Комп вклєк... І сталося так, як у тому анекдоті: став я, мовляв, імпотентом – і зрозумів, яке насправді цікаве життя навколо!
Отож, комп здох, перестав вмикатися. А, пся кров, усі плани на вихідні полетіли... а я ж іще відмовився від привабливих пропозицій виїзду на природу. Шашлички, балачки з колєгами. Надав перевагу творчій праці, а комп – здох.
Ну, здох, то й здох. Друзі поїхали без мене і вже, напевно, досмажують добре замариноване м’ясце; а запахи ж які! а Петро свою славну самогоночку захопив.
Щоб слинка не допікала грудочкою у горлі, влив собі келих доброго вина – най нам буде гірше. Узяв газетку (у домашньому жаргоні – „кльозетка”), переглянув справа наліво і з низу до гори, та й відкинув – гори воно!
Потинявшись хатою, ввімкнув знічев’я чорний ящик із голубим екраном: прецінь, там багато програм, чимось таки забавлюся.
Клацаю, знай, кнопочкою, перебираю картинки, перескакую із каналу на канал, а воно на кожному диктори і дикториси (дикторис значно більше, а воно і ліпше: жіноцтво якось таки цікавіше виглядає, навіть якщо у модному „вкраїнському от кутюрі” – добру жіночу фігуру важко зіпсувати одягом, чого назагал не скажеш про “ведущих”: там фігури якісь не чоловічі, суцільний тобі „унісекс”, що статура, що одяг, а може, то я просто старію, усе мені не так і не таке, тим більше, що й порівнювати уже не маю з чим, бо ж фільми про Джеймса Бонда давно не дивився, кін із Делоном теж уже не крутять, де вони – усі нормальні мужчини і у не менш нормальних одягах, які на тих мужчинах сиділи, немов природжені), – отож, диктори і дикториси, знай, на кожному каналі так сумно-жалібно (та ні, їм, як я спостерігаю, видається, що вони цілком оптимістично, навіть нахраписто до мене так майже зверхньо звертаються, мовляв, „паря, ми то знаємо, шо тє нада”, ми всі в курсі!), отож, так сумно-жалібно, як зауважую критичним викладацьким оком (ох, уже й мені у печінках цей проклятий синтез навиків науковця, викладача та перекладача заразом, коли усі рецептори і аналітичні навики одноголосно стверджують: „бреше, не читав, в очі не бачив, охмуря, бо хоче стипендію на халяву: 5 мінут позора – стіпєндія на полгода, а мо, й більше), але ж таки так: так сумно і жалібно закликають оті диктори і дикториси після десяти хвилин постановочного кадру псевдо-інформаційної жуйки, особливо коли ідуть на „нетривалу” перерву (рекламу, себто; ця „нетривалість” така зазвичай тривала, що ненормальному вистачить, аби запарити і навіть випити чайок, а нормальному чоловікові часу вистачить, аби „приговорити” щонайменше зо дві „соточки” горівцуні, і то із нормальною закуссю), – закликають, отож: не перемикайте, дочекайтеся, не „ходіть по інших каналах”, лишайтеся з нами, будьте з нами...
Та й подумав собі: а, мо, воно усе і влаштоване так мудро, щоби ото під шумок того чорного ящика „влупити” від безвиході – від сірої, чорної чи то голубої безвиході, знай, – „влупити”, скільки хто встигне за „нетривалу” перерву, щоб у голові засіяло всіма кольорами веселки і щоб життя, хоч увечері чи на вихідні, врешті стало кольоровим, кльовим і прикольним. Ух, ги-ик!... Хорошо, до чого же хорошо...
А якщо це дивитися? Ну от просто – узяти і дивитися, і слухати, і вникати, аналізувати і думати, – якщо, кажу, захотіти подивитися теле-візор (себто: бачення на відстані) і запрагнути зрозуміти, а що це за така странная страна, куди я – наївний турист – приїхав, щоб її зрозуміти, відчути, в’їхати, що ж воно тут робиться, твориться і стається?
Ні, одразу заспокою вимогливого читача, що я зовсім не збираюся вдаватися до конкретного контент-аналізу... Зовсім ні. Я – про себе, милого, про свої рефлексії.
Отож: а якщо це дивитися тверезим оком, то виникає запаморочливе враження чи то свідомого суцільного гротеску, чи то наївного абсурду. Чи то щокрок зла іронія, чи то наївні інфантильні жарти з підворітні, де зібралося десяточок недорослої пацанви набиратися досвіду споживання дешевої виняри. Аж воня...
Що картинка, а що суржечний жаргон (який вони – ті, що в екрані-скринці – вочевидь вважають дуже „ржачним”), який із таким задоволенням і з таким захопленням власними персонами (пардон, „существами”?) пропонують мені по ту сторону скляної перегородки: диви і подивовуй, хавай, які то ми дотепні і неповторні, які талановиті і ерудовані, які ми правильні і переконливі, і все це для тебе, коханого, для тебе, щоб тебе переконати і довести тобі, що якщо ти не „хаваєш” і не танцюєш під нашу оту сумно й натужно квилячу дудку, то ти просто лох, бик, хамло без понятій...
Отак, „перемикаючи канали” (а власне, що у нас таки не телепередачі за мінімальним винятком, а таки КАНАЛИ...), через грубу лупу телевізійного екрану я раптом увіч побачив увесь „шик і убогість”, усю ту „блискучу ніщоту” так званого „медіапростору”, чи то пак, комунікативного поля „культурного простору” СУЧУКРАЇНИ.
Цілком за влучним висловом архивідомого, проте нині зовсім непопулярного політика-класика, „искусство принадлежит народу”... Ото й куховарять на медійній та й на політичній кухні з давно заготованих продуктів із душком, за давно відомими рецептами і наперед визначеними результатами.
І подумав: совкові Тарапунька вкупі зі Штепселем були двома білокрилими янголятами у порівнянні зі сучасними кварталами і мегаполісами мас-медійного впливу – суцільна територія, „замінована” на всі лади, куди не стань. І нема спасу ні на газетному папері, ні у кишеньковому радіо, ні у масивній коробці чи на відкритій площині сучасних ТЕЛЕ-візорів, ані навіть у дебрях ФЕЙС- і Буків усіх мастей і марок. БУКИ справно цілять у головне, в основоположне, у саме яблучко, у саму зіницю, у цього мого нещасного ЧОЛОВІЧКА, як казали колись на нашій уже й не своїй землі (та, зрештою, він, той чоловічок-зіниця – може бути і чорним, і блакитним, і зеленим, і сірим, і карим... – який широкий спектр багатохромосомної української нації!), – ЧОЛОВІЧКА, який, власне і відповідає, чи то уможливлює, наше сприйняття світу. „Вынь глаз…” Тому дивлюся і думаю.
Отож, ЗДИВУВАННЯ ПЕРШЕ.
Чому мас-медійний простір в Україні є всуціль неукраїнським?
Го-го, думаю собі, а що б сталося із тим, скажімо, міністром (цілком нормальної у цьому плані країни СРСР), який би, скажімо, вікопомного 1942 року (розквіт Другої світової війни: як декларувалося – війни „русскіх” із „німцями”) звернувся би через „всесоюзні” мас-медії (що у них тоді там було...) до мешканців неозорої СРСР німецькою таки мовою? Куди б зник, і за скільки часу був би зник? Отож бо й воно...
ЗДИВУВАННЯ ДРУГЕ
Чому мас-медійний простір в Україні має тавро постгулагівського новоязу? Тобто, матюка. Тут хіба коментарі зайві.
ЗДИВУВАННЯ ТРЕТЄ
Чому у нас чуже принципово любіше від свого?
Ще раз те саме ЗДИВУВАННЯ
Чому українська мова з мас-медіійного простору є неукраїнською? Таке собі „Кієвскі украінскі”?
Чому у нас, у нашому медіа-просторі, антиукраїнство вважається „трендом”?
І НАСТУПНІ ЗДИВУВАННЯ:
Чому нема українського правопису? Чому нема УКРАЇНСЬКОЇ школи, освіти, науки? Чому нема українських словників?
Чому нема українського кіна?
Чому нема української культури, врешті решт. НА УКРАЇНСЬКОМУ адже ж ЕКРАНІ?
Із наступного здивування я і сам посміявся: де ж поділася природна здатність до іронії і до жартування? Чому вона замінена простим матюком?
Як кажуть у народі, до часу горнець воду носить. Тобто, до ТРЬОХ РАЗІВ, як у епосі-казці.
Я НЕ ПОСЛУГОВУЮСЯ, а таки ГОВОРЮ, – мислю, думаю, мовлю, висловлюю свої чуттєві, почуттєві, а ще ж побутові та всякі інші враження (тобто, своє світобачення і своє світовідчуття), а також наслідки своїх логічних, мистецьких тощо (непотрібне викреслити) вражень САМЕ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ, мене болить – так, БОЛИТЬ! – коли цю мову ґвалтують.
Найперше свідчення ґвалтування мови – вживання матюків. У цьому засобі емоційного вислову геть завжди фігурує, ПО-ПЕРШЕ, Матір (та, власне, такий спосіб розмови зазвичай у побуті недвозначно називають „матірним”), а ПО-ДРУГЕ, такий слововжиток применшує, ображає і, зрештою, знищує моє персональне „Я”, мою особистість.
Коли будувалася українська держава за гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи і формувалася модерна українська культура під їхнім з усім Військом Запорозьким покровительством, один із відомих тоді авторитетів написав у підручнику риторики, датованому 1706 роком: „Передусім запам’ятай, що є два види жартів: перший благородний або витончений і вільний, а другий – невільний, непристойний, блазенський. Перший підходить вільній людині, другий блазням, підлизам та іншим покидькам суспільства. Блазенський жарт – це такий, який або дає людині щось непристойне чи нецензурне для очей і вух... або когось вражає. Жартувати по-міському витончено – це значить створювати нешкідливе задоволення, яке не ображає слухача ані не осоромлює його”.
Отож, звідки у нас – у суспільстві, у мас-медіях („дзеркало” суспільства???) – ця любов до „квартально-підворітного” мовлення? До „єдва образованного” вислову? „Єдва” чи це наслідок недостатньої освіти виконавців і редакторів. Радше – „шах і мат” національній культурі. Бо ж матірна лексика завжди використовується з конкретною метою: нав’язати свою зверхність у моменти особистої невпевненості, страху.
То чого і кого бояться ті, що культивують у мас-медійному просторі СУЧУКРАЇНИ неповагу до базової національної ознаки питомих українців – до української мови? Звідки усі ці „Країни-У” (не думаю, що винахідник цього „слогану” знає, що у грецькій мові префікс „у-” [ου] означає заперечення, аналогічне до англійського „un-”) й подібні покручі? Звідки на українському екрані, у радіоефірі культ насмішки над усіма виявами будь-яких національних культур, національних мов? Звідки цей фізіологічний страх перед неперехідними, базовими цінностями і вартостями людської цивілізації, ця тотальна неповага, це рефлексивне несприйняття ГІДНОСТІ ІНШОГО? Друге (не інше) питання: cui prodest – кому це потрібно і вигідно?
І тут, відхмелившися вже цілком від віртуальної дійсності нашого СУЧУКРАЇНСЬКОГО культурного простору, я зробив простий висновок: та ж то – СУЦІЛЬНІ СИМУЛЯКРИ.
А й дійсно: подивившися лише протягом двох вихідних різнопрограмні премудрості через ГРУБУ лупу телеекрана, попереглядавши УКРАЇНСЬКЕ телебачення, я побачив, що в Україні КІЛЬКІСНО інформація про НАШОГО президента, чи теж прем’єр-міністра значно поступається інформації зовнішній: увесь практично рейтинговий час забирають картинки про якогось КАЗКОВОГО персонажа, що називається в Україні „Путін-Хло”. Казковий Змій-Горюнич: відрубай одну голову – виростуть десяток нових...
Чомусь ми всі – українці і не українці, але в Україні сущі, надаємо завжди перевагу чужому перед своїм. Виходить так цікаво: перевага російському проти українського завжди на першому плані (принаймні ще зовсім донедавна так було), а якщо вже російського НЕМОЖЛИВО переважити на будь-яких шальках терезів, то, прошу я вас – з’являється щось зовсім інше, ДАЛЕКО інше, як на мірки центрально-східної, проте все ще Європи...
А що стосується наших – внутрішньо(?)українських подій і проблем, то ми живемо неначе у такому собі вертепчику – три рівні: НЕБЕСА, ПОБУТОВИЙ і ПЕКЛО... Біда ж тілько в тому, що, як на мене, традиційний УКРАЇНСЬКИЙ ВЕРТЕПЧИК за час розбудови останнього чвертьстоліття поповнився ще одним рівнем, імення якому – „ніже плінтуса”.
І сюжети всіх того ОСНОВНОГО нині вертепн-ОГО рівня міцно переплетені, синтезовані і синкретизовані: маріонеток і „матрьошок” із того вертепчика смикають (і почергово роздягають – щоб цікавіше було) якісь ляльководи за ниточки, інколи переносять власними руками, чудесно переставляють з місця на місце (інколи і за те саме місце), а маріонетки і матрьошки невмирущі (в нутрі кожної матрьошки завжди є ще одна матрьошка – нова-новісінька і з іншим лозунгом, проте з тим самим змістом; достоту, як нащадком кожної ненажерливої гусениці завжди є барвистий метелик...).
Ну, таке враження, що ті люди, від яких залежить подавання інформації у „питомо українських медіа”, чомусь страшенно соромляться свого рідного, чи то просто українського, бо „ТАМТЕ” вже визнане (і кимось правильно визначене), а наше – „прошу пардону і ізвіняюсь” – НЕФОРМАТ!
Виявляється, якщо враховувати метод Дарвіна, існує повний і неповний цикл розвитку-перетворення у природі. Повний цикл: яйце, личинка, лялечка... і барвистий метелик. Неповний цикл: яйце, личинка – і „ростемо ж ми, ГЕЙ!” поява повноцінної САРАНИ.
Отож, щоби народився барвистий метелик, яких колекціонує і подивовує ІСТОРІЯ, поміщуючи іхні мумії у музеї і описуючи на їхньому прикладі злети і падіння людської цивілізації, повинні вижити личинки і лялечки, гусениці, суттю і призначенням яких є єдино пожирати все навколо і довкола і взаємно пожиратися, – щоб випурхнув барвистий метелик. Проте не всі навіть найдивовижніші метелики і видовища потрапляють у музеї, не всі вони гідні тих музеїв, а тим більш ІСТОРІЇ. Тут мусить спрацювати щось інше – Божа іскра.
І раптом, згадавши недавнє совкове минуле, я зрозумів, що там було трохи ліпше: після якихось „третіх півнів” екран будив тебе чи то нав’язливим шумом вимкненого каналу, чи то кольоровою рамкою, супроводжуваною будильниковим зумером, що успішно перекривало чвертьстоліття тому похмільний шум у голові і спонукало до віднайдення власної особистості.
У ті – далекі, давноминулі, СРСРівські – у часи нічного затишшя мас-медійного впливу, відсутності давки старшого брата (а пізніше, на початку 1990-х – і його пострадянських нащадків із різноманітних кварталів і під ворітень) можна було відновити рівновагу, оговтатися, зрештою, щось почитати і про щось подумати, наприклад, про зелені луки без телевізійного раю, які десь і колись таки повинні існувати і про власне омріяне буття у цьому райку. Утопія за Орвеллом.
Проте й ця утопія упродовж останнього чвертьстоліття зблякла, зникла, випарувалася. Нині цієї розкоші – опинитися САМ на САМ зі СОБОЮ – пересічний землянин в Україні таки позбавлений: відімкнешся від одного апарату штучного інтелекту – то одразу йому на зміну перед очі впихається інший, щоб, бува, не увімкнулися захисні реакції мислення, аналізу, самоусвідомлення.
Щоби не прокинулося моє зболене „Я” і не почало рефлексувати.
Доки нам це все сниться із екранів – ІЗ ЕКРАНІВ ШТУЧНОГО В УКРАЇНІ ІНТЕЛЕКТУ, заколисуючи і нашу гідність, і особисті амбіції, доки ми не маємо бодай малої можливості оговтатися – ДАЮТ ПРОЛЬОТКУЛЬТ!
Доки нам це все сниться із екранів – ІЗ ЕКРАНІВ непитомої псевдокультури у неприродній СУЧУКРАЇНІ, – ми не маємо ані часу, ані права на особисте, своє, питоме. Ми просто не маємо змоги і можливості знайти ЙОГО і освоїти. Знайти СЕБЕ САМИХ.
Доки нам це все сниться із екранів – ІЗ ЕКРАНІВ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ В УКРАЇНІ, впоюючи нам нашу ж меншевартісність, яка повинна, за задумом ВЕДУЩИХ, стати нашою питомою ідентичністю, – МИ потенційно приречені на НАЦІОНАЛЬНИЙ НЕФОРМАТ.
І власне доти просто сарана МОЖЕ робить свою природну справу. Без мети і надії, бо на цьому власне неповний цикл перетворень закінчується.
І я собі думаю: а чи таки не забагато жертв задля короткотривалого кольорового метелика, задля його тріумфу нинішнього дня? Час тривання якого таки дуже короткий, недарма у народі й назва – „ОДНОДЕНКА”.
Чогось бракує: чи то Божої іскри, чи то все-таки гідності.
І хто нині ГІД цієї гідности?
І я собі думаю, чи не завеликі ці щоденні, щорічні і щовічні жертви:
Особи
Особини
Особистості
Етноси
Народності
Нації
Мови
Культури
Епохи
Врешті – ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Лише задля виживання одного виду? – Членистих?
А чому, власне, саме членистих... Щойно почув цікаву фразу з того ж “ящика”, у який ми й далі “играємо”: “недопродані ялинки вирішили віддати на вітаміни на користь копитним у Межигір'ї”...
І як ми СКОТИ-ЛИСЯ до такого стану?
Тотального СНУ РОЗУМУ І ПОЧУТТІВ, усередненого ПРОЛЬОТКУЛЬТУ?
І я – поміж приходом НОВОГО ГОДА (кому догода?!) і поміж нашим, – тим, спізненим у сучасному світі, – НАШИМ РІЗДВОМ – хочу єдиного: опинитися САМ на САМ зі СОБОЮ, із своєю совістю і гідністю, у тиші і спокої, у своїй сім'ї і родині, щоби бодай навіть не подумати, а хоча б спробувати відчути, ЩО і ХТО Я НАСПРАВДІ Є. ЧИ КИМ МІГ БИ БУТИ...
НАСПРАВДІ.
І – КУДИ МЕНІ ІТИ?
БО Й КУДИ ГРЯДЕШИ ТИ, ГОСПОДИ, УКРАЇНО?
05.01.2016