— Васильку, бери Настю та веди до вуйка о туди стежкою попід лїс, ти знаєш, але тримай за руку лехко не сїпай, вона маленька тай не неси, бо ти ще не годен.
Сіла, дуже болїло і лягла.
— Нїби я знаю, куда в нони її провадити? Ви вмирайте а ми будемо коло вас аж рано підемо.
— Видиш, Насте, куля брінькнула тай убила маму а ти винна, чого ти ревіла, як той жовнїр хотів маму обіймити? Це тобі шо вадило, утїкалим а куля свиснула... А тепер вже не будеш мати мами, підеш служити...
— Вже не говорять, вже таки вмерли. Яби тебе міг добре набити тепер, але ти вже сирота. Але що така дївка варта? Як умерла коло нас Іваниха, то її дівки все голосили: мамко, мамко, де вас шукати, відки вас визирати. А ти не вмієш, а я хлопец і менї не пасує голосити...
— Видиш як восько пускає світло з тамтого боку як воду з сита, бликне гай зараз видит, де жовнїр та бахне кулев у него а він зараз лягає так як мама. Лягай борзо коло мами, бо зараз кулї будут летїти. А чуй, як брінькают...
— А диви як за Нїстром жовнїри кулями такими вогневими підкидают, шпурит але високо, високо а куля горит, горит а потім гасне. Грають ся ними, о, яких богато!..
Ади гармата, гу, гу, гу але вона в люди не стріляє лиш у церкви або в хати або в школу. Ти гармати абис нїколи не бояла ся. Куля в неї така як я за велика, а колеса як млинскі. Але ти нїчо не знаєш, ти ще лиш ходити ледви знаєш, то я вмію брикати як кінь...
Ховай ся за маму, о, знов пускає світло але біле, біле як рантух, зараз на нас наверне, ади які ми білі, а вже кулї знов свищут. Овва, мене куля трафит, то я ляжу коло мами тай умру а ти сама не трафиш до вуйка. Ліпше най тебе куля вбє, бо я трафлю сам і дам знати та вас обоє вуйко поховав.
Вже плачеш, нїби то від кулї болит? Лиш дзенькне та вівертит дїру в грудях, а душа тов дучков утече тай по вас. То не так як дома, що слабуєш, що горівков натирают...
Істи хочу, Богу дякувати! Я шо тобі дам їсти, як нема мами. Най мама дают? Кажи мамі, а ну кажи. А шо говоря мама ? Бери, бери за руку, а рука впаде, а шо не казав ? Дурна дївка, душа з мами пішла, а то вона душа і говорит і дає хліба і бє...
— Насте, бігме, буду бити, шо я тобі дам їсти? Ти дивиси на войну, яка вона файна, а рано аж підемо до вуйка та будемо їсти борщь... Або чикай, відай мама мают хліб у пазусї. Цить, є хліб у мами у пазусї, на, їж, це то пажерлива дївка!
— Знов пускає рантух, якийже біленькпй, як снїг. Йде на нас, о! Насте, а тобі шо ? Гого цїлий рот кервавий і руки ? Куля тебе застрілила ? Ой, сарака, Настунька, лягай вже коло мами... шо меш робити...
— Е, то не куля тебе вбила, то хлїб замочив си в крови, в маминї пазусї. А то погана дївка, все їст як свиня, о, замазала лице і руки кровю... Як я тебе рано буду провадити в село таку закровавлену? Але чикай, я буду йти попри потік з тобов та обмию тебе в такі студені водї, то меш ревіти не своїми голосами, а я ще й набю.
Вже си наїла, то лягай коло мами, а я коло тебе, ти в серединї, вовк тебе не з’їст, спи, а я буду ще дивити си на войну тай грій си коло мене...
— А може куля вже і дедю убила на войнї а може ще до ранку і мене вбє і Настю тайби не було нїкого, нїкого...
Заснув. До білого дня біле, світляне покривало дрожало над ними і заєдно тїкало за Днїстер.
Передрук заборонений.
==============
«Буковинський православний календар на рік 1917». В., 1917, с. 173—175.
14.11.1916