Той вечір став для мене однією з найпам’ятніших своєю неординарністю мистецьких пригод літа.
Найперше, танцювальна вистава “Поле. Ранкова леді”, про яку я писала тут, цього разу — з жіночим вокалом та неповторним танцем самого режисера й хореографа Райнера Бера — сприймалася геть по-новому і, певне, потребувала б нової рецензії... але кожна добра вистава, як годиться живій істоті, настроєво мінлива, і єдине, що можу порадити: як випаде нагода, ідіть і дивіться, це варте часу і душевної співучасті.
Утім, найбільше пройняв показ (із обговоренням) відеофільму site-specific творів українських танцівниць, обпалених досвідом окупованих чи прифронтових територій. Фільму знятого з ініціативи Платформи сучасного танцю за підтримки Trust for mutual Understanding в рамках проєкту “Пам’ятати”
Site-specific dance — це танець, де партнером фактично є те місце, де ця дія відбувається. Саме з обраним ними місцем у різних частинках планети танцювали молоді українські мисткині.
На zoom-зв’язку під час обговорення були не лише авторки-виконавиці Катерина Кузнєцова й Ніна Булгакова, але й композитор Олексій Шмурак, що створив звукову атмосферу відеоперформансів, а також відома хореографка і кінематографістка, професорка Школи мистецтв і дизайну в університеті імені Джорджа Вашингтона Мейда Візерз. На знак підтримки нашого народу Мейда записала звернення на тлі пам’ятника Тарасові Шевченку в американській столиці, наголосивши, що постать Шевченка є символом надії України на гідне майбутнє. Модерував подію менеджер проєктів Платформи сучасного танцю та ініціатор створення Лабораторії танцювальної публіцистики Олександр Маншилін.
Особисто для мене ця подія теж була своєрідним site-specific танком з театром імені Курбаса, адже приїхала я на перегляд зі зламаною ногою в ортезі. Нелегкий, але цілеспрямований рух до нових відкриттів і рефлексій. Танець, для якого треба передусім збудувати місток між собою і місцем, що дозволило мені дивитися перформанси під дещо специфічним кутом зору.
Сюжети проєктів-переможців:
“Вихід”
Пошук виходу з туги тривоги й нестерпної важкості. З істеричного ступору в місці, де опинилася не з доброї волі, де зрозуміти тебе можуть спробувати, але радше просто дозволять перебути і допоможуть з найбазовішим. Але не з розумінням того, як бути собою далі не там, де хочеш бути. Своє місце треба знайти самій.
Залишатися українкою — це вже величезне звершення і постійна вперта праця для вимушеної переселенки. Про це не говорять, але це розуміють ті, хто знають як непросто бути собою справжньою у світі, де бездушний ворог намагається стерти тебе і твій світ. Знайти вихід з розпачу і триматися власної стежки — вже велика частина перемоги.
Хореографка Ніна Булгакова з Харкова знаходить свій шлях до ясності на перебудованій в культурний центр фабриці в Гельсінкі. Її танець, де партнерами виступають сходи, перила, стіни — це вихід у чесність. Рюкзак як тягар тривоги, танцівниця відправила в ліфті, позбувшись того, що сповільнювало її поступ.
“Дрімота”
Авторка Катерина Кузнєцова зазначає тему власного танцю — це самозаборона материнства під час війни.
Молода жінка перетворює власне тіло в кокон очікування, стримуючи чи навіть блокуючи розвиток лялечки в метелика. Жінки — в матір. Власний тілесний плин часопростором у проростання в нове життя. Зелений кокон самозаборони, з якого вона намагається звільнитися під час танцю, так пронизливо резонує в тиші холодної води й безлюддя довкола.
Канівське водосховище, недобудований корабель на ньому, з яким у парі й танцює Катерина Кузнєцова, стає метафорою вабного, але надто часто небезпечного й непривітного в сьогоденні світу. З ним так непросто домовитися про власну дещицю надії на продовження й тривання серед тиші, що за мить може здійнятися бурею. Кокон з рибальської сітки душить, але водночас захищає від ще більшого болю. І тільки домовившись з власним серцем можна вибудувати танець до звільнення. Проте в якому напрямку — покаже тільки невідоме нікому майбутнє.
“В крихкому колі”
Тендітна дівчина у великому бетонному колі на площі Santa Cecilia, в італійській Савоні. Фоном минають випадкові перехожі, нікому з них нема діла до танцю-пошуку Олени Чучко.
“Одного разу світ навколо зламався. Ніби сонце вибухнуло й залишилася суцільна темрява. Ні я, ні хтось інший навколо не знали, як полагодити цей світ. І як домовлятися з темрявою. І де шукати нове сонце. Воно десь має бути. Його треба знайти.” — начитує голос Олени за кадром.
Дівчина кружляє й кружляє, не припиняючи пошук, тонкими пальцями намацує щілини в пофарбованому на червоне бетоні. Аж раптом…
…ні, ані домовлятися, ані полагодити. Відблиск паєток на обличчі танцівниці підказує правильний шлях. Самій стати сонцем у своєму колі — найнадійніший вихід. Власне, єдиний — засяяти й розігнати темряву довкола.
“Тепло холодних стін”
З перших митей проймає невимушена усмішка Юлії Гришиної, якою вона розпочинає перформанс.
В кадр раз за разом потрапляють глядачі, що зосереджено дивляться, щоб перегодом почати підійматися широкими сходами вгору за дівчиною. З виразу їхніх облич, зі стилю вбрання зрозуміло — це українці. Дія таки відбувається в будівлі Держпрому в Харкові, де Юлія Гришина продовжує жити, працювати й творити. Не лише танцем творити майбутнє — новим життям.
В поступі рухів проступає прекрасний округлий живіт танцівниці. Вона зворушливо тулиться щокою й долонями до стін міста, що є її домом. Стін, що зараз зовсім не гарантують захисту, але допоки можуть — дарують бодай трохи затишку і тепла.
Жіночі руки набирають пригорщі каміння й роздають їх глядачам, кожен з яких бере камінь в обмін на теплу усмішку. Ось звідки тепло. А тоді присутні викладають коло з тих камінців, ставши в такий спосіб вже співучасниками танцю.
Поки пробігають кадри велетенської пам’ятки архітектури, голос авторки розповідає історію Держпрому — першого радянського хмарочосу, першої в світі конструктивістської будівлі, зведеної виключно зі залізобетону. Кажуть, її намагалися підірвати в часи Другої світової, але марно.
“Держпром витримав — і ти витримаєш.”
Хтозна, що означає сріблястий головний убір хореографки: алюзію на космічну моду майбутнього чи дитячу шапочку. Дівчина розстібає її на завершення граційного танцю в подвійному колі камінців та людей. Танцівниця зводить натхненне обличчя вгору й знову усміхається. Вкупі з аудіопунктиром дитячого серцебиття та долонями на животі зростає віра в динамічне, широке, вільне завтра українського Харкова.
Отже, відеотанок як мистецький твір залишає по собі інші враження, емоції та рефлексії, ніж перформанс наживо. Майстерна зйомка з різних ракурсів дозволяє побачити дійство іншим, аніж довелося нечисленним глядачам, що були присутні під час унікального живого показу кожної з обраних робіт проєкту. Можливо, навіть повнішим чи глибшим… А ще, аж ніяк не парадоксально, можливо, мої ортез і милиці, тобто обмеженість вільної рухливості, дозволили мені краще зрозуміти щемливу делікатність зв’язку кожної з танцівниць з її місцем. Її статичним, але промовистим партнером. І трішки зарядитися крізь власні очі і серце енергією того особливого контакту.
12.08.2025