Сидить мала пістунка Парася і держить в подолку дитину, кругом неї такі самі пістунки і пістуни. Ґрупа виглядає так, як би хто стряс з дерева великих лесниць, які на земли повалялися
Парася каже, щоби гратися в похорон і щоби голосити.
— Та чого в похорон, та чого голосити?
— Я вам скажу чого. Я чула, що мої тато в ночи казали, аби ця дитина не находилася в хаті, бо вона не наша дитина а гусаря московського, то кажут тато до мами, або ти ї вбий або закопай а я її не хочу. А мама кажут: а як я закопаю живу дитину? То ти вперед убий, а потім закопай. Та тому так досвіта я з цею дитиною чекаю на вас, що ви ще спите, бо тато кричут: забирайси мені з цим байстрюком.
Малий Максим, якого гусарі все дуже інтересували, викинув свою дитину з подолка та почав докладно розглядати гусарську дитину.
Він говорить: — Це така дитина, як кожда, а твій тато якийсь дурний.
— Але як тато гадає душити цю дитину ?
— А то штука таке мале душити? Задушить тай поховають.
— Ото твоя мама буде голосити, ай - ай!
— Голосім, але самі дівчата! Хлопці мовчіть, бо ви не голосите.
Дівчата голосять по звичаю жінок, вигін заливається похоронним співом.
А баба Дмитриха кричить зза воріт:
— Що ви подуріли дівки з своїм голосіннєм, гріх голосити, як нема вмерлого.
— Бабо, ця гусарева дитина має вмерти, її мают задушити, тому нам не гріх голосити.
Баба хреститься, діти дальше голосять.
================
«Учительський календар на звичайний рік 1922». Коломия, 1921, с. 38.
08.11.1921