Потопельники – справа рук самих потопельників.
При роботі люблю вмикати музику: вона відволікає від предмету й інколи надає можливість відсторонено знайти правильне рішення. Ввімкнув чомусь Вакарчука (хоча хотів сестер Тельнюк), але – так сталося. Сиджу й слухаю:
Нам очі ніжно закрили, губи медом змастили,
Душу кинули просто так...
І тут мене просто “пробило”: нам очі ніжно закрили... Цілий пантеон олімпійських богів з усіма колоолімпійськими героями, сатирами, кентаврами й циклопами – така собі “масовка на котурнах”. Колись я зло пожартував: “колорадські жуки”, маючи на увазі смугасті костюмчики... Насправді процесом керує зовсім інша сила. Той, хто випускає і ховає сонце, хто насправді керує сонцем, хто дає день і хто той день забирає... Дволикий Янус.
Наївні греки до такого не додумалися. Вони були занадто дитинними і вірили у добро. Ну і в зло, звичайно, але його вони воліли не помічати. І не показувати, принаймні на сцені.
Римляни теж не показували зла – принаймні на сцені. Та й хіба час є злом? Те що він – час – і ламає, і будує, знають усі. Проте не всі здогадуються, хто ховається за словом ЧАС.
Сірі кардинали не потребують означення, називання, уточнення. Вони завжди у тіні, тому й сірі. Вони ідуть позаду сонця, сонцесяйності, навіть взагалі позаду світла і тому їх сливе не видно. Хоч усі здогадуються, що вони таки існують, бо як же все це перетворюється із хаосу у космос? Або навпаки...
Сірі кардинали дуже розумні. Бувають, однак, і надзвичайно хитрі. Але переважно все-таки розумні. Вони воліють опиратися на спинку трону (інша версія – підтримувати трон), а не сидіти на ньому. Вони активні. Навіть якщо їхня активність лише у їхній присутності. Але це буває у випадку верховних вимірів. Theatronos – престол богів... Хоча й сцена, сценічне підвищення – ТЕАТР по-нашому (дивина і парадокс із тою кирилицею, усе вона перетворить як не в абсурд, то у щось неймовірне).
У римлян на тому троні завжди сидів ЯНУС. Чужий у грецькому пантеоні бог: як я вже казав, дитинно-наївні греки до такого не додумалися. Сірий кардинал. Авжеж: він же бачив і минуле і майбутнє, він знав усе, геть усе, навіть те, що простому богу було невідомим, бо саме він – сірий кардинал Янус – творив оте СЬОГОДНІ, ТЕПЕР, НИНІ.
То у греків боги підкорялися долі (Ананке), у римлян завжди – від сотворіння світу – головним був Янус – всемогутній чи умілий? Хто те зна... Він і сонце – непереможне і вічне сонце (Sol invictus) – водив, як корову на налигачі, зранку і до вечора, вірніше, випускав сонце щоранку і впускав на ніч. Тому й ворота його храму були – nota bene! – позолоченими.
Проте найцікавіше, що на його руках була – що б ви подумали?! – ні, не кров, а ЦИФРА. Так, на руках він мав записані числа. Причому на правій число було більше, а на лівій – менше. Марновіри вірять, що то була кількість днів у році: CCC (300) + LXV (65), разом 365. Але хто знав ту точну цифру, щоби записати її на його руках? Гай, гай, навіть Ґай Юлій Цезар її не знав...
Зрештою, у певних релігіях декотрі слова взагалі заборонені, а божества називаються чужими іменами. Але менше з тим: щоб упізнати Януса, заглядали: а що він тримає за спиною? Там мали бути ключ і палиця. Ясно: виразні атрибути сірого кардинала, бо маску з двома обличчями може собі будь-хто замовити – були би гроші.
І тут я підходжу до найцікавішого. Не вірите? Та погляньте на стіни будинків наших міст. Куди не кинете оком, воно удариться – боляче удариться – об ікону Януса. Іконографія має свої секрети, як і кожне мистецтво, а ще й символіку, яку просто треба знати. Куди не кинете оком, а на стінах зображення у рамці, де справа і зліва написані цифри. Та то ж Янус!
З нього все починається. Він завершує будь-яку справу. Як і колись, у давньому Римі, саме до нього моляться всі – від консула до останнього плебея – чи то заступаючи на високу посаду, чи то думаючи про пенсію.
Навіть смерть скоряється йому, не кажучи вже про війну: то ж таки він відкриває двері у своєму храмі з початком війни, а як вона закінчується – двері зачиняють... Навіть смерть скоряється йому.
Я перервав свої розмисли, шукаючи спеціальну ручку для маркування компакт-дисків. Заліз углиб шухляди письмового стола і наштовхнувся на конверт. Там були рядочком поскладані купюри номіналом 1₴, 2₴, 5₴... І папірчик: квитанція з обмінника, де стояло чорним по білому 100 Амд – 176 Грн... Я вражено приглядався до напіввицвілого папірчика... і вдруге за сьогоднішній день поринав у ріку спогадів, пригадуючи радісне піднесення двадцятирічної давності, коли ми тішилися фактом введення в обіг українських – СВОЇХ УКРАЇНСЬКИХ грошей. Тоді, здавалося, починалося нове життя з новими надіями.
Згадав минуле, глянувши у дзеркало часу, і враз жахнувся! Умовно кажучи, 2000 гривень зарплати при курсі 1:2 є тисячою доларів зарплати; при курсі 1:8 – 250 доларів місячно; при курсі 1:13 – навіть не 154, а при нинішньому курсі 1:25 – лише 80 доларів... І при чому тут гідність?
Проте, як читаємо у газетах і чуємо щодень у виступах прем’єр-міністрів іже з ними, наша мінімальна, середня і проч. зарплата постійно й неухильно зростає... Губи медом змастили, Нам очі ніжно закрили...
У часи СРСР ціни формувалися волюнтаристично: просто змінювалися цінники. Хтось колеґіально-невидимий і безтілесний (партія-народ, чи то народ-партія) накручував пружинку машинки до останнього оберту, щоби вона продовжувала свій шлях заданою траєкторією. Шляхом без сенсу і мети. Але шов маст ґов он! І воно тривало аж до того, здавалося, вже таки останнього оберту, коли пружинка банально тріснула, а машинка розвалилася.
Тепер же маємо “об'єктивний” механізм – курс валюти. Варто змінити курс – ціни автоматично зростають, причому у геометричній прогресії. І ми молимося на “ікону Януса”.
Колись (та не колись – ще “вчора”) все на ⅙ земної кульки було у руках всемогутньої КАНТОРИ, а нині – залежить від усемогутнього КАНТОРА. Чисто філолого-фонетичні закономірні зміни мови...
Отож, живу у “безпросвітній режимній колонії Януса”, з якої не вирватися, якщо не вкрасти з бюджету, якщо не бути учасником щурячих перегонів КУМ-куренції. Бо ж заробити на життя практично неможливо: як лишень Янус порахує, скільки орієнтовно “грошей на руках у населення”, одразу ікона Януса починає мироточити новими цифрами, а нам лишається “вірити і надіятися”.
Хтось гарно запитав: як відбувається життя в Україні? Дійсно, – відбувається...
Зате ми “виростили” чи дали вирости цілій плеяді мільярдерів – гривневих і доларових. “Народноє достояніє”... Совєтска “зашореність” стала заміненою на постсовєтську “позашорність”. Ґеніальний винахід Януса! Недаремно дубові двері його храму були покриті золотом...
Отож, в Україні, у пострадянській Україні – погіршеному варіанті УРСР – успішно вибудовано двостратову систему з подвійними законами, подвійною валютою, подвійною мораллю, врешті решт.
І при чому тут гідність? Чудеса сучасних лозунгів і сучукраїнського дискурсу: для правильного розуміння ситуації необхідно лише правильно прочитати “Хто, як не ми, брати?..”
Одні покірно сидять і чекають нових указів уряду, щоби довідатися, наскільки вони збідніють завтра після чергового падіння курсу гривні, а післязавтра – після чергового стрибка цін, інші – спокійно сидять і чекають, наскільки завтра-післязавтра “зросте” їхня власність. Автоматично – після чергового зміну курсу. І нічого не треба інвестувати, не треба жодних інновацій, технологічних революцій і переоснащень.
Просто треба мати ключ Януса до всіх замків, знову накрутити механізм, добре його “змастивши”, та й оформити у свою власність, а тоді порізати заводи (кораблі, громадські угіддя, бюджет – непотрібне закреслити) на метал та й продати тому, хто його потребує. І депонувати, заховавши кінці, тобто імена кінцевих бенефіціаріїв (як було констатовано вище, у певних релігіях декотрі слова взагалі заборонені, а божества називаються чужими іменами)...
Замість компенсації втрат населення, інфляційної індексації тощо, маємо розмови про субсидії. Реальне падіння доходів людей в сумі зі знеціненням грошей закономірно супроводжується зростанням цін на монопольні послуги: жеківські, транспортні, медичні, освітні, зокрема і насамперед – на опалення і таке тощо. Це “тощо” – все пов'язане з бюджетом, “общим добром”, яке за означенням водночас і нічиє (але з джерела, природно, завжди при потребі можна зачерпнути свіжої водиці – ну, просто, щоби напитися...). Але це неозначене абстрактне “тощо” і доводить населення до суми (кому сума, яка від перестановки персоніфікованих додатків не міняється, – а кому сума) і до смертельного, пекельного суму. Апатія – у перекладі з грецької мови означає нечутливість, беземоційність, безініціативність: “Душу кинули просто так”.
Це – побудова реальної і всеохопної стовідсоткової патерналістичної системи, де a priori неможливо “заробити”, тобто, одержати адекватну компенсацію затраченого часу, зусиль, знань, здібностей. Це – організація суспільства без майбутнього: без надій і сподівань, без планів і будь-якої перспективи.
Отже, до чого тут гідність?
Пісня скінчилася. А я подумав про своє життя, про минулі свої – як псові під хвіст – двадцять п'ять років, які “відбував в Україні”, про запаморочливу параболу падіння... Українці – неначе той лижник, що успішно стрибнув із високого олімпійського трампліна, успішно приземлився і плавно з'їхав до фінішу крутим спуском з надією на високу олімпійську нагороду – і раптом зрозумів, що нема ані екзальтованих глядачів, ані колегії суддів, навіть самих змагань нема.
Просто зняв віртуальні симулякрові тренувальні окуляри біля карпатської бази без снігу, біля заболоченої розбитої траси...
Чи святкуватимемо цього року двадцятиліття введення української гривні – валюти незалежної Української держави? І як святкуватимемо ще через півроку?..
26.01.2016