РЕВОЛЮЦІЯ КВІТІВ
Рeace – Love – Freedom – Rock’n’roll!
До історії правозахисної групи Довіра
Завершення подорожі до країни мрій
ДО ІСТОРІЇ ПРАВОЗАХИСНОЇ ГРУПИ ДОВІРА
Жовтень 1987 року. Після демонстрації 20 вересня ми вже дечого навчилися і, здається, нічого не боялися. На Вірменці витворився постійний осередок, його ядром були переважно хіпі наймолодшої генерації. З нами на зв’язок вийшов Рулевой – він надіслав маніфест Групи Довіри і черговий номер їхнього інформаційного бюлетеня «День за днем».1 Вони планували 24 жовтня на Міжнародний день ООН провести у Москві акцію зі засудженням війни в Афганістані і за введення альтернативної військової служби. Аналогічний захід мав відбутися в Ленінграді. Ми вирішили їх підтримати.
Акція розпочалася 24 жовтня о 15-й годині на площі перед Оперою. Субота, прохолодно, під ногами мокре листя, осіннє сонце виглядає з-за хмар. Нас п’ятнадцять осіб. Микола Марґорін, Олександр Балдін, Богдан Рудий, Михайло Мельник, Руслан Папинін, Людмила і Едуард Полуніни були учасниками демонстрації 20 вересня. Полуніни привели свого єдиновірця Михайла Копотя. Я запросив Олександра Овчинникова, студента історичного факультету, котрий часто заходив на Вірменку.2 Для координації дій приїхав із Москви Сашко Рулевой. В нас були транспаранти «За альтернативну військову службу», «Стоп мілітаризму» і «Совіти геть з Афганістану!» Фотозйомку здійснював Едуард Полунін; ще хтось із молодих, на жаль, не пригадую імені, знімав на 8-мм кіноплівку. Однак цього разу влада не мала наміру попускати. Тільки-но ми виставили плакати, як за кілька хвилин підійшла міліція з оперзагоном, люди в цивільному і потягнули на центральний пункт ДНД біля Опери. Там протримали три години. Відібрали знімальну техніку, принагідно побили Едуарда Полуніна. Рулевому заявили:
– Скажіть своїм у Москві й Ленінграді, що такі речі проходять у вас, але не проходять у Львові.
Втім цією акцією ми заманіфестували себе як львівська пацифістська Група Довіри. До нас приєдналися Олесь Старовойт, Мефодій, Олег Сало, Євген Вдовін, Дмитро Камінський, Михайло Дубик, Євген Шевчук – учасники демонстрації 20 вересня, також ветеран-хіпі Володимир Сурмач3, котрий починав ще з Шарніром, а на той час представляв Групу Пластичної Містифікації, що у Львівському рок-клубі спеціалізувалася на крутих глюках. Ми регулярно сходилися на Вірменці, кілька разів із конспіративних міркувань піднімалися на Високий Замок, під Левову гору, де Мефодій влаштовував сейшни. Близько тридцяти чоловік складали активне ядро групи, а всіх, хто приходив на акції, могло бути і вісімдесят, і сто.
Така сама група була створена в Ленінграді.4
Того року Групи Довіри вимагали вже не тільки відмову від військової служби чи альтернативну службу, а припинення війни в Афганістані. Війну розв’язав радянський тоталітарний режим, котрий, своєю чергою, опирався на консервативне суспільство. Напевно, ситуація у США з початком війни у В’єтнамі була в чомусь схожою: влада дозволяла собі брутальність при розгоні антивоєнних демонстрацій, не в останню чергу через консерватизм тогочасного американського суспільства. Гуру американських хіпі Аллен Ґінзберґ5 заявляв у Каліфорнійському університеті в Берклі: «Терор у В’єтнамі породжується таким самим терором, що панує всередині нашої країни», а сама вона скочується «у звичне болото сліпого насильства, бездумної жорстокості і егоїзму».
Нашою діяльністю зацікавилися дисиденти-шістдесятники. Мені передали запрошення зайти до В’ячеслава Чорновола. Я мав намір розповісти про свої контакти зі Сергієм Набокою та Українським культурологічним клубом, котрий вже мав у Києві зареєстрований статут. У призначений день вирушив, взявши зі собою маніфест Групи Довіри і матеріали про демонстрацію 20 вересня.
В’ячеслав Чорновіл жив на Кривчицях за залізничною колією. Він виглядав жвавим, швидким у рухах, говорив упевнено і запально. За ним було цікаво спостерігати, він уособлював собою успіх. Пан Славко довго розпитував про наші акції – його цікавив наш досвід, як вивести людей на вулиці.
– Ви узгоджуєте свої дії з московською групою?
– Контакт іде через Олександра Рубченка, який, як і я, вийшов зі спільного середовища хіпі. Так само Сергій Набока і Леонід Мілявський теж колишні хіпі.
Утім Чорновіл краще за мене орієнтувався в діяльності Українського культурологічного клубу. Також виглядало, що його більше цікавлять наші майбутні дії, аніж хіпівське минуле:
– Попри загальнодемократичні вимоги, треба братися за національні завдання. Необхідно ставити питання захисту українських політв’язнів, адже багато хто ще перебуває за ґратами – Левко Лук’яненко, Юрій Шухевич, Микола Матусевич. Потім будемо висувати вимогу багатопартійності.6
Листопад 1987 року. Десь у перших числах листопада хтось із наших побачив у центрі міста розклеєні листівки зі закликом допомогти врятувати молоду людину від неправомірних дій міліції. Додавалися номери телефонів і адреса на вулиці Спартака.7 Затриманим виявився 25-літній Анатолій Гришин – підозрюваний у справі сексуального маніяка, котрий діяв у Львівській і сусідніх областях. Місяць тому Анатолія затримали на під’їзді до Львова – міліція розшукувала чоловіка з вусами, що їздить на «Запорожці». Тепер він перебував у слідчому ізоляторі на Городоцькій, на нього чинився тиск, включно з тортурами. Алібі могли підтвердити лише найближчі родичі, тож на нього збиралися повісити справу маніяка. Ми негайно повідомили до Москви Сашкові Рубченкові, який зв’язався з правозахисниками Сергієм Григорянцом і Львом Тимофєєвим – учасниками прес-клубу Гласность.8 Одночасно надіслали листи до газет «Комсомольская правда», «Известия», «Труд». У Львові збиралися виставити пікет.
9 листопада ми підійшли до будинку Обласного суду і прокуратури на розі Пекарської. Зібралося близько п’ятнадцяти осіб: О. Балдін, М. Марґорін, М. Мельник, О. Овчинников, Людмила і Едуард Полуніни, М. Копоть, Р. Папинін. Прийшли мати й дружина Анатолія, хтось із його друзів. Сашко Овчинников привів свого колегу Альберта. Ми вигукували гасла, написані на транспарантах: «Ні репресіям» і «Свободу Анатолію Гришину!» Навколо стояли міліціянти, фотографували, але нас не чіпали – в обідній час у центрі було багато людей. Через пів години вийшов працівник у цивільному. Він назвався слідчим, вислухав наші вимоги, щось записав у блокнот:
– Якщо він не винен, його відпустять.
Потім надіслали петицію до Обласної прокуратури з вимогою покарати міліціянтів, котрі жорстоко побили Анатолія. Згодом з’явилася стаття в «Комсомольской правде», і десь через місяць Гришина випустили. Таким чином, наша третя акція виявилася успішною; завдяки їй львівська Група Довіри згодом змогла перекваліфікуватися на правозахисну діяльність.
У той час із нами на зв’язок вийшли активісти Solidarnośći та Wolność i Pokój. Двоє хлопців з Варшави і дівчина з Кракова налагоджували контакти з демократичними рухами в СРСР. Вони вже мали зв’язки з угорським Fidesz, організаціями зі Східної Німеччини, Литви й Москви. Про нас чули зі західних голосів, крім того, поляків цікавили львівські події. Вони запропонували проводити спільні акції. Мені залишили контактні адреси Яцека Куроня зі Solidarnośći й Яцека Чапутовича9 з Wolność i Pokój.
12 листопада я сів писати листа Чапутовичу до Варшави:
«Наша львівська група хоче мати добрі і тісні контакти з Вашою групою. Ми чули про Вашу останню акцію 7 листопада у Вроцлаві, коли міліція арештувала 150 чоловік, а також про попередні демонстрації, в яких брали участь 2-3 тисячі людей. Наша львівська група є радикальна і виступає за активні дії».10
Через чотири дні я написав Яцекові ще одного листа:
«Запитуєш, які наші пропозиції щодо узгоджених акцій і якою я бачу спільну діяльність. Маємо багато пропозицій, ось деякі з них:
1) організувати одночасні спільні демонстрації, пов’язані спільною датою;
2) виступити на захист ваших і наших членів, яких переслідують за відмову від військової служби;
3) обмінюватися інформацією про події в наших країнах, про все інформувати нашу громадськість;
4) раз на тиждень у певний день, не враховуючи термінових випадків, спілкуватися по телефону;
5) по мірі можливості приїжджати один до одного і брати участь у спільних акціях;
6) видавати спільні заяви і відозви, затверджені обидвома нашими групами;
7) нав’язати контакти з подібними до наших групами в інших країнах Східного блоку;
8) домагатися можливості вільного пересування країнами Східного блоку;
9) вимагати загального права на альтернативну службу в наших країнах;
10) боротися за збереження пам’яток архітектури і довкілля, виступати проти будівництва атомних електростанцій в густонаселених районах».
Грудень 1987 року. 10–15 грудня у Москві проходив семінар Групи Довіри. На ньому виступив з рефератом Микола Марґорін. Після його повернення до Львова вирішено провести установчі збори аналогічної львівської Групи. П’ятнадцятеро осіб зібралося 21 грудня у квартирі на вулиці Маршала Рибалка. Я не зміг бути, і на семінарі головував Череп. Обговорювалися два головні напрямки роботи: виведення радянських військ із Афганістану і запровадження двопартійної системи – поряд із КПРС уявлялася гіпотетична Демократична партія. Було прийнято програму під назвою «Декларація принципів» і вирішено створити профільні секції – екологічну, юридичну, проблем національної культури, релігійної і пацифістської діяльності. Головою заочно обрали мене, заступниками Миколу Марґоріна і Олександра Овчинникова. Крім того, була домовленість із москвичами провести спільну антивоєнну акцію 26 грудня з нагоди восьмої річниці введення військ в Афганістан. Ми збиралися провести демонстрацію на площі Ринок.
Проте наступного ж дня почалися переслідування. Зранку 22 грудня дорогою на роботу затримали Овчинникова. Після обшуку в Радянському райвідділі міліції в нього відібрали листівку «Ні війні в Афганістані». Того ж дня увечері при виході з будинку, де жив Марґорін, затримали Балдіна і Сурмача – там же у Радянському райвідділі їх обшукали і протримали дві з половиною години. 23 грудня провели бесіди з Олесем Старовойтом у деканаті історичного факультету, і в деканаті фізичного факультету – з Віктором Шмигельським; наступного дня їх тягали до Першого відділу, погрожуючи виключенням з університету. Мене затримали 24 грудня і наступного дня вдруге, перестерігаючи від участі в будь-яких вуличних акціях. 25 грудня у Шевченківському райвідділі п’ять годин протримали Олександра Балдіна. Того ж дня увечері в центрі міста затримали Миколу Марґоріна, який розклеював листівки зі закликом вийти на демонстрацію. Після двох з половиною годин, проведених у Ленінському РВВС, випустили, але тут же на вулиці під’їхала бригада швидкої медичної допомоги, і його запроторили до психлікарні на Кульпаркові. Того ж дня туди привезли Дмитра Камінського. Переслідувань зазнали всі п’ятнадцять учасників семінару 21 грудня.
26 грудня в день акції близько 13-ї години я зі скрученим в рулон плакатом «Геть війну в Афганістані!» вийшов зі свого дому на Голоску. На дорозі вже чекала машина, мене запроторили туди і завезли до Шевченківського райвідділу міліції. Там відібрали плакат і протримали чотири години. У той час площу Ринок наводнила міліція – демонстрацію було зірвано. Так само зірвали акції у Ленінграді, затримавши чотирьох хлопців і двох дівчат, і Москві, де арештували на п’ятнадцять діб двох активістів.
Оскільки наші друзі перебували у психушці, ми з Овчинниковим і Балдіним зібралися наступного дня у В’ячеслава Чорновола. Я повідомив про репресії Сашка Рубченка. Наприкінці грудня з Москви до Львова прибули Лев Тимофєєв і Юрій Хронопуло11, давно вже знайомі з Чорноволом. Наступного ж дня вони разом з Іваном Гелем завітали до Львівської обласної психіатричної лікарні, і в результаті Марґоріна і Камінського буквально перед самим Новим роком звільнили.12
Про ці події в наступному номері «Українського вісника» вміщено повідомлення Олександра Балдіна.13
Початок 1988 року. У зв’язку з переслідуваннями наша група змушена була тимчасово припинити вуличні акції. Але продовжувалася переписка з Яцеком Чапутовичем. Також ми у січні відправили листа першому секретареві СЄПН Еріхові Хонеккеру з осудом дій комуністичної влади Німецької Демократичної Республіки, котра перешкоджала своїм громадянам перебиратися до Західної Німеччини.14
27 січня у Львові з нами познайомилися двоє громадян США, чоловік і жінка українського походження. Ми домовилися про встановлення контактів зі середовищем української діаспори у США.
В контексті налагодження зв’язків між громадськими організаціями і рухами Сходу й Заходу з’явився відкритий лист від львівської Групи Довіри до представників західних молодіжних субкультурних течій:
«Нинішня ситуація в СРСР має дуже багато спільного зі ситуацією кінця 1960-х у США. Почали виходити незалежні видання, зокрема ленінградський молодіжний щомісячник "Аврора" – уперше після андеґраундних підпільних видань "Рокси", "Рио", "Урлайт", "Сморчок". У Москві вийшов перший журнал хіпі "Свобода". Очевидно, що наші хіп- і панк-рухи відрізняються від західних зразків. Незважаючи на це, необхідно влаштовувати спільні акції між Сходом і Заходом, зустрічі віч-на-віч із вашими панками й хіпі задля обміну ідеями. Чи це можливо? Ми маємо добрі контакти з польською групою Wolność i Pokój, котра успішно бореться за введення альтернативної військової служби. Нам потрібні книги Джеррі Рубіна, Даніеля Кон-Бендіта, Руді Дучке. Чи молодіжна контркультура 1960-х сьогодні ще має якийсь сенс?»15
Листа я заадресував Рубченкові, який обіцяв передати його до США Групі Активістів Сходу і Заходу. Цей осередок – симетричний відповідник московської Групи Довіри – інформував про події в країнах соцтабору і видавав у Нью-Йорку незалежний бюлетень «On Gogol Boulevard», названий так за популярним місцем збору московської неформальної тусовки На Гоголях. Редактором був Боб Мак-Ґлінн.16
Весна 1988 року. Ситуація в СРСР поступово нагадувала Польщу зразка 1980–1981 років і Західну Європу 1967–1968-го.
16 березня у Львові відбулася Екологічна акція Товариства Лева, спрямована на захист довкілля і збереження історичних пам’яток. Ми підтримали їх у повному складі. Близько сотні людей зібралися на площі Ринок. Акція тривала від 13-ї до 16-ї години, її супроводжували театральні перформанси і телезйомки. Міліція і гебісти не втручалися, спостерігаючи збоку. Відтепер Група Довіри бере участь у спільних акціях національно-демократичних сил і вливається до національно-визвольного руху.
Навесні радикалізувалася ситуація навколо Львівського дискусійного клубу. Його започаткували восени минулого року студенти Дем’ян Малярчук, Володимир Панкєєв і Євген Патракєєв.17 Такі клуби виникали в Союзі повсюди під егідою міськкому комсомолу – у принципі, так само починалися Український культурологічний клуб і Товариство Лева. До студентів приєднувалися люди з інших середовищ, працівники науково-дослідних інститутів, підприємств, дисиденти, члени Товариства Лева. Групу Довіри представляв Олесь Старовойт. Засідання відбувалися щотижня в ГАЗі18 на вулиці Стефаника. Іван Макар19 відстоював пріоритет національних завдань. Євген Патракєєв був палким прихильником шведської соціал-демократичної моделі, навколо нього виділилась група на засадах соціал-демократії: Наталка Дульнєва, Світлана Марінцова, Андрій Павлишин, Олександр Вітюк – потім вони увійшли до львівської групи Міжнародної Амністії.20 В той час на засідання клубу приходили комсомольці з міськкому комсомолу на чолі з Олександром Шлапаком21; загалом вони зарекомендували себе добре. Проте в грудні влада почала проявляти занепокоєння. В обласній партійній пресі з’явилися суперечливі публікації, згодом почалися нагінки на дискусійний клуб. В обласній комсомольській газеті «Ленінська молодь» вийшла розгромна стаття «За що воював радянський солдат», де учасників клубу звинуватили в націоналізмі. Навесні 1988-го в них відібрали приміщення. Тоді дискусійники почали збиратися на вулиці, здебільшого у внутрішньому дворі кварталу за Музеєм етнографії. До нього і тепер можна пройти з вулиці Гнатюка, а звідти у ще один двір – тоді популярне місце молодіжного збору Крива Липа. З проспекту квартал увінчує фігура сидячої Свободи.
Весну Перебудови несли вітри з Прибалтики. Там починали формуватися опорні групи Народних Фронтів – масових організацій, альтернативних КПРС. У травні 1988 року у Львові в середовищі Дискусійного клубу з’явилася ідея створити ініціативний комітет Народного Фронту на захист Перебудови. Його історія розпочалася в тому ж дворі ззаду за статуєю сидячої Свободи. До ініціативного комітету записалося п’ятнадцять осіб: Іван Макар, Всеволод Іськів22, Анатолій Косянчук23, Микола Фрідман, В’ячеслав Коржов, Пелехатий (на жаль, не пригадую імені), Володимир Трубійчук, Петро Кагуй, Тарас Максим’як, Євген Патракєєв, Наталка Дульнєва, Світлана Марінцова, Олександр Вітюк. Групу Довіри представляли ми з Олександром Овчинниковим. Тоді ще ніхто не переймався рейтингами і місцями у виборчих списках. Аби не провокувати владу на репресії, дисиденти поки що вичікували, але щотижневі збори комітету відбувалися на їхніх квартирах – у Богдана Гориня, Калинців, де укладали документи Народного Фронту, Статут, Звернення для подання до міськвиконкому на реєстрацію. Приходили щораз більше людей із Товариства Лева, ініціативної групи зі створення Товариства рідної мови – понад п’ятдесят активістів. По суті, Дискусійний клуб трансформувався в ініціативний комітет Народного Фронту.
«І от тепер з’являються революціонери сучасності, для котрих ідеали є важливішими від матеріальних благ. Для революціонера вік не має жодного значення, адже він не шкодує власного життя заради щастя інших. Репресії, арешти, переслідування лише загартовують їх. Дуже цікавими є біографії таких людей, як Бакунін, Че Ґевара, котрі були віддані своїм ідеалам і боролися до останку. Че Ґеварі пропонували залишитися міністром, але він відмовився. Поїхав до Болівії боротися за демократію і свободу. І в Польщі не бракує таких, як Буяк, Куронь, Моравецький, Лєх Валенса, Літинський, Міхнік...»24
Після публікації в «On Gogol Boulevard» на нас звалилася лавина листів з-за кордону. Учасники Ukrainian Peace Committee – молодше покоління української діаспори з Великобританії, Канади і США, оголосили про відправку своїх активістів до України налагоджувати контакти з Групою Довіри. Вони акцентували на проблемі наслідків Чорнобильської катастрофи. Одним з лідерів був Богдан Михайлюк. Наш маніфест «Ідеологія радянських хіпі. 1967–1987» вони надрукували в газеті «Ukrainian Peace News».
Рей Манзарек, колишній лідер рок-групи Doors: «Друзі, я підтримую вашу боротьбу за ідеали свободи, миру, любові, про що співав Джим Моррісон. Як видно, це було недарма, якщо тепер здобулося на відгук у закритій країні».
А ще Біллі Барнем – поет-бітник, друг Ґінзберґа і Джека Керуака, дочка Керуака Джейн Керуак, менеджер нью-йоркської групи Velvet Underground Воррен Піс, який мав студію в Гейт-Ешбері у Сан-Франциско, графік Мік Кусімано, редактор бостонського часопису «Underground Surrealist Magazine»25 – дотепер на його шпальтах Україні присвячено окрему сторінку.
Гуру американських хіпі Аллен Ґінзберґ надіслав збірку своїх поезій англійською мовою. У шістдесятих роках він приїжджав до Варшави і Праги, шукаючи примар «в повоєнному небі забрудненому випарами Комунізму».26 У принципі, його інтерес до колишніх єврейських анклавів Центральної Європи легко пояснити, адже хтось із його батьків був вихідцем зі Львова.27 Збірка поезій Ґінзберґа, що надійшла на львівську адресу, була підписана словами:
"Молодіжний бунт і піднесення бітників відгукнулися у 1960-х новою хвилею контркультури. Рух хіпі зміг здолати океани і перетнув кордони тоталітаризму. У Празі мені пощастило безпосередньо зіткнутися з молоддю з-поза залізної завіси. У 1965-му їм було значно важче, аніж нам, а проте, незважаючи на прірву поміж нашими країнами, між тамтешньою молоддю й суспільством, відчувався єдиний порив чехословацьких тінейджерів з їхніми американськими ровесниками. Нас єднали спільні цінності і любов до свободи. Я вірю, що сьогодні, через двадцять літ, у вас відбувається те саме, адже завжди у всі часи найважливішим було прагнення до свободи, те, що робить людину вільною".
_______________________
1 «День за днем – хроника антивоенного движения в СССР» видавав у 1987–1990 Ніколай Храмов.
2 Олександр Овчинников (1962–1999) – у 1992 закінчив навчання в Університеті заочно; археолог, працював молодшим науковим співробітником Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича. Загинув в автокатастрофі.
3 Володимир Сурмач (нар. 1951) – художник, зараз проживає у Польщі.
4 Очолювала Єкатерина Подольцева (нар. 1949) – еміґрувала до США.
5 Аллен Ґінзберґ (1926–1997) – поет, представник Beat Generation. Йдеться про події під час антивоєнного маршу з Берклі в Окленд восени 1965 р.
6 За участю В. Чорновола було складено «Відозву львів’ян-учасників Групи Довіри з приводу 70-річчя Жовтневої революції». Документ датований 30 жовтня 1987 р., опублікований у самвидавній газеті «Экспресс-хроника» №14 від 8 листопада 1987 р., його підписали О. Олісевич, Д. Тищенко, О. Сало і активіст толстовського руху з Херсона Микола Джуга.
7 Нині вулиця Ковжуна.
8 Сергій Григорянц (нар. 1941) – журналіст, народився в Києві, неодноразово був ув’язнений (1975–1980, 1983–1987), редактор журналу «Гласность» (1987–1991).
Лев Тимофєєв (нар. 1936) – письменник, народився в Ленінграді, у 1985–1987 був ув’язнений.
9 Яцек Чапутович (нар. 1956) – інтернований у період воєнного стану у Польщі, згодом професор кафедри суспільних наук Варшавського університету, у 2018–2020 міністр закордонних справ Польщі.
10 Тут і далі – перекладено за виданням: Oleg Olisewicz «Listy ze Lwowa» // «Czas Przyszły», Warszawa, 1988–1989, №3–4, S.5–6.
11 Юрій Хронопуло (Кронн; 1935–2021) – московський фізик, один з організаторів Групи Довіри у червні 1982 р., у липні 1982 арештований; еміґрував до США.
12 М. Марґоріна звільнили 29 грудня, 17-річного Д. Камінського – 30 грудня 1987 р.
13 Олександр Балдін «Зірвана демонстрація у Львові» // «Український вісник», Львів, 1987, №11–12. Також ця інформація вміщена в «День за днем» №24 від 31 грудня 1987 р. і «Доверие: Информационный бюллетень независимого мирного движения СССР» №1 за січень 1988 р. Обидва документи з архіву Інституту «Відкрите суспільство» в Будапешті. В останньому з них серед тих, кого переслідували, ще названий А. Король.
14 В січні 1988 у НДР було арештовано близько сотні релігійних та екологічних активістів, у тому числі, учасників руху За Мир і Права Людини. Наприкінці січня 1988 учасники львівської Групи Довіри опублікували «Звернення до учасників мирного руху країн Варшавського договору», де оголосили про триденну з 2 до 5 лютого голодівку з цього приводу і проведення демонстрації протесту; звернення підписали М. Маргорін, О. Балдін, О. Олісевич, Андрій Паврозник, Михайло Падус, О. Овчинников, Олександр Лобачов, Аліна Дмитровська і Наталя Якимів, їх підтримали московська і ленінградська Групи Довіри. (Опубліковано: «Доверие: Информационный бюллетень независимого мирного движения СССР», 1988, №1). 15 березня 1988 львівська Група Довіри опублікувала «Звернення до вірменського народу» з вираженням співчуття і солідарності з приводу погромів у Сумгаїті і звернення до незалежної громадськості Польщі з протестом проти розгону мирних демонстрацій у Варшаві й Кракові 8 березня 1988 і вимогою звільнити політв’язнів. Обидва документи підписали М. Маргорін, О. Олісевич, О. Сало, Д. Тищенко. (Опубліковано: «Доверие: Информационный бюллетень независимого мирного движения СССР», 1988, №3–4). Документи з архіву Інституту «Відкрите суспільство» в Будапешті надала І. Гордєєва.
15 Опубліковано: «On Gogol Boulevard», 1988, Vol.1, №3–4. «Аврора» – офіційний молодіжний літературно-художній журнал, виходив у Ленінграді з 1969 року. «Рокси» (Ленінград, 1977–1990, видавав Ґ. Зайцев), «РИО» («Рекламно-информационное обозрение», Ленінград, 1986–1990, видавав Андрєй Бурлака), «Урлайт» (Москва, 1985–1992), «Сморчок» (Москва, 1985–1987, видавав Сєргєй Жариков) – самвидавні журнали на теми рок-музики. «Свобода» – самвидавний журнал, виходив 1988–1990 зусиллями Юрія «Диверсанта» Попова. Рудольф Дучке (1940–1979) – лідер студентського руху в Західному Берліні, один з теоретиків молодіжної революції, 11 квітня 1968 на нього був вчинений замах.
16 Боб Мак-Ґлінн (1956–2016) – один зі засновників нью-йоркської Групи Активістів Сходу і Заходу (1983), боровся за звільнення радянських дисидентів Александра Шатравки, Юрія «Диверсанта» Попова, Ніколая Храмова, учасник акції «Більше жодних Хіросім, більше жодних Чорнобилів – мир та екологічна безпека для всіх», що пройшла за участі американських і британських пацифістів на початку серпня 1986 у парку ім. Горького у Москві і мала міжнародний резонанс, за це був арештований і депортований з СРСР. Після цього організував у Нью-Йорку групу Neither East nor West для підтримки активістів антиавторитарних рухів у країнах Варшавського блоку, подібні групи виникли в Канаді й Латинській Америці; в лютому 2015 оголосив про її відновлення у зв’язку з війною в Україні. Бюлетень «On Gogol Boulevard» почав виходити восени 1987 (всього 6 номерів), інформував про події політичного, пацифістського, зеленого, молодіжного, феміністського, ЛГБТ-активізму в країнах Заходу і Сходу, був одним з перших видань такого роду.
17 Перше засідання Львівського дискусійного клубу відбулося 8 жовтня 1987 у присутності 11 осіб, ініціатором був студент Політехнічного інституту Євген Патракєєв (1967–2007; згодом переїхав до Луцька, де й помер).
Дем’ян Малярчук (нар. 1965) – перший голова Студентського Братства (у 1989–1990).
Володимир Панкєєв (1966–2007) – у 1991, 1996 був головним редактором газети «Поступ».
18 Неофіційна назва Палацу культури будівельників.
19 Іван Макар (нар. 1957) – інженер, упродовж 1988–1989 кілька разів був ув’язнений; народний депутат України (1990–1994).
20 Наталя Дульнєва (нар. 1965) – кандидатка історичних наук, очолювала Українську асоціацію Міжнародної Амністії (2005–2008).
Світлана Марінцова (нар. 1965).
Андрій Павлишин (нар. 1964) – історик, журналіст, перекладач, був головою Ради Соціал-Демократичної партії України (1990), очолював Українську асоціацію Міжнародної Амністії (2002–2005).
21 Олександр Шлапак (нар. 1960) – у 1980-х перший секретар Львівського міськкому комсомолу, Львівського обкому комсомолу, міністр економіки (2001–2002), Перший заступник Глави Секретаріату Президента України (2007–2010).
22 Всеволод Іськів (нар. 1951) – історик, депутат Львівської обласної ради (1990–1994), активіст козацького руху.
23 Анатолій Косянчук (нар. 1948) – учасник Товариства Лева, упорядник «Енциклопедії курйозів» (1997), голова львівської громадської організації Столиця Світу (з 1999).
24 Oleg Olisewicz «Listy ze Lwowa» // «Czas Przyszły», Warszawa, 1988–1989, №3–4, S.14.
25 Мік Кусімано (1950–2022) – окрім «Underground Surrealist Magazine» видавав часопис «Squawk Magazine» (Кембридж, штат Массачусетс).
26 З вірша Аллена Ґінзберґа «Варшавська кав’ярня» (переклад Юрія Андруховича).
27 За однією з версій, в родині його батька поета Льюїса Ґінзберґа (1895–1976) були вихідці зі Львова. Аллен у квітні 1965 побував у Варшаві, звідти поїхав до Праги, де під час міського великоднього свята Majales його обрали Травневим королем (Kral Majales).
23.12.2022