Чогось мені так зайшло ще з підліткового віку, ще коли всі ці штучки з розтягненням і продовженням, відродженням і переродженням були набагато фантастичніші, ніж тепер, що думки і наміри безсмертя, або принаймні страшного довголіття, видавалися чимось комічним і жалю гідним. Прагнення до мінімального безсмертя в моїм дитячім розумінні асоціювалося з глупотою. Чи, як би тоді казали, – простацтвом, якимось сімпліціусом сімпліцісіумом. Бо тільки дуже примітивні люди – навіть освічені – можуть тішитися раз за разом, рік за роком повторенням і відтворенням тих самих вражень, які вибудовують день, тиждень, місяць, рік. Розтягуючи дане до желанного.
Філософи визначили би, що найгірше – невизнання, невизначеність міри. Християни кажуть про захланність і неґацію Божої волі. І все з усіх боків досить заплутано, якщо не прагнути штучно бути довше, ніж слід. Якщо зуміти перетворити те, що було, на те, що ще буде, заки буде.
Тож у ранній молодості декларував, що нема нічого, крім досвіду. І що зайвого досвіду не буває. І що непотрібного досвіду є більше, ніж потрібного, але він не зайвий. Хапав його пригорщами, обливався ним з голови до ніг.
З роками побачив, як щось невідоме у мені й у довколишньому світі працює як сито, як друшляк, як маслобійка чи шейкер. Які дивовижні коктейлі робляться з пізнаного, відчутого, побаченого і прожитого. Який врешті виходить вишуканий шорт. І його має вистачити на безліч ковточків, безліч пригублень після того моменту, коли новий і свіжий досвід перестане постачатися так, як колись.
Від тих ковточків доведеться п'яніти і втрачати простокутний глузд, коли клепсидра тіла перевертається на лагідний остаточний ритм.
Найвища мудрість і природність в такому разі полягає у добуванні, дотриванні без ностальгії. Ностальгія – це біль. А найвищим здобутком зрілості можна вважати – є кілька варіантів, кілька стежок – відсутність болю, долання болю, забування болю, обминання болю, присвоєння болю. Лиш не втеча – бо ще ніхто від нього не втік так, аби той його не догнав. І не вдавання, що його не бачиш, то й він не намацає тебе. Бо у болю є такі складні прилади, аби впізнати певний об'єкт і у туман, і у темінь, і у мороз, і у спеку, навіть під водою.
То, що було, то, як було, не має бути запевненням, що так ще буде чи може бути. То, що було, мусить проминути, змінюючись відповідно до множинних конфігурацій розвитку буття неосяжної кількості суб'єктів.
Тож шукаючи – до речі, так само, як робив ціле своє життя – шпари, в яку би пролізти зі своїми мішками на плечах, маєш винести свої безвтратні втрати так, щоби нікому не дорікати тим своїм клунком. Все вже зовсім не так, як тобі колись полюбилося. Але ж зумій розкласти свою переносну в часі капличку, де тобі буде не гірше, ніж у тих часах, в яких тобі було звично. Але не обов'язково добре.
Насолоджуйся спогадами. Не марудь. Твоє життя було файне. Твій досвід нікому аж так не потрібний. І скоро твої блукання щасливо закінчаться. Тільки не поведися, боронь Боже, на пастку ідеї земної безконечності. Точніше – видовжено тривалості.
14.08.2025