У мене завжди виникали закономірні запитання – не скажу, що відтоді, як я у п’ятирічному віці вперше приїхав (чи був завезеним – батьками) до Києва, де побачив отой славнозвісний пам’ятник, а потім ще й пройшовся печерськими печерами, звідавши багато нових вражень, які залишилися у пам’яті на все життя. Може, ті старі спогади тепер вимагають до себе підвищеної уваги та спонукають до самоаналізу?..
У всякому разі, дитяча пам’ять зберегла багато у підсвідомості. Зберегла (з позитивними, ясна річ, конотаціями) спогади, серед яких не лише пам’ятник Володимиру, не лише Володимирський собор, але й Софія Київська з її незбагненною та загадковою Орантою, яка дивним чином – немов моя власна бабця Софія – строго і водночас люблячо й доброзичливо дивилася на малу дитину, не зважаючи на те, чи дитина зовсім близько до неї, чи десь далеко відбігла: де би ти не був у тому соборі, повсякчас відчувалася присутність отої “бабці” (дарма, що мальованої на стіні, що було очевидним) – і дивилася глибокими мудрими очима... Що вони – ті очі – хотіли тоді мені сказати, я намагаюся розгадати повсякчас, упродовж всього свого життя, приїжджаючи до Києва (а це стається доволі часто), – знову і знов.
Шукаючи сенсу життя і життєвої мудрості, маю звичку звірятися зі старими писаними текстами. Приміряти на себе то тоґу, то кобеняк, то свитину, відчути свіжий вітер на київських горах, пройтися мисленно, подумки київськими горами знизу, від Подолу – нагору, до руїн Десятинної, до Михайлівського собору, до Михайла Грушевського, до...
Пишучи це, я раптом зрозумів, що старого доброго часу мого дитинства, осяяного райськими барвами безтурботності, блиском київських храмів, кольорами київського ботанічного саду, музеями з українською культурою, зрештою, унікального враження від повноводного Дніпра, якого можна зазнати у процесі переїзду метром через ріку, – нині вже не повернути.
І не тому, що час минув: затишну поїздку з батьками годі вже повторити, годі зазнати тих цілющих вражень дитинства, коли відкриваєш для себе незнані, проте свої, щоби не сказати “рідні” місцини, годі відтворити враження від київських печер (де змішувалися почуття нерозуміння, страху й ейфорії при виході на земну поверхню), – ні, тих вражень неможливо відтворити і повторити через те, що той простір тепер цілком інший.
Був він неначе монолітним, коли ще не було суб’єктивних власних досвідів і висновків. Було-таки добре, коли земля, чи ЗЕМЛЯ – велика і однорідна, коли всі люди – браття, коли ще не було локальних лих і ураганів, коли колосилася пшениця і всіляка пашниця і так усе це гарно було викладене на вселенській всесвітній мапі та ще й заворожуючими яскравими кольорами...
Але повернуся до старих текстів. Це не обов’язково мають бути тексти писані. Зовсім ні. Сам рельєф певної місцевості, архітектурна забудова, паркові комплекси та структура міст і місцевостей є своєрідним текстом. Його можна й потрібно читати й відчитувати, перекладати сучасною мовою. На свою власну мову. Багато понять у цьому “тексті” виявляться “макаронізмами”, демонструючи невластиві питомій мовленнєвій тканині вкраплення. Особливо, якщо при цьому забруднюється й ламається довершена питомим природнім національним світосприйняттям стилістика вислову.
Колись я змушений був виїхати із милого серцю Львова (що не означає, що я це “своє” місто сприймав некритично) до Києва, бо у Львові не було можливостей подальшого зросту. Річ ясна, що, приїхавши до Києва, я почав приміряти на конкретне синхронне мені місто кінця 1980-х років свої давні враження. Крім того, я почав шукати питомих киян – уродженців міста, які там виросли і сформувалися, і які теж повинні були пам’ятати “той старий Київ”. Хотів з ними поспілкуватися про наші враження – чи вони сумісні, чи й їх не вражає сучасність, зміна самої атмосфери міста. Більше того, маючи досвід втілення власних львівських антропологічно-фольклористичних досліджень і зацікавлень, почав я шукати навіть не киян, а мешканців Київщини, які тепер жили, вчилися і працювали у цьому місті, але становили справіку питоме населення краю. Мене цікавило, які вони з погляду антропології, які фонетичні синтаксичні та стильові особливості їхнього мовлення. Одно слово, я почав шукати власне киян і “київців”, як я це називав – із конкретним наміром пізнати питомих українців.
Питання було особливо актуальним для мене особисто, бо мені, галичанинові, мешканці Києва неодноразово висловлювали своє здивування то з приводу моєї “русифікованості”, то з приводу моєї “ґерманізованості”. Якщо із закидом стосовно “ґерманізованості” синтаксису я цілком спокійно погоджувався, зважаючи на 15-літнє вивчення німецької мови, постійне читання польською, п’ятирічне вивчення на відділенні класичної філології латинської та давньогрецької мов, то закид стосовно “русифікованості” зачепив мене за живе. І навіть не тому, що я вважав себе питомим носієм нормальної української мовної культури у двох формах – діалектній галицькій (вірніше, північногалицькій – завдяки щорічному перебуванню на селі у діда-бабці) та діалектній поліській (яку я “чув філологічним нюхом”, проте не володів нею, бо між батьковими родичами перебував занадто короткий час – яких кілька день на храмовий празник), а, з іншого боку – літературній (завдяки пильній праці моєї мами, учительки української мови й літератури, яка намагалася нівелювати оті діалектні впливи), а також завдяки читанню доброї літератури українською мовою, серед якої було чимало перфектних авторів, що, як у Києві для мене стало зрозумілим, вважалися “націоналістичними”.
Мамина педагогічна заанґажованість мала свої корені. Як я пізніше довідався із її щоденників, вона сама вивчала українську на студентській лаві у тоді ще львівському педінституті. Поміж іншим, мама дечого навчила і у царині правопису, щоправда, не наголошуючи причин багатоваріантності відмінкових закінчень, фонетичного плюралізму. Уже аж у Києві (і по її смерті) я виявив, що ті інші можливості мають офіційну назву “кулішівка”... Писати ж літературні твори почала таки діалектом, згодом блискуче опанувавши літературну норму. Додаймо до того захоплення спадщиною Богдана-Ігоря Антонича, який був одним із сакралізованих персонажів домашньої атмосфери поряд із Маркіяном Шашкевичем та Лесею Українкою (недаремно мою сестру назвали Ларисою!). Тому на фоні такого “літературно-діалектного” українського “полілінгвізму” закид у русифікованості мене шокував. А тоді й дуже розсмішив, адже підставою для “унічіжітельной” характеристики став звук “ґ”, який я питомо вживав там, де це випадало згідно з написанням слів у латинській, німецькій і польській мовах. Для “києвлян” же звук “ґ” однозначно асоціювався з “вєлікім і моґучім”...
Вдалося знайти і киян, і “київців”. Я виявив буквально під боком – у відділах різних академічних інституцій – декількох аспірантів і лаборантів, які виявилися насправді носіями питомої київської культури. Що більше, значний вчений Володимир Крекотень, на противагу загальновідомому твердженню про його полтавське походження, виявився сином репресованого киянина, якому було заборонено мешкати у Києві. Ми мали з ним багато неголосних бесід, які стали справжнім “семінарським курсом” і з давньої української літератури, і з “києвознавства”. Його напрочуд влучний дарчий напис на авторефераті його докторської “Латинському Мирославу від українського Володимира” мені особливо близький. Шкодую тепер, що не записував тих бесід: не було відповідної апаратури, а, з іншого боку, у другій половині 1980-х така практика зі зрозумілих причин не була прийнятою.
Мої київські ровесники-знайомі оповіли мені дуже багато про справжню київську історію, про топографію, про процес розвитку міста та про планомірні процеси нівеляції його історичного простору і свідоме знищення питомої національної атмосфери. Я навчився читати київські “палімпсести”, що дуже допомогло і у літературознавчих студіях. Водночас я склав для себе “історію хвороби” Міста, витворивши своєрідну віртуальну карту “віспових шрамів” на його тілі.
Пливучи щодня стрімкими ручаями київських вулиць, я вдивлявся в обличчя київського населення, вслухався у їхнє мовлення, вловлюючи ознаки матірної говірки, специфічну фонетику, відмінну від шкільної норми. Навіть вигадав собі цікаву забаву: підходив до когось із виразними фонетичними рисами мовлення і питав: “А ви, бува, не із?..”. Це веселило, проте ця веселість була з присмаком гіркоти: переважно ці представники київського населення демонстрували незадоволення, немов у душі боялися, що в такий спосіб я викривав якийсь їхній гріх.
Це були мої особисті “археологічні” студії. Інакше я поглянув на свої “дослідницькі забави”, коли мене попросили запровадити до Софії Київської молодого харківського хлопчину, який збирався захищати в інституті дисертацію. Розмова була невимушеною та цікавою, його мовлення чисто українським, а його сприйняття Києва цілком адекватним до мого: ідеалістичним. Година часу минула непомітно, а у моїй колекції з’явилася ще одна знахідка, на цей раз – харків’янин, а насамперед слобожанець. Ми були неначе рідними братами, тим більш, що виявилося, що з Харкова до східного кордону приблизно така ж відстань, як і від Львова до західного... Виникло відчуття й усвідомлення “символа віри”; більш того, ми почувалися у Києві кінця 1980-х, у Києві епохи “розвинутого соціалізму”, достоту як “первісні християни” у неронівському Римі... Як я тоді написав, “многокути наших душ якось випадково зачепились ребрами”.
Тепер очевидно, що оте “зчеплення душ”, нас радувало й реабілітувало у власних очах, особливо якщо врахувати постійне і перманентне, всюдисуще і повсюдне насадження меншовартісності стосовно усього українського. З іншого боку, наша молода, іноді задерикувата, питома національна самосвідомість, ґрунтуючись на природньому інстинкті самозбереження, потребувала підтверджень, вимагала фактажу, який би вмотивував наші істини і переконав інших – скептиків і настроєних неґативно, а то й вороже. Напевно, саме тому ми подалися у вивчення давньої літератури – того материка знань, ідей, прагнень, мистецьких досягнень і політичних прагнень українців, які постали природньо і стихійно як результат діяльності освічених верств народу упродовж віків, коли українська культура розвивалася без втручань зовні.
Найбільше моє потрясіння сталося пізніше – значно пізніше, коли я раптом побачив – і це мене вразило так, що не знаходжу слів ані категорій для адекватного вислову, що на тому ідеальному просторі вулиці Грушевського у Києві, яка стала для нас уособленням і символом сучасної, оновленої, новітньої і модерної історії України, де йшлося насамперед про правильність академічних категорій, про адекватну методологію наукового аналізу, про тонкощі наукового дискурсу й стильову відповідність, де споруда Академії Наук, Національного художнього музею, де ми – оті “ми”, що намагалися відтворити заборонену, заклєймьонную, заперечену всіма різновидами шовінізму і сов’єтизму СПРАВЖНЮ українську культуру, де ми вели свої мирні періпатетичні бесіди, раптом з’явився “кордон”. Кордон смерті, коли на тому просторі вбивали – ДОСТОТУ ТАКИ – вбивали людей.
Проходячи колись через Софіївську площу, я добре запам’ятав пам’ятник Хмельницькому. Для мене він був особливим, можливо через те, що сусідив із Софією. Пам’ятник Михайлові Грушевському постав через 110 років поряд із приміщенням Центральної Ради через 80 років після її 13-місячного функціонування.
Пізніше я вже звично не звертав уваги на безліч дрібних чи ґлобалістично-монументальних пам’ятників і знаків, які й становили своєрідну віртуальну карту “віспових папул” на тілі Києва. Ці “коректорські правки” тексту нашої історії, зрештою, стали звичними, щоденними – ми їх просто не помічали. Проте їх було багато, більш ніж достатньо.
Той кордон продовжився – чи продовжувався? Протривав довгі роки, проораний у тілі української культури й української нації ще задовго до Голодомору, ще задовго до розорення Батурина, задовго до багаторазових розорень Києва московськими і не тільки військами... Тривав у формі перманентних репресивних воєн проти українського слова, мовлення, правопису... (Сичі в гаю перекликались...)
Той ЗАГРАДкордон повинен був розбити, розсипати, знищити оте зчеплення наших душ. Не спрацював ЗАГРАДкордон – запрацювали ГРАДи.
А наші внутрішні потреби, які виражалися у філологічних, історичних дискусіях, у пошуках нашої ідентичності та намаганні якось вплинути на суспільство, БУЛИ АБСУРДНО НЕПОТРІБНИМИ... І це теж було вбивством, непомітним, тихим і щоденним убивством – абортом мислі. Бо кордон жив у душах.
Проходячи нині через ті площі, я добре розумію амбівалентність ролі вождів. Як би хто з них не називався. Проте не оскаржую і не засуджую. Бовваніти на площах – це їхня доля. Не сказав би – наш fatum. Ні. Це їхня доля. Всього лишень – особиста доля пам’ятників.
Наш fatum – у наповненні ЗМІСТОМ многокутів наших душ після оздоровлення й очищення від нащепленої віспи. То як можливо безпомильно відповісти собі самому і всім навколо людям на одвічне-таки питання, яке навіюють у самому осерді сакрального силового поля Старокиївської гори печально-мудрі очі Оранти-Одигітрії, «Тої, що молиться за нас, і тої, яка вказує нам щлях»? Радуйся, Стовпе непохитний Церкви Христової; радуйся, держави Нерушима Стіно...
Не сплю. Ще треті півні не співали...
