Коло довгого стола сидїв Іван тай Проць. Котили по столї завзяті слова і схиливши ся слухали, що стіл говорить. Нарікали тай пили. Проця жінка била, а Іван його вчив бути паном жінцї.  

Лесь своїм звичаєм украв від жінки трохи ячменю і нїс до коршми. Не нїс, але біг до Жида, і все обзирав ся.   „Ого, вже біжит з бахурами, бодайже-сте голови поломили! Коби забічи до коршми, бо як допаде, тай знов буде рейвах на цїле село.“   І побіг з мішком на плечах. Але жінка з хлопцями доганяла. Вже перед самою коршмою хапнула за мішок.   „Ой, не тїкай, ой, не біжи, не розноси мою працу змежи дїтий !“   „А ти, мерзо́, знов хочеш робити веймірь на всї люди! Лице би-с мала!“  

У суботу рано вибігла Михайлиха за поріг хати і заговорила до себе дзвінким голосом:   „Ба, не знав, де бахур подїв си ? Дес воно ландає, дес воно нишпорит по дворі як курка. Ану, ци би ти єго вдержьила у хатї? Счесала бих бахура, тай нема.“   За хвилю пійшла до стодоли подивити ся, чи коло Михайла нема бахура.   „Ото, в тебе також розум ?! Не наженеш хлопця до хати, але коло себе тримаєш на студени. Ходи, Андрійку, до хати, та дам яблуко таке червоне шо аж!“  

„Моє слово" — четверта збірка творів В. Стефаника. Василь Стефаник, Моє слово. Оповідання. Львів, 1905. Накладом українсько-руської видавничої спілки, 178 стор. Тут вміщено новели з попередніх збірок: „Синя книжечка“, „Камінний хрест“ та дві нові новели „ Моє слово" та „Суд".  

Радні поволи стягали ся до канцеляриї. Кождий, заки входив до хати, висїкав ся у сїнях, обтирав ніс полою від кожуха, а потім долонею ще доправляв. Отак кождий ішов межи люди. „Славайсу — На віки слава“ тай сїдав на лаві, що стояла довкола хати.   Радних було вже з половина, старші сидїли близше до стола, а молодші трохи подальше. В кутї коло печи стояли сїнники один на другім, а коло них чорна бляшана банька. То був шпиталь. То як раз або два рази до року написав лїкар письмо до громади, що того а того дня буде в селї, то війт кликав до себе полїцияна Тому:  

«Дорога» – третя збірка новел В. Стефаника, що вийшла друком в лютому 1901 року. Василь Стефаник. Дорога. Новелі. Накладом українсько-руської видавничої спілки у Львові, 1901 р, 90 стор.  

Він такий маленький панок у такім маленькім містї, що там є богато жидів і один панський склепок. Те місто стоїть посеред сїл, як скостенїле село, як падлина вонюче, як сьмітник цїлого повіту. У торгові днї воно оживає, малює ся селами і веселе. На ринку стоїть комедиянська буда; якісь страшні музики вигравають у ній, страшні бестиї вишкірюють зуби з полотен буди і якась панна воскова гримає в брязкучі тарелї. А перед будою стоять сїльскі люде у всіляких строях і дивлять ся.

Одна з найсильніших новел Стефаника, за його власним признанням: «річ, яка мене на старість дуже зворушила і найбільше мені подобалася»

Присьвячую Вячеславови Будзиновському.     По селї сотає ся, пливе тоненькими струями, розпадає ся на мацїнькі крапельки один голос, осїнний, сїльський звук. Обіймає він село і поле і небо і сонце. Протяжна, тужлива пісня вилискує ся по з’ораних нивах, шелестить зівялими межами, ховає ся по чорних плотах і падає разом з листєм на землю. Цїле село співає, білі хати сьміють ся несьміливо, вікна ссуть сонце.  

  Тома Басараб хотїв повісити ся у кошницї в саме полудне. Але Томиха наробила зойку, всї сусїди покидали цїпи з рук, всї сусїдки повилїтали з хорім і прибігли на Томине обістє. Відважний Антін той, що тягнув зуби по шустцї, залїз у кошницю і Бог знає, як він там собі порадив, але Тому витягнув, що ще дихав. За той час цїле подвірє заповнило ся людьми і дїтьми. Вони стояли і дивили ся з великим страхом.   — Та чого стоїте, як на заводинах та поможіть минї єго занести до хати. Оце раз дурний нарід — гадаєш, що тї вкусить?!