Деруни

Люблю деруни. Отак зайду поміж лекціями до знайомої кав'ярні, замовлю порцію гарячих дерунів, приправлених запашним соусом, із салатом, посиджу в спокої до початку наступної лекції в університеті.

Проте останнім часом не вдається. То порції зменшилися, а ціни навпаки — зросли, то якість їжі нікудишня — і не деруни, а якісь підошви, намішано щось, невідомо що. Питаю добре знайомих дівчат з обслуги, що сталося. Кажуть, кухарі позвільнялися, невигідно їм працювати. Та й взагалі — невигідно вести далі цей бізнес: коли заплатиш все, що вимагають, то коштів на закупівлю якісних продуктів вже не лишається... А люди біднішими стали — не вистачає грошей. Напевно, кажуть, будемо закриватися.

Пішов до іншої «крапки». Там зачинено. Телефоную до адміністраторки за номером, за яким не раз замовляв столик, коли приїжджали друзі. Відповідь: ми не в змозі оплатити оренду приміщення, ото й закрилися. Облизався я, сів на ровера та й поїхав додому на обід.

Сів удома, розгорнув газету. Читаю: Україна-годувальниця — як з'ясувалося, ми можемо прогодувати не лише самі себе, а ще 140 мільйонів осіб на планеті... і подано інформацію, скільки мільйонів тонн Україна експортувала упродовж 2013–2014 рр. до всіх Америк, ЄС та — увага! — до Росії!

Та й дивуюся: ми експортуємо, а асортимент товарів у польському маркеті значно багатший. Дивуюся, чому ціна імпортованого польського сиру у магазинчиках на базарі виявляється нижчою від українського. Дивуюся, чому й жінки, які продають сир власного виробництва, перестали його робити. Пояснення просте: невигідно. Оплата місця на базарі, побори різних типів — все це унеможливлює нормальний процес купівлі-продажу, зводить до абсурду намагання одних щось зробити і заробити, а інших — купити.

Поговоривши з людьми на базарі, у маркеті, у кав'ярнях, подумав собі: а скільки насправді «сухої речовини у тому українському пиві»?.. І куди зникають гроші, зароблені роботящими людьми, які створюють новий і смачний продукт — чи то ковбаси, чи то квашену капусту, чи то солені огірочки, чи то торти й печиво? Чому у тій же Польщі можна чудово прохарчуватися за мінімальні кошти? Та ще й бонуси пропонують: купуєш, скажімо, гальбу пива, то смачнющий хліб домашнього виробництва і ще плюс смалець — задурно. З'їси три байди такого хліба зі смальцем, зап'єш це нормальним (нормальним, а не пластмасовим! — я про «суху речовину у тому пиві») пивом, і все це лише за ціну пива... Якщо додати ще недорогий салатик, можна спокійно принаймні півдня ознайомлюватися з архітектурними особливостями польських міст.

У тій же газеті на іншій сторінці читаю: «Тисячі українців перереєстровують свій бізнес у Польщі. Кажуть, там простіше». Справді простіше. А причина, як на мене, проста — там нема ДЕРУНІВ. Тобто, страва така є і в Польщі, але коштує вона стільки, як коштують інґредієнти плюс праця людей.

І НІЧОГО ЗАЙВОГО!

Зате кожен поляк, з яким спілкуєшся з будь-яких питань, упродовж півгодинної розмови про виробничі стосунки обов'язково наголосить «przecież mam przypisy», маючи на увазі визначені норми й форми ведення бізнесу та й будь-яких справ. Виконуй – і все йде гладко. Інший популярний серед поляків вираз: «Якщо не знаєш, як зробити — зроби правильно!». Себто знову — згідно з виписаними нормами. Виявляється, так жити простіше й легше, та ще й залишається час і моральні сили на відпочинок.

І тут, над тою розгорнутою газетою, за кухонним столом удома мені придрімалося, що ми і досі хворі на болячки, генетично закорінені в УРСР-СРСР'і: колись кошти, «людські ресурси» і корисні копалини вивозили до Москви — у тому й була основна суть СРСР як колоніальної імперії.

Пізніше вивезені багатства продавали «на загнивающий Запад», рятуючи власну економіку, виснажену гонкою озброєнь. Зрештою, при тому не гребували жодними засобами та способами експропріації «ценностей». Згадаймо хоч би Голодомор, коли вилучені внаслідок тих страшних «хлібозаготівель» запаси хліба продавалися за межі тодішньої держави.

Нині кошти, корисні копалини знову вивозить із вчорашніх колоній — тепер уже в офшори — псевдоеліта, яка прибилася до «закромів» бюджету. Пострадянська псевдоеліта, яка втішилася, що немає «хазяїна», що ніхто не в змозі проконтролювати. Тим більш, що законні закони у світі, як і штучні сталінські «понятія», дозволяють це зробити цілком «леґально».

А «людські ресурси» просто змушені еміґрувати: напочатку — від голодної смерті, потім — від напасті ДЕРУНІВ, а насамкінець — щоби не почуватися «совсем дураком». Сталінська система у дії, лише розподілена й упорядкована за територіальною ознакою після вікопомного «парада суверенитетов».

Отож, сиджу на кухні у багатоповерхівці, читаю багатоколірну передовицю у газеті. І сниться мені таке враження, що ми таки ще в УРСР. Всеохопність УРСРівського спадку неймовірна, проте незаперечна. А три Майдани упродовж чвертьстоліття — це закономірні три повстання проти УРСР-СРСР.

А нинішній процес стаґнації суспільного розвитку та масового відпливу коштів і людей за межі території, де ще нині «дотліває» Друга світова війна, — закономірний і реальний НАСЛІДОК ВІДСУТНОСТІ НАСЛІДКІВ цих трьох Майданів.

Недаремно кремлівське керівництво так уболіває за «духовные скрепы» — це і є реальний стан речей, «успешно по/устроенный новый мир», «новая историческая общность» осіб, незалежно від того, які державні чи партійні кольори модні нині, у цій «п'ятирічці». Прапорами надзвичайно вигідно прикривати свою суть. А «общность» дуже «сплоченная»: ока вибрати не дасть. Та що там ока (око можна і віддати за понятія), а от «уже своего украденного» (чи то пак «кровно заработанного») таки не віддасть! Ще й око вибере...

Дійсно, мав рацію Артур Кларк: єдиний спосіб визначити межі можливого — це вийти за ці межі.

Але дійсно, має рацію і Юрко Андрухович, пишучи про необхідність починати з дуже малого, майже незначного, проте тотально присутнього: «...малий фонетичний розрив коштуватиме нам дуже незначних зусиль, але в той же час означатиме цілком новий якісний рівень того, що називають культурною самодостатністю». А я переконаний, що і взагалі — цілком новий рівень, що його можна вважати САМОДОСТАТНІСТЮ.

Років так двісті тому Пантелеймон Куліш і Маркіян Шашкевич, не змовляючись, у різних альманахах у різних куточках нашої неозорої Батьківщини, вже навчились і навчили українців правильно писати. «Пиши, як чуєш, а читай, як видиш» — так геніально просто звучить ця формула у Шашкевича.

Проте двісті років минуло, а ми ніяк не обріжемо тієї Х-пуповини, що мертвою петлею опоясує наше нещодавно народжене тіло.

Звідси, напевно, й аберації понять, які визначають наше щоденне існування.

Звідси, напевно, й аберації принципів, які визначають наше щоденне існування.

Звідси й аберація нашого щоденного життя і його якості, бо всі нормальні люде у багатьох частинах світу зібрані податки і заощаджені власні гроші використовують для покращення та вдосконалення власного життя, тоді як ми й далі даємо можливість ДЕРУНАМ збагачувати й себе самих, і свій найманий персонал — проте за межами України.

Добре навчилися «ПИСАТИ, ЯК ТРЕБА, А ЧИТАТИ, ЯК ВИГІДНО».

Питання мови (символіки, прапорів, зміни назв міст і таке тощо) виникають щоразу, коли починає йтися про затвердження чергового закону, який би уможливлював офшорну оптимізацію бюджетних і кредитних коштів. Бо чимось треба заслонитися, ЗАМИЛИТИ очі «честному народу», аби безкарно й далі творити своє улюблене діло. Це як політичний анеґдот у радянській бані...

Питання мови виникають, а закону про новий правопис як не було, так і нема. І культурної самодостатності нема, бо на сторожі її відсутності насмерть стоїть триголова «мурка». Але то вже питання не фонетики — а етики.

Урожаї є, хліб є, масло є, земля і люди є, а самодостатності — нема. Чи не тому, що ми її депортуємо, що дозволяємо її ДЕПОРТУВАТИ, а тоді ДЕПОНУВАТИ? Якщо вже — ГЕТЬ ВІД МОСКВИ!

Тобто від конкретної пострадянської реальності.

А ми все гадаємо, чому бідні.

Газета випала з рук, а я, прокинувшись, пролупив очі: та ж то все винуватий «москаль чарівник», який козаків перетворив на козачків! А там пішло-поїхало: хоча народ сказав, як зав'язав, що не буде з івана пана, а таки, видать, не «зав’язав», бо «панів» натворилося, хоч греблю гати, із «пацанів» і «паханів».

То, може, загатити греблю, щоби не витікало?..