РЕВОЛЮЦІЯ КВІТІВ
Рeace – Love – Freedom – Rock’n’roll!
До історії правозахисної групи Довіра
Завершення подорожі до країни мрій
YOUR TIME IS GONNA COME!
Порівняно з Балтією, в Україні все ще панував мир і спокій. Вийти на вулицю під політичними лозунгами ще не наважувалися. Хоча після побаченого в Ризі це вже не здавалося нереальним. Треба було виходити, адже метою нашого руху не може бути втеча від суспільства – за цим криється невідворотна марґіналізація. Наші конституційні права, право на вільні збори, маніфестації, висловлення власної думки потребують захисту, і це не суперечить ідеям хіпі. Сергій Набока досить чітко висловився з цього приводу. Треба було обдумати, як уникнути арештів безпосередньо на вулиці, а вже після всього суспільний резонанс не дасть владі застосувати репресії щодо учасників маніфестації – я був певний цього. Про мої наміри знав Олег Сало. Я міг покластися на своїх друзів із числа хіпі, оскільки вони не боялися приводів до міліції, крім того, мандрували Балтією, і дехто з них також був свідком масових акцій. Петров і Потопляк десь зникли з виднокола, можливо, знову виїхали з міста, і я довірився Мефодієві, якого знав давно. Отже наш первинний осередок складався із трьох осіб. Тиждень ми обговорювали можливі ризики, маршрут, лозунги, як уникнути репресій під час демонстрації і зберегти від арешту людей, котрі приєднаються до нас.
20 вересня 1987 року офіційно святкували День міста Львова. Радянська влада прив’язувала його до визвольного походу Червоної армії в Галичину 17 вересня 1939 року згідно з пактом Молотова-Ріббентропа. Після тривалого періоду заборон святкування дозволили минулого року. Однак тоді влада не сподівалася такої великої кількості людей на вулицях. На Академічній на всю довжину і ширину проспекту стояли величезні маси народу. Молодь очікувала на рок-концерт, що мав відбутися на площі Академічній, але його скасували в останній момент. Це була добра нагода – використати офіційне святкування, і ми надіялися, що й цього разу буде велика кількість людей: мали певність, що влада не наважиться арештовувати нас у всіх на очах.
День міста наближався, а в нас усе ще не було ясності з кількісним складом учасників. Невідворотність події й вимушена конфіденційність породжували суттєвий дисонанс: у час «Ч» ми могли залишитися втрьох. Врешті за два дні до акції я зважився почати розмову серед кількох постійних відвідувачів Вірменки. На той час її опанувала молодша генерація – юні хіпі третьої хвилі, аналога московської Третьої Системи, також там крутилося багато студентів. Всі вони знали мене, але я не міг знати кожного. Підійшли Орест Хемій і Піт Антоняк, і ми повели розмову таким чином, що хочемо на День міста провести вуличну дефіляду, перфоменс із піснями під гітару. Хода має обов’язково відбутися центральними вулицями, як на Старому Арбаті у Москві. В останній день я запропонував виставити кілька плакатів із демократичними закликами і попередив усіх:
– Репресії можливі, але пізніше – у той день нас захистить народ. Подібні речі вже відбуваються в Прибалтиці і Москві і мають підтримку людей. Своєю акцією ми виявимо солідарність із нашими однодумцями. Хоча взагалі-то ніхто не може мати певності, чим все це закінчиться.
Мені повірили і погодилися взяти участь більше двадцяти осіб – всі ми тоді стояли однією компанією біля дверей Вірменки. Разом з довговолосими було ще кілька цивільних і студентів.
Справді, все починається з малого.
Вдома я вже мав заготовлених п’ять великих листів ватману, що їх купив у магазині «Школяр» біля латинської катедри. Ввечері 19 вересня, прийшовши з роботи, виготовив два плакати: на одному написав «Гласність», на другому намалював пацифік, а з боків горизонтально великими літерами вивів «Мир» і «Free».
Мене не затримала міліція зранку наступного дня – значить, вони ні про що не довідались.1 Я скрутив рулон і вийшов у центр. Була неділя, на центральних вулицях і площах вже перебувало багато людей. Погода нестійка, але не виглядало на дощ.
В означений час дванадцять-нуль-нуль на Вірменці зібралося близько тридцяти осіб. Прийшли всі, хто зголосився. Дехто привів друзів. Мефодій і Микола Марґорін на прізвисько Череп мали за спинами гітари. Треба було виготовити ще кілька гасел. Ми зайшли досередини – приховувати щось вже не мало сенсу: якщо б навіть про нас повідомили, міліція все одно вже не змогла би нам перешкодити. Каварня на короткий час перетворилася на штаб-квартиру майбутньої акції. На столику я розгорнув чистий лист, одна з дівчат написала губною помадою «Freedom – Свобода». Її підтримали інші, і за кілька хвилин в нас з’явилися ще два лозунги: «Права людини в дію!» і «США – СРСР – ядерне роззброєння». Недавно у світі відзначали Міжнародний день миру.2 Ми згорнули плакати і швидко рушили до виходу.
На вулиці Вірменській було спокійно. Ми звернули на Краківську і вийшли на площу Ринок. Тут вирувало справжнє юрмище, люди очікували видовищ. Стало зрозуміло, що починати треба негайно. На розі біля універмагу ми розгорнули транспаранти і підняли їх над собою. Це ще не стало приводом для збурення мас. До нас попрямували два міліціонери і наказали розійтися. У відповідь ми підняли плакати ще вище і почали скандувати «Свобода!», «Гласність!», «СРСР – перебудову в життя!»3
Тепер ми опинилися в епіцентрі загальної уваги. Здається, навколо все стихло. Люди розступилися, змістилися в бік площі, оточили нас півколом. Міліціянти в один момент зникли з поля зору. Ми пройшли вулицею Шевською до площі Підкови і опинилися на проспекті Свободи. Щоправда, так він тоді ще не називався; про майбутню назву свідчила тільки скульптурна група на фронтоні Музею етнографії.
На проспекті снували великі маси народу туди-сюди. Нас не відразу помітили. В місці, де тепер стоїть пам’ятник Тарасові Шевченку, тоді було два тротуарні острівці. Ми знову підняли плакати високо над головами і почали вигукувати «Гласність! Перебудова! Демократизація!» під акомпанемент гітарних рифів Мефодія і Черепа.
За нами, здається, зібрався натовп. Також було видно, що серед міліції наростає переполох. Їх з’являлося на проспекті все більше й більше, вони перемовлялися по рації, сходилися докупи, розходилися, кудись поспішали. Очевидно, інструкцій про те, як діяти, вони не мали. Натомість групи людей пересувалися туди-сюди в різні боки, ускладнюючи дії міліції. Скоро навколо нас утворилася велика юрба, бо люди вже не розступалися.
Ми перетнули проспект в напрямку до Музею етнографії зі статуєю тріумфуючої Свободи. Раніше мені не доводилося стояти в цьому місці, задерши голову догори, але сьогодні на перехресті рух машин було припинено. Перед очима здіймалася монументальна споруда з потужним цоколем із ламаного каменю. Тільки зараз вдалося побачити, що з єдиного масиву виділяється кругла наріжна вежа, увінчана куполом-чалмою. Її аттик прикрашений скульптурною групою, серед якої виділяється сидяча фігура в зоряному вінці і з факелом у витягнутій руці.
З вулиці Гнатюка (тоді Горького) ми звернули на Січових Стрільців (тоді 17 Вересня). Людей там теж було дуже багато, вони розступалися, давали нам дорогу. На вулиці тоді ще не було стільки машин. Нас проводжали захопленими поглядами, коли ми по черзі вигукували «Роззброєння! Свобода! Демократія!» під акомпанемент гітар. Біля університету і в парку Франка людей було менше, тож ми повернули по Дорошенка знову на проспект Свободи. Мене потягнуло до Шахового палацу, біля якого рівно десять років тому закінчилась наша перша демонстрація. Сьогодні я був єдиним з її учасників.
На Академічній людей було ще більше, вони вже знали, що ми йдемо сюди, і якийсь час рухалися разом з нами паралельними колонами. Ми звернули на вулицю Фредра, де виднівся портал Шахового палацу, виступаючи на тротуар аркою з колонами. Місце, де тоді стояв автобус, куди нас запроторили з Бомбіним і Джоником, лишилося позаду. Сьогодні тут нам нічого не могли зробити.
Однак на перехресті Князя Романа і Франка нас наздогнав комсомольський оперзагін, чоловік зо двадцять. Їх супроводжувала міліція. Комсюки наблизилися упритул і почали шарпати за рукави:
– Ви чого тут гуляєте? Заберіть плакати.
Ми відповідали, що гуляємо, тому що сьогодні День міста, і запитували, чи вони не проти перебудови:
– Не подобається гласність?
Навколо скупчувалися люди, тож комсюки з міліцією відчепилися, хоча продовжували йти слідом. Таким подвійним дублем ми проминули Галицький ринок і ввійшли у дворик Бернардинського монастиря. Тут було справжнє людське юрмище – відкрита виставка художників-аванґардистів «Центр Європи».4 Ми вирішили зупинитися. Оперативник ще спробував вирвати в мене з рук плакат, але людей було надто багато, і нас не посміли вчепити. Ми повсідалися на газонах і говорили про те, що бачили на вулицях, про події в Ризі і пакт Молотова-Ріббентропа. Мефодій і Череп співали під гітару. Збоку фільмували гебісти. Минуло півтори години. Близько 15-ї ми зібралися і знову рушили в центр, пірнувши в браму Глинянської вежі. Пройшли повз Міський арсенал, вигукуючи гасла, минули пам’ятник Федорову з хіпісовою пов’язкою на волоссі, далі попри сходи Домініканського костелу знову опинилися на Вірменській. Поки що все йшло успішно. Не доходячи до каварні, звернули на Друкарську. І тут назустріч вигулькнули підполковник міліції і людина в цивільному:
– Что вы разгулялись? Уберите плакаты и не ходите по городу!
– Ми підтримуємо гласність і перебудову, яку проголосив Горбачов. Хіба ви проти свободи?
Люди навколо виказували нам підтримку. Підійшов ще один тип у міліцейській формі і передав наказ пропустити нас. Тоді підполковник, напівобернувшись, процідив:
– Ты доиграешься, Олисевич. Давно в дурке не был? Еще разберемся.
Ми рушили на площу Ринок, а чоловік у цивільному кинув навздогін:
– Добре, хлопці, погуляйте до травня.
Він, очевидно, мав надію на те, що в травні наступного року на ХІХ партійній конференції сталіністи і противники перебудови спробують закрутити гайки.
А ми ще раз пройшлися Ринком і Краківською попри Преображенську церкву. Вдалині виднівся будинок із центральним пунктом ДНД, тож ми звернули на Театральну. Вертаючись попри Булку5, утретє спинилися на площі Ринок. Біля фонтана Адоніс стояв дерев’яний поміст, на якому закінчували виступати колективи народної самодіяльності. Архітектоніка міського ландшафту створена так, що цей кут площі піднятий найвище. Складається враження, що бруківка ніби підтягується догори, прямуючи до північно-східного кута Ринку, увінчаного скульптурою Адоніса. Звідси видно половину входу до Вірменки. Стало ясно, що це кінцева точка. Була 17-та година. Мефодій затягнув:
В город не піду багатий, на полях я буду жить
Вік свій буду коротати там, де тихо час біжить
Ми ще з годину стояли на площі, і міліція нас не чіпала. Потім люди потроху почали розходитися. Ми згорнули свої плакати – демонстрація відбулася.
У мене ще було трохи часу до початку вечірньої вистави в Опері, і треба було встигнути зробити ще одну справу. Подякувавши друзям за відважність і довіру, я побіг до Головпошти. Зовні мене легко впізнати, в місті мене всі бачили. Але тепер я був сам, і міліція будь-якої хвилі могла мене взяти. Тому я спішив чимдуж. На Пошті набрав номер Сашка Рулевого і першим словом видихнув: «Сталося!» Того ж дня ВВС, «Свобода», «Голос Америки» повідомили, що у Львові відбулася перша в Україні політична демонстрація.
Я вдячний тим, хто повірив і не побоявся того дня вийти на львівську бруківку. Варто назвати їхні імена: Мефодій, Олег Сало, Олесь Старовойт, Микола Марґорін, Орест Хемій, Піт Антоняк, хіпі третьої хвилі Євген Ткаченко на псевдо Ніс, Олександр Балдін на прізвисько Цветик, Наталка Нікітіна з Олександром Варежкіним, Євген Вдовін, Дмитро Камінський, Михайло Дубик, Євген Шевчук, учні ПТУ №12 (нині Львівське вище професійне художнє училище) Богдан Рудий та Андрій Тараненко, також Михайло Копач, Михайло Мельник, Руслан Папинін, члени релігійної громади євангельських християн-баптистів Людмила Полуніна із сином Едуардом і ще троє прихіпованих киянок: Валерія, Люда і Ліля, котрі тусували у Львові.6
А влада не дрімала. Наступного дня з училища виключили Богдана Рудого і Андрія Тараненка – «за участь в неурядовій демонстрації» і з формулою «ваша підтримка перебудови нікому не потрібна». Як видно, дирекція трохи перестаралася. Руслан Папинін прийшов 24 вересня до Залізничного РВВС за паспортом і тут у присутності заступника начальника райвідділу його побили, з’ясовуючи деталі демонстрації.7 На центральному пункті ДНД капітан Рубцов погрожував мені:
– Ви вже почали займатися політичними акціями? Та за вами стаття плаче. Досі ми дивилися на вас як на простого хіпі, що поза суспільством, а тепер ви зайнялися антирадянщиною. Це для вас погано закінчиться. Це вже серйозні речі.
Інших теж тягали, проводили бесіди, але, як видно, часи були вже не ті!8
Стаття, що вийшла у свіжому випуску чорноволівського «Українського вісника», була підписана криптонімом «П.С.» і називалася «Погуляйте, хлопці, до травня…»:
«Центральними, звільненими 20 вересня від транспорту вулицями святково прикрашеного з приводу Дня міста Львова рухається юрба веселих патлатих юнаків та дівчат й під гітарний акомпанемент завзято вигукує до зустрічних: "Свобода!", "Гласність!", "СРСР – перебудову у життя". Ці ж гасла повторені велетенськими літерами й на саморобних транспарантах, які несуть юні неофіти перебудови. Перший імпровізований мітинг на вулиці Галицькій [Краківській, – А.О.] – перше офіційне розпорядження представників влади розійтись. Однак демонстранти продовжують крокувати площею Ринок, вулицею Горького, 17 Вересня, проспектами Леніна та Шевченка».9
Демонстрація 20 вересня у Львові була спонтанним витвором львівської неформальної тусівки, не інспірована жодними зовнішніми чинниками. Єдиним джерелом натхнення були наші з Олегом Салом враження від побаченого в Ризі. Все решта виключно наша ініціатива. Головний імператив – боротьба за демократію і мир.
Приємно усвідомлювати, що недаремно ми живемо і щось робимо. Багато залежить від кожної окремої людини, від цілеспрямованої боротьби між добром і злом.
Мрії збуваються! Ми переможемо!
_____________________________
1 У статті московського правозахисника Ніколая Храмова «Группа "Доверие" во Львове: первые шаги», вміщеній у газеті «День за днем», №9 за 1987 рік, вказано, що про майбутню демонстрацію у Львові знали бл. 200 осіб, напередодні міліція проводила з багатьма профілактичні бесіди (відповідний документ з архіву Інституту «Відкрите суспільство» в Будапешті надала кандидатка історичних наук москвичка Ірина Гордєєва).
2 Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 30 листопада 1981 вирішено відзначати Міжнародний день миру щороку у третій вівторок вересня – уперше 1982 року це відбулося 21 вересня. У 1987 День миру припадав на 15 вересня. Тільки у 2001 рішенням Генеральної Асамблеї ООН постановили відзначати його 21 вересня щороку.
3 Повідомлення про демонстрацію вміщено також в «Українському віснику» В’ячеслава Чорновола, №8 за 1987 р. В обидвох публікаціях помилково вказано, що перший контакт з міліцією відбувся на вулиці Галицькій.
4 Організатор Юрій Соколов (1946–2018).
5 Неофіційна назва кав’ярні у підвалах будинку на площі Катедральній збоку Латинської Катедри, однієї з точок неформалів у 1980-х.
6 Олесь Старовойт (нар. 1965) – кандидат філософських наук, депутат Львівської обласної ради (з 2006 по 2015) .
Євген Ткаченко (1967–2010).
Олександр Балдін (нар. 1967) – проживає в Ізраїлі.
Євген Шевчук (Смирнов; нар. 1970) – проживає в Німеччині.
Андрій Тараненко (нар. 1971) – нар. у Хмельницькому, закінчив Київську Академію мистецтв (1997), куратор виставок сучасного українського мистецтва, у 2005–2009 заступник головного редактора журналу «Playboy» (Україна).
Руслан Папинін (в обох публікаціях – Пупинін) натоді мав близько 19 років, навчався у Львівському політехнічному інституті.
Видання «День за днем», №9, 1987 також наводить ім’я учасниці демонстрації Людмили Шмутцер.
7 Йому заявили: «Это в Москве гласность. А здесь мы вам покажем» («День за днем», №9, 1987).
8 Учасники демонстрації надіслали листа Генеральному секретареві ЦК КПРС Михайлові Горбачову з вимогою захистити від сваволі місцевих властей.
9 «Український вісник. Передрук самвидавного журналу з України», випуски 7, 8, 9–10 за 1987 рік (вид.: Балтимор-Торонто, 1988).
16.12.2022