У Романихи заслабла корова. Лежала на соломі і сумно дивила ся великими, сивими очима. Ніздря дрожали, шкіра морщила ся — дрожала цїла у горячцї. Пахло від неї слабостю і болем страшним, але нїмим. В таких випадках найбільше жаль, чому худобина не може заговорити і поскаржити ся.   „То очи видьи, шо вона не буде. Може би й поміг шо, якби то кров, а то хтос кинув оком на ню, бодай му повілїзали, тай тепер нема ради. Здайте си на Бога — може вас потїшит...“ Так казав Ілаш, що знав до худоби.  

У селї стала ся новина, що Гриць Летючий утопив у ріцї свою дівчинку. Він хотїв утопити і старшу, але випросила ся. Відколи Грициха вмерла, то він бідував. Не міг собі дати ради з дїтьми без жінки. Нїхто за нього не хотїв піти заміж, бо коби то лишень дїти, але то ще й біда і нестатки. Мучив ся Гриць цїлі два роки сам із дрібними дїтьми. Нїхто за нього не знав, як він жиє, що дїє, хиба найблизші сусїди. Уповідали вони, що Гриць цїлу зиму майже не палив у хатї, а зимував разом із дївчатами на печи.  

У тій хатинї, що лїзе під горб як перевалений хрущик, лежала баба. Мішок під боком, а чорна, тверда подушка під головами. Коло баби стояв на земли кусень хлїба тай збанятко з водою. Дїти як ішли на роботу, та лишили бабі, аби мала що їсти й пити. Бідно дїяло ся, та не було що лїпшенького бабі добирати. А сидїти коло слабої у горячий час, то, Бог видїв, не було як.   У хатинї бренїли мухи. Сїдали на хлїб тай їли, залїзали в збаня тай воду пили. Як понаїдали ся, то сїдали на бабу. Лїзли в очи, в рот. Баба постогнувала, але мух не могла відгонити.  

Стара Тимчиха гріла ся на приспі протів сонця. Поперед ворота проходили люди і нїхто з бабою слова не заговорив. „Славайсу“ — „На віки слава“ лиш кілько бесїди і розмови.   „Старого лиш озми та закопай! Шкода тої лижки страви, шо ззїст, та того кута пе́чи, шо залежит. Всїм великий у очах, нїхто слова не заговорит, ци бісе, ци чорте. Таки не варт старому жити тай решта!“   Прийшли їй на гадку слова старого Тимка.  

Отой Антін, що онде пяний викрикує на толоцї, був все якийсь нещасливий. Все йшло йому з рук, а ніщо в руки. Купить корову, тай здохне, купить свиню, тай решетину дістане. За кождий раз отак.   Але як умерла йому жінка, а за нею і два хлопцї, тай Антін як не той став. Пив, а пив, а пив; пропив букату поля, пропив город, а тепер хату продав. Продав хату, взяв собі від війта синю книжку службову тай має йти десь наймати ся, служби собі шукати.   Сидить отам пяний тай рахує, аби село чуло, кому продав поле, кому город, а кому хату.  

Над заходом червона хмара закаменїла. Довкола неї заря обкинула свої біляві пасма і подобала та хмара на закервавлену голову якогось сьвятого. Ізза тої голови промикали ся лучі сонця.   На подвірю стояла гурма людий. Від заходу било на них сьвітло, як від червоного каміня — тверде і стале. З хорім іще сипало ся багато народу. Як від умерлого — такі смутні виходили.  

Колїя летїла у сьвіти. У кутику на лавцї сидїв мужик та плакав. Аби його нїхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали як дощ. Як раптовий падали, що нараз пустить ся, тай незабавки уймає ся.   Твердий такт зелїзницї гатив у мужицьку душу як молотом.   „Та ще сьнив ми си недавно. Дес я беру воду з керницї, а він дес на самім сподї у такі подерті кожушинї, шо Господи ! Тут, тут утопит си. Николайку, синку, — дес я єму кажу — а ти-ж тут шо дїєш ? А він минї вповідає:  

Коло довгого стола сидїв Іван тай Проць. Котили по столї завзяті слова і схиливши ся слухали, що стіл говорить. Нарікали тай пили. Проця жінка била, а Іван його вчив бути паном жінцї.  

Лесь своїм звичаєм украв від жінки трохи ячменю і нїс до коршми. Не нїс, але біг до Жида, і все обзирав ся.   „Ого, вже біжит з бахурами, бодайже-сте голови поломили! Коби забічи до коршми, бо як допаде, тай знов буде рейвах на цїле село.“   І побіг з мішком на плечах. Але жінка з хлопцями доганяла. Вже перед самою коршмою хапнула за мішок.   „Ой, не тїкай, ой, не біжи, не розноси мою працу змежи дїтий !“   „А ти, мерзо́, знов хочеш робити веймірь на всї люди! Лице би-с мала!“  

У суботу рано вибігла Михайлиха за поріг хати і заговорила до себе дзвінким голосом:   „Ба, не знав, де бахур подїв си ? Дес воно ландає, дес воно нишпорит по дворі як курка. Ану, ци би ти єго вдержьила у хатї? Счесала бих бахура, тай нема.“   За хвилю пійшла до стодоли подивити ся, чи коло Михайла нема бахура.   „Ото, в тебе також розум ?! Не наженеш хлопця до хати, але коло себе тримаєш на студени. Ходи, Андрійку, до хати, та дам яблуко таке червоне шо аж!“