Семен та Семениха прийшли з церкви тай обідали — мачали студену кулешу у сметану. Чоловік їв, аж очи вилазили, а жінка почтиво їла. Раз по раз втирала ся рукавом, бо чоловік кидав на неї цяточками слини. Таку мав натуру, що цьмакав і пускав слиною як піском у очи.   „Не можеш ту башту трохи приперти, не мож хлїба ззїсти...“   Семен їв і не припирав башти. Трохи його жінка вколола отим словом, але він возив далї сметану з миски.   „Чмакає як штири свини. Боже, Боже, таку маєш ґьамбу нехарапутну, як у старої конини.“  

Як Катруся приходила до памяти, то мама сїдала коло неї і жалібно говорила.   „Катрусе, доки ти, небого, меш слабувати? Гроші минули си, других заробити не заробиш, хотьби-с і підвела си. А я повідносювала гроші по ворожках. Тай з того нема нїякої користи. Правда, ворожка угадала за все, як дома дїє си, яка тобі біль, але корінє нїчо не помагає. Відай тобі таки нема віходу...“  

То як часом майстер напив ся в саму міру нї за мало, нї за багато, то розказував одну подїю зі свого житя. Всї, що були у коршмі, слухали його з увагою, навіть і Жид слухав.   „Та я вам, мой-ня, не буду нї цеї, нї тої городити. Був єм майстер, був єм ґазда — цїле село прикаже. Тепер я лайдак, най і це село прикаже — марного слова не скажу. Не скажу, бо шо правда, то не гріх. Але як то воно на мене впало? За оце ви питайте...  

„Моє слово" — четверта збірка творів В. Стефаника. Василь Стефаник, Моє слово. Оповідання. Львів, 1905. Накладом українсько-руської видавничої спілки, 178 стор. Тут вміщено новели з попередніх збірок: „Синя книжечка“, „Камінний хрест“ та дві нові новели „ Моє слово" та „Суд".  

Радні поволи стягали ся до канцеляриї. Кождий, заки входив до хати, висїкав ся у сїнях, обтирав ніс полою від кожуха, а потім долонею ще доправляв. Отак кождий ішов межи люди. „Славайсу — На віки слава“ тай сїдав на лаві, що стояла довкола хати.   Радних було вже з половина, старші сидїли близше до стола, а молодші трохи подальше. В кутї коло печи стояли сїнники один на другім, а коло них чорна бляшана банька. То був шпиталь. То як раз або два рази до року написав лїкар письмо до громади, що того а того дня буде в селї, то війт кликав до себе полїцияна Тому:  

«Дорога» – третя збірка новел В. Стефаника, що вийшла друком в лютому 1901 року. Василь Стефаник. Дорога. Новелі. Накладом українсько-руської видавничої спілки у Львові, 1901 р, 90 стор.  

Він такий маленький панок у такім маленькім містї, що там є богато жидів і один панський склепок. Те місто стоїть посеред сїл, як скостенїле село, як падлина вонюче, як сьмітник цїлого повіту. У торгові днї воно оживає, малює ся селами і веселе. На ринку стоїть комедиянська буда; якісь страшні музики вигравають у ній, страшні бестиї вишкірюють зуби з полотен буди і якась панна воскова гримає в брязкучі тарелї. А перед будою стоять сїльскі люде у всіляких строях і дивлять ся.

Одна з найсильніших новел Стефаника, за його власним признанням: «річ, яка мене на старість дуже зворушила і найбільше мені подобалася»

Присьвячую Вячеславови Будзиновському.     По селї сотає ся, пливе тоненькими струями, розпадає ся на мацїнькі крапельки один голос, осїнний, сїльський звук. Обіймає він село і поле і небо і сонце. Протяжна, тужлива пісня вилискує ся по з’ораних нивах, шелестить зівялими межами, ховає ся по чорних плотах і падає разом з листєм на землю. Цїле село співає, білі хати сьміють ся несьміливо, вікна ссуть сонце.  

  Тома Басараб хотїв повісити ся у кошницї в саме полудне. Але Томиха наробила зойку, всї сусїди покидали цїпи з рук, всї сусїдки повилїтали з хорім і прибігли на Томине обістє. Відважний Антін той, що тягнув зуби по шустцї, залїз у кошницю і Бог знає, як він там собі порадив, але Тому витягнув, що ще дихав. За той час цїле подвірє заповнило ся людьми і дїтьми. Вони стояли і дивили ся з великим страхом.   — Та чого стоїте, як на заводинах та поможіть минї єго занести до хати. Оце раз дурний нарід — гадаєш, що тї вкусить?!