РЕВОЛЮЦІЯ КВІТІВ
Рeace – Love – Freedom – Rock’n’roll!
До історії правозахисної групи Довіра
Завершення подорожі до країни мрій
АРКА
17 вересня 1977 року була субота. Зранку я вийшов з квартири Рубчика на Новому Львові. Надворі тепло, сонячно. На мені була чорна сорочка, стилізована під середньовічний балахон, розшитий індіанськими візерунками – подарунок із Риги. Джинси в латках, ззаду на правій гомілці красувалася ромашка, намальована олійною фарбою, з пацифіком посередині. Квіти, заткані за обруч на голові, квіти, намальовані на щоках, вкупі з індіанськими візерунками в дусі flower power.
Треба було їхати до Святого Саду, оскільки завтра мав відбутися сейшн пам’яті Джимі Гендрикса і туди сходилися всі приїжджі. Дехто збирався залишатися у Львові надовго, дехто – жити в наметах. Декотрі перебували у Львові вже певний час. Багато наших, з ними Ірена Руда, поїхали на залізничний вокзал. Коли я піднявся нагору до Саду, там було вже зо шість десятків людей: Фред, Нікодемович, Брек, Лера, Петров, Єва Чорна, Джоник, обидва Купідони, здається, Нона з Октаєм, серед приїжджих Вікінґ, Міша Бомбін, Юра Новоселов, Роберт, Ліля, Ігор Єробкін, Валера з Риги, Вацис і Жанна, Плейшнер, Міша і Славик з Могильова, Офелія й Азазелло, Лєна Лой, Джаніс, Сергій Троянський, Шаміль, Синоптик, Сталкер, Іра з Костею та інші.1
Потопляк підіймався до Саду, переставляючи милиці по сходах боком і пихкаючи сигаретою.
– Привіт, я знаю, ти Шарнір, – озвався хтось із москвичів.
– Шарнір сидить. А я Костилевич, ми з ним тезки.
– Як двоє таких однакових можуть бути в одному місті?
– Нічого, нас у Львові теж плутають. Насправді ми різні. Шарнір – радикал, прихильник крайніх методів. У нього своя команда.
З того все й почалося. Хтось кинув ідею піти до Арки. Був полудень, дванадцята година, і ми потрохи почали розгортатися до виходу.
Сходами спустилися вниз. Звідти видно тільки-но відкритий пам’ятник Івану Федорову з пов’язкою на волоссі – хайратником, і простягнутою рукою. Його одностайно визнали жертвою хіпі, аскером2 і хіп-патріархом. Далі вийшли на Митну площу, звідки вузенькою вуличкою дісталися Пекарської. Яскрава колона довговолосих із квітами на одязі розтягнулася уздовж вулиці попарно, по троє-четверо, на кількадесят метрів. Панувало загальне піднесення. Люди, котрі йшли нам назустріч, озиралися, запитували: Звідкіля ви, хлопці? Напевно, все це нагадувало нашестя з іншого виміру. Ми піднялися вгору Пекарською до медінституту, звернули попри капличку і вийшли до головного входу на Личаківський цвинтар. Далі через пляц направо. Фігура з піднятим вгору кайлом викликала пожвавлення і революційні асоціації з Че Ґеварою.3
Врешті ми опинилися на території колишнього польського військового цвинтаря. Він виглядав сумно – поруйнований, зарослий травою і кущами. Обидва пілони завмерли, немов одинокі вартові. Поміж них височіла Арка. Здавалося, що в окремих місцях її ніби пошкоджено кувалдою. Ближче стало видно написи, намальовані пацифіки, символи, дати: 1969–1970 роки. Вгорі була каплиця, також у занедбаному стані, а ближче напіврозвалений постамент, так само обмальований пацифіками і написами. На цвинтарній огорожі нижче в бік стадіону проглядалися слова «Make Love Not War» і виднівся портрет Джимі Гендрикса.
Ми поділилися на групи і повсідалися на траві поміж кущами в радіусі десять-п’ятнадцять метрів перед Аркою. Брек зайнявся дослідженням глибин пам’яті. Він колись був другом Шарніра.
– Вдома у нього був повний прикол, як на параді, стіни завішані нацистськими прапорами зі свастикою, нашивки, шеврони. Не уявляю, що творилося під час обшуку.
Фред:
– Якось ми справляли день народження в кафе Веселка ззаду за Університетом. Там великий зал, на протилежному кінці зібралися люди Шарніра. Всі були в класичних строях, вузькі краватки. Сам Шарнір незворушно засідав у голові стола. Підходили нові і віддавали честь жестом Хайль. Все це видавалося нереальним.
Потім всі розбрелися навколо хто куди, фотографувалися біля постаменту. Тут знизу під Аркою з’явилося четверо чи п’ятеро чоловіків, схожих на туристів. Видно було, що нас знімають на камеру. Хтось сказав:
– Іноземні туристи фотографують на пам’ять. Потім почуємо по ворожих голосах.
Міша Бомбін з напівоберта кинув зневажливо:
– Знаємо тих туристів у цивільному. Знімають для архіву.
Він виявився правий.
Далі всі розійшлися оглянути цвинтар. Зустрітися домовилися через півтора години біля Арки.
***
Десь близько 16-ї години ми вирушили назад у місто. Верталися тією ж дорогою. Арка виднілася вдалині. Вийшли крізь головну браму, далі Пекарською. Ще поки нічого не віщувало стрімкої ескалації напруженості, загострення ситуації. Тільки епізод – незрозуміле пожвавлення, кілька людей попереду перебігли дорогу. А так все спокійно. Аж біля Зооветеринарного інституту почулися голоси у мегафон: Кто главный? Главного ко мне! Ззаду наближалися чоловік із десять у міліцейській формі. Щоби розрядити ситуацію, ми звернули вбік вулицею Марченка, нині Тершаковців, потім по Туган-Барановського і, збиваючись в єдину колону, пішли в центр. Ті у формі не відставали від нас. Перехожі навколо не підозрювали нічого і не переставали дивуватися великій кількості людей незвичного вигляду.
Ми знову вийшли на Пекарську внизу. Зі мною йшли Потопляк, Єва Чорна і Міша Бомбін. Біля будинку Обласного суду вирішили звернути ліворуч, аби вийти на Академічну і змішатися з юрбою. Перейшли вулицю Князя Романа і раптом спереду побачили автобус, який під’їхав, перегородивши вуличку Фредра біля будинку, де пізніше був Шаховий палац. Звідти видно профіль порталу, обрамленого колонами і аркою, що виступає з фасадної стіни на тротуар. Я поглянув вліво – вдалині дорогу також перегороджував автобус. Те саме справа. Ми потрапили в пастку. В один момент з’явилися міліцейські «бобики». З машин вибігали люди у формі, близько сотні. Нас почали шарпати за одяг, викручувати руки і пакувати в машини. Мене разом із Джоником і Бомбіним запроторили в автобус, що стояв біля Шахового палацу. Через вікно було видно арку порталу, що виділяється на фасаді.
Усіх затриманих повезли до Червоноармійського РВВС на початку Зеленої. Там розмістили в ленінській кімнаті на першому поверсі. Кілька годин фотографували, кожного зо п’ять разів, у фас і профіль. Потім почали викликати в кабінети поодинці, розпитували, хто і для чого скликав стільки людей до Львова, і чому саме 17 вересня4?
– Кто главный, кто собрал столько людей? Кто такой Джимми Хендрикс и где он живет?
Як виявилось, звістка про прибуття великої кількості людей до Львова неабияк стурбувала міську владу. Було піднято на ноги всі райвідділи міліції, комсомольські оперативні загони, партійні органи, гебістів, прибули навіть їхні шефи з Києва і Москви.
Не тільки хіпі, а й працівники репресивних органів з’їхалися до Львова на день пам’яті Джиммі Гендрикса!
Тримали нас до 24-ї години, потім багатьох відпустили, в тому числі й мене. Тим із приїжджих, у кого були документи, наказали покинути місто впродовж доби. У кого не було паспорта – відправляли на кілька тижнів до спецрозподільників або на обстеження на Кульпарків. Декого побили. Зрозуміло, що завтрашній сейшн було зірвано.
А в Союзі про ці події ще нічого не знали, до міста далі прибував піпл. Скільки їх приїхало до Львова, неможливо з’ясувати, може, чотириста, може, п’ятсот – міліція хапала всіх просто на вокзалі. На опорних пунктах фотографували, заносили паспортні дані в картотеки, потім вантажили у вагони і відправляли назад. Так сталося з Мішею Тамаріним, Кирило-Мефодієм, автором хіп-маніфесту, Валею Стопщицею, Валерієм з Магадана, Іреною Чорною5, Ілоною, Андрисом Пумпою. Багато кому вдалося уникнути контактів з органами. На квартирі в Беста на Куликівській в той день набилося двадцять приїжджих із Москви, Свердловська й Уфи.
А міліція на вулицях продовжувала хапати всіх довговолосих підряд – Ірену Руду, Ґреґа, Лобача.6
Волдмур з Ігорем Малаховим ішли алеєю попри Порохову вежу. Тут біля них зупиняється міліцейська машина і звідти вибігають кілька чоловіків у формі. Волдмурові не можна було попадатися вдруге.7 Оцінка ситуації підказала можливий варіант. Алея на Губернаторських валах здіймається десь на півтора метра понад вулицею. Він з розгону перемахнув звідти на Підвальну. Спринт із обгоном трамвая – і двір будинку Пожежного управління став бастіоном свободи, недосяжним для охоронців закону.
Вишню8 і Рубчика взяли на Винниківському базарі і привезли на опорний пункт на Чехова. Звідти збиралися везти до Червоноармійського райвідділу міліції:
– Піймали ще двох!
– Не везіть! Їх тут у нас предостатньо.
Подорожуючи країною мрій
Починаючи з весни і до осені 1978 року ми жили в комуні на Замарстинівській. Там постійно перебувало п'ятеро-семеро хлопців і дівчат. До нас приїжджало багато людей з різних куточків СРСР, ми, своєю чергою, їздили до них і знову поверталися. Панувала всезагальна братерська любов і толерантність.
Там був вхід зі сходової клітки, навпроти ще одна квартира. Коридор, кухня, через яку можна потрапити у велику кімнату, велика шафа, диван, журнальний столик, на підлозі кілька матраців. З балкона видно внутрішнє подвір’я, сад із яблунями і сливами, що на початку травня цвіли білим цвітом. Повсюди в кімнаті квіти, амулети, дзвоники, ікебана. На стінах зображення Будди, Крішни, Христа, портрети Че Ґевари, Дженіс Джоплін, Джимі Гендрикса, плакати Led Zeppelin, Deep Purple, Doors, вирізані з польських і чеських журналів, репродукції Сальвадора Далі, Єроніма Босха, імпресіоністів, власні роботи олією й аквареллю.
Якось ми йшли групою шість-вісім осіб, таких собі прибульців з іншого світу, які не вписувались у статут будівників комунізму: довге волосся, феньки, всілякі прикраси – настільки незвиклий вигляд, що змушували багатьох міщан хапатися за голову. Коли ми, сміючись, прогулювались Замарстинівською, назустріч проїжджали автівки, з яких хтось сигналив, тикав пальцем у наш бік. Ось назустріч їде авто, пасажири пороззявляли роти і не помітили, як заїхали в дерево. Почувши брязкіт і скрип гальм, ми озираємось – картина гоп-стоп, приїхали.
Після Вітно в Естонії знову намагалися щось таке організувати. Коли влітку 1978-го в Таллінні на Гірці я зустрів Яна Нікодемовича, він вже знав про виїзд на природу – на цей раз на берег Чудського озера до Муствеа. Ми з Айном вирушили автостопом. Там на місці вже були Ааре, Рейн Мічурін, Алекс Аксель, Міша Бомбін – ініціатори Муствеа. Назбиралося п’ятдесят-шістдесят осіб. Але того разу все виглядало простіше. На другий день біля озера з’явилися «футболісти», яким не було де грати у футбол. Після короткого інциденту нас почали гребти всіх підряд і пакувати в машини. Місця на всіх не вистачало, і вони поїхали з першою партією. Ті, хто лишилися, мусили згортати табір. Ми повернулися до Таллінна з Нікодемовичем. Міша Бомбін запропонував їхати в Латвію на кемпінґ біля Риги.9 Туди втрапили Дем, обидва Купідони. Проте я застряг у Ризі з Іреною Рудою.
________________________
1 Валерія «Лера» Славникова (нар. 1958) – львівська російськомовна письменниця.
Дмитро «Купідон» Панченко (нар. 1960).
Юрій «Купідон» Христинов (нар. 1959) – згодом прийняв монашу обітницю, у 2001 виїхав до Росії.
Нона Баштова (1958–2014) – зі Львова.
Самуїл «Шаміль» Валієв (1957–2006) – поет, один з ідеологів Другої Системи.
Олександр «Сталкер» Подберезський (1959–1993) – автор хіп-маніфестів.
2 Від англ. «ask» – той, хто випрошує гроші (хіпі-сленґ).
3 Надгробний пам’ятник Іванові Франку.
4 Щороку 17 вересня радянська влада традиційно святкувала чергову річницю «визвольного» походу Червоної армії в Західну Україну і Західну Білорусь у 1939 р
5 Ірена «Чорна» Свіклан (нар. 1949) – з Риги.
6 Олександр Лобачов (1953–2011) – послідовник толстовського руху, у 1994 виїхав зі Львова до Одеси, де й помер.
7 Восени 1973 був арештований за зовнішній вигляд на десять діб.
8 Володимир Вишневський (нар. 1952) – учасник Мотохіпі.
9 Відтоді бере початок традиція всесоюзних щорічних хіпі-сейшнів на Ґауї, що починалися на Ліґо (наприкінці червня) і тривали до кінця літа. Традиція обірвалася у 1992-му з появою міждержавних кордонів, з цієї причини з’явився Шипіт.
18.11.2022