ЖабоМишоДраківка

«Війна жаб і мишей», «Війна жаб з мишами»,  Bατραχομυομαχια — один з найвідоміших і найбільш топосних творів античної літератури. Особисто мені він стра-а-а-шенно подобається, так само, як подобається спадщина Арістофана.

Грецький театр — явище унікальне у світовій культурі. Протягом якихось півстоліття у V столітті до нашої ери (чи, якщо хочете, до Різдва Христового) три–чотири покоління талановитих греків сотворили таке, що й по сьогодні ми, нині присні, не можемо перескочити тих винаходів — ні технічно, ні сюжетно, ні ідеологічно, ані тематично.

Подумати тільки, що три трагедії і одна «сатирівська» драма — так звана тетралогія (то називалося правильно-науково «драматичним агоном») — виражала для тих греків за один день постановки стільки, що й чверть століття діяльності злагодженого й майстерного в окозамилюванні колективу Верховної Ради вкупі з усіма їхніми писаннями не потягне за вартістю та змістом. Не забуваймо, що саме на матеріалі давньогрецької трагедії знаменитий Арістотель написав свою блискучу розвідку «Поетика», що стала першим і основоположним теоретичним філософським твором про літературу. Не забуваймо також, що традиційна традиція підсумовує над тим, що друга частина тої «Поетики» Арістотеля втрачена. Боялися вже в античності теорії комедії, так боялися її потенційної отрути — зарази для порядних людей, що заховали її за сімома замками. Принаймні так стверджує знаний семіотик — іронічний Умберто Еко.

Греки ридали у театрі, катарсуючи з приводу «смерті героя». Очищення душ давало їм можливість продовжувати демократичне існування на клаптику півострівної суші (не плутати із суші) поміж кількома морями. І впливати на всіх навколо, і на все довкола «кола земель» — «orbis terrarum», щоправда, ще тоді та штука, чи то пак, шмат суходолу на трьох континентах називався по-грецьки «Ойкумена» (по-нашому просто «екумена», що означало місце замешкання (не те, де ми зволікаємо, а те, де ми живемо)...

Отож «смерть героя» почалася, чи то пак сталася вперше (про що ми знаємо, бо є такі «смерті героя», про які ми просто ще не знаємо тут, тепер і нині, або ж дізнаємося про них значно пізніше, із суттєвим запізненням, із епохальним запізненням — наприклад, коли відкривають засекречені архіви) — кажу ж, «смерть героя» сталася вперше ще за кількасот років до виникнення давньогрецького театру.

Герой помер, бо так було написано в його буттєвій клінічній карточці, яка зберігалася у реєстратурі Парок. Смерть героя епохи тоталітарного суспільства часів Троянської війни і повоєнних століть була запрограмована самим розвитком суспільства, адже давні греки з доброго дива ставали особистостями, індивідуумами, приватними особами, починали сумніватися у сакральних приписах і вчорашніх авторитетах, починали сумніватися в авторитетних і відучора авторитарних лозунґах і заповідях.

Не можу надивуватися, як їм вдавалося кардинально міняти своє ставлення до вчорашніх цінностей і вартостей, до вже насправді неактуальних правил — писаних і неписаних. Як їм вдавалося реформувати суспільство (точніше — суспільства, бо їх було на маленькому клаптику Еллади багацько у спектрі «атенська демократія» — «спартанський тоталітаризм»), реформувати так, щоб воно ставало і було насправді для людей?!

Ритуальний сміх і декотрі елементи оргіастичних обрядів давньогрецького театру, давньогрецької тетралогії — «агону» (попросту «змагання», як ми це можемо перекласти сьогодні) свідчать про універсальне психічне здоров'я греків. Та й у нас, слов'ян (попри політичну здевальвованість — а навіть одіозність — цього терміна, маю тут на увазі визначену етнокультурну та мовноспоріднену групу мешканців Європи), були інтермедії та й інтерлюдії — веселі сценки поміж серйозними «трагедійними» театральними дійствами, які назагал нівелювали психологічне навантаження реципієнта від надміру тої «серйозності». Щоби психіка не стражлала!

Щоправда, то нам лише так здається, що все собі так гарненько еволюціонувало у бік ліпший (за дотепним консептом Андрія Содомори, у людській еволюції, в еволюції культури і цивілізації буває «деґрадація у ліпший і у гірший бік»)... Третього таки не дано. Хочете приклад? Будь ласка: Сократ, якого одноголосно і одностайно отруїли, точніше, громадяни врадили, що він повинен отруїтися, адже занадто різко критикував стандарти нинішнього дня, про які він дуже добре знав, що вони, ці стандарти — уже вчорашні. Проте більшості логічномислячих громадян зовсім не подобалося робити якісь зміни у теплому кліматі середземноморської рабовласницької, але дуууже вже демократичної цивілізації. То й проголосували одностайно й одноголосно, що цей герой мусить померти, аби не спокушав одноплемінців допитливим мисленням та осмисленням і аби не розбещував особливо й насамперед молодь аванґардовими та модерними ідеями.

Там і тоді була ще одна цікава особливість історії. Отой грецький театр V століття до нашої ери якось спонтанно призабув про героїв «Іліади», маючи перед очима ще щойно вчорашні перемоги жменьки греків над багатотисячними військами персів. Не пам'ятаю, чи то в той час їх називали ордами, чи теж полчищами, — важливіше для мене те, що грецьке суспільство якось забуло про старих героїв, описаних древнім сліпцем, і вирішило визнати нових героїв, сотворених нинішньою історією. Мали бо їх і у пам'яті (як загиблих нескорених спартанців батальйону Леоніда) і перед очима. Чей же перший з-поміж тих вікопомних драматургів — Есхіл — щойно повернувся з одного з побоїщ. Витираючи солону морську піну впереміж зі сльозами, — чи то оплакуючи втрати своїх друзів, чи то оплакуючи сирітство тих дітей і вдів, які лишилися по убитих персах; хоча то могли бути й сльози радості: повернувся прецінь живим і неушкодженим. А може, то були сльози суму за вчорашньою героїчною епохою, де герої таки не помирали, а переносилися до Єлисею?

Проте найстрашніше було те, що ті, вчорашні, здеґрадували в очах громадян, зблякли, зміліли порівняно з новими героями, бо ці, нові, не нападали на далекі землі, та ще й через якусь «бабу», нехай і грекиню (Єлена, по-грецьки, й означає «власне грекиня»)... Ці, нинішні, виявилося, обороняли свою власну свободу, свій уклад життя, свої принципи та винайдену ними демократію.

Не знаю рецепту, чому греки були такими талановитими. Може, тому, що на тому Пелопоннеському півострові панував плюралізм суспільств: тут був спартанський авторитаризм, а за яких 30 кілометрів (пардон, за якихось 150 стадій), за кордоном — уже атенська демократія... Можливо, саме тому розвивалося суспільство, розвивалася культура, усвідомлюючи сукупною громадянською свідомістю, який цей світ, яка ця ойкумена мала, крихітна і крихка. І не дай Боже вирішувати проблеми кулаками, як це зазвичай любить робити цивілізація, винаходячи для тих кулаків щораз то нові засоби знищення — від героїчної загостреної палиці Одіссея, якою він вибрав око сусідові Поліфему, і до тотального «грецького вогню»...

Тому то «жабомишодраківка» — геніальний винахід давніх греків. То вже пізніше грецькі й усі інші, варварські, комедіографи намагалися і намагаються розвивати формулу самоіронії як єдино правдиве й реалістичне бачення світу. Бачення, що рятує людську культуру через сумнів щодо цивілізаційних благ, які чомусь із впертою закономірністю і завзятістю виявляються «палицею з двома кінцями»; якщо хочете простіше і зрозуміліше у категоріях української дійсності — «вічними граблями»...

Бо кожен жаб і кожна жаба, кожен миш і кожна миша борються, чи то пак тримають кругову оборону навсібіч — дослівно «проти всіх» — бо ж усі інші є потенційними їхніми ворогами, тобто претендентами на ймовірне їхнє місце. Було би просто, бо воно вже оплачене, але ж хтось інший може заплатити більше. Якщо «такса» невідома, то й не відомо, скільки коштує успіх, тобто конкретний результат.

Жаби та миші в цьому випадку — не видовий і не політичний поділ... Радше функціональний: жаби поділяються на два підрозділи — ті, що квакають, і ті, що кумкають. Себто на тих, які викрикають (що супроводжується «рвійним шматуванням» вишиванки на грудях) або й вишептують, достоту як знахарі та знахарки, яким лише єдино й відомі конкретні діагнози й універсальні ліки від «недуг епохи» (що супроводжується виголошенням рівним голосом щонайвідоміших істин; одяг повинен бути «ґлобалістично-цивілізованим», без жодного натяку на етнічну зацофаність і шароварщину, оправа окулярів строга, не дай Боже якесь золото тощо — який несмак!.. з натяком на нетрадиційну орієнтацію...). Кумкають ті жаби, що «со всем соглашаються і занімаються передовсім кнопкодавством за соответсвенну мзду».

Миші ж займаються за самою своєю природою насамперед «зжиранням запасів шпихліра», тобто розкраданням державного бюджету у леґальний або квазілеґальний спосіб.

Хоча дуже важко розрізнити і розділити жаб і мишей. Напевно, на цій кардинальній особливості й мусив був базуватися ґротеск античного твору: боротьба того самого з тим самим насправді не є боротьбою, а радше популістично-публіцистичним окозамилюванням кебети реального відсотка виборців, замилуваних у демократичних ініціативах вишиваних шумових контр- і антигероїв.

Коли жаби достатньо наКУМкалися і наКВАКалися, вони зазвичай ідуть на короткочасний (тим-часовий) відпочинок, залягаючи (точніше при-сідаючи) на роль мишей, тобто на роль «перетрублювання зернових запасів шпихліра», себто одержання дивідендів з бюджету: від банального чартеру — і до особистого вертольота до тамтого світа. Який за 150 стадій, або ж за 30 тисяч (це залежить від курсу) метрів.

Натомість миші протягом терміну цієї ротації одягають зелене (суперпатріотичний колір: поєднання водночас жовтого і блакитного, тобто блакитно-жовте — це і є зелене; застерігаю сприймати цю фразу без жодних цивілізаційно-культурних конотацій!!!) і стають рєально і конкрєтно зеленими — із «витікаючими» наслідками, тобто озвученими відповідним КУМканням і КВАКанням.

Тому нізащо не погоджуся, що НІ ЗА КОГО — це те саме, що й ПРОТИ ВСІХ. Бо «ні за кого» насправді вже давно почалося: це коли навіть «у верхах» погодилися, що у своїй батьківщині таки нема пророка. Що нам знову треба варягів. Чи то гадають, що «варяги» цілком не знайомі з граблями?

Правильно хтось зауважив: незаслужено заслужені ображаються на заслужено заслужених, бо вони (незаслужено заслужені) стратилися (тобто потратили гроші на хабар за посаду), а заслужено заслуженим «прийшло само» (тобто «безплатно»)...

Отож потраченого на працю і творчість життя чомусь ніхто не враховує, не оцінює і не цінить. І чого ми такі дурні, що цінимо лише папірчики, або ж віртуальні цифри (хоча віртуальні цифри в українській реальності — із зони фантастики, бо це, за ідеєю, мають бути ЛЕҐАЛЬНІ папірчики...)

Ми не вміємо цінувати життя, часу, відведеного нам від народження і — до смерті. А якщо хто жертвує це життя, цей свій особистий час для інших людей — як сумлінний медик, художник, композитор, письменник, науковець-винахідник, тобто — поет (ποιετες, пойетес) або ´ηυρετες (гевретес, той, що вигукнув ´ηυρεκα! — «знайшов!») по-грецьки — творець, винахідник. Такі люди насправді неповноцінні з погляду жаб і мишей, бо їхні гормони тратяться на сублімацію, вносячи у суспільство і для людей щось нового, прекрасного, гармонійного та корисного.

Але ж — скажете ВИ — нехай «мєдвєдь работаєт». Бо головне — знати, де той мед і як його злизати.

А раз так, то чи не час вже зрозуміти, що «війна» – а насамперед «війна жаб і мишей» — має перестати бути головним критерієм оцінки буття людського суспільства, а насамперед оцінкою буття і життя сучасної України. Тим більш, що війна жаб і мишей — хочемо ми того чи не хочемо — неминуче перетворюється на просту бійку, хай би які героїчні мотиви вони з обох сторін придумували і хай би як намагалися приховати з обох сторін свій питомий хапально-ковтальний і жувально-лизальний інстинкт.

Дивом дивуєшся, що ніяк невтямки і жабам вкупі з мишами на котурнах, і глядачам у амфітеатрі, що насправді саме ЛЮДИ — це і є суспільство, а суспільство — це ті самі люди. І кожен лише декілька годин щодня (але не кожного дня) є начальником чи підлеглим. А всі інші години, хвилини і секунди-митєвості того самого дня він просто людина — як і всі інші. Тому логічно, що головним критерієм суспільного буття має стати відповідність цього суспільства до потреб людей.

Вчора мені так приснилося, що «граблі» (чи то пак «палиця о двох кінцях», чи то ПОСТІЙНА «війна жаб і мишей» ЯК ЗАМІННИК, ЕРЗАЦ НОРМАЛЬНОГО СУСПІЛЬНОГО І ДЕРЖАВНОГО ЖИТТЯ) в Україні зніметься з порядку денного аж тоді, як буде «новий і праведний закон».

Тобто — КОНТРАКТ ІЗ ДЕПУТАТОМ ЯК ІЗ НАЙМАНОЮ СИЛОЮ. Де тезами виписано те, що він нам — ВІН — НАМ — обіцяє зробити й втілити.

Такий «МЕМОРІАЛЬНИЙ» документ — яко додаток до депутатського значка. Нащо? А щоби той депутат наступного ранку після переможного похмілля не забув, що він вчора обіцяв та яку манну сипав перед нами.

Але «новий і праведний закон» має говорити і про те, які санкції належаться, скажімо, за невиконання обіцянок і протягом якого терміну. І протягом якого терміну отой претендент не може вдруге претендувати на втілення своїх заповітних мрій, як це наше життя поліпшити...

Або ж знову чергова жабомишодраківка — безрезультатна боротьба за окремо взяте крісло і витікающі з нього «послєдствія». Подібна на постійну і безконечну «тусу» під трибуною Верховної Ради, коли треба НЕВИРІШУВАТИ (одним словом) якогось питання. Мета боротьби проста: крісло має прийняти конкретну форму конкретної частини конкретної особи. На 5 років.

Ото і все. Жабомишодраківка. А сократам — цикуту.