Літочислення буває різним. Літописи теж. Дієпис сучасної України, кінця XX – початку XXI століття, як на мене, містить дві ґлобальні події: аварія на ЧАЕС і АТО. Внаслідок обох цих подій виникли ЗОНИ.   ЗОНИ ВІДЧУДЖЕННЯ...  

  Vinctis non victis  

  Кожне речення, як нас учили у школі, необхідно аналізувати, починаючи із пошуку підмета, визначення присудка, окреслення ролі додатків, означень тощо, а також доповнюючи зміст основного речення всією множиною складносурядних і/або (якщо такі наявні) складнопідрядних речень, які стосуються змісту основного речення.   Упало це мені на думку при “ранковому прокиданні”.  

Олекса Мишанич, промотор неолатиністики в Україні, мав багато титулів. Окрім того, він любив запашну каву і любив її варити. Часто іронізував: це – справжня кава, а не те, що ваша, «львівська», з акцентом на пом’якшеному «сь». У його відділі збиралися цікаві люди: Соля Павличко, Оксана Пахльовська, історики літератури з усієї України. Тут вони знаходили надію, що їхні наукові ідеї зреалізуються, тут вони знаходили однодумців і сприятливе середовище для спілкування.

  Він був вищий за зростом.   Цього не помічалося у динаміці руху, коли відбувалися проходи Львовом чи Києвом: тоді ішлося, говорилося про побачене і помічене довкола — про життя і його рух, очі не стрічалися, працював насамперед слух. На слух тези і твердження сприймалися зовсім інакше, аніж це діялося у спокої, коли сиділося напроти, життя оберталося довкола нас, немов легка і рухлива мізансцена.  

Майже 170 років тому Російська імперія організувала черговий погром українських самосвідомих діячів – членів Кирило-Мефодіївського братства. Це були тогочасні дисиденти – високоосвічені й обдаровані люди, які жили і працювали у системі імперії, проте мали власні погляди на історію, традицію, справедливість, закон і прагнули сформулювати параметри української ідентичності.    

Вчора (та таки вчора – не століття ж тому, і не два!) сиджу, слухаю телевізор... І раптом чую тезу про “осердя походження” “Русі-России”, яке міститься у Криму, вірніше, у Херсонесі, де й хрестився, за переказом, Володимир Великий. І щось таке мені нагадалося з історії культури, літератури, що зовсім і цілком заперечує тезу із “дзвінкої” промови новоявленого демостена. Той ціцерон якось цілком забувся (а може, і не знав, що саме він цитує, і у що, як видається, він щиро вірить) про існування ідеї “другого Єрусалиму” років так півтисячі тому...  

  Adtendite populus meus legem meam inclinate aurem vestram in verba oris mei Aperiam in parabola os meum eloquar propositiones ab initio     Послухай, мій люду, науки моєї, нахиліть своє ухо до слів моїх уст, нехай я відкрию уста свої приказкою, нехай стародавні прислів’я я висловлю!   Псалом 77; український переклад І. Огієнка.   Calendis Decembris MMXIV – LXXVII

Не перестаю дивуватися, читаючи твори давньої літератури і порівнюючи описане там із сучасним днем. Знову і знову людство наступає на ті самісінькі граблі... Напевно-таки: “якби ми вчились так, як треба”?    

Уже проминув спекотний липень 2014-го. Минув у нестерпно-тривожному очікуванні нових повідомлень зі східних теренів України. Щось мене здавна непокоїло в українському медіа-просторі, якісь асоціації з глибин історичної пам’яті. Аж із першими серпневими бурями образ вималювався нарешті вражаюче контрастно: це ж 490 років тому в нас уже діялося подібне, щоправда, тоді буряну негоду в Україну приносили інші геополітичні вітри. Але про все — за порядком.