Рівноапостольний князь Володимир є сталим образом-топосом для усіх моїх співвітчизників. Навряд чи можливо знайти серед українців того, хто не чув про Володимира-Хрестителя, або й того, хто не прагнув би потрапити до його пам’ятника на Київських горах. Щонайменше, будучи у Києві – бодай зайти до Володимирського Собору, можна – до Софії Київської, а можна – й до Печерської Лаври, та й помолитися. Про що – про це помовчимо, бо ж молитва – справа індивідуальна. А Володимир ВЕЛИКИЙ – таки для всіх... Усі ми закономірно асоціюємо князя Володимира з прийняттям Україною християнства.
Шукаючи сенсу життя та життєвої мудрості, маю звичку звірятися із старими текстами. Вони неоднозначні, але, розгадуючи, розшифровуючи їхню суть, вникаючи у їхній зміст, завжди можна краще зрозуміти сьогодення чи краще сказати – вжитися – у наше власне життя.
Підходжу до довгої шухлядки з карточками і наосліп вибираю, згідно із риторичною традицією, лише три. Відкрив очі: як на диво – три віршовані тексти різних жанрів: віршований літопис, панегірична поема і короткий вірш-панегірик.
Навіть не усвідомлював, що колись-таки виєднаю з-поміж величезного масиву латиномовних текстів ті й такі, що здавалися ординарними, проте раптом заграли “золотими кларнетами” доповнюючи всі відомі кириличні.
Отож, текст перший.
Поема під назвою «Camoenae Borysthenides» – «Дніпрові музи». Її 1620 року написав латинською мовою Іван Домбровський, переклав Володимир Литвинов. Повна назва поеми: «CAMOENAE BORYSTHENIDES, seu felicis ad episcopalem Chioviensem ingressus illustrissimi et reverendissimi Domini D[omini] Boguslai Radoszowski Boxa a Siemkowice, Dei et Apostolicae Sedis gratia episcopi Chioviensis, abbatis S[ancti] Crucis Сalvi Montis GRATULATIO» (“Дніпрові камени, або З нагоди щасливого сходження на Київську єпископську кафедру найяснішого і превелебного пана Богуслава Радошовського-Бокші із Семиковичів, з ласки Божої і апостольського престолу єпископові Київському, абатові Святого Хреста Лисої гори пpивітання”).
Бачимо тут імена Аскольда, Дира, згадані Трувор, Синеус, Рюрик, Ігор, Олег. Більше місця у поемі автор відводить княгині Ользі, переказуючи відомі літописні оповіді про упокорення древлян, про стосунки із грецькими імператорами тощо. Ця частина поеми продовжується позасюжетною авторською вставкою про жінок-володарів та їхню позитивну роль в історії різних етносів.
Далі – мова про Святослава. Автор поеми на полях свого твору – у марґіналіях, покрайніх записах – подає пояснення, як правильно треба розуміти його віршований текст: Святослав Ігоревич – монарх усієї Русі року від створення світу 6464-го, а від народження Христа – 955-го. Василеві і Костянтину – імператорам східним – війну оголошує року від створення світу 6481-го, а від народження Христа – 972-го. У болгарів відібрав 80 городів. При поверненні з Греції гине від язигів, або печенігів; з його черепа вороги зробили келих...). Князь порівнюється з Александром і Цезарем, проте конотації негативні.
Продовжуючи оповідь, автор інформує про діяння інших відомих персонажів української історії, зокрема, про Володимира Святославовича, якого “designant fata Monarcham” – доля настановила монархом. Автор характеризує його, як “мудрого, обачного” володаря, який “Viribus hinc Bysantinos ingentibus urget/ Extorquetque fidem Christi thalamosque iugales,/ Qua gentes Arcti lustrat splendore salutis” [274–281] (“Із військом могутнім тіснити почав візантійців/ І незабаром від них взяв жону собі й віру Христову, –/ З нею народи північні осяяв він сяйвом спасіння”). Ще одна характеристика князя: “Cultor enim virtutis erat motusque feroces,/ Dissidii causas librabat fonte perenni/ Iuris...” [285–287] – “Був шанувальником доблесті, і неприборкані страсті,/ Розбрату злії причини, умів тихомирить законом, – / Дбав він про це неупинно...”
Володимир Святославич – монарх усієї Русі, року від створення світу 6488-го, а від народження Христа 977-го.
Доля монархом проте Володимира настановила
В русів прадавніх; і був він правителем мудрим, обачним.
Марсом незламним спочатку впокорив численних сусідів,
Потім жорстоку поразку завдав молдаванам у битві;
Далі волохам відважним, понтійцям, також трансільванцям,
А як за Істр перевів свої полчища князь невпокійний,
Спершу болгарів і сербів, а ще босняків попустошив.
Далі понищив міста арголідські й фортеці пелазгів.
А як, зламавши угоду, з війною прийшли печеніги,
Рус ворогів тих здолав у запеклім бою й поневолив.
З того часу печеніги розбиті скорилися русам
І переможців веління з готовністю стали сприймати.
Потім із військом могутнім тіснити почав візантійців.
У Корсуні став християнином; охрещується року від створення світу 6497-го, а від народження Христа – 988-го.
Руси віру Христову прийняли спочатку за правління Василя Македонського, цезаря східного (як свідчить Зонар у 3-му томі «Анналів») року від створення світу 6453-го, а від народження Христа 954-го; однак вагалися і лише при Костянтині і Василеві остаточно охрестилися Христом. Це сталося року від створення світу 6497-го, а від народження Христа – 988-го.
І незабаром від них взяв жону собі й віру Христову , -
З нею народи північні осяяв він сяйвом спасіння.
Успіхи мав на війні князь великі, а вдома був любий,
Бо непокірливих (навіть запалений гнівом) ніколи
Не плюндрував, коли їх гамувати із Марсом приходив.
Був шанувальником доблесті, і неприборкані страсті,
Розбрату злії причини, умів тихомирить законом, -
Дбав він про це неупинно, хоч вмів виявляти і ласку.
Так він Борея приборкав і став по усюдах відомим.
Владарював тепер краєм од Таврів по гори Ріфейські.
Володимир помирає року від створення світу 6525-го, а від народження Христа 1014-го. Греки внесли його до каталогу святих.
Далі автор, згідно з літописним сюжетом, коротко повідомляє про Ярополка, про вбивство Бориса і Гліба, буквально кількома рядками згадує про Ярослава, розгром печенігів, побудову Софійського собору. Не оминає увагою Святополка, Володимира Мономаха, Мстислава й інших князів – аж до Романа.
У текст поеми, де йдеться про період правління Романа, автор поеми “Дніпрові камени” вкомпоновує матеріал про прихід татарів, який описано у барвах “Божої кари”. Саме в контексті опису татарського погрому автор утотожнює Київ Римові, вживаючи слово місто з великої букви: “Tartarus interea flammis grassatur in Urbe” [428] – “Поміж тим Татарин лютує в палаючім Місті”. Проте врешті “савромати” – так мали звичку у XVII столітті поетично називати українців, вгамували навалу татарів, яка у поемі порівнюється з повінню, з нападом рою бджіл і з нашестям сарани.
Останні рядки опису татарського спустошення загадкові: “Sed patrio assueti perculsos robore sternunt Sauromatae ac Scythica crescentes clade Poloni Sic peperit virtus toties vexata Kozakos.” [448–450]
“Звиклі до отчої сили вгамовують злих савромати;
І оживають по цій перемозі над скіфами ляхи.
(Безліч раз топтана доблесть тоді й козаків породила!)”.
Текст поеми продовжується оповіддю про коронацію Данила. Марґіналія до цього місця поеми подає таке: “Данило – король Русі та Галичини, великий князь київський. Коронується Опізоном, леґатом папським в Києві року 1246-го; знову – у Дорогочині року Христового 1253-го. Помирає року 1266” (насправді 1264. – М.Т.).
Літописний ряд володарів України за сюжетною канвою “Дніпрових камен” продовжують князі Острозькі, яких автор іменує “правдивими нащадками Данила” (“Оstrogii..., Danielis vera propago”), та Заславські. Бачимо тут опоетизовану характеристику князів-володарів із застосуванням античної топіки: традиційні для ренесансної літератури порівняння, що стосуються “Несторового віку” (Олександр “superaret Nestoris annos”), “Цицеронівського стилю” (Януш – “fatur verbis ceu Tullius alter”), “Фебової праці” (Констянтин – “Ingenium excoluit Musis Phoebique labores”), “Марсової відваги” (Констянтин – “Accessit Marti fera vis roburque leonis”). Крім того, очевидно, згідно з місцевою традицією автохтонних жанрів “хвал” і “слав”, наші князі порівнюються із блискавкою, громом чи теж тараном (“Nam maior natu tormentum hostile pavorque Constantinus erat, belli ac penetrabile fulmen”) – для ворогів, з іншого боку, – кожен з них становить зразок справедливості, розважності, мудрості і лагідності для “своїх” – війська і народу.
Ось зразок “світської” агіографії:
“Він шанував справедливість, зважав на потреби сіроми,
Вбитої горем, – як совість того і закон вимагали.
Лицар найперший, палав до воєнних походів бажанням;
Розкошей Вакха, проте, уникав, ніби пса чи гадюки.”
Один із дослідників поеми, Ігор Шевченко, наголошує, що переказана Домбровським історія була історією не певного князівського роду, а історією землі, краю, символом якого став Київ. “Ідея, що Київ початку XVII ст. був продовженням Києва Володимира Великого, побутувала й серед самих киян, представників головної течії православної інтелігенції”. “Знаменним у поемі Домбровського є її погляд на історію землі... Описується історія саме землі, географічним – а колись і політичним – центром якої є Київ. Так, минулі часи, про які говорить Домбровський, є місцевою минувщиною, і старець Дніпро (що називається тут Borysthenius heros), дає стислий виклад початків руської історії, від легендарних князів, що звалися “Kius”, “Ascoldus”, і “Dirus””.
Текст другий: генеалогія князів Острозьких – як відомо, «некоронованих королів України». Головна ідея: славен вже сім сотень літ герб Острозьких.
«Пращури знатні його та могутні, якими Русь наша
Славилась завжди: ось пращур наш Рус став відомим у світі,
На берегах Борисфена князь Кий спорудив міцну кріпость,
Рюрик з великим старанням об'єднав усіх жителів диких,
Ігор не раз руйнував візантійські прекрасні фортеці,
Плем'я древлян переслідував Марс страшний руської Ольги,
Землі і води великого Істру, що має дві назви,
Завоював Святослав і звільнив від данини, що грекам
Русь ще платила. Він військо збирав, не любив особливо
Золота: славу безсмертну здобув цей великий володар.
Ти вирушав, Володимире, з рідного краю в походи,
Як переможець здобув у Тавріді багаті трофеї,
З царського роду у тебе прекрасна дружина, і фавнів,
Віру Христову прийнявши, прогнав ти із руського краю,
Храми священні страшного Перуна цілком зненавидів,
Вічний вогонь відмінив та офіри, і відьом ти вигнав.
Ти святе хрещення разом з народом прийняв, о блаженний,
Та із синами своїми, якими ще й зараз гордиться
Дім наш Острозький, що саме такий був підвладний монархам».
Повна назва поеми “De bello Ostrogiano ad Piantcos cum Nisoviis libri quattuor, a Simone Pecalidis Artium Baccalaureo conscripti” – “Про Острозьку війну під П’яткою проти низовиків, написані Симоном Пекалідом, бакалавром мистецтв”. Твір написав автор польського походження, який «ruthenus factus» – став українцем, як записано у книзі запису присвоєння вчених ступенів випускникам Краківської академії. Поема надрукована у Кракові 1600 року, на 20 років раніше від попереднього твору; на українську мову твір переклав Володимир Литвинов.
Основному тексту твору, згідно з тогочасною видавничою традицією, передує зображення герба роду Острозьких з віршем-інскрипцією грецькою мовою, автором якого був відомий культурний і політичний діяч архідиякон Кипріан. Перша книга (675 віршованих рядків) традиційно починається інвокацією до Музи. Пекалід наслідує зачин “Енеїди” Верґілія, буквально цитуючи його піввірші.
“Arma virosque cano devictos a Catharactis...” 56 (I, 1) 57
“Славлю я зброю й мужів з-за порогів, розбитих у битві...” 58
“Musa, mihi caussas memora, quo fulmine belli..” (I, 4) 59
“Музо, згадай ті причини, що громом воєнним...” 60
Далі автор викладає генеалогію роду Острозьких. Генеалогічне дерево Острозьких в авторському замислі має такий вигляд: першим був “пращур Рус” (“Rus patriarcha”), пізніше суб’єктами історії фігурують Кий, Рюрик, Ігор, Ольга, Святослав, Володимир, Ярослав, Мечислав, Роман; в історичному сюжеті беруть участь також Коломан та Мешко. Далі йде віршована оповідь про Данила, яка виділена покрайнім записом “Daniel Princeps Ostrogianus, Rex Coronatus” (“Данило – Острозький князь, коронований король”), який “Conciliata bonis avibus duo regna...” (“щасливо об’єднав два князівства”), та про князя Льва, що розбудував Львів (“Docta Leontopolis tua qui tibi moenia fecit” – “Учений Львове, звів тобі мури”). Врешті після невеликого уривку про литовських князів – Вітовта, Свидригайла – автор переходить до опису епохи Острозьких: Федора, Констянтина Івановича, Іллі й Василя-Констянтина. Тут бачимо шерег майстерно виписаних батальних епізодів.
Загалом у поемі автор створює уже знайомий нам із попереднього твору ідеалізований позитивний образ князівського клану, головним мотивом чину якого є впорядкування життя на підвладній території, захист підданих і піклування про розвиток культури й науки. “Gaude bellatrix Volinia, filia Martis/ Ostrogiana Domus tibi dat trilingue Lycaeum.” – “Радуйся, наша Волинь войовнича, ти, Марсова дочко/ Саме тобі Дім Острозький дарує ліцей той тримовний”, – у такий спосіб автор афористично висловлює своє розуміння ладу й формулює принципи регіонального, крайового патріотизму.
Отож, законодавче впорядкування «власної» – рідної території, захист цієї землі і її населення, побудова укріплених міст, побудова храмів, які виконували і функції військових укріплень і функції культурних центрів, організація навчального процесу – такими автор бачить основні функції князівського клану, сім’ї, яка покоління за поколінням володарює на території волинської землі. Звернімо увагу, у тексті про короля Данила, перед тим галицько-волинського князя, наголошено, що він “щасливо об’єднав два князівства”...
Саме так твориться «слава» герба – роду Острозьких упродовж семи сотень літ, починаючи із прадавніх часів, а головно із того часу, коли предок Володимир «святе хрещення разом з народом прийняв, о блаженний,/ Та із синами своїми...».
Текст третій, написаний 1689-го, майже через сто років після цитованих вище текстів. Короткий, отож наведемо його повністю у перекладі Віталія Маслюка.
Ода князю Володимиру, патронові Русі
Князю наш великий, Русі патроне,
Що нової віри навчив нас, отче,
Сам приплив ти до джерела святого
Першим охоче.
На новий шлях ти повернув край руський,
І тобі сприяє в усьому небо,
Тож з'єднав собі ти синів аж стільки
Серцем покірним.
Скільки їх в землі роксоланській нашій,
На її широких просторах знайдеш,
Сам ти вже зійшов на Олімп найвищий,
Князю русинів.
Там прийми ти нині прохання наше:
Будь патроном, бо ж Аполлон, вклонившись
Низько до колін твоїх, просить щиро
Тим посприяти,
Хто прямує на Гелікон високий;
Підем теж і ми до вершин цим шляхом,
Нам його покаже твоя десниця
Скіпетром княжим.
Наче море, ти Гелікон наш щедро
Зрошуй, нам проси у всевишніх ласки
І тепер для муз роксоланських другим
Будь Аполлоном.
Твір “Ода”, присвячений «святому Володимиру, патронові Русі», належить Партенію Родовичу. Автор синтезує два жанри різних епох: античної інвокації та християнської молитви й обігрує християнське поняття “святе джерело” та ренесансне – “джерело Гіпокрени” – джерело натхнення.
Зачин “Оди” – звернення до князя Володимира, якого автор іменує “Rossiae princeps, pater et patrone” (“Великий князю Русі, батьку і покровителю”). У творі використано два традиційні для кінця XVII ст. терміни на позначення українських земель: це і “Rossia” (латиномовна форма грецького слова ΡΩΣΙΑ – РУСЬ, який вживався на позначення українських земель); крім того, бачимо й форму “proles Rossa” – руське плем’я, і звичне для XVII ст. “Roxolanоrum terra” (земля роксоланів), Роксоланія.
Автор “Оди” використовує гру слів, стверджуючи: “Ad sacrum primus properando fontem/ Ipse renatus” – “Ти першим народився вдруге, прямуючи до святого джерела”. Друге значення слова renatus – воскресати. Крім того, фонетично в адонійському вірші (четвертому) цієї строфи – “ipse renatus” – звучить слово “serenatus” (sereno – 1. бути ясним, погожим; 2. знову відкривати очі; слово ж renatus [renascor] має значення: знову народжуватися, відроджуватися, відновлюватися, воскресати). В такий спосіб автор намагається наголосити на значенні акту хрещення Русі, коли “Feceras orbem rediisse Rossam/ In novam caelo saliente prolem” – “[князь Володимир] спричинився до того, що руське плем’я, яке прагнуло до небес, досягнуло нового світу”.
Далі, висловлюючи величальні твердження на адресу князя Володимира, Партеній Родович вживає античну топіку: “Ipse sublimum peti[vi]sti Olympum” – “Саме Ти зійшов на найвищий Олімп”; “...rogitat Apollo/ …ad plantas tibi devolutus/ Expetit, ut sis/ Protegens scandenti Heliconis alta” – “...просить Аполлон, вклоняючись тобі до ніг, щоб ти став покровителем для тих, хто прагне висот Гелікону”. У цій останній строфі автор велемовно звертається до великого князя з проханням бути покровителем науковців і митців.
Для того терпеливого читача, який таки дочитав до цього місця, наголошу ще раз, що всі три наведені тексти про князя Володимира – це лише невелика частка латиномовних текстів про Україну. У такий спосіб українські інтелектуали упродовж багатьох століть (а у цьому конкрентному випадку – упродовж XVII століття) творили українську історію, літературну леґітимізацію національної екзистенції та гідності, основи національної самосвідомості, творили оригінальну національну ідентичність.
Щоби донести цю інформацію до інших європейських спільнот, творили латинською мовою, яка була добре знаною у цілій Європі, яка була мовою інтелектуалів: науковців і митців, філологів і філософів, – мовою міжнародного (міждержавного, міжетнічного, міжнаціонального, міжкультурного) спілкування.
І – nota bene! – мовою, яка не мала за собою державної підтримки, не насаджувалася штучно, а була засобом культурного спілкування упродовж століть внаслідок свобідного вибору самих її носіїв.
Національна традиція панегіричної творчості високої літератури, базована на етичному авторитеті Святого Письма, була дієвим засобом виховання національної еліти. Представники ж цієї еліти прагнули відповідати загальноєвропейським стандартам цивілізованого християнського суспільства, бути гідними й порядними. Так відбувався діалог і порозуміння між станами, вироблення суспільної згоди, культурної традиції.
А творці текстів XVII ст. були, либонь, значно праґматичнішими за нас, нинішніх: мислили категоріями національної безпеки, «своєї правди і волі», «прав і свобод», власної культури та її розвитку. І сміливо й уперто наголошували, що ця традиція дуже тривала, - поетичним однословом чи то «сімсот літ», чи то «від сотворіння світу»...
Можливо, всі ми закономірно асоціюємо князя Володимира з династією, яка правила Україною-Руссю?
Можливо, всі ми закономірно асоціюємо князя Володимира із... поваленням «вчорашніх ідолів»?
Можливо, всі ми закономірно асоціюємо князя Володимира з модернізацією середньовічної України-Руси, з «новим і праведним законом»?..
То – з ЧИМ?
То – з КИМ?
асоціюється рівноапостольний князь Володимир Великий нам нині?
ЧИ ТАКИ З УКРАЇНОЮ?
ЧИ ТАКИ З НОВОЮ УКРАЇНОЮ?
21.08.2015