Стахом затримали у кінотеатрі «Мир», про похід до Арки минулого року. Потім розповів про збори на Гірці в Таллінні, рок-фестиваль у Вільянді, демонстрацію в Москві 1971 року і самоспалення Ромаса Каланти. Ми піднялися сходами догори до Святого Саду. На Ранчо не було нікого. Потім пройшлися по Лисенка, далі вниз попри костел Антонія і Личаківською повернулися до центру. Підземним переходом на площі Митній увійшли до Бернардинського дворика. Я ще трохи провів їх у напрямку до готелю «Інтурист», але спускатися в підземний перехід під площею Міцкевича не став, оскільки міліціянти пасли всіх підозрілих. Югослави дали мені свої координати, візитівку і сказали – коли з’явиться нова інформація про хіпі, можна написати листа в редакцію «Džuboks», це буде цікаво західним читачам.
Про публікацію в «Džuboks» я дізнався лише через рік. Одночасно про неї стало відомо КГБ, і капітан Рубцов, який курував роботу комсомольських оперзагонів у Львові по боротьбі з хіпі, не забарився викликати мене на килим, погрожуючи статтею за антирадянщину.
– А ви доведіть, що це антирадянщина!
***
Довге волосся і латані джинси в ті часи були чимось на кшталт компромату. За це запросто могли затримати на вулиці. Просто підходили люди в цивільному і забирали зі собою до райвідділу. І все. Потім бувало по-різному. Коли виявлялося, що ти вчився чи працював і не був наркоманом, відпускали.
Якось увечері я повертався додому на Голоско. Було літо і досить пізно. Назустріч неслася міліцейська машина зі заґратованими вікнами. Порівнявшись зі мною, вона різко загальмувала, і звідти вискочили люди у формі:
– Ану йди сюди!
Я у своєму районі знав усі двори й провулки, тому вирішив пробігтися. Але був у в’єтнамках, і вони швидко мене наздогнали. Звалили на землю, покопали, потім запакували в машину, якою везли арештованих звідкілясь із Брюхович. У Шевченківському райвідділі міліції, що біля Краківського базару, мене ще трохи потовкли. Потім зібралися постригти. Я заперечив:
– Це порушення моїх громадянських прав.
У відповідь почулося хихикання. Зате мене відпустили, хоча відвозити назад на околицю Львова відмовилися.
Подорожуючи країною мрій
Це місце ми освоїли швидко – всюди вже сиділа своя публіка. У вересні 1979-го ми зайшли сюди зі студентами у перерві між парами, розмовляючи про рок’н’рол. Тут чекали мої друзі. Під вечір збиралося багато народу, дівчата сиділи у нас на колінах, дехто грав на гітарі – музики тоді не крутили, хіба що офіціантка Лариса1, котра мешкала поруч, приносила магнітофон «Океан». Особливістю Вірменки було те, що пожежний вихід містився не за прилавком, а тут же в залі біля стійки, зліва в боковій стіні. Цими дверима можна було пройти до сусідньої брами і звідти вийти на вулицю або у внутрішній двір. Ми так і робили, коли місця всередині не вистачало. Туди-сюди повз прилавок пропливали розпалені гурти в зону, вільну від контролю. Якщо вдавалося, приносили стільці або просто сідали на підлогу, викладену дошками, які утворюють настил – так воно є й досі. Мешканці будинку проходили мимо, обурювалися тим, що в брамі повно людей. Під’їзд був розділений переділками. Ми заходили в дальній відсік, звідти можна попасти у двір. Проте згори сварилися бабки, які тусували на балконах і перемовлялися між поверхами внутрішнього двору-колодязя – то була їхня територія. Зате на сходах існувала ніша в стіні, утворена підвіконням і замурованим вікном у двір – вона й зараз там є, туди могло всістися багато. В кращі часи вся територія Вірменки була заповнена народом – богема, студенти, хіпі. Гул, тихий сміх, хтось бренькає на гітарі. Але найбільше екзотики було на поверхні. Коли очманілий шукач пригод врешті виходив із напівтемної брами на вулицю, там вимальовувалась зовсім інша картина. Повсюди в один і другий бік Вірменської довговолосі екзотичні типи. Старі мури, подих середньовіччя. На вікнах Вірменки масивні ґрати, крізь них можна просунути руку і каву ставити на підвіконня. Через вулицю навпроти така сама брама, куди можна зайти і з вікна другого поверху спостерігати за дійством. Протилежний по діагоналі від входу наріжний квартал починався трьома напівовальними сходинами, на них ми просиджували довго. Далі в бік тупика було ще чотири задраєні вікна, до яких вбудовано по дві приступки, там містилася архітектурна майстерня. Всі ці місця обліплені екзотичною публікою – в окремі щасливі моменти влітку перед смерком під Вірменкою збиралося до сотні людей. Кому не вистачає місця, той задовольняється тротуаром. Неспішна розмова за кавою, обіпершись на підвіконня. З відкритих дверей долинає сміх. Хтось підійшов підігрітий і жваво жестикулює. Хтось сидить на бордюрі. Чути сопілку. Всі пам’ятають, як то було.
***
У травні закінчувалися заняття в Інституті прикладного і декоративного мистецтва. У дверях головного корпусу я зіткнувся з ректором. Він нещодавно перейшов на цю посаду з архітектурного факультету Політехніки й досі не знав про моє існування, та й моя кафедра базувалася в центрі міста на Вірменській далеко звідси:
– Ви хто, студент? Ні? Як вас взяли на роботу в такому вигляді?
Я був у парчевій камізельці золотого кольору, надягнутій на голе тіло, розшитій по боках і спині хрестами, знизу з бахромою. На грудях великий хрест.
– Через таких як ви, в мене інфаркт міокарда і неприємності в обкомі.
Ми зайшли в кабінет до проректора:
– Звідкіля в нас цей екземпляр?
Проректор вів пари на Вірменській і знав про мене, але був толерантним.
Я сказав:
– Ви, шановний, говорите як маляр, а не живописець. Подивіться на автопортрет Дюрера – всі художники шукали екзотики. А в нас подають будівників комунізму ніби до армії чи на ферму. Нема оригінальності. Взагалі-то, я думаю, неординарність треба цінувати.
Ректор скипів і круто звернув до Першого відділу. Мене швидко звільнили з роботи зі записом «у зв’язку з закінченням навчального року». Досі про таке формулювання я не чув, воно виглядало надуманим. Тож вирішив звернутися за допомогою до закону. Адвокат Кавалко з юридичної консультації на площі Академічній, ветеран без лівої руки, здивувався з такої колізії, оскільки мене брали на постійну, а не сезонну роботу, і досі чотири роки не звільняли. Він допоміг написати подання на незаконні дії адміністрації інституту. Я поніс заяву до суду на площі Народної гвардії.
Через місяць мене викликали в Перший відділ Інституту і порадили забрати заяву, оскільки ректор погарячкував після інфаркту.
Подорожуючи країною мрій
У липні 1980-го в Москві мала відкритися Олімпіада. Партійні функціонери боялися, аби небажані елементи не потрапили на очі західним журналістам і не сказали чогось про щасливе радянське сьогодення. Волосатих ганяли, змушували щось підписувати, просто вивозили за межі московського Кільця. Багато хто самі виїжджали подалі від цієї клоаки. У липні кілька москвичів прибуло до Львова. З одним на псевдо Вася ми були знайомі, з ним приїхали Надя, Мата Харі і Фагот. Поки я повернувся з Прибалтики, вони проводили час у компанії з Петровим, Мартою і Леною Чучундрою.2
Пропливало задушливе літо. Понад головами здіймалася статуя Свободи, в око впадала її сидяча ущербність. Ми ходили на Пляц, сиділи на Вірменці. Хтось захотів пройтися по місцях бойової слави львівських хіпі, і ми великою компанією пішли на Личаківський цвинтар, де колись облаштовував підпільні сейшни Шарнір. Дорогою назад увійшли до Святого Саду.
Нікого з Вуйків і садівських пацанів тоді не було. Здається, тільки молодняк: кілька хлопчаків сиділи на місці, де колись стояло Ранчо, але вони скоро пішли. На той час Ранчо вже було зруйноване. Перед відкриттям Олімпіади сюди пригнали бульдозер. Йому не зразу вдалося вивернути із землі дубові колоди, які позабивав Вахлак, притягнувши на гору з Підвальної з реставрації Міського арсеналу.
В один момент у Саду запанувала аура подвижництва. Атмосфера була запаморочливо прозора. Всім захотілося зробити що-небудь тут і негайно. Ми попадали на траву і своїми тілами вибудували пацифік. Таку ж акцію влаштували три роки тому в Естонії на відзначення десятиріччя хіпі в СРСР. Ціла гама неясних поривань і передчуттів вилилась у ритуальний акт, символізуючи прагнення до свободи, якою користувалися наші ровесники на Заході. Довкола нагніталася ситуація: введення військ в Афганістан, бойкот московської Олімпіади – мабуть, так само, як на початку війни у В’єтнамі. У багатьох відношеннях той рік був переломним. Про це ще не здогадувалися, але воно витало в повітрі. Польща страйкувала, і це в скорому часі привело до створення Solidarnośći, нагадуючи чехословацькі події 1968 року.
***
Я комсомольцем не був. Незважаючи на цю обставину, 16 січня 1982 року на XXIII конференції львівського міськкому комсомолу, де головував перший секретар Макаренко, чомусь розбирали мою поведінку. Прозвучала критика на мою адресу: «Имеет связи з организациями хиппи за рубежом, отрицательно влияет на молодежь». 25 січня комітет комсомолу нашого Інституту оперативно і також із незрозумілої причини – я ж не був учасником їхніх сейшнів – розглянув це питання: «Он своим видом, идейными взглядами не может способствовать формированию у советских студентов идейной убежденности, чувства патриотизма, правильного понимания социалистического образа жизни». Банально звільнити мене з роботи вони не могли, але вирішили не ставити на малюнки. Тоді не будуть нараховувати годин і платити зарплатню, а молодь уникне шкідливого впливу. Вочевидь, я мав стояти на малюнках напівголий, але підстрижений і з комсомольським значком у руках.
В «Комсомольской правде» я не зміг добитися нічого:
– Старий, тут ситуація заплутана. Тебе не звільняють, але створюють умови, щоб ти сам пішов.
Тоді я вирішив написати листа до «Džuboks». Раз центральна преса не має впливу на периферійних чиновників, треба шукати потужніші засоби масової інформації.
Був травень 1982 року. Я написав від імені великої групи львівських хіпі, але прізвище поставив своє. Джубокс3, колишній вуйківський басист, поглинав тоді номер за номером журнал «Džuboks», готуючи матеріали до Рок-енциклопедії, і вивчив мову белградських братів.
Ось коротко зміст листа у зворотному українському перекладі:
«Здраво, джубоксовці!
Вибачте за слабку сербохорватську. Цей лист написано від групи хіпі і любителів рок-музики. За ним декілька сотень молоді, які сподіваються на Ваше розуміння.
Ви напевно не знаєте про нашу боротьбу з обивательством, що своє життя розмінює на матеріальні речі, про боротьбу з консерватизмом і конформістською молоддю, яка пристосовується до обивательських стандартів. Ми не хочемо лишатися осторонь у той час, коли багато хто прагне жити «як усі», не виділяючись із юрби, або вдають зі себе кращих, ніж є насправді.
У Львові і в Україні вже тривалий час існують осередки хіпі, панків, бітників. Проте на Заході аналогічні рухи давно розтратили свій революційний запал і перетворилися на моду. Але ми знаємо, що там є багато наших однодумців, тому віримо, що переможемо у боротьбі з обивательством і залежністю від матеріальних благ.
У нашому місті діти квітів піддаються нагінкам не тільки від обивателів. Деякі люди з певних причин силкуються пришити нашому рухові політичний відтінок. Але наша політика проста – ми за мир на землі, за дружбу між народами, свободу і незалежність.
Ми хочемо ближче дізнатися про вашу молодь. Чи відбувається у вас бунт поколінь, чи у вас розуміють проблеми молодих, а молодь – старших?
Алік з групою хіпі».4
Далі йшла моя справжня адреса. Я помістив кілька фото – своє, Ґарика Мейтіна, москвича Стаса і Бориса з Харкова. На конверті вказав неіснуючу адресу. КГБ не вирахував листа, і він дійшов до Белграда.
***
У двадцятих числах червня 1982 року ми з Джоником поїхали до Латвії. В Ризі нас чекала Ірена Руда, там ми зустріли ужгородського Славіка Кофеля. Він грав на гітарі, а волосся мав густе, як у Роберта Планта, і вважався патріархом ужгородських хіпі.
Наближалося Ліґо, латиське Івана Купала, і ми утрьох вирушили на Ґаую. Там вже стояло багато наметів, поміж деревами натягнуті тенти з целофану, під ними влаштовані столи і колоди. Загалом десь із півтори сотні народу. Біля наметів горіли вогнища, піпл переходив від одних гуртів до других. Звідусіль чути гітари, барабани, банджо, сопілки. Грають англомовні хіти й автентику, популярну в їхніх містах. За кілька сотень метрів від табору було озеро посеред лісу, там купалися ню і вдень, і вночі. На Ґауї ми зустріли знайомих москвичів Сашка Іванова, Васю, смоленських Пашу й Мішу, Айна Рудого, білорусів-могильовців, пітерців, естонців, литовців. Ми з Джоником і Кофелем осіли в наметі у москвичів, серед яких гуру був Сергій Москальов, ідеолог валдайських комун. Там познайомилися зі Сашком Рулевим.5 Рулевой розповідав про альтернативну військову службу і вихід на кореспондентів західних масмедіа. Щось таке говорив і Бомбін.
По дорозі назад біля ризького вокзалу нас зупинили троє в цивільному і повели в управління міліції. Там довелося довго чекати на першому поверсі біля кімнати чергового, поки хтось важливий звільниться від справ і зможе прийняти нас. Кофель витягнув гітару. Зразу намалювалося кілька типів у міліцейській формі:
– Що ви робите? Тут грати «не положено».
– Чекаємо на виклик. Нудно сидіти просто так.
Вони попсихували трохи, помахали руками, але пішли. Кофель далі перебирав струни – Бітлз, Лед Зеппелін – він добре грав на акустичній гітарі. Пройшло ще пів години, поки нас повели до кабінету шефа.
– Навіщо ви сюди приїхали? – почав той. – У нас тут таких і без вас вистачає. Через вас нам роблять втик із Москви. Хто у вас головний? Хто організовує збіговиська на Ґауї? Вже набридло виловлювати і виганяти. Ви дармоїди. Де працюєте?
Я сказав:
– Натурником.
– Як? Стоїш голий?
– Ні. У плавках.
– Ну це ж не для мужчини робота. Треба на заводі, токарем, слюсарем. А ти стоїш голий в плавках.
Потім до Кофеля:
– А ти?
– Я монтажник. Встановлюю антени на дахах. Телевізійні.
– Та хто захоче таке чудо на поріг впустити? Тебе взагалі перестрашитися можна. Антени він вставляє.
Скінчилося тим, що командир побачив у нас квитки на поїзд до Львова і нам віддали документи:
– Ваше щастя. Якщо б не квитки, ви б іще п’ятнадцять діб посиділи.
– За що?
– За порушення громадського порядку. Ви своїм зовнішнім виглядом ганьбите країну. Їдьте у свій Бандерштат і більше до Латвії не приїжджайте.
***
На початку вересня 1982-го до мене почали приходити листи з-за кордону. По десять-двадцять щодня, деколи до двохсот – з Югославії, Польщі, Чехословаччини, Угорщини, ФРН, Франції. Англійською мовою, польською, деколи російською з країн народної демократії, а також сербохорватською, оскільки вважали, що я володію цією мовою. Принагідно висловлюю співчуття поштарці, адже носити сумку треба було щодня, а моя хата – остання на виїзді зі Львова. Співчуваю також працівникам секретних служб, які намагалися відслідкувати нитки інформації в такій масі: листи мали на собі непоправні сліди роботи невідомих пінкертонів.
Десь у вересні, коли я ходив по Львову з тим номером «Džuboks», ми з Джоником і Пружиною6 сиділи на лавочках у сквері біля Домініканів. Вже сутеніло, і нас оточило п’ятнадцятеро комсюків з міського оперативного загону. На той час його розділили: Демидов продовжував керувати оперзагоном по роботі з кримінальниками, а з неформалами вже два роки боровся Олександр Ващук.
– Що читаєте? Журнал? Ми теж давно шукаємо цей номер, – із цими словами нас повели до міськкому комсомолу на проспекті Шевченка. На другому поверсі зібралося повно людей – а вибило вже 21-шу годину; був і капітан Рубцов, і з ним кілька амбалів некомсомольського вигляду. Нас розвели по окремих кабінетах. Джоника і Пружину допитували, чи знали вони, що я збирався писати того листа:
– Він антирадянщик, а ви вибирайте собі друзів.
Мене випитували:
– Що то за «деякі люди», котрі вам із «певних причин силкуються пришити політику»? Як то в СРСР хіпі мають революційний характер? Адже немає ніяких підстав для таких настроїв, у нас усе безкоштовно, немає безробіття, – і таке інше.
– А чому на вулиці нас забирають за зовнішній вигляд? Адже за Конституцією мені не заборонено носити довге волосся і латані джинси. Якби такого не було, то й не було би підстав говорити про революційні настрої. Ви говорите про вільну країну, але вступати до інституту в такому вигляді не можна, і з роботою проблеми – де тут демократія?
Врешті відпустили з батьківським напучуванням:
– Якщо далі будеш писати наклепи на наш лад, то стаття на тебе знайдеться і ти загримиш.
***
Скоро змінилися часи, прийшла андроповщина. Змінився і стиль відданої комунізму преси: відтепер наше існування вже не замовчували, як раніше – навпаки, з’явилися розгромні статті про неформалів. 16 березня 1983 року у «Львовской правде» вийшов памфлет під назвою «Плесень заводится в тени», підписаний Д. Домбровською. Обурення авторки було спрямоване на панків, також ішлося про деградацію особистості, яка настає внаслідок захоплення рок-музикою: «Кое-что могут рассказать стены забора и складского помещения в "святом саду". Здесь начертаны не только названия ансамблей кумиров, но и клички, которыми молодые люди окрестили друг друга, чаще других встречаются "Цеппелин" и "Джонни". Тут и латинскими буквами выведенное вульгарное приветствие, с которым они обращаются друг к другу.7 Намалеван на стене и полосатый английский флаг, как говорят, появившийся тут во время англо-аргентинского конфликта на Фолклендских островах. Что это должно было означать – одобрение колониалистских устремлений правительства страны, породившей панков?» Відчувався стиль нової доби – відразу шити політику. Нам натякали на підтримку Великобританії, а значить і НАТО.
Проте у Львові сила протестних настроїв і недовіра до домінуючої ідеології була стримуючим фактором щодо зловживань, і це певний час помагало вберегтися. В інших реґіонах особливо не панькалися. Ось як писали у Смоленську. Стаття під промовистою назвою «Паразиты» була спрямована проти місцевих хіпі, лідером серед яких був Паша, і яких там було не більше десятка, рясніла зворотами: «трутни, подонки, скотский облик, свинский образ жизни, малахольная компания». І далі – «Наша милиция, будь она в таких случаях порасторопнее, должна бы вовремя призвать к порядку распоясавшихся непрошенных "пацифистов". У нас совсем другая страна, совсем другие моральные ценности, с омерзением отбрасывающие, как вонючий хлам, всяческий "хиппизм" и "пацифизм". Словом, пора прекратить вольготные безобразия длинноволосых бездельников. Самое время прищемить им хвосты, взять под жесткий контроль, ибо гуманность такие юнцы не понимают».
З погляду сьогодення все це звучить дико, але такою була тоді політична культура. Офіційні журналісти брали на себе роль сторони обвинувачення, як і в 1937-му. Так само проблема була і в мовчазній згоді обивателів, адже це створювало ґрунт для інсинуацій і свавілля. Мій друг Паша був творчою натурою, добре грав на гітарі, співав і зняв кілька любительських 8-міліметрових фільмів. Але після виходу цього пасквіля його заарештували і запроторили до психушки. Передчуваючи загрозу, він віддав свої фільми на збереження Сашкові Іванову до Москви.
***
Після «Džuboks» проблемою хіпі зацікавилися журналісти вітчизняних масмедіа. В грудні 1983 року на Вірменці до мене підійшло троє комсомольців:
– З тобою хоче поговорити одна людина.
На центральному пункті ДНД біля Опери чекала журналістка зі Львівського радіо. В руках у неї був портативний магнітофон.
– Ви працюєте чи ні? Закінчували вуз? Що прагнете показати своїм демонстративним виглядом?
Я все ще числився на роботі в Інституті прикладного мистецтва.
– Чому носите хрестика напоказ, а не під сорочкою?
– Я віруюча людина. То ваші ховають свої комсомольські значки, коли йдуть до ресторану.
– Чому би вам не постригтися, стати нормальною людиною, піти працювати на завод, зайняти посаду, стати як усі? Чому ваш вибір такий, не властивий радянським традиціям?
– Тому, що серед керівників та й обивателів панує стиль насаджувати власні погляди силоміць, не зважаючи на наші уподобання. Їх не цікавить людська гідність. Я ще в школі бачив, як комсомольські лідери роблять не те, що проголошують, а прямо протилежне – самі не дотримуються того, про що говорять. У Конституції немає заборон на зовнішній вигляд або на поїздки за кордон, але це не спрацьовує: мене переслідують саме за мій вигляд. Я з цим не згоден. Це по-перше. А по друге, в мене є друзі, яких я люблю і поважаю незалежно від того, де вони живуть, такі, як і я сам. Їх теж піддають нагінкам, і між нами, так само, як і всюди, існує солідарність. Але різниця між нами і тими, хто нас переслідує, та, що вони не дотримуються тих приписів і цінностей, які проголошують, а ми дотримуємося. Саме за це нас переслідують. Я свій вибір зробив у чотирнадцять років, до речі, тоді, коли приймають у комсомол. Якщо зараз змінювати орієнтири – значить, буду змушений фальшувати. Адже я свій вибір зробив. А я не хочу прикидатися, хочу бути вільною людиною. То інша справа, що хтось із наших може поводити себе негідно. Я можу відповідати тільки за себе і свій вибір. Негідники і злодії є в будь-яких прошарках суспільства, і це не залежить від їхнього зовнішнього вигляду.
Програма вийшла на Львівському обласному радіо. Загалом мої слова прозвучали, як і в оригіналі – я навіть здивувався. Щоправда, там попередньо був коментар – мовляв, наша молодь піддається згубним впливам не тільки з-за кордону, а й з боку доморощених ренеґатів, і ось як це виглядає на прикладі. Хоча, у принципі, він був досить стриманим. Через місяць на Центральному радіо прозвучала передача «Если парни всей Земли», і туди включили досить великий епізод зі львівської програми. Там мої слова теж прозвучали дослівно без купюр. Але потім включили голос народу з московських вулиць: «…игнорируют нормы социалистического общежительства… в СССР не должно быть отщепенцев… власть должна принимать меры… это американская идеология, работа ЦРУ, а они – предатели Родины».
Поодинокі примирливі репліки тонули в злісному хорі.
***
Навесні 1984-го у Львові відбувся Всесоюзний семінар ідеологічних працівників обкомів і міськкомів партії й комсомолу. Було запрошено «товарищей» з Києва, Москви, Пітера, Білорусії, Прибалтики. Львівські партійці, вислуговуючись перед начальством, демонстрували свою роботу з неформальними молодіжними організаціями і виставили конфісковані хрести, браслети, футболки з американським прапором, пацифіки у вигляді значків і нашивок. Серед іншого там були й фотографії, на яких фігурували власники цих атрибутів. Напередодні комсюки, перестрівшись зі мною на вулиці, просили принести щось із своїх раритетів для виставки з історії молодіжних субкультур, яка начебто відкривається у Львові. В мене був гусарський кітель, що його років із десять тому подарували кіношники, знімаючи історичний фільм на вулицях Львова – за участь у масовці. Він нагадував кітель Джиммі Гендрикса. Потім кореспондент «Комсомольской правды» у Львові Віталій Панов розказував, як представники КГБ і ЦК дивувалися з такої екзотики. З того всього я вирішив за краще залишити комуністам свій кітель.
Подорожуючи країною мрій
В одному місці від вулиці Лисенка дорога піднімається серпантином до корпусів дитячої лікарні. Далі треба продиратися крізь кущі вгору, аж поки перед очима з’явиться цегляна кладка водонапірної вежі. Вона завжди виникає несподівано, хоча іржаву бляху видно здалека вгорі понад кроною дерев. Обійти її – і ззаду є невелика галявина, за кілька метрів ще одна, і трохи далі ще одна. Все це Гірка Пензеля. Коли піднятися вище на гребінь Стрільниці, звідти відкривається панорама Замарстинова, Голоска і Збоїщ.
Влітку 1984-го центром Львова йшов хіпі з білим волоссям і довгою чорною бородою. Ми перетнулися з ним на площі Ринок. Виявилося, що він німець зі Східного Берліна, звати Стефан.8 Через протерміновану візу не може повернутися до НДР і тепер мусить щоразу реєструватися у львівському ОВІРі, очікуючи дозволу з Москви. Ми підійшли зі Стефаном на Гірку Пензеля. Біля тліючого вогнища у траві покинута гора пляшок. Мефодій9 перебирає акорди зі Сковороди: В город не піду багатий, на полях я буду жить…
– Мотоцикл маєш? – спитав Пензель.
– Маю. Щоправда, не «Яву».«Емцет».
– Теж непогано.
Стефан колись був військовим льотчиком і захищав мирне небо Німеччини. Він зумів автостопом добратися до Кавказу, володіючи ламаною російською і видаючи себе за прибалта.
– На Ельбрус дорогами вермахту? – і Пензель затягнув: Дойче зольдатен унд ді офіцірен!
Натюрліх сейшн.
***
13 червня 1984 року помер Карло.
Хтозна чому, але після того ми перестали приходити в Сад.
Думаю, він був одним із найсильніших вокалістів у цілому реґіоні, принаймні серед тих, хто виконував хард. Чи можна вважати його рок’н’рольною зіркою? В андеґраунді все максимально просто. Треба тільки наважитися і почати.
So you wanna be a rock’n’roll star
Just listen now to what I say
Get yourself an electric guitar
And take some time and learn to play10
***
Йду якось в обідній час Вірменською, назустріч мені два комсюки з оперзагону:
– Ты доиграешься, Олисевич, тебя все равно посадят. Ты не знаешь, с кем водишься.
Вони вочевидь натякали на моє знайомство зі Сашком Рулевим. Як я довідався згодом, десь тоді його арештували на п’ятнадцять діб за участь у вуличній акції.11 Також посадили ще одного московського хіпі Диверсанта.12 Один із комсюків, Юра, показав листа зі свідченнями очевидця:
– У Святому Саду, де постійно збираються неформали, бачили Петрова, Джоника, ще десяток прізвищ, розмовляли про хіпі-рух. Серед них Аліка, який розводився про Захід, свої знайомства і можливості виїзду закордон.
Я згадав – справді така історія була десь місяців два тому, я дійсно таке говорив. Але вирахувати, хто інформатор, не міг. Зрозуміло, що хтось зі своїх, не цивільний, той, на кому висіла наркота.
***
Восени 1985 року на площі Ринок мене перепинили двоє хіпі:
– Czy jest pan lwowiakiem? – пролунало польською мовою.
– Так, так, зі Львова. А ви напевно зі Солідарності?
Розмовляючи, ми зайшли до Вірменки. Один із них розстебнув куртку, під нею виднівся напис Solidarność. Обидва виявилися членами її молодіжної фракції. На той час у Польщі профспілка перебувала у підпіллі і на поверхню вийшли нові молодіжні групи. У Вроцлаві виникла сюрреалістична Pomarańczowa Alternatywa, у Ґданську – Ruch Społeczeństwa Alternatywnego, у Кракові – Wolność i Pokój.13 До них почали вливатися учасники контркультурних середовищ. Популярними стали ідеї відмови від складання військової присяги і за введення альтернативної військової служби. Під кінець розмови поляки подарували мені значок – на білому тлі вибитий великими червоними літерами напис «Solidarność». Я став відкрито носити його, оскільки вважав діяльність цієї підпільної групи зразком.
Ще раніше, років зо три-чотири тому, після запровадження у Польщі військового стану я демонстративно розписав джинси логотипом «Solidarność». Правда, тоді обійшлося без приводів до міліції. Але цього разу, десь місяців через два, нас взяли на Вірменці під час чергової облави, яку проводив оперзагін, виловлюючи наркоманів і дисидентів. Замели мене, Джоника, Пружину, ще двох чи трьох і повели на центральний пункт ДНД біля Опери. Мене вже навіть не перевіряли на наявність «доріг», оскільки й так знали, що я не є наркоманом, але пошмонали кишені і забрали значок:
– Ти чого носиш польську контрреволюційну символіку? Підтримуєш шкідливі ідеї?
– Так це ж інша країна. Якщо підтримую контрреволюцію, то це ж не у нас.
Комсюки склали акт конфіскації значка. Мені вже не погрожували, що я загримлю, зате інтенсивно шукали компромат. Посадити за дармоїдство не могли, я не був наркоманом, ані бичем – так тоді називали бомжів, тому допитувалися в молодших учасників тусовки, чи не збираємся ми створювати підпільну організацію.
_______________________________
1 Лариса Кирсанова (нар. 1952).
2 Марія «Мата Харі» Ремізова (нар. 1960) – авторка книг «Пудинг из промокашки» (2008), «Веселое время: мифологические корни контркультуры» (2015).
Олександр «Фагот» Ремізов (нар. 1960) – московський архітектор.
Марта Панас (нар. 1961) – зі Львова
Олена «Чучундра» Лига (нар. 1960) – зі Львова.
3 Володимир Михалик (нар. 1959) – басист Супер Вуйків (у 1978–1980).
4 Džuboks, 1982, №147.
5 Олександр Іванов (нар. 1959) – художник, нині активіст російського демократичного руху.
Валерій «Паша» Павлов (1958–2003) – гуру смоленських хіпі.
Сергій Москальов (нар. 1958) – один з ідеологів Другої Системи, у 1979 закликав влаштовувати комуни у Валдайському районі Новгородської області.
Олександр «Рулевой» Рубченко (1960–2018) – художник, захоплювався ідеологією толстовців, учасник правозахисного руху, кілька разів був арештований, запроторений до психушки; у 1989 емігрував до США, де й помер.
6 Ігор «Пружина» Корбутяк (нар. 1964) – автор віршованих текстів, не друкувався; згодом переїхав до Корця на Рівненщині.
7 Srav Pes!
8 Стефан Венус (нар. 1956) – активіст пацифістського руху в НДР.
9 Дмитро Тищенко (нар. 1962) – гітарист, композитор, учасник рок-дуету Леви (1986–1987). Захоплювався творчістю Григорія Сковороди, писав музику на його вірші («В город не піду багатий», «Гей ти, пташко, жовтобоко»).
10 Отже, ти хочеш стати рок'н'рольною зіркою // Тоді слухай, що я скажу тобі // Бери електрогітару // Не шкодуй часу, щоби навчитися грати («Nazareth». Telegram. 1976).
11 О. Рубченка арештували 19 травня 1984 на Арбаті разом з іншими активістами московської правозахисної Групи Довіри під час збору підписів під петицією про скликання американо-радянської зустрічі у верхах з метою розрядки міжнародної напруженості; до Групи він приєднався восени 1983 р.
12 Юрій «Диверсант» Попов (1954–1999) – учасник групи Волосы, на поч. 1980-х – один з ініціаторів відновлення щорічних хіп-сейшнів у парку Царицино (Москва) на День захисту дітей і згадку про демонстрацію 1 червня 1971 року, у грудні 1982 започаткував Свободную Инициативу. Після того, як під час облави в Царицино 1 червня 1983 були знайдені листівки проти смертної кари і війни в Афганістані авторства Диверсанта, ув’язнений у Бутирській тюрмі, через рік – у психушці, де перебував до 1987 р.
13 Pomarańczowa Alternatywa заснована після 1981 художником Вальдемаром «Майором» Фидрихом (нар. 1953) під впливом амстердамських Provos, практикувала гепенінги, поширилася в Чехословаччині й Угорщині;
Ruch Społeczeństwa Alternatywnego започаткований 1983 анархо-синдикалістами;
Ruch Wolność i Pokój заснований 1985, виступав з екологістськими гаслами і за відмову від обов’язкової військової служби. Конкурували зі старшим поколінням діячів Солідарності.
25.11.2022