Доки ми тут в Україні у щоденних інтелектуальних, правничих й емоційних муках і потугах вирішуємо, «чи й ми, Химко, люди?!», ті з науковців світу, які причастилися до глибин і вершин української культури, які відчули і зрозуміли її притягальну силу, новизну її політичних, етичних і культурницьких ідей, не вагаються витрачати свій час, енергію та можливості на розвиток і розбудову наукового й політичного тексту та контексту україністики. Одною з виразних прихильників і видатних співтворців facultatis i dignitatis (спроможності й гідності) українознавства у сучасному культурному й комунікаційному просторі Європи є, без сумніву, професор Міланського університету Джованні Броджі-Беркофф.
Ця людина має багато цілком заслужених і виправданих титулів. Титулів, які засвідчують щоденну копітку і вперту працю. Її подвижництво, гідне ренесансних науковців-енциклопедистів, визнали у світі, визнали і в Україні.
Зі Львовом пані Професорку єднає давня дружба і традиція. Саме у Львові вона сповна відчула власне українську атмосферу. На цей раз Джованна Броджі-Беркофф привезла до України черговий доробок. У стінах уже «рідного» дослідниці Львівського університету та у книгарні «Є» презентувалися два видання. Це – анонсовані книгарнею «Є» видання «Taras Ševčenko. Dalle carceri zariste al Pantheon ucraino» («Тарас Шевченко. З царських казематів до українського пантеону», Мілан, 2015, співупорядниця – Оксана Пахльовська) та «Ukraine. Twenty Years after Independence» («Україна. Двадцять років незалежності», Рим, 2013, співупорядниці – Марта Дичок, Оксана Пахльовська, Джованна Сєдіна).
Як випливає з їхніх назв, перша з цих книг написана італійською, а друга – англійською мовою. Ця друга книга вмістила матеріали міжнародної конференції. Без сумніву, вони сприятимуть ознайомленню європейців з українською культурою: пані професор з повною рацією стверджує, що наявні італійські переклади творів української літератури допоможуть не лише італійцям, а й представникам інших європейських держав і націй у вивченні і перекладі нашої культурної спадщини. Перша книга – «Тарас Шевченко. З царських казематів до українського пантеону» – складається з двох частин: наукової і поетичної. Поетична – це переклади Шевченкових віршів авторства Джованни Броджі-Беркофф. Наукова частина містить три розділи, де розкриті літературознавчі й історичні аспекти Шевченкової творчості. Перший розділ написала Оксана Пахльовська, другий і третій – сама Джованни Броджі-Беркофф. Дослідниці пишуть про головні ідеї Кобзаревої поезії, наголошують на тому, чому Шевченко є універсальним поетом, поетом європейської культури, але при цьому також пояснюють, завдяки чому він став символом української нації. Окремий розділ присвячено темі «Шевченко й Гоголь». Джованна Броджі-Беркофф у своєму розділі розглядає ставлення Шевченка до Гоголя, спільні теми їхньої творчості. І наголошує на суттєвій різниці: Гоголь, як і чимало діячів культури XIX ст., не вважав, що українська мова має право на існування, що вона може бути засобом творення самодостатньої національної літератури, натомість Шевченко був переконаний, що кожна людина має право висловлюватися рідною мовою і кожен народ має право на власну літературу.
У ході презентації у книгарні «Є» професор Джованна Броджі-Беркофф оповіла, як виникав і формувався замисел книги про Тараса Шевченка. Вона апробовувала серед студентів свої переклади творів Шевченка, і визначала, що саме цікавить сучасних молодих європейців в історії України, у творчості українських письменників різних епох. Так – у процесі живого дискурсу про Україну, про українську культуру – і формувався зміст книги.
Друга книга «Україна. Двадцять років незалежності» – формувалася ще до Майдану Гідності. У процесі редакційних обговорень навіть виникало питання, а чи не застаріли матеріали конференції (яка відбулася у Римі літом 2012 року) у зв’язку із кардинальною зміною після Майдану Гідності і самих українців, і української держави, і сприйняття України з боку європейської і в цілому світової спільноти. Проте було, зрештою, вирішено, що ця збірка статей українських і закордонних публіцистів, істориків, політиків і перекладачів адекватно і правдиво відтворює певний конкретний стан українського суспільства. Статті показують Україну в роки Незалежності в усій палітрі: тут ідеться про закордонну політику, політику в галузі освіти, про енергетичну залежність України, про стан прав людини в Україні, зокрема, про релігійне життя країни, про Чорнобиль, про мову й ідентичність, про стан літературного процесу, про проблеми історичної пам’яті тощо. Книжка показує, зокрема, яким є імідж України в італійських наукових колах і чи змінився він останнім часом – упродовж цих нелегких і трагічних для України і українців років.
Зауважу, що під час презентації і дискусій, які виникали в ході обговорення цих книг, я раптом згадав про своє твердження, чи то вимогу, які висловив колись на Міжнародному науковому конгресі «Іван Франко: дух, наука, думка, воля» (до 150-річчя від дня народження). Тоді – дев’ять років тому – йшлося про необхідність перекладати доробок Івана Франка – і поезії, і наукові праці, і критичну літературу про нього – іноземними мовами. Я був серед тих, хто наголошував, що не ми – не українці – повинні перекладати цей масив інформації на іноземні мови, бо ми й так знаємо, про що йдеться. Перекладати повинні ті, хто хоче нас зрозуміти, хто хоче нас пізнати, прилучитися до нашої – теж європейської – культури.
Нині я б не був таким категоричним. Проте доробок Джованни Броджі-Беркофф суголосний моєму максималістичному твердженню тих часів. Вона упродовж майже чверті століття проробила величезний масив якісної праці – починаючи від читання лекцій – і до організації шерегу міжнародних конференцій, публікування матеріалів, – не лише серед європейського молодого покоління, формуючи поміж студентами позитивну, проте об’єктивну думку про українську культуру, а й поміж усіма потенційними реципієнтами української культури і загалом України у цілому світі. Отож, маю велике внутрішнє задоволення з того, що не лише в Україні є люди, небайдужі до чергового відродження ідеї української культури як самодостатнього етичного й естетичного явища європейської традиції. Люди, які намагаються зрозуміти, вникнути у її складнощі й історико-політичні підтексти.
На презентації не бракувало і цікавих рефлексій про саму Джованну Броджі-Беркофф, і її наукові та навчальні проекти, про конференції, які вона організувала чи спів-організовувала, про проблематику цих конференцій... З такими ремінісценціями, перетканими висловами вдячності від колишніх учасників тих наукових подій, виступили Мирослав Маринович та Мирослав Трофимук. Також на презентації виникла динамічна дискусія стосовно стильової характеристики спадщини Тараса Шевченка.
Мушу ствердити, що професор Джованна Броджі-Беркофф має талант ставити правильні питання й формулювати наукові проблеми. Це високе мистецтво, це – талант організатора наукового процесу. Треба зауважити також, що пані професор ставиться до україністики й української культури не як до «академічної гри в бісер». В одному з інтерв’ю Джованни Броджі-Беркофф наголосила: «Якби Мазепа зміг утілити свій задум про централізовану державу, нині Україна була б інакшою». Це – навздогін конференції уже більш як десятилітньої давності під назвою «Іван Мазепа і його послідовники: ідеологія, історія, релігія, література, культура». Професорка з Італії не лише досліджує проблеми української культури, не лише є співтворцем нинішнього українського культурного процесу, вона вболіває за долю України, її здобутків і осягнень, за долю українців. Тому у її перекладах, а насамперед у її статтях і розвідках зустрічаємо оригінальні судження про нас самих, які (попри характерну толерантність і глибоку шляхетність Джованни Броджі-Беркофф, яка перетворює час спілкування з нею у завжди приємні і незабутні «світлини пам’яті») часто мають форму об’єктивних діагнозів нашої національної психології, стану української культури, українського суспільства загалом. Ото б тільки нам самим вистачило мужності прислухатися до об’єктивного, нерідко критичного погляду “збоку” тих доброзичливців, які насправді вболівають за нас...
P.S. Люблю людей, які мають дар любити і вміють любити. Люблю людей, які ставлять перед собою завдання-мрії і вперто перетворюють їх у реальні плани і поступово й постійно реалізують їх. Люблю людей, які живуть культурою і творять культуру, використовуючи цивілізаційні досягнення і можливості.
Тому стверджую і перефразовую: ECCE FEMINA! ECCE PERSONA! ОЦЕ – ОСОБИСТІСТЬ!
Світлини Галини Сафроньєвої
02.11.2015