РЕВОЛЮЦІЯ КВІТІВ
Рeace – Love – Freedom – Rock’n’roll!
До історії правозахисної групи Довіра
Завершення подорожі до країни мрій
ДЕ ПОЧУТИ ТЕ, ЩО БУДЕ ЗАВТРА?
Від часу Літа любові в Сан-Франциско минуло двадцять років. В СРСР молодіжні субкультури вийшли з підпілля, поширювався самвидав, з’явилися рок-клуби, перебудовне кіно.
На Вірменці Потопляк розповідав про московських «дисидентствуючих» богемістів і зв’язки з кореспондентами західних масмедіа. Так виникла ідея написати відкритий лист-маніфест про рух хіпі в закритій тоталітарній державі і необхідність зміни теорії й практики руху.
Все починалося просто. Одного дня ми з Потопляком і Петровим зібралися в мене на Голоску і розкрили чистий аркуш паперу. Був травень 1987 року. На папері з’явилися перші рядки:
«Поява хіпі в 1960-х роках у Радянському Союзі, як і в багатьох капіталістичних країнах, була викликана кількома факторами:
– незгода з існуючим станом речей;
– незгода зі світом дорослих та їхньою мораллю;
– незгода з обмеженими поглядами на життя».1
Ми справді мали намір щось кардинально змінити:
«Наша ідеологія багато в чому була подібною до тієї, що на Заході, хоча в ній присутні також ідеї суто нашого, внутрішнього характеру і відтінку. Більшість ідей були добрими і достойними, багато хіпі підтримували їх, страждали і боролися за них. Їм було набагато складніше, аніж їхнім однодумцям на Заході, котрі жили у вільному, демократичному суспільстві.
Західні хіпі та їхні послідовники розтратили свій революційний настрій. Рух в цілому був скомпрометований "лівими" сторонніми людьми, що підняли на щит девіз свободи дій. Ідею вільної любові розуміли і використовували спотворено, перекручено, збочено. Ще однією фальшивою свободою було використання наркотиків. Такі лозунги, як "краще повзати в болоті, аніж у політиці", позбавляли рух активності і бойового духу, применшували його вклад у демократизацію і революційні зміни в суспільстві. Ідея втечі від суспільства не просто була відмовкою, багато хто відходив у себе, в наркотики, у світ галюциногенів. Таким чином багато людей просто опустилися, турбуючись тільки про випивку і наркотики, деградували як особистості з того часу, коли залишили співтовариство хіпі. Інші зажили звичайним обивательським життям і перестали виділятися хоч-якимись зовнішніми ознаками, уникаючи конфліктів на роботі, в школі та сім’ї. Ось чому деякі старі погляди та ідеї варто переглянути».
На той час ми ще не читали московського маніфесту Сталкера, Генерала і Вороб’я «Хиппи от Системы к Богу» (1986). Тож львівський маніфест має незалежне походження, хоча ідеї співзвучні. Крім того, ми пропонували практичні кроки для втілення цих ідей:
«Ідеал хіпі – суспільство, що базується на рівності, братстві, де немає різниці між націями, де любов буде головним елементом людських взаємин. Так може статися тільки завдяки нашій людяності та гуманізму. Насправді все залежить від кожного з нас, від нашого підходу до суспільства і світу в цілому.
Першим кроком ми пропонуємо налагодити культурні зв’язки між різними державами, аби надати можливість вільно їздити в західні країни для наведення контактів між людьми двох систем. Ці контакти необхідні для того, щоби перебороти відмінності між нами. Необхідно, аби почали діяти щонайменше три статті Декларації прав людини: 13-та, 18-та, 19-та, котрі надають можливість краще пізнати одне одного, вільно висловлювати свої думки і поширювати їх тими засобами, які ми вільні вибирати, незалежно від державних кордонів. Першим кроком до втілення цих позицій буде право радянських громадян їздити в інші країни – як це прийнято не тільки на Заході, а й у деяких східних державах; їхні громадяни, на відміну від нас, можуть їздити куди захочуть».
Починався автостопний сезон. З кількома рукописними примірниками маніфесту Петров і Потопляк поїхали до Прибалтики і Москви. Я подався до Києва до Валентина Чечуліна, навколо якого гуртувалася київська хіп-тусівка і де він вважався патріархом. Ще у 1968-му в них була точка на Хрещатику біля гастроному з фірмовою радянською назвою «Солодке». З Валентином я був знайомий років десять. Він підключив до маніфесту Анджея Поздіна, одного зі засновників поп-арт-театру Ноль-дистанция.2
У серпні я був у Москві. Зі мною поїхав Олег Сало3, якого так само прозивали Аліком, він належав до молодшої генерації, що збиралася в Молочному барі; серед них кимось на кшталт гуру вважався Пружина.
У Москві глибше відчувався подих змін. Старий Арбат перетворився на вільну територію для пішоходів, вуличних музикантів, художників і неформалів. Популярними точками хіп-тусовки стали кафе Этажерка на другому поверсі універмагу на проспекті Горького і На Гоголях – місце біля пам’ятника Гоголю недалеко від Старого Арбату. Навесні тут відбулися відомі події. 4 травня На Гоголях зібралося близько сотні хіпі, їх розігнала міліція. 58 осіб арештували, багатьох побили, двоє потрапили до лікарні. Це була перша подія такого штибу в СРСР.
Мені треба було поговорити з Рулевим із московської тусовки. Раніше ми бачилися з ним на літніх сейшнах на Ґауї. Рулевой, в миру Олександр Рубченко, на той час був серед лідерів групи, що мала назву За Встановлення Довіри між СРСР і США, п’ять років тому вона заявила про збір підписів під своїм Маніфестом:
«СРСР і США володіють засобами убивства в масштабах, що здатні підвести остаточну риску під історією людства. Рівновага страху не може надійно гарантувати безпеку у світі. Тільки довіра між народами може посприяти твердій упевненості у майбутньому. Сьогодні, коли елементарну довіру між обома країнами повністю втрачено, ця проблема перестала бути просто питанням двосторонніх відносин. Це є питання, чи буде людство розчавлене власними засобами самознищення, чи виживе».4
Подорожуючи країною мрій
Далі ми з Олегом подалися до Пітера, а звідти до Таллінна, аби запізнатися з естонськими панками. Зупинилися на квартирі у Віллу Тамме недалеко від готелю «Viru». Серед місцевих панків Віллу вважався авторитетом. У принципі, він починав, як і львів’яни, в 1978-му, коли популярними стали Sex Pistols. Проте в його творчості, окрім анархічних, відчувалися громадянські мотиви, протестна енергія була спрямована на національні прагнення, залишаючись при тому цілком у руслі панк-культури. Ще одним лідером був Тину Трубецкі5, який донедавна грав разом з J.M.K.E., але починав з групою Vennaskond. На той час Vennaskond відновила діяльність. Ми разом з обома командами поїхали автобусом кудись за сто кілометрів від Таллінна, де в них був спільний виступ у Будинку культури цементного заводу. Їхні пісні мелодійні, іронічні, трохи цинічні, ставали хітами. Особливо «Tere Perestpoika», що з’явилася незабаром і стала другим неофіційним гімном Естонії.
Разом з Віллу ми приходили на Гірку біля Нігулісте, але того року там вже не було хіпової тусовки. Натомість всюди на вулицях Старого міста багато ірокезів і ланцюгів. У кафе Воробейник так само більшість панки, практично всі естонці, зовсім юні. Серед них не було олдових. Таллінн перетворювався на панківське місто.
Натомість новою Меккою для хіпі у середині 1980-х став Вільнюс. Тусовка збиралася в кафе Вайва на вулиці Горького, котра вливається до площі Ґедімінаса, а також у кафе Ротонда на площі Ґедімінаса в парку, де було місце збору 1970-х. Найбільше людей з’їжджалося до Вільнюса на Казюкас, міське свято на початку березня в день святого Казимира.6 Головні події відбувалися навколо Вайви і в районі ринку Kalvarius Turgus.
***
На 23 серпня 1987 року у прибалтійських столицях було заплановано великі мітинги, присвячені річниці пакту Молотова-Ріббентропа. Найбільше людей очікувалося в Ризі, і ми вирішили їхати туди. Від Міші Бомбіна я хотів дізнатися якомога більше про перебіг таких акцій, як і про передачу репортажів за кордон. Маніфестація мала відбутися наступного дня. Ми поїхали до Бомбіна. На той час він встиг відпрацювати «на хімії» в Ленінградській області, звільнившись у квітні по амністії. Міша перестеріг нас, що з ним краще зустрітися вже опісля на Домській площі, бо під час акції його пастимуть «хвости». З тієї ж причини він не міг нас вписати, бо міліція могла в будь-який момент арештувати іногородніх.
23 серпня була неділя. Ми з Олегом вийшли з квартири Юри Новоселова на вулиці Дзірнаву і звернули на вулицю Леніна. Здалека було видно величезний натовп, перехрестя затоплене людським морем. Старе місто, Вецригу, здалека пізнати за шпилями, ніби щоглами пришвартованих у порту ганзейських кораблів. На розі бульвару Яніса Райніса височіє пам’ятник Свободи, Мільда. Навколо маси народу, стільки я ще не бачив – тисяч десять, а може й більше. Пам’ятник оточує загорода з «Ікарусів». Залишався тільки один прохід завширшки кілька метрів, перекритий шеренгами міліції. На короткій відстані їх оперізує людське кільце. Дехто виліз на дерева, фотографують звідти. До пам’ятника пропускають по одному. У момент покладання квітів до постаменту весь натовп вибухає вигуками, серед яких чути «Свободу Латвії!» Міліція пробує виловлювати декого з юрби, проте помітно, що вони не знають, як себе поводити при такій масі народу. В юрбі стихійно виникають дискусії, то в одному кінці, то в іншому, але організованих промов я не чув, принаймні у той час. Намальованих лозунгів теж не бачив.
Позатим біля пам’ятника збільшувалося число квітів. Із вигуків ми зрозуміли, що відбулося покладання від делегацій з Естонії, Литви, Грузії. Стихійно у нас із Олегом з’явилася думка, що пора й Україні долучитися до спільної справи. За двісті метрів у боковій вулиці був квітковий магазин, тож скоро ми з букетом почали протискатися до епіцентру. В юрбі не було видно інших хіпі, й ми вирішили вдавати шведів, які прибули до СРСР і, захоплені Перебудовою, хочуть вшанувати пам’ять невинних жертв сталінського терору. Ламаною російською мовою я звернувся до капітана міліції, мовляв, ми прилетіли зі Стокгольма на батьківщину предків і просимо допомогти пройти крізь міліцейську шеренгу. У нас був доволі незвичний вигляд, латиською мовою ми не володіли – багато хто міг повірити, що ми іноземці. Капітан звернувся до когось зі середини. На обличчі полковника з’явився невдоволений вираз, але за хвилю він сказав:
– Ладно. Один проходи.
Я запротестував:
– Ми приїхали в Латвію разом і в нас спільний букет, а крім того, ми співчуваємо Перебудові.
Через кілька хвилин він погодився пропустити обидвох шукачів втраченої батьківщини. За час, що ми наближалися до Мільди, за спиною наростав гул – нас справді прийняли за шведів. Клякнувши на коліно, я поклав квіти до постаменту. Потім обидва, не змовляючись, повернулися до людей, демонструючи жест Victory. Люди в той час вигукували «Свобода!» Наша затія увінчалася успіхом. Виявляється, люди дуже швидко вловлюють настрій, відповідаючи вибухом ентузіазму – це було нове для мене. Протискаючись крізь шеренги назад, я відчував, що нас шарпають, аби відвести вбік, але люди нас локалізували, і ми змогли вибратися звідти. В оточенні латишів пройшли до скверу. Там вже стало зрозуміло, що ми з України, зі Львова, а це був експромт.
На Домській площі, де був постійний збір хіпі, ми зустріли багатьох, але Бомбіна серед них не було. Того ж дня інформація про мітинг у Ризі потрапила на Захід.
Тепер стало зрозуміло, що можна спробувати зробити щось подібне у Львові. Масові акції, демонстрації, як у Сан-Франциско, – це була моя мрія.
В Києві у мене був друг Вадим Галиновський на прізвисько Джек.7 Ми мали зустрітися в перших числах вересня на точці, де в той час збиралися київські хіпі – в кафе на розі Володимирської і Великої Житомирської. Джек збирався їхати до Сергія Набоки8 – у Києві, здається, теж щось починалося. Набока працював вантажником у гастрономі на вулиці Леніна недалеко звідси. Сам він колишній хіпі, свій трирічний термін отримав за створення Київського демократичного клубу у 1981 році разом із Леонідом Мілявським9, учасником ще тих перших зборів київських хіпі на Хрещатику. Тепер вони збиралися відновити його діяльність. Для початку вирішили провести відкритий вечір-диспут на тему сучасного стану української культури. Їх підтримав Джек із кількома хіповими друзями.10
При зустрічі Набока справляв враження міцного горішка. Більше того, я побачив перед собою людину-брилу, людину з великої букви. Інтелігентний, стриманий, хоча відчувалося, що був холериком і не допускає компромісів. Незашорений, говорив з іронією, але без скепсису. У своїх окулярах і з волоссям до плечей нагадував Джона Леннона:
– Молодь швидко переймає яскраві атрибути груп, котрі проводять вуличні акції. Скажімо, хіпі чи Pomarańczowa Alternatywa. Цим на них можна впливати, активізувати, адже внутрішній протест проти тоталітаризму присутній завжди. У 1970-х, коли склалися сприятливіші обставини, хіпі-рух моментально поширився серед тисяч людей по всьому Союзу.
Перший збір відбувся 6 серпня 1987 року в клубі-кафе Любава на Оболоні. Хоча оголошення могли поширювати лише усно, прийшло кілька десятків осіб. Вже у третьому виступі пролунало: «Годі балаканини, створюєм клуб». Через пару днів на одній із квартир відбулися збори, на яких ухвалено назву Український культурологічний клуб. 16 серпня проведено установчі збори, затверджено Положення і Статут. Так виникла перша в Україні незалежна громадська організація. Лідером був Сергій Набока. Темою наступного диспуту мала бути творчість Григорія Сковороди. 20 серпня зібралося близько двох сотень. Проте в той день Любава виявилась зачиненою: санітарний день. Обуреним активістам комсомольські функціонери заявили, що Сковорода – «антисоветчик».
Розповідаючи Сергієві про події в Ризі, я міг висловлюватися дещо емоційно. Набока так само виглядав емоційним:
– Коли вже й ми зможемо робити в Україні те саме?
У перших числах вересня ми з Потопляком і Петровим дописували наш маніфест, враховуючи доповнення друзів. Серед іншого, згадали про маніфест Сталкера, Генерала і Вороб’я, спогади Ґарика Мейтіна «Два лета» про подорожі до Криму і на Валдай у 1979–1980 роках – його ім’я ми зашифрували як «М. Джорджія», про самвидавні музичні журнали «Урлайт», «Сморчок», «Рокси» і київський поп-арт-театр Ноль-дистанция.
Тепер треба було розмножити маніфест. На вулиці Ботвина недалеко від Опери адміністрація театру має технічний відділ – майстерні для пошиття сценічних костюмів, ремонту театрального взуття і таке інше. Там стояв ксерокс. Оператор Анатолій, незважаючи на контроль за працівниками копіювальної техніки, погодився на свій страх і ризик розтиражувати чотири чи п’ять сторінок маніфесту, віддрукованих на друкарській машинці тут же, за стіною театральної бухгалтерії. Я пообіцяв, що нічого не трапиться. У результаті десять ще теплих примірників «Ідеології радянських хіпі. 1967–1987» були у мене в руках. Його підписали від імені Ініціативної групи хіпі з Москви, Києва, Львова та інших міст СРСР. За доповнення я вдячний моїм друзям Анджею Поздіну, Борисові з Харкова, Айварові Ойя, москвичам Шамілю, Стасові, Міші Тамаріну, Сергієві Троянському. Не гаючи часу, ми з Петровим відправили текст Рулевому, Троянському, Шамілю, Чечуліну, Айварові Ойя, а також до Риги Юрі Новоселову й Ґарикові Мейтіну, Аліку Лобанову до Вільнюса і в Ленінград до спільної знайомої на ім’я Таня. Що би там не було, ми прагнули, аби маніфест опинився на Заході. Такий розрахунок себе виправдав. Дотепер збереглася лише англомовна версія маніфесту у нью-йоркському інформаційному бюлетені «On Gogol Boulevard» за 1988 рік, і зараз можемо подати його зміст у зворотному українському перекладі. Наведу ще кілька уривків:
«Необхідно мати змогу голосувати в державній Раді, можливість обирати делегатів від неформальної молоді (так називають рухи молодіжної контркультури в нашій країні). Ми хочемо брати повноправну участь в реструктуризації суспільства, не зазнаючи утисків своїх громадянських прав. Про нас знають, ми наполовину легальні, але цього не достатньо, це нагадує звичні демагогічні відмовки. Нам дозволено критикувати, але не дозволено діяти. Ми наполягаємо на створенні групи народного контролю (НК) – не формальної, а реальної, яка могла би контролювати органи державної влади і репресивний апарат. Молодь із неформальних організацій також має бути включена в НК.
Ми наполягаємо на тому, аби представників опозиційних груп наділити владою, щоб мати змогу бути присутніми на зборах міських Рад та інших органів влади, відкрито й вільно висловлювати свої погляди, не боячись переслідування, видавати власні друковані органи, виступати на радіо і телебаченні, виїжджати за кордон, як це могли робити наші попередники-революціонери на початку цього століття.
В нашій країні відбуваються грандіозні зміни революційних масштабів, боротьба за демократизацію йде повним ходом, і ми не хочемо залишатися осторонь, ми хочемо брати в цьому активну участь. Ця ситуація нагадує Польщу 1980–1981 років. Отож нам слід переглянути нашу ідеологію».11
____________________
1 Тут і далі – перекладено за виданням: «Идеология советских хиппи. 1967–1987» // «Вместе», 2008, №7.
2 Андрій Поздін (нар. 1959) – у 1980 переїхав до Києва з Пермі. Учасник нью-ейдж-групи ЕрДжаз (з 1988).
Керівником театру Ноль-дистанция (1986–1988) був Сергій Соловйов (нар. 1959).
3 Олег Сало (нар. 1964).
4 «Обращение к правительствам и общественности СССР и США» // «Век XX и мир», 1990, №7. Зачитано на пресконференції засновників Групи За Встановлення Довіри між СРСР і США 4 червня 1982 у Москві на квартирі художника-хіпі Сергія Батовріна (нар. 1957). У серпні 1982 С. Батовріна запроторили на місяць до психушки; у вересні 1982 з ним познайомився Олександр «Рулевой» Рубченко, який через рік долучився до Групи Довіри.
5 Тину Трубецкі (нар. 1963) – лідер, гітарист, вокаліст Vennaskond (1984–1986, з 1987).
6 Щорічний ярмарок у Вільнюсі від початку XVIІ ст., починався 4 березня в день святого Казимераса, покровителя Литви, супроводжувався карнавальною ходою. Традиція перервалася за радянської окупації, відновлена в Перебудову.
7 Вадим Галиновський (1962–2003).
8 Сергій Набока (1955–2003) – журналіст, був ув’язнений 1981–1984, наприкінці 1987 обраний головою Українського культурологічного клубу (1987–1988).
9 Леонід Мілявський (нар. 1951) – ув’язнений у 1981–1984 рр.
10 На підпільній зустрічі у парку Ватутіна 18 липня 1987 С. Набока. Л. Мілявський, В. Галиновський і ще 5 осіб домовилися організувати 6 серпня публічний диспут.
11 Уперше опублікований у московській самвидавній газеті «День за днем» №7 за 1987 р.
09.12.2022