Дещо ще все-таки залишилося. Дивно, але факт. Не зважаючи на майже тисячолітню історію протистояння, ненависті, заборон, намагання перейменувати, переформулювати, переформувати і переформатувати, насильно конвертувати, манкуртувати, ояничарити, цілком знеособити. Просто фізично знищити вогнем, мечем, водою... чи й словом.
З іншого боку – тисячоліття намагань створити, виростити, виплекати, збудувати, окультурити. Започаткувати освіту, науку, створити питоме – власне, своє, по-людськи приватне, родинне, сімейне і, зрештою, національне – культурне середовище. Сумлінно й старанно виконувати осадницькі, ктиторські, добродійні, меценатські і сенатські обов'язки. Задля себе, своєї гідності, свого сумління, задля людей, краю, народу, задля пам'яті. Доброї памяті у прийдешніх поколіннях, яких ця пам'ять навчить і спонукає до продовження і примноження, до розбудови і відтворення. До САМОВІДТВОРЕННЯ, що є природним процесом і запорукою виживання, існування, тривання і БУТТЯ.
З третього боку – пекельна сіра імла байдужості, від-сутності, не-причетності, не-дбалості, від-мови, без-відповідальності, з-ради.
Замислився раптом: а якої лексики, яких слів у нашій українській мові кількісно більше – ствердних чи заперечних? З позитивними значеннями і конотаціями – чи з неґативними? Ствердно-оптимістичних – чи пригноблююче-заперечних?
І стало раптом страшно, що мислю про це – про сутнісний зміст нашого мислення і мовлення – у категоріях СТАТИСТИКИ... Це ж насправді ЕМОЦІЙНА смерть, це насправді остання стадія духовного склерозу, стан, коли фізіо-логічні процеси ще відбуваються, отже, формально тілесне існування ще теплиться, проте трагічна не-чутливість, не-чуття і без-совісність спонукають констатувати летальний діагноз.
І замислився: а що ж таке мова? Що таке мовлення? Мислення? Чи ми потребуємо мислення і мовлення, чи мислення і мовлення потребує нас?
Що таке ЛОГОС, СОФІЯ? Чи вони створені нами, чи для нас? Чи мова, мислення і відчуття з почуттями є породженням хімічних процесів нашого мозку, чи ми кимось сотворені для того, щоб ЛОГОС і СОФІЯ мали свій прихисток у нас самих, у кожному з нас?
І знову вжахнувся, проте вже з іншого приводу: це ж якому насправді праведному треба бути, щоби щомиті, щодня і щожиття фізично і фізіологічно відповідати чистій сутності Софії, щоби не зрадити первісному замислу Логосу, щоб не ВІД-ЛОЖИТИ суті цього Логосу і щоб не ВІД-МОВИТИСЯ від нього, не зважаючи на найнестерпніші життєві обставини.
Бо якщо усвідомити, що життя особи, фізичної особи – це умова буття Логосу, то своєю від-мовою я прирікаю УСЕ на НЕ-БУТТЯ. Без мого Я – не я (з маленької букви, яке їсть, спить тощо) – а саме без мого Я, без кожного, зокрема мого, Я раптом зникне і ЛОГОС, і СОФІЯ, не маючи місця у МЕРТВО-ХОЛОДНІЙ чорній (або «коричневій», або «червоній» матерії). І тоді настане кінець світу...
Це не міф, і не блокбастер, і не фільм жахів. Ні, я прекрасно розумію, що застосовую тут, щойно у тексті, суміш непоєднуваних публіцистичних понять, проте я хочу сказати про дещо інше.
Назва німецького міста Нюрнберґ (Nürnberg) має в українській мові багато конотацій. Зрештою, найпоширеніше значення цього слова – це метафора «победы над фашизмом и справедливого наказания». Для декого, завдяки частій демонстрації радянським телебаченням кадрів хроніки періоду до Другої світової війни, Нюрнберґ є символом діяльності націонал-соціалізму й нацизму у 1920–1940-х роках. Найбільш начитані можуть похвалитися знаннями з історії незгодних із совєтскою окупацією «переміщених осіб» (DP) з України після Другої світової війни...
Водночас це місто – і одна з резиденцій кайзерів Священної Римської імперії, і місце зберігання імператорських клейнодів (корона, скіпетр, держава, меч, спис Льонґіна), і місце народження чи діяльності декого з найвідоміших діячів Ренесансу – Альбрехта Дюрера, Філіппа Меланхтона, Конрада Цельтіса (перший з німецьких поетів, коронований 1487 року саме у Нюрнберзі вінком Poeta laureatus), і місце першодруку славнозвісної книги Миколая Коперніка, учня Юрія з Дрогобича Котермака.
Чому я про це пишу? Бо нещодавно мій добрий товариш із Франкфурта Крістіан Вайзе надіслав серію фотографій з Нюрнберґа.
Крістіан Вайзе якийсь час жив в Україні, вивчив українську мову, тепер, повернувшись на свою Батьківщину, активно цікавиться українськими подіями, перекладає твори і статті українських сучасних і давніх авторів (зокрема, переклав німецькою текст Конституції 1710 року), подає до німецькомовної Вікіпедії інформацію про Україну.
Я ніколи не був у Нюрнберзі і не цікавився особливо тим містом, напевно тому, що сприймав його через призму усталених пропаґандистських топосів. Переглянувши фотографії, був вражений красою архітектурних шедеврів.
Привернув увагу напис: St. Lorenz: erbaut ab 1250; evangelisch 1525; zerstört 1945, wiedergebaut 1952 – Храм св. Лоренца: зведений близько 1250, 1525 став євангелістським храмом, зруйнований 1945, відбудований 1952...
Нароївся шерег асоціацій. Яка ж подібна історія: наші храми будувалися ще раніше, потім нераз переходили до вірних інших конфесій, руйнувалися різними зайдами в часи збройних конфліктів... Декотрі дотепер існують у вигляді законсервованих розкопаних фундаментів, як Десятинна церква...
Наші освітні заклади, упродовж століть засновувалися при монастирях і творилися братчиками, об'єднувалися, творячи академії «для роксоланської – української – молоді», як Києво-Могилянська академія, ставали університетами. Пізніше піддавалися русифікації.
Наші книги горіли упродовж століть – і від воєн, і від спланованих підпалів. Причина була простою, як і заборони українського друку загалом: творці новітньої – у щоразу нових формах – імперії, яку пихато нарекли ТРЕТІМ РИМОМ, намагалися створити культурний простір на основі російської мови, чи то її НОВОЯЗОВИХ форм.
Наші діячі культури і науковці, які намагалися, всупереч імперським заборонам, створити українську літературну мову, відродити повноцінну українську літературу, провадити наукові дослідження, упродовж століть підпадали під арешти, а навіть зазнавали фізичного знищення.
Своєрідна українська культура: музика, малярство, самодостатній український духовний простір упродовж століть піддавався забороні і знищенню...
Що ж то за кара така в історії. І за що? За які гріхи?
Ранковий сонячний промінь упав на екран комп'ютера і засліпив плоди безсонного листування на екзистенційні теми німецькою і українською мовами: так легше спілкуватися – і своїми рідними мовами, і спільними історико-культурними категоріями, які водночас зрозумілі обом кореспондентам.
Шклянка міцного чаю з цигаркою на балконі остаточно прояснила свідомість. Та й дійсно: нещодавно відновлена Києво-Могилянська академія – університет «Києво-Могилянська академія» – святкував своє 400-річчя. Відбудований Михайлівський Золотоверхий монастир черговий раз став прихистком українським протестувальникам. Десятиліття тому ми – суспільство – мирно відстояли і відстояли право свого голосу у вирішенні власних проблем і потреб: політичних, суспільних, культурних й економічних. Так, як це сотні років тому робили «братчики» по усій Україні.
Та перемога десятилітньої давності, мабуть, далася занадто легко – ще не до всіх нас дійшло, що все залежить лише від нас самих, від нашої активності, від нашої рішучості відстоювати наші ж таки інтереси і справи. Тому і мусив відбутися той – Третій – Майдан, коли прагнення українців до повернення до свого культурного – європейського – простору, до ВЛАСНОГО самобутнього і самодостатнього КУЛЬТУРНОГО ПРОСТОРУ, до своєї СОФІЇ і до універсального ЛОГОСУ знову необхідно стало відстоювати, цього разу вже кров'ю – великою кров'ю і втратами.
Мене багато хто осуджує за це, але повторю ще раз знайдену колись думку: без крові ніщо не може народитися.
Думаю, навіть переконаний, що гіркий досвід німецької нації дуже повчальний: вони зуміли осмислити суть речей і подій, і відмовилися від пропозиції збудувати на території історичного центру Нюрнберґа, зруйнованого бомбардуваннями упродовж Другої світової, «нові блочні мікрорайони будинків-довгоблоків». Упродовж 10 років, як подає Вікіпедія, історичні квартали реконструювали.
Вони відтворили своє культурне середовище, відтворивши красу і велич давньої архітектури. Вони відмовилися від форми тоталітарного «мурашника». І тому нині я знову радісно вражений, переглядаючи фотографії тих архітектурних споруд.
І я собі подумав, що «повернення у Європу», про яке мріють мільйони українців, невіддільне від того Нюрнберґа, який я пізнав через фотографії свого німецького друга та колеґи.
Невіддільне від плекання рідної мови, своєї історії, свого історичного й культурного середовища, своєї архітектури, свого Я. Свого Я як частки ЛОГОСУ. Свого Я як частки багатоманітної, невловимої і неповторної СОФІЇ.
Свобода – це громадська активність і громадянська відповідальність. І – працьовитість.
Німецькій нації ЦЕ вдалося. Створити, збудувати, виплекати. Відтворити втрачене власне – своє і неповторне.
І я, переглядаючи сьогодні фотографії відновленого, відродженого Нюрнберґа, думаю про одне: чи вдасться Україні Нюрнберґ?
P.S. Коли стаття вже була написана, прийшли жахливі звістки про теракти. І я собі подумав: кров – фізіологічно необхідний компонент народження, як захисна функція жіночого організму, проте причетність до питомого для нас – наші Логос і Софія, – полягає у БЕЗКРОВНІЙ ЖЕРТВІ. У духовному вдосконаленні. У збереженні свого Людського – душі. У любові і подяці. У ЛЮДЯНОСТІ.
Відступлення від цієї основоположної істини – це і є пастка чорної (або «коричневої», або «червоної»... чи якої там ще) матерії.
Світлини Крістіана Вайзе (Christian Weise)
02.12.2015