У Романихи заслабла корова. Лежала на соломі і сумно дивила ся великими, сивими очима. Ніздря дрожали, шкіра морщила ся — дрожала цїла у горячцї. Пахло від неї слабостю і болем страшним, але нїмим. В таких випадках найбільше жаль, чому худобина не може заговорити і поскаржити ся.   „То очи видьи, шо вона не буде. Може би й поміг шо, якби то кров, а то хтос кинув оком на ню, бодай му повілїзали, тай тепер нема ради. Здайте си на Бога — може вас потїшит...“ Так казав Ілаш, що знав до худоби.  

У селї стала ся новина, що Гриць Летючий утопив у ріцї свою дівчинку. Він хотїв утопити і старшу, але випросила ся. Відколи Грициха вмерла, то він бідував. Не міг собі дати ради з дїтьми без жінки. Нїхто за нього не хотїв піти заміж, бо коби то лишень дїти, але то ще й біда і нестатки. Мучив ся Гриць цїлі два роки сам із дрібними дїтьми. Нїхто за нього не знав, як він жиє, що дїє, хиба найблизші сусїди. Уповідали вони, що Гриць цїлу зиму майже не палив у хатї, а зимував разом із дївчатами на печи.  

У тій хатинї, що лїзе під горб як перевалений хрущик, лежала баба. Мішок під боком, а чорна, тверда подушка під головами. Коло баби стояв на земли кусень хлїба тай збанятко з водою. Дїти як ішли на роботу, та лишили бабі, аби мала що їсти й пити. Бідно дїяло ся, та не було що лїпшенького бабі добирати. А сидїти коло слабої у горячий час, то, Бог видїв, не було як.   У хатинї бренїли мухи. Сїдали на хлїб тай їли, залїзали в збаня тай воду пили. Як понаїдали ся, то сїдали на бабу. Лїзли в очи, в рот. Баба постогнувала, але мух не могла відгонити.  

Стара Тимчиха гріла ся на приспі протів сонця. Поперед ворота проходили люди і нїхто з бабою слова не заговорив. „Славайсу“ — „На віки слава“ лиш кілько бесїди і розмови.   „Старого лиш озми та закопай! Шкода тої лижки страви, шо ззїст, та того кута пе́чи, шо залежит. Всїм великий у очах, нїхто слова не заговорит, ци бісе, ци чорте. Таки не варт старому жити тай решта!“   Прийшли їй на гадку слова старого Тимка.  

Коло довгого стола сидїв Іван тай Проць. Котили по столї завзяті слова і схиливши ся слухали, що стіл говорить. Нарікали тай пили. Проця жінка била, а Іван його вчив бути паном жінцї.  

Лесь своїм звичаєм украв від жінки трохи ячменю і нїс до коршми. Не нїс, але біг до Жида, і все обзирав ся.   „Ого, вже біжит з бахурами, бодайже-сте голови поломили! Коби забічи до коршми, бо як допаде, тай знов буде рейвах на цїле село.“   І побіг з мішком на плечах. Але жінка з хлопцями доганяла. Вже перед самою коршмою хапнула за мішок.   „Ой, не тїкай, ой, не біжи, не розноси мою працу змежи дїтий !“   „А ти, мерзо́, знов хочеш робити веймірь на всї люди! Лице би-с мала!“  

У суботу рано вибігла Михайлиха за поріг хати і заговорила до себе дзвінким голосом:   „Ба, не знав, де бахур подїв си ? Дес воно ландає, дес воно нишпорит по дворі як курка. Ану, ци би ти єго вдержьила у хатї? Счесала бих бахура, тай нема.“   За хвилю пійшла до стодоли подивити ся, чи коло Михайла нема бахура.   „Ото, в тебе також розум ?! Не наженеш хлопця до хати, але коло себе тримаєш на студени. Ходи, Андрійку, до хати, та дам яблуко таке червоне шо аж!“  

Семен та Семениха прийшли з церкви тай обідали — мачали студену кулешу у сметану. Чоловік їв, аж очи вилазили, а жінка почтиво їла. Раз по раз втирала ся рукавом, бо чоловік кидав на неї цяточками слини. Таку мав натуру, що цьмакав і пускав слиною як піском у очи.   „Не можеш ту башту трохи приперти, не мож хлїба ззїсти...“   Семен їв і не припирав башти. Трохи його жінка вколола отим словом, але він возив далї сметану з миски.   „Чмакає як штири свини. Боже, Боже, таку маєш ґьамбу нехарапутну, як у старої конини.“  

Як Катруся приходила до памяти, то мама сїдала коло неї і жалібно говорила.   „Катрусе, доки ти, небого, меш слабувати? Гроші минули си, других заробити не заробиш, хотьби-с і підвела си. А я повідносювала гроші по ворожках. Тай з того нема нїякої користи. Правда, ворожка угадала за все, як дома дїє си, яка тобі біль, але корінє нїчо не помагає. Відай тобі таки нема віходу...“  

То як часом майстер напив ся в саму міру нї за мало, нї за багато, то розказував одну подїю зі свого житя. Всї, що були у коршмі, слухали його з увагою, навіть і Жид слухав.   „Та я вам, мой-ня, не буду нї цеї, нї тої городити. Був єм майстер, був єм ґазда — цїле село прикаже. Тепер я лайдак, най і це село прикаже — марного слова не скажу. Не скажу, бо шо правда, то не гріх. Але як то воно на мене впало? За оце ви питайте...