Вона — земля.

Присвячую памяти мойого батька.

То як Семен з заходом сонця вернув до дому, то застав на своїм подвірю пять кованих возів, набитих всіляким добром, ще й колиска на верху була. Коні коло возів добрі. А на приспі сиділи старі й молоді, самі незнакомі. То Семен, старий і босий, з черевиками через плечі, сказав:

— Славайсу Христу, люде добрі! Відки ви і як вас маю звати ?

— Ми буковинські, война вігнала нас з дому; я є Данило, а це коло мене моя жінка Марія, стара вже; а це мої дві не­вістці з дітьми та донька також з дітьми; та хочемо у вас пе­реночувати, як приймете.

— Ночуйте, та будьте гостями. Сяду я коло вас та поба­лакаю з вами, а жінка най варить вечерю. Вона в мене друга, молода і годна, як схоче.

— А це в мене перша, уже пятьдесять років, як за мною, та тепер здуріла, та поховаю я єї десь на роздорожу, бо розум свій загубила під колесами. Доки ще з фіри виділа наше село, то плакала та з воза тікала, та невістки здоганяли, а як не вздріла вже свого села, то заніміла. Та сидит оттут німа межи внуками...

— Бадю Даниле, не дивуйте! Вона лишила слова свої на вікнах, та на золотих образах в своїй хаті, то вони як пта­шечки бют си по порожні хаті, як сироти. Молитви щебечут по вуглах, а баба без них німа буде... А підіт ви до великої хати та перед святим Николаєм провидіт єї молитву, може народит си в ні слово.

То оба старі затягнули бабу перед образи і голосно гово­рили молитву. Та баба мовчала.

— Загубила вона свої слова коло своїх святих тай там їх відшукає.

Знов на приспі.

— Не моє діло питати, але чого ви кованими возами та вороними кіньми та з дітьми молодими землю свою покинули?

— Бадю Семене, на вороні коні та на вози ковані я склав свої діти, аби їх на наругу не подати. Як попа з попадею ску­вали та повезли в гори, як професора взяли в ночі, Бог вість куда, а віта повісили серед села і поклали жовніра, аби хто не поховав, то я відрік си землі тай кров свою наклав на ковані вози, аби ніхто єї не споганив. Царь православний, а ми право­славні, тай зрада. Це раз, а другий раз Москаль іде і сонце за­лягає. І Хина і Сибірь та дикий нарід з цілого світа; старих ріжут, молоді жінки ґвавтуют та цицки відрубуют, а малі діти ведут у колію та розкидают по пустих землях у далекім царстві... Та вікна в селі посліпли, а дзвони заніміли. Кара Божа спустила си на нас за гріхи цілого світа. І від тяжкої руки Господа ми­лосердного я пробував кров свою, діти мої, забрати в мир хре­щений.

— Кличут вичеряти, Даниле, а Бога не гнівіт своїм неро­зумним жалем.

 *

Їжте та досягайте ви, птахи, що летите, не знати куди. А ми, Даниле, оба покушіймо цеї гиркої та може старі наші плечі від землі відвернут си в гору.

Вечеря не мила була нікому, лиш оба діди попивали горівку та також страви не брали в рот.

— Ідіт ви, діти, спати із своїми дітьми, най вам Бог ясні сни намалює, а ми старі ще побудемо.

— Даниле, кобисти не гнівали си, то я би щос сказав вам.

— Я розум і гнів лишив на своїм подвірю; можете мене і вібити, бо я, видите, старий птах та без гнізда.

— Старий птах най гнізда старого не покидає, бо нове

збудувати вже не годен. Бо ліпше, аби єго голова у старім гнізді застигла, як у яру при чужі дорозі.

— Правда, Семене, правда, за це слово я вам дякую...

— Та куда ви си вібрали? За панами і за Жидами? Цісарь має для них касу утворену, а вам каса заперта. Як увідете у чужий язик, у великі студені мури, то доля розфурєє вас по каміню і лиш снити си вам буде наша красна земля, а руки зако­стенілі будут з непамяти сіяти на сміх панам, шо спаціруют, яру пшиницу по каміню. Бог не прийме вас до себе з того каміня, але віде перед свої ворота, як вас убют на ваші земли. Вертайти си на свою мнєконьку землю, а там буде вас Бог бла­гословити і на шибеници...

— Грішний я, Семенку, грішний перед Богом і перед вами. А то в мене ниви як вівці добре годовані, чорні та кучеряві. Я за­раз завертаю вози до схід сонця, аби Бога не гнівити...

— Наше діло з землею; пустиш єї, то пропадеш, тримаєш єї, то вона всю силу з тебе вігортає, вічерпує долонями твою душу; ти припадаєш до неї, горбиш си, вона з тебе жили вісотує, а за то у тебе отари та стада та стоги. І вона за твою силу дає тобі повну хату дітий і внуків, шо регочут си як срібні дзвінки і червоніют як калина... Не йди, Даниле, з панами та з Жидами, не шукай царя, бо тобі царя не треба; все якис прийде до мужика, аби податок брати...

— За ваше слово, Семене, най вам Бог даст усе найліпше; я вертаю до дому, най си діє божа воля.

Тай баба Марія заговорила:

— Ідім, Даниле, до дому, ідім.

— Ат сука баба, як вішло на єї, то зараз заговорила!

— А тепер пиймо на будьте здорові; дай Боже, абим лиху годину перебули, а як пімремо, аби наші кости зогнивали в наші земли.

І пили оба діди, тай стара баба з ними, та співали. Баба сиділа в середині та кріпко обіймала обох руками та прово­дила пісні:

            Лишень моя мила,

            Як голубка сива,

            Вона спати не лягає!

            Дитину колише,

            Дрібне листе пише,

            З буйним вітром розмовляє...

Та так вони співали до зорів, а на зорях ковані вози за­клекотіли і Данило вертав до дому.

А як сонце сходило, то оба діди прощали си, цулували себе в чорні руки, а червоне сонце кинуло їх тіни через межі далеко по землі.

================

«ЛНВ», т. 76, 1922, кн. 1, с. 6—8.