Комп вклєк... І сталося так, як у тому анекдоті: став я, мовляв, імпотентом – і зрозумів, яке насправді цікаве життя навколо!   Отож, комп здох, перестав вмикатися. А, пся кров, усі плани на вихідні полетіли... а я ж іще відмовився від привабливих пропозицій виїзду на природу. Шашлички, балачки з колєгами. Надав перевагу творчій праці, а комп – здох.  

​   Дещо ще все-таки залишилося. Дивно, але факт. Не зважаючи на майже тисячолітню історію протистояння, ненависті, заборон, намагання перейменувати, переформулювати, переформувати і переформатувати, насильно конвертувати, манкуртувати, ояничарити, цілком знеособити. Просто фізично знищити вогнем, мечем, водою... чи й словом.  

  Люблю деруни. Отак зайду поміж лекціями до знайомої кав'ярні, замовлю порцію гарячих дерунів, приправлених запашним соусом, із салатом, посиджу в спокої до початку наступної лекції в університеті.  

*нанашка   

 

 

  У мене завжди виникали закономірні запитання – не скажу, що відтоді, як я у п’ятирічному віці вперше приїхав (чи був завезеним – батьками) до Києва, де побачив отой славнозвісний пам’ятник, а потім ще й пройшовся печерськими печерами, звідавши багато нових вражень, які залишилися у пам’яті на все життя. Може, ті старі спогади тепер вимагають до себе підвищеної уваги та спонукають до самоаналізу?..  

Рівноапостольний князь Володимир є сталим образом-топосом для усіх моїх співвітчизників. Навряд чи можливо знайти серед українців того, хто не чув про Володимира-Хрестителя, або й того, хто не прагнув би потрапити до його пам’ятника на Київських горах. Щонайменше, будучи у Києві – бодай зайти до Володимирського Собору, можна – до Софії Київської, а можна – й до Печерської Лаври, та й помолитися. Про що – про це помовчимо, бо ж молитва – справа індивідуальна. А Володимир ВЕЛИКИЙ – таки для всіх...

  Був у Києві.  

Короткий екскурс у постГУЛАГівську Україну