Щоб іти вперед – треба мати відвагу. Чи інакше: щоб іти уперто вперед – треба не боятися. Коли весело та грайливо перестрибуєш із каменя на камінь гірської ріки вліті, коли вона заспокоїлася й ліниво тече собі поміж берегами, не маєш часу зупинятися – треба бути в русі, прямувати до мети, будувати лєґо скоків із каменя на камінь, бо тільки рух рятує і не дає упасти. Доки рухаєшся, доти й живеш. Це як на ровері чи на автівці – доки є крутіння педалей, натискання на педаль газу, доти повороти кермом досягають мети: їздець не падає з ровера, авто рухається за заданою траєкторією. Periculum in mora...
Як лиш перестанемо натискати на педалі, як лиш знімемо ногу з педалі газу авта – порухи керма вже нічого не означають. Це буде нудна дитяча забава, коли я собі – дітвак – сидячи у тата на колінах, намагаюся повертати кермо, уявляючи, що ВЕДУ МАШИНУ – ВЕЛИКУ І МОГУТНЮ МАШИНУ, І ЩО ВІД КОЖНОГО МОГО ПОРУХУ КЕРМА ЗАЛЕЖИТЬ ЇЇ РУХ. Уявляючи...
Колись, дуже давно, ще давніше, ніж ми можемо собі згадати як народ чи нація, на землі були римляни. Вони придумали, зробили і втілили багато чого. Греки створили культуру, натомість римляни – цивілізацію.
Греки придумали ТЕРМІН (по-нашому – межа) – конкретне значення конкретного слова, і ДЕФІНІЦІЮ (це латинське слово перекладається як «визначення меж») – пояснення цього значення, що сприяло переданню досвіду не лише від покоління до покоління – від діда до батька і до сина, а потім онукам – це уможливило процес передання досвіду та знання, поширення знань у ширшому контексті елліністичного світу, уможливило сам розвиток європейської культури.
Натомість римляни придумали ПРОҐРЕС. Рух уперед:
I progressus, us m [progredior] 1. рух уперед (p. et regressus, sc. stellarum); військ. просування; 2. хід, розвиток; тривання; 3. успіх (progressus facere in studiis).
II progressus, a, um adj. який досягнув успіху, успішний.
Для римлян ця категорія була настільки важливою (маю навіть підозру, що для них вона, власне, й була справжнім Богом), що коли примітивному «рухові уперед» (перше значення слова у латинському словникові) щось заважало чи загрожувало, вони не гребували нічим і ніким. Дослівно: якщо солдати лєґіону намагалися врятуватися, утікаючи від небезпеки, або взагалі «дезертирували» – покидали своє місце у строю, гадаючи, що так вони можуть вижити, римляни застосовували CENTESIMATIO, VICESIMATIO, або й DECIMACIO. Це означало, що для протвереження солдатів, яких опанував страх, застосовували показове убивство (страту) кожного сотого, двадцятого або й десятого.
Історичною мотивацією цього жорсткого і кривавого засобу відновлення колективної дисципліни було ритуальне убивство – жертвоприносенення. Метою застосування цього архаїчного вже й для античності ритуалу з погляду римлян було навіяти членам військової спільноти переконання, що смерть неминуча для кожної людини, проте її можна уникнути, якщо бути активним, зарадним, добре навченим і діяти злагоджено. Якщо намагатися її – смерть – перемогти особистим вольовим зусиллям, намагаючись будь–що перемогти ворога, подолати його, пройти принаймні живим (а, можливо, й неушкодженим) через його лінію оборони. До мети.
Коли страх смерті не те що зникав, а мінімізувався (перепрошую за латинізм) усвідомленням переваги виживання внаслідок особистої виучки, уміння, доброї реакції й особистої фортуни-удачі перед перспективою цілком неминучої загибелі від центезімації, віцесімації чи навіть децимації (а це, умовно кажучи – 1, 5 або й 10 відсотків імовірності смерті; зауважу принагідно, що римляни ой як добре вміли рахувати ті кляті відсотки і прекрасно їх усвідомлювали, чим їм докоряв хоч би славний Горацій), то всі браві й уже не злякані римські лєґіонери бадьоро і, можливо, навіть з бойовою оптимістичною піснею, навально просувалися «Марсовим кроком» до праґматичної своєї мети – вижити, жити і йти далі. УПЕРЕД.
ПРОҐРЕС понад усе, проґрес – РУХ УПЕРЕД – рятує від особистої смерті і зникнення й особи, й народу в темних водах Стиксу...
Інша справа була з рабами. Раби – це ті, хто не пройшов уперед. Ті, хто злякався, здався на милість ворогів. Хто надав перевагу бути річчю, а не людиною. Бо саме ЯК РІЧ трактували рабів.
Звідси й стандарти поведінки у римському суспільстві. Рабів, які провинилися, рідко коли карали смертю: хіба ж ми розбиваємо молотком комп'ютер чи інший «ґаджет», коли він «заглючить»? Ні, ми його просто перезавантажуємо, у крайньому разі переінстальовуємо систему.
Важливим було, щоб раб був слухняним. Одні з рабів слухалися заради їжі, жінок, вина – за винагороду. Щоправда, «рабська винагорода» ніколи не могла дорівнятися винагороді для вільної людини, достоту, як це є нині в «нашому» суспільстві в Україні, коли мізерні пенсії і зарплати можуть лише частково покрити вартість комунальних послуг і часто неякісних – концтабірних – харчів, а, з іншого боку, маємо палаци, вертольоти, модерні авта, які «літають», і таке інше...
Якщо ж ця «рабська» ефемерна винагорода не діяла як стимул, якщо у самосвідомості раба ще яріло почуття самоповаги, вживалися різні засоби переконання. Один із них – розпинання на хресті, – не розп'яття, а саме розпинання. Раба прив'язували за передпліччя шнурами і протягом певного часу наставала механічна асфіксія. Лікар, присутній при покаранні, повинен був вчасно (короткочасна асфіксія) розв'язати вузли, щоб раб не помер.
Страх, фізіологічний страх, який з'являвся у раба, й, відповідно, покора були свідченням успішного перезавантаження «ґаджета». Імовірно, «сервісний центр» міг усе ж констатувати непридатність до використання. Тоді, очевидно, треба було використовувати вже смертну кару як спосіб утилізації й економії витрат (наприклад, на живлення).
Я неодноразово рефлексував у різних причинках (зокрема, й у статтях для «Збруча») на теми впливу на наш менталітет репресивної системи Росії, а пізніше СРСР. Паралель з організацією використання рабської праці в античності більш ніж промовиста.
Насправді ЇМ вдалося нас перезавантажити. Не буду вникати у зміст категорій ЇМ і НАС – це тема не так публіцистичної статті, як широких і глибоких психологічних і соціологічних досліджень.
Насправді вдалося перезавантажити... І в цьому полягає трагедія. Насмілюся навіть ствердити, що загибель Небесної сотні (центезімація???), та й наступні жертви НЕОГОЛОШЕНОЇ війни зовсім не вплинули на оптимізацію «нашого програмного забезпечення» – за незначним винятком, «ґаджети» працюють менш-більш коректно і створюють, продовжують створювати нові варіанти «СРСР–web»у.
Це не фантастика, а дійсність: війна «добре запрограмованих ґаджетів» відбувається таки ТУТ, ТЕПЕР, СЬОГОДНІ І – З НАМИ... уже не те, що не перший день, навіть не декілька років, а таки багато десятиліть!
Свідчення тому – не те що нерівність у розподілі «благ», а створення ДВОСТРАТОВОГО світу: з одного боку – «речей – засобів виробництва» (ТОБТО, НАС ІЗ ВАМИ, за системним означенням), а з іншого – віртуальних власників, замаскованих під наших «слуг». Про це свідчить саме розмір компенсації витраченого часу, що необов'язково має вираз у грошовій масі.
Насправді все перевернуто з ніг на голову. Є ми – нормальні, талановиті й роботящі люди, переважно з непоганою освітою, і вони – переважно з фіктивними папірчиками про освіту, очевидно, безталанні (бо нормальна людина в тій «системі» рідко довго витримує), переважно ліниві або ж неліниві лише на «піар» (тобто, по нашому, постсовєтському – «показуху»)... І за Конституцією, кожен з нас за свої гроші наймає та годує ЇХ. Якщо ж їхні послуги не задовольняють, треба міняти або нездарну людину, або, якщо й це не допомагає (отож, помилка системна), – саму СИСТЕМУ.
Можна a priori ствердити, що у нашому випадку заміна окремих елементів системи не зарадить. Бо система організована більш як півстоліття тому на кількох загальновідомих принципах – принципах більшовицького тоталітаризму. Попри декілька спроб «показушної» «відлиги» (сама гідрометеоцентрівська термінологія свідчить про блеф), система продовжувала функціонувати, що більше, самі ці фіктивні «відлиги» насправді були лише спеціально організованими засобами виявлення останніх особистостей, які могли завадити справній праці механізму, ВЕЛИКОЇ МАШИНИ, яка була за своєю природою людиноненависницькою, а отже, і націєненависницькою. «Українізації», «відлиги» – такі собі провокації з метою виявити претендентів для розпинання. Насамперед це стосувалося саме українців – із дуже багатьох причин.
Отож, усі мислимі й немислимі випробувальні терміни давно минули. Уже й дефініції дано всьому, що твориться. Уже й діагноз занотовано. Система потребує змін. Ні, інакше: якщо систему не змінити, то неминуча аварія, а насправді таки КАТАСТРОФА розчавить дуже багатьох НОРМАЛЬНИХ і ВСІХ по той бік барикади.
Проте страх втратити тепле і хлібне (ще додаймо – халявне!) місце стримує рух уперед – ПРОҐРЕС.
Свідчення тому – перманентні вибори як виконання програми самозбереження «ґаджетів», що вийшли з-під людського контролю. Це програма перманентного заміщення елементів, які конкретизують сотворіння бога-божка, що його «насєленіє» бодай би якийсь час вважало би леґітимним. Тобто, щоб оте «насєлєніє» намагалося вловити хоч якусь логіку в діях і висловлюваннях виконавчої ланки менеджерів і телемарафонних снотворців. І вірило, що хтось або щось перешкоджає.
Свідчення тому – дивна й дика піраміда, чи то айсберґ, вершини якого ми не бачимо за інформаційними туманно-маннами (безвідносно, якими саме павутинами вони творяться). І цей айсберґ називається чи то україною (з акцентом на марґінальності), чи то новоросією (бо стара себе уже цілком вичерпала?...), чи то «єдіной страной» (якою, треба гадати, керує ново-КПРС під назвою «ЗАЕДУ!»)...
До речі, я особисто абсолютно не розумію, про яку «єдіную страну» тут ідеться: це ностальгія за СРСР?..
Проте найгірше свідчення тому – страх будь-яких змін, страх будь-якої новизни, страх перебудовуватися, оновлюватися, модернізуватися.
Страх ПРОҐРЕСУ. Страх ІТИ ВПЕРЕД.
І я собі думаю: чи після зміни на будь-якій посаді X на Y у цій країні (чи то території, чи то у цьому насєленіі) – взагалі щось може змінитися???
І я собі думаю: чи децимація як засіб уникнення страху, яка була дієвим засобом у римських непереможних лєґіонах, придатна ще й сьогодні для нас – українців, які невідь-де теліпаються поміж небом і землею, як у комедії Арістофана?
Ще я собі думаю: чи децимація як засіб уникнення страху буде дієвою серед цих вчорашньо-новітніх менеджерів і чарівників дійсності (телемарафонних снотворців)?
І дивуюся внаслідок: а як так сталося, що «ґаджети» – за суттю своєю раби – почали нами верховодити? Чи ми живемо у С–ПАРТАЦЬКОМУ суспільстві?
І ще більш дивуюся навздогін: а як вдалося «предкам» «ґаджетів» (себто приладам 1–го, 2–го, 3–го і наступних поколінь арматури ВЧК–ОГПУ–НКВД–КГБ–СРСР – даруйте, я не знаю, що криється за цією абревіатурою: опис параметрів технічних даних..., може, потужність двигуна, може, обсяг прихованої пам'яті, може, кількість жертв...) не тільки захопити владу на Землі, а й переробити нас усіх на совків. На безпомічну, безсловесну і безвольну масу людей-речей, якою вони звикли послуговуватися?.. Залежно від випадку.
ЧИ нам нині треба придумати фантастичний зворотний закон розвитку руху в часі та просторі (а українці таки талановиті!), щоби ПЕРЕРОЗП'ЯСТИСЯ, ЩОБ СПАСТИСЯ – ТАК, щоби страх зник і ми відродилися повноцінними?
І думаю собі: та ж насправді формула машини часу примітивно проста: НАПОЧАТКУ ДЕЦИМАЦІЯ ДЛЯ «ҐАДЖЕТІВ» (із двома особливостями проведення операції: довге вимкнення та повне перезавантаження)...
І тут я собі подумав: цю примітивно просту формулу вже використовували, і не раз – то «желєзной рукой загоняя», то mit der Arbeit freimachend...
І думаю собі: та ж – тобто: та сама формула машини часу міняється просто: НАПОЧАТКУ відпочинково-курортна ДЕЦИМАЦІЯ ДЛЯ «ҐАДЖЕТІВ» ЯК ЗАСІБ УНИКНЕННЯ СТРАХУ перед ПРОҐРЕСОМ, А ТОДІ – ДЕСЯТИНА.
Бо децимація по-християнському, а також по-нашому, тисячолітньої давності, а також по-нашому – нинішньому – всього лише «десятина»...
Чесна десятина як свідчення успіху, порядності та власної гідності – лепта від кожного на спільну справу. Кому вдалося краще, той засвідчив більшою сумою й заслуговує на пошанівок співвітчизників.
Кому ЩОСЬ вдалося створити – а не украсти...
Розумію, що про гідність і гордість говорити не доводиться через етичний дальтонізм, проте поняття праґматичної вигоди має спрацювати? Вони ж все одно їздять тими самими вулицями і так само б'ють свої автівки. Вертольоти, як ми вже знаємо, зовсім не рятують.
Може, повернімося до мудрості засновників України-Руси? На тисячу років НАЗАД. Бо до приходу монгольського ИГА якось ця Русь – наша Україна – успішно функціонувала.
І ДЕСЯТИННА церква тому свідчення – ота, де проти монголів останній опір тримав Дмитро, воєвода короля Данила.
Як і пізніша Україна – від перестановки імен сума не міняється – до приходу КРАСНОГО ИГА.
Не «красноє» (за кольором крові), а саме красне – гарне й вигідне для «ґаджетів» і нині: стільки у нього «лучей і возможностєй»...
А як би порятувати їх усіх від рабської суті та справжньою децимацією перетворити на людей? Повноцінних?
Бо ж згадаймо, що у XV–XVIII століттях усі нові поселенці – чи то в Галичині, чи в Острожчині, чи на Наддністрянщині, чи на Наддніпрянщині, чи на Слобожанщині – мали СЛОБОДи: податкові канікули на 10, а то й 20 років, доки люди не стануть «на ноги».
А що у нас? Фантастичний успіх України у світі: не пройшло і 25 років, а люди не те що на ноги не стали, вони навіть раптом купили півсвіту (не пам'ятаю, як це правильно граматично за останнім неіснуючим українським правописом пишеться: через рисочку чи ще якось...). Купили за свої кровні гроші, які у них примітивно украли «ґаджети».
Отож, ми – українці – нині вже є власниками півсвіту???, володіємо акціями найприбутковіших підприємств, купили, здається, самого Бога, принаймні котрогось із патріархатів...
А кажуть – нездари. Тобто: лузери.
Воно нам тре?..
Periculum in mora...
ОТОЖ:
Я, Ґай Юлій Цезар, у згоді з Верховною Радою (сенатом) і за підтримки народу (https://uk.wikipedia.org/wiki/SPQR) внаслідок голосування вільними голосами за давніми законами й отчистим звичаєм постановляю, що всьому народові в особі кожного громадянина, згідно з його внеском у розвиток нашої Батьківщини, підвищити виплати у 10 разів (примітка – в ориґіналі: у 30 разів згідно з курсом), щоби дорівняти його бодай приблизно до стану інших сусідніх націй і народів, а всім іншим, хто має ВЛАСНІСТЬ НА ВСІХ П'ЯТИ КОНТИНЕНТАХ І БУДЬ-ЯКИХ ОСТРОВАХ, призначити відповідні до їхніх статків центезімації, віцесімації чи навіть децимації на користь народу та держави для підтримки убогих і неімущих, які відпрацювали ціле життя на користь цієї держави й цього народу, проте так і залишилися убогими та неімущими внаслідок неправильної організації держави.
Результати центезімації, віцесімації чи навіть децимації повертати насамперед на забезпечення цих заслужених неімущих ветеранів, на розвиток медицини, освіти і науки. Насамперед – на здешевлення енергоносіїв. Крім того, на впорядкування жител, прижитлових територій, на опалення житла, на організацію транспорту. А ще на здешевлення харчів і одягу, книг і ліків, й усіх решти речей, які будуть визнаними необхідними та потрібними у кожній місцевості згідно з рішенням самоврядних місцевих органів (центуріатних коміцій).
А хто буде наполягати на тому, що ця десятина повинна іти на його користь як керівника, або що у ціні необхідних і життєво важливих речей повинна бути його частка, незаконно вкладена у ціну, щоби бути вкраденою у людей, тому, згідно з Кримінальним кодексом, призначити центимацію його майна, тобто 100–відсоткову популізацію.
URBI ET ORBI : Закон набув чинності.
МИ, Ґай Юлій Цезар, бог, цар і герой.
Ave МЕНІ!
06.10.2015